ЗБІРНИК_КОНФЕРЕНЦІЇ_НАВС_25_11_2021. Міністерство внутрішніх справ україни національна академія внутрішніх справ інновації в криміналістиці
 Скачать 3.31 Mb.
|
|
ОРГАНІЗАЦІЯ ВЗАЄМОДІЇ ПРОКУРОРА, СЛІДЧОГО Й ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ Виявлення та запобігання кримінальних правопорушень, а також їх розслідування є одним з основних завдань системи правоохоронних органів України. Передусім, з необхідністю ефективного розслідування, запобігання та виявлення кримінальних правопорушень зустрічаються співробітники органів прокуратури, а також підрозділів Національної поліції України, а для забезпечення ефективності покладених на правоохоронні органи функцій, законодавцем було розроблено цілий комплекс механізмів реалізації цієї ефективності, яка випливає з основоположних засад кримінального процесу в Україні. Один із таких механізмів включає в себе, зокрема, і взаємодію органів прокуратури з органами Національної поліції, на що акцентована достатня увага науковців-правників у галузі криміналістики та кримінального процесу, що, власне, і демонструє актуальність даної теми та її тісний міжпредметний зв’язок. Так, питаннями організації взаємодії прокурора, слідчого та оперативних підрозділів займалися такі науковці: А. Ф. Волобуєв, В. І. Галаган, В. Я. Горбачевський, М. А. Погорецький, Г. С. Римарчук, В. М. Сакал, С. О. Сорока, В. В. Топчій, Л. Д. Удалова, В. Г. Хахановський, В. В. Чернєй, С. С. Чернявський та інші. Втім, дана тема й досі спонукає науковців на нові наукові пошуки. 327 Дана тема також привертає фахівців у галузі права ще й тому, що при її детальному розгляді виникає об’єктивна необхідність узагальнювати й систематизувати напрацьовані знання з метою їх подальшого ефективного застосування та розробки нових можливих методологічних аспектів у галузі взаємодії правоохоронних органів підвищення ефективності виявлення, запобігання та розслідування надалі нових кримінальних правопорушень. Слід наголосити, що основним напрямом взаємодії процесуального керівника з іншими суб’єктами кримінального провадження є, перш за все, процесуальна взаємодія прокурора зі слідчим, що здійснює досудове розслідування [1, с. 75]. У свою чергу слідчі та працівники оперативних підрозділів зобов’язані виконувати доручення та вказівки прокурора, котрі надаються в письмовій формі, а також інші процесуальні рішення, що приймає прокурор відповідно до своїх повноважень і компетенції. Водночас проведення на високому професійному рівні усіх слідчих (розшукових) дій із гарантуванням учасникам захисту прав і їх законних інтересів потребує тісної взаємодії між суб’єктами провадження цих слідчих (розшукових) дій. Так, хоч положеннями кримінального процесуального законодавства і передбачена самостійність діяльності слідчого, втім, слідчий зобов’язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються в письмовій формі та в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України [2]. У випадку невиконання слідчим таких вказівок, він буде нести відповідальність, передбачену Кодексом України про адміністративні правопорушення [3]. Під час досудового розслідування важливе місце займають співробітники оперативних підрозділів, які взаємодіють зі слідчим і прокурором шляхом отримання від останніх письмових доручень. Так, згідно з положеннями Кримінального процесуального кодексу, отримавши письмове доручення від слідчого, співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого та не має права здійснювати процесуальні дії за власною ініціативою, а також звертатися з клопотаннями до прокурора. Доручення, які надаються слідчим і прокурором є обов’язковими для виконання оперативним працівником [2]. При цьому слід враховувати, що слідчий є зв’язною ланкою у взаємовідносинах, які складаються в рамках взаємодії і саме він несе відповідальність за законність і своєчасність провадження процесуальних дій. В рамках розгляду питання взаємодії прокурора, слідчого та співробітника оперативного підрозділу слід також згадати про керівника органу досудового розслідування, який, окрім прокурора, також наділений повноваженнями з контролю, а також організації ходу досудового розслідування. Саме керівник органу досудового розслідування уповноважений визначати та відсторонювати слідчого, 328 яким здійснюється досудове розслідування. Таким чином, можна дійти до висновку, що керівник органу досудового розслідування є важливою процесуальною фігурою у взаємозв’язку між прокурором – процесуальним керівником досудового розслідування та слідчим – особою, яка власне здійснює розслідування [1, с. 78]. На підставі проведеного дослідження можна стверджувати, що взаємодія прокурора, слідчого та оперативних підрозділів національної поліції під час проведення слідчих (розшукових) дій є важливою та необхідною умовою розслідування кримінальних правопорушень. Ця взаємодія реалізується у двох формах: взаємодія між прокурором і слідчим та взаємодія між слідчим та працівником оперативного підрозділу. Прокурор організовує діяльність слідчого у формі процесуального керівництва, а останній у свою чергу дає доручення співробітникам оперативних підрозділів. При цьому керівник органу досудового розслідування виступає в цій взаємодії своєрідною зв’язною ланкою для забезпечення реалізації доручень прокурора слідчим. Список використаних джерел 1. Процесуальне керівництво прокурором досудовим розслідуванням: організаційно правові та криміналістичні основи: наук.-практ. посіб. / кол. авт. – [2-ге вид., переробл.] – К.: Національна академія прокуратури України, 2016. – 796 с. 2. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 № 4651-VI [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17/conv#n387. 3. Кодекс України про адміністративні правопорушення (статті 1 - 212-24): Закон України від 07.12.1984 № 8073-X [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10/conv#n2005. Вейц Аркадій Михайлович, аспірант кафедри криміналістики Національного університету «Одеська юридична академія» ДЕЯКІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО АНАЛІЗУ КІБЕРЗЛОЧИНІВ, ВЧИНЕНИХ ЗА УЧАСТЮ СЛУЖБОВОЇ ОСОБИ АБО ТАКОЇ, ЯКА ЗДІЙСНЮЄ ПРОФЕСІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ПОВ’ЯЗАНУ З НАДАННЯМ ПУБЛІЧНИХ ПОСЛУГ Сьогодні «кібернетична» складова службової та професійної діяльності обумовлює необхідність вирішення при розслідуванні службових злочинів комплексних завдань, тобто завдань, пов’язаних з доказуванням не окремого кримінального правопорушення, регламентованого Розділом ХVII Кримінального кодексу України, а комплексу органічно взаємопов’язаних злочинних дій, серед яких досить часто присутні злочини в сфері використання комп’ютерної техніки, які 329 вчинені службовою особою або такою, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг. Акцентуємо, що за даними Департаменту кіберполіції в 2020 році в провадженні органів Національної поліції знаходилось 1004 кримінальних проваджень, відкритих за ст. 362 «Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї» та ст. 363 «Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється» КК України. Вказані показники на 30% більші у порівнянні з 2019 роком. Ознайомлення з матеріалами судово-слідчої практики нажаль вказують на те, що більшість таких правопорушень взагалі залишаються в категорії латентна злочинність, адже в провадженнях, що вже направлені за ознаками кіберзлочину до суду, фігурують невстановлені особи, які виходячи з матеріалів справ мали доступ до інформації, що зберігається в електронних ресурсах з обмеженим доступом, відповідно могли відносити до категорії службових осіб або таких, що здійснюють професійну діяльність, пов’язану із наданням публічних послуг. В. М. Бутузов, С. А. Буяджи, А. Ф. Волобуєв, І. О. Воронов, С. В. Демедюк, М. В. Карчевський, О. І. Котляревський, М. О. Кравцова, О. М. Лепеха, М. Ю. Літвінов, О. І. Мотлях, І. М. Осика, Л. П. Паламарчук, Д. В. Пашнєв, А. В. Реуцький, О. А. Самойленко та багато інших науковців приділяли увагу розслідуванню злочинів, передбачених ст. 361–363-1 КК, без конкретизації їх зв’язку з іншими видами злочинів, підкреслюючи потребу дослідження традиційних злочинів, вчинених у кіберпросторі, в тому числі й вчинених службовою особою. Визначити напрямки розслідування таких злочинів та запропонувати алгоритми проведення слідчих дій можливо за умови криміналістичного аналізу службової злочинної діяльності у кіберпросторі. Використовуючи комплексний підхід до проблем розслідування кіберзлочинів та службових злочинів, спираючись на результати аналізу матеріалів судово-слідчої практики, можемо запропонувати окремі позиції щодо криміналістичного аналізу означеної вище злочинної діяльності у кіберпросторі. Так, кіберзлочини, що вчиняються за участю службової особи або такою, що здійснює професійну діяльність, крім безпосереднього предмета посягання (майнових цінностей), мають додатковий предмет посягання, яким виступають у більшості випадків державні електронні інформаційні ресурси. На сьогодні законодавство України містить перелік пріоритетних державних електронних інформаційних ресурсів, які на думку А.І. Марущака та С. Г. Петрова визначаються такими в контексті 330 запровадження електронної взаємодії реєстрів [1, с. 16]. До таких віднесено: Державний земельний кадастр, Державний реєстр актів цивільного стану громадян, Державний реєстр виборців, Державний реєстр загальнообов’язкового державного соціального страхування, Державний реєстр обтяжень рухомого майна, Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, Державний реєстр фізичних осіб-платників податків, Електронна система охорони здоров’я, Єдина державна електронна база з питань освіти, Єдина інформаційна система Міністерства внутрішніх справ, Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги, Єдиний державний демографічний реєстр, Єдиний державний реєстр Міністерства внутрішніх справ стосовно зареєстрованих транспортних засобів та їх власників, Єдиний державний реєстр судових рішень, Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Єдиний реєстр довіреностей, Єдиний реєстр документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, Єдиний реєстр об’єктів державної власності, Реєстр платників податку на додану вартість [2]. Однак, відповідно до Положення про Реєстр інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем органів виконавчої влади, а також підприємств, установ і організацій, що належать до сфери їх управління, такі ресурси повинні містити інформацію, яка є власністю держави, а необхідність її захисту повинна бути визначена законодавством [3]. Тому фактично цей перелік предметів посягання при вчиненні кіберзлочинів може бути розширений, наприклад, до них можна віднести офіційні веб-ресурси державних органів, більшість з яких мають широкий функціонал щодо внесення персональних даних за допомогою електронних ключів, Портал «Дія», Єдиний державний портал адміністративних послуг, електронні ресурси критичної інфраструктури тощо. Крім того, вважаємо за потрібним звернути увагу на особу злочинця, яка сьогодні через наявність в неї спеціальних повноважень щодо інформації в ресурсі вкрай рідко залишає так звані «інформаційні», «віртуальні» або «цифрові» сліди – нетрадиційні сліди, що містяться в електронному середовищі. З огляду на безпосередність доступу до предмета посягання такої особи важливим буде визначення її кінцевого злочинного наміру та ступеню онлайн-загрози, яку створила така особа. В цьому сенсі на початку 2021 року Міністерство внутрішніх справ задекларувало створення сучасного класифікатору онлайн-загроз. Під час конференції з питань безпеки людини в онлайн-просторі «Міжнародна конференція «Безпечний онлайн 2020: Сучасні виклики» з врахуванням напрацювань світової спільноти, презентовано класифікатор, який максимально відповідатиме українським реаліям та контенту. Так, класифікатор онлайн-загроз включає такі кіберзагрози: дезінформація та маніпуляція; порушення авторських прав; пропаганда насильства, 331 терористичної та екстремістської діяльності; розповсюдження через Інтернет заборонених та обмежених до продажу товарів та послуг; шахрайство в онлайн-просторі; доступ дітей до шкідливого контенту; жорстоке поводження з дітьми в мережі Інтернет, сексуальна експлуатація та розбещення дітей у кіберпросторі; надмірне використання екранного часу; кіберпереслідування та кіберцькування; пропаганда суїциду та самокалічення [4]. Враховуючи сьогоднійшний функціонал службових осіб та осіб, що надають професійні послуги, використовуючи свої повноваження щодо державних електронних інформаційних ресурсів, вважаємо. що такий класифікатор може бути суттєво розширений, а особа злочинця класифікована враховуючи ступінь загрози, яку вона створює щодо відповідного ресурсу. Наприкінці зазначимо, що дослідження питань криміналістичного аналізу кіберзлочинів вчинених за участю службової особи або такої, яка займається професійною діяльністю, пов’язаною із наданням публічних послуг, можна вважати перспективним напрямком розроблення в контексті окремих криміналістичних методик. Список використаних джерел 1. Марущак А.І., Петров С.Г. Зміст поняття «Державні електронні інформаційні ресурси». Інформація і право. 2018. №4(27). С. 15-21. 3. Деякі питання організації електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів: Постанова Міністрів України від 10.05.18 р. № 357. Урядовий кур’єр. 30.05.18 р. № 100. С. 3. 3. Постанова Кабінету міністрів України від 3 серпня 2005 року № 688. URL: https://ips.ligazakon.net/document/TM025913 4. В Україні створено класифікатор онлайн-загроз. URL: https://jurliga.ligazakon.net/ua/news/201038_v-ukran-stvoreno-klasifkator- onlayn-zagroz Власенко Сергій Олександрович, ад’юнкт відділу докторантури та ад’юнктури Національної академії внутрішніх справ АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗСЛІДУВАННЯ ТА ЗАПОБІГАННЯ НЕЗАКОННОМУ ЗАВОЛОДІННЮ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ Складність розслідування кримінальних правопорушень, які кваліфікуються за статтею 289 Кримінального кодексу України, пов’язана із рядом чинників, у тому числі із ретельною підготовкою до вчинення кримінальних правопорушень, вчиненням вказаних злочинних діянь організованими злочинними угрупованнями, які мають високий рівень матеріально-технічного забезпечення і корупційні зв’язки у державних та правоохоронних органах. Нерідко незаконне заволодіння транспортними засобами набуває ознак кримінального «бізнесу», учасники котрого 332 здійснюють досить широкий діапазон видів діяльності – як злочинної, так і правомірної, надають різноманітні послуги фізичним та юридичним особам. Розплутати такий «вузол» досить складно, й слідчий повинен володіти як знаннями, так і досвідом щодо розслідування кримінальних правопорушень даного виду. Аналізуючи офіційні статистичні дані Офісу Генерального прокурора слід зауважити, що щодо вчинених кримінальних правопорушень за статтею 289 Кримінального кодексу України, спостерігається негативна тенденція відносно співвідношення кількості порушених кримінальних проваджень, направлених матеріалів до суду та винесених обвинувальних вироків. Так, станом на 2020 рік було зареєстровано 30189 кримінальних проваджень у Єдиному реєстрі досудових розслідувань, з яких 9734 кримінальних проваджень були направлені до суду з обвинувальним актом. Відповідно до статичних даних Єдиного державного реєстру судових рішень, за вищезазначеною статтею, станом на 2020 рік було винесено 216 вироків у кримінальних справах. Відповідно, за 2019 рік зареєстровано в ЄРДР 34895 кримінальних проваджень, з яких 9143 проваджень були направлені до суду з обвинувальним актом, в цьому ж році було судом було винесено 733 вироки. За 2018 рік зареєстровано в ЄРДР 42922 кримінальних проваджень, з яких 11084 проваджень були направлені до суду з обвинувальним актом, в цьому ж році було винесено 1627 вироків у кримінальних справах [1; 2]. Виходячи із аналізу статистики Єдиного реєстру досудових розслідувань та Єдиного державного реєстру судових справ, можна дійти до висновку, що розгляд досудове розслідування вказаних кримінальних проваджень є неефективним, а судовий розгляд справ цієї категорії кримінальних проваджень значно затягується. Дане зменшення статистичних показників обумовлено сукупністю чинників: великою завантаженістю працівників досудового розслідування, складністю розшуку транспортних засобів, новими способами злочинної діяльності, складністю доказування, завантаженістю судів першої інстанції, а також складністю розгляду таких справ, оскільки в даній злочинній діяльності можуть приймати участь злочинні угрупування, які співпрацюють з іноземними «колегами». Окреслену ситуацію ілюструють дані слідчої та судової практики. Так, у кримінальний справі № 478/501/17 Казанківським районним судом Миколаївської області був винесений обвинувальний вирок від 21 вересня 2021 року. Матеріали кримінального провадження були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 12.06.2014 року, за обвинуваченням громадянина Р, уродженця Миколаївської області, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 289 КК України, ч. 4 ст. 185 КК України, ч. 2, ч. 3 ст. 186 КК України, які викладені в обвинувальному акті від 20.03.2017 року [2]. За розглядом конкретної даної справи, можемо 333 підрахувати, що з моменту реєстрації кримінального провадження в Єдиному реєстрі досудових розслідувань та її направленням до суду з обвинувальним актом пройшло майже три роки і ще чотири роки знадобилося для винесення вироку судом першої інстанції. Враховуючи проблемність ситуації, на державному рівні було застосовано ряд заходів. Так, зокрема, на законодавчому рівні були прийняті заходи з метою протидії незаконному заволодінню транспортними засобами, а саме 22 вересня 2020 року Президентом України Володимиром Зеленським, було підписано прийнятий Верховною Радою України Закон України «Про внесення змін до статті 289 Кримінального кодексу України щодо протидії незаконному заволодінню транспортним засобом» [3]. Окрім того, пріоритетним завданням для запобігання та розслідування незаконного заволодіння транспортними засобами є розробка найбільш оптимальних рекомендацій, як для співробітників правоохоронних органів, так і громадян, забезпечення їх ефективної реалізації. Таким чином, проаналізувавши проблемні питання кримінальних проваджень щодо розслідування незаконного заволодіння транспортними засобами, пропонуємо: 1) розробити пошукову систему, яка буде автоматично відображати місце реєстрації та проживання певних категорій осіб (які раніше відбували покарання за злочини, пов’язані із незаконним заволодінням транспортними засобами) в межах визначених місць, які характеризуються підвищеним ризиком; 2) розробити технічні засоби та методику виявлення осіб, які за своїми особливостями можуть бути потенційними викрадачами транспортних засобів; 3) періодично в засобах масової інформації, демонструвати громадянам ситуації, які можуть бути пов’язанні з незаконними заволодіннями транспортними засобами. Це може бути як огляд іншою особою транспортного засобу, огляд транспортного засобу із використанням умовних сигналів (прокручення головного убору, жестикуляція кінцівок). Слід акцентувати увагу, в чому саме одягнуті такі особи, бо досвідченні автовикрадачі маскуються окулярами, головними уборами, а нині – ще й медичними масками. І у разі вининкення подібних ситуацій громадянам слід повідомляти на лінію «102». |