Практична Стилістика - відповіді. Мова і мовлення, мовленнєва діяльність і мовленнєві уміння. Формимовлення та види мовлення. Стилістика як вчення про культуру мовлення та мовні прикраси. Загальнолітературна (загальнонаціональна) та літературна мови
 Скачать 156.16 Kb.
|
|
46.Стилістичні ресурси і можливості синтаксису. Функціонально-стилістична диференціація синтаксичних засобів на книжково - письмові та усно-розмовні. Стилістичні можливості синтаксису у функціональних стилях сучасної української літературної мови. Лексика перебуває у безпосередньому зв’язку з предметно-понятійною сферою, в ній виділяються одиниці з постійними стилістичними ознаками, що суттєво впливають на створення стилістичного фону офіційності, урочистості, інтимності, іронічності, фамільярності тощо. Граматичним одиницям (якщо їх відокремити від лексичної семантики) стилістичне значення як постійна і невід’ємна ознака не властиве. Синтаксис вивчає у різних аспектах синтаксичні одиниці, їх смисл, синтаксичну семантику і формально-граматичну структуру. Стилістичні можливості синтаксичних структур виявляються у їх протиставленій за одним типом ознак. Так, при зіставленні односкладних речень з двоскладними, неповних із повними, простих зі складними виявляються їх стилістичні функції. Наприклад: …Свято Петра і Павла — ленива. А там і Маковія: святили квіти та мак. Мельна, мамине село. Хата дідова па горбі, білим піском висипані доріжки. Пахнуть печені паляниці. Катруся вносить велику чорну макітру. Ломить паляниці. У малій макітрі терти мак. Медом пахне. А ми випрошуємо кусочки ламанців. Катруся свариться: «Завтра Маковія. Потерпіть. Нині не молена їсти — на те лиш час завтра.»… Як перебути ту ніч? Красне свято Маковія, як Святий вечір! (Р. Кобальчинська). Номінативні речення використовуються як зачини або кінцівки експресивних зв’язних текстів, що передають спогади, роздуми, схвильовану розповідь і подібне: На майдані пил спадає, замовкає річ. Вечір. Ніч (П. Тичина); Зима. На фронт …А на пероні люди (В. Сосюра). Інфінітивні речення використовуються здебільшого для вираження напруженої, емоціогенної ситуації, безособові — у пейзажних описах тощо. Мовна система має здатність до передачі одного змісту співвідносними, але протиставними за певною ознакою (протилежними) синтаксичними структурами: Дощ. Дощ іде. Іде дощ. Задощило; Настав вечір. На землю тихо спустився вечір. Повечоріло. Вечір. М. Рильський у поезії так художньо зобразив вечір цілим реченням: У яблуневому саду зоря вечірня грала, мережку яснозолоту на землю закидала, лягали смуги голубі на пагорби рожеві, у тихій радості-журбі вклонявся вечір дневі. Наявність різних синтаксичних структур з різною синтаксичною семантикою для передачі однієї логеми (судження, пропозиції) створює передумови для вибору потрібних одиниць і подальшої їх стилістичної спеціалізації, тобто закріплення за певним типом мовлення, з певним стилістичним значенням. У синтаксичному матеріалі стилістика живиться двома основними джерелами: синтаксичною синонімією, наявністю співвідносних варіативних рядів та лексичним наповненням синтаксичних компонентів (способи вираження членів речення). Синтаксис через свій конструктивний характер (здатність до побудови нових структур з нового матеріалу) повинен би мати більші, ніж лексикологія, стилістичні потужності, бо включає в себе і стилістичні можливості лексики та морфології. О. Потебня зазначав:«… елементарна поетичність мови, тобто образність окремих слів і постійних сполучень, хоч би яка була вона помітна, незначна порівняно із здатністю мов створювати образи із сполучення слів…»1. Номінація і метафоризація, інтелектуально- та емоційно-експресивне, офіційно-ділове і інтимно-ліричне забарвлення слів, закріплені в суспільній мовній практиці, специфічні фігури вислову, мовно-образна символіка, різноманітні лексико-фразеологічні новотвори, нарешті, індивідуальна мовотворчість мовців — все це проходить через горнило синтаксису, переплавляється в комунікативну одиницю і лише тут завершує своє суспільно-лінгвістичне призначення. Отже, стилістичні засоби національної мови формуються на її фонетичному, лексико-граматичному матеріалі, стилістична система спирається на лексико-граматичну. Цей чинник зумовлює тісний зв’язок стилістики з усіма лінгвістичними дисциплінами, які вивчають структуру і систему мови. Щоб оволодіти стилістикою української літературної мови, відчувати її у всіх підсистемах, треба ґрунтовно опанувати звуковим ладом, збагатитись словниковим і фразеологічним матеріалом, знати граматичну будову цієї мови. 47.Стилістичні можливості простого речення Просте речення - це речення, яке має одну граматичну основу ( підмет, присудок) Наприклад:Сьогодні світить яскраве сонечко! Види простих речень: 1. За складом граматичної основи.
2. За наявністю чи відсутністю другорядних членів.
Предикативну основу двоскладного речення становлять два головні члени - підмет і присудок. Інші члени речення в різних зв'язках поширюють їх. 48.Стилістика головних та другорядних членів речення. Важливу стилістичну функцію виконує член речення — мінімальна і найпоширеніша синтаксична одиниця, яка виражає в реченні певне поняття, називає особу (особи), предмет, дію, стан людини або явища, ознаку, ознаку ознаки (прислівники) або кількість. Своєрідної комунікативної функції, самостійності й особливої вагомості член речення набуває тоді, коли трансформується, перетворюється на окреме речення. Члени речення, будучи структурно-синтаксичними одиницями, поділяються на головні і другорядні, їх прийнято розрізняти за певною синтаксичною функцією і морфологічними показниками, а також стиліс тично. До головних членів речення належать: —підмет двоскладного речення: Сонце сяє; Народ — безсмертний; —присудок двоскладного речення: Настало літо; Киів — столиця України; Я хочу відпочивати; —головний член односкладного речення: Працюю; «Заповіт» Т. Шевченка знають і поза межами України; Смеркає; Ніч. Другорядними членами речення є: —означення (з прикладкою): Настало тепле літо; моя Батьківщина — це поле без меж (М. Рильський); гомонить Дніпро ріка; —додаток: Ми мостимо дороги людям грядущих золотих століть (Д. Павличко); —обставина: Вдалину лине пісня дзвінка (П. Тичина); 3 самого ранку в лісі точився бій (О. Гончар); Кайдаш спересердя грюкнув дверима (І. Нечуй-Ле- вицький). Член речення, як і окреме словосполучення чи сполучення слів поза реченням, є тільки особливою мовно- синтаксичною абстракцією, поняттям-уявленням, лексико-граматичною моделлю слова чи сполучення слге. Тільки в реченні кожне слово набуває й виражає частинку тієї комунікативної функції, яка в повному обсязі виявляється в усій структурі речення. Це стосується й однослівних речень. Наприклад, словом зима тільки названо певне явище природи, пору року (на відміну від весна, літо, осінь). Стилістична функція всіх чотирьох слів, узятих окремо, майже нульова. Кожне з них створює тільки певне знання-уявлення і таку ж почуттєву налаштованість, але тільки внаслідок життєвого досвіду людини. Кожна з назв пір року сама по собі не зорієнтована на комунікативність, на передавання інформації. А реченням Зима мовець стверджує, повідомляє про наявність чи відсутність якогось конкретного природного явища (саме такого, а не іншого). У реченні Зима сконденсовано, найстисліше (однослівно) виражено думку-судження, яку розчленовано й синонімічно можна було б сформулювати, зокрема, так: Те, що ми в цю мить спостерігаємо (бачимо, відчуваємо), — зима. Або: Зима — це холодна пора року та ін. Тільки речення і слова-речення (Так!, Еге ж!, Ні, Хіба?, Геть!, Ой! та ін.) мають предикативність, модальність, бо їх зміст пов’язаний з дійсністю, щось конкретне в один і той самий момент і називає, і комунікативно виражає, репрезентує, а тому усвідомлюється як що-небудь реальне (найчастіше) або ірреальне (нереальне). Саме предикативністю й модальністю (сприйманням висловленого в реченні в певному способі й часі, здебільшого і в особі) в поєднанні з іншими визначальними для речення ознаками (відносною закінченістю змісту речення, його логічною сутністю, граматичною організованістю, інтонаційною завершеністю і внаслідок цього — комунікатив- ністю) формується речення. 49. Односкладні речення: стилістичний аналіз В односкладних реченнях граматична основа складається з одного головного члена (підмета або присудка); другий головний член не потрібен, оскільки зміст речення і так зрозумілий. Залежно від способу вираження та значення головного члена односкладні прості речення поділяються на два типи: 1) з головним членом-присудком; 2) з головним членом-підметом. Односкладні речення, як і двоскладні, можуть бути непоширеними і поширеними. Види односкладних речень 1) Означено-особові — речення, головним членом яких є особова форма дієслова, що вказує на виконавця дії, носія ознаки чи стану (Хочу плакати, але замість того завжди сміюся). 2) Неозначено-особові — речення з головним членом-присудком, який відноситься до всіх осіб взагалі або до неозначеної кількості осіб (У школі готуються до свята рідної мови). 3) Узагальнено-особові — речення з головним членом-присудком, який вказує на дію, ознаку чи стан, які можуть стосуватися будь-якої особи в будь-який момент часу. Такі речення переважно вживаються в прислів’ях та приказках (Не брудни криниці, бо схочеш водиці (Нар. тв.)). 4) Безособові — речення з головним членом-присудком, який називає дію або стан, що не мають виконавця або носія, і може бути виражений безособовим дієсловом, дієслівними формами на -но, -то, неозначеною формою дієслова, прислівником, словами нема, не було, не буде, при яких стоїть додаток у родовому відмінку (Так тихо, тихо скрізь (П. Тичина)). 5) Називні — речення з головним членом-підметом, який стверджує наявність, існування предметів чи явищ (Сонячні чудесні міста. Вільні люди (О. Гончар )). 50. Стилістичні можливості ускладненого речення. Ускладненими вважаються такі речення, до складу яких належать однорідні члени речення, відокремлені члени речення, звертання, вставні й вставлені компоненти. Ці речення в структурному відношенні не однотипні. Так, вставні слова виражають модальні значення достовірності, невпевненості тощо; відокремлені члени надають реченню значення додаткової обставинності (причини, часу, місця, мети), пояснення, включення, виключення, уточнення. Граматичними показниками ускладнення виступають сполучники (тобто, а саме, хоч, як, та й), похідні прийменники (крім, попри, замість, завдяки), інші службові слова (наприклад, зокрема, у тому числі), а також інтонація і порядок слів: На Маковея збирають люди усяку городину, а саме: мак, кріп, цибулю, часник, моркву, соняшник, редьку... (А. Кримський); В Січі, брати, крім наук, Єй забави, жартів гук (О. Шпитко). Ускладнювальна частина - це засіб виокремлення важливих у смисловому й стилістичному відношенні компонентів речення. Речення з однорідними й відокремленими членами становлять центральну ланку ускладнених конструкцій. 51.Стилістика складного речення. Складне речення - це речення, що складається з двох і більше граматичних основ (предикативних одиниць), які становлять семантичну, структурну та інтонаційну єдність. Основними засобами поєднання предикативних одиниць складного речення є сполучники, сполучні слова та інтонація. Одним з найпоширеніших засобів зв'язку предикативних одиниць є сполучники й сполучні слова, що є показниками сурядного чи підрядного зв'язку. З семантичного погляду вони в багатьох випадках без допомоги контексту виражають також певні смислові відношення. Сполучники сурядності (паратактичні) поєднують в одне ціле рівноправні частини складного речення й виражають єднальні, зіставно-протиставні й розділові відношення: Пройшла гроза, і ніч промчала, і знову день шумить кругом (В. Сосюра); Сполучники підрядності (гіпотактичні) поєднують частини складнопідрядних речень і виражають часові, умовні, причинові, з'ясувальні та інші відношення. Вони завжди належать до підрядної частини, підпорядковуючи її головній: У квітках летить весна, журавлів щука й не зна, що вони їй вістунами відчиняють всюди брами (Олександр Олесь); Сполучні слова, поєднуючи між собою частини складнопідрядного речення, виступають членами підрядної частини речення. У ролі сполучних слів виступають повнозначні частини мови: відносні займенники {хто, що, який, чий) і займенникові прислівники (як, коли, куди, де): Дивись, я сміюсь, коли серце ридає... (Леся Українка). Сполучні слова можуть мати в головній частині співвідносні вказівні слова. У ролі співвідносних слів виступають вказівні й означальні займенники (такий, той, кожний, весь), а також займенникові прислівники (тоді, тут, туди, там, так): Моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала... (Леся Українка); Одним із засобів поєднання предикативних одиниць складного речення в одне ціле є співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків, які відповідним чином скоординовані. Так у реченнях з одночасністю дій дієслова-присудки виражені у формі одного часу, а в реченнях з часовою послідовністю - різночасовими формами: Любо в гаю соловейко виспівує, слухаю ніжне лящання, чистую, щирую річ українську чую я в тім щебетанні (А. Кримський); 52.Визначення стилістичний прийомів: перифраз, ампліфікація, тавтологія. Їхні стилістичні можливості у функціональних стилях сучасної української літературної мови Перифразом називається заміна прямого найменування предмета непрямим його означен¬ням, даним у формі описового словесного зворота, що вказує на предмет, виділяючи його побічні ознаки. Виразність перифраза полягає в тому, що в його худож¬ній структурі завжди має місце елемент певної загадки, яку читачеві необхідно відгадати для того, аби зрозуміти, про що йдеться в перифразі. Не останню роль у художній виразності цього прийому відіграє й елемент словесного при¬крашення описуваного предмета. Загадка і прикраса в пери¬фразі повинні, проте, мати свої межі, за якими зміст пери¬фраза без додаткового коментаря може залишитися не¬зрозумілим для читача. Ампліфіка́ція— стилістична фігура, нагромадження однорідних елементів мови (сполучників, прийменників, порівнянь, епітетів тощо) для підсилення виразності та емоційності мови. Ампліфікація є стилістичним різновидом перелічення. Нагромадження ампліфі-кованих елементів без почуття міри може мати зворотній ефект, порушити стилістичну фігуру. Негативний ефект дає й ампліфікація, позбавлена цілеспрямованості та належного осмислення. Нагромадження засобів, що творять фігуру, повинно бути підпорядковане конкретному стилістичному завданню. У майстрів українського слова ця стилістична фігура твориться та використовується з тонким художнім тактом». Ампліфікуються звичайно, нагромаджуючись в обмеже¬ному контексті, слова та мовні звороти, що виражають сино¬німічні поняття, або ж слова однотипних частин мови. Обидві форми ампліфікації можуть виступати як нарізно, так і разом, утворюючи своєрідні комбіновані поєднання. ТАВТОЛОГІЯ— неусвідомлюваний, мимовільний або, навпаки, навмисний повтор у межах словосполучення, речення того самого чи однокорен. слів або різнокорен. слів з тотожним, аналогічним і под. значенням. Повторення того самого або спільнокореневих слів переобтяжує текст, створює надлишковість, порушує його милозвучність та емоційно-експресивне сприйняття. Тому тавтології в мовленні слід уникати. Однак тавтологія (повтор) часто використовується письменниками в художній літературі як стилістичний прийом підсилення значення одного слова його слово-твірним варіантом. Це повертає слову його первісну образність, збагачує вислів додатковими нюансами — змістовими й експресивними.Тавтологія в художньому тексті рідко виступає у чистому вигляді, частіше вона поєднується з іншими засобами виразності — синонімами, анафорою (єдинопочатком), епіфорою (повторенням однакових слів, звукосполучень наприкінці віршованих рядків), створюючи образи потрібного авторові спрямування. У народних думах, казках, піснях, прислів’ях і приказках тавтологія може поєднуватися з іншою стилістичною фігурою — плеоназмом. Це нагромадження синонімічних слів, у тому числі спільнокореневих. Наприклад: квилить-проквиляє, клене-проклинас, кличе-викликає. Увага! У науковому стилі повторюваність термінів є однією з його визначальних рис (у межах абзацу термін виражає основну думку). Отже, повтори як термінологічних, так і нетермінологічних одиниць у науковому тексті можуть зумовлюватися потребами надання текстові логічності, чіткості у виявленні зв’язків між компонентами речення. 53. Синтаксична омонімія. Причина виникнення. Види синтаксичної омонімії. Омоніми (від гр. homos – однаковий і оnymа – ім’я) – це слова, різні за значенням, але однакові за звучанням і написанням. Синтаксичні омоніми – однакові звукові комплекси, один з яких є словом, а другий – словосполученням: доволі – до волі, згори – з гори, про те – проте, з Риму – зриму. У традиційному мовознавстві спостерігається незначна увага до синтаксичної омонімії, що зумовлено кількома причинами. По-перше, у порівнянні із лексичними та морфологічними омонімами синтаксичні не є такими очевидними, в більшості випадків синтаксично неоднозначні структури сприймаються однозначно, оскільки для їх розуміння залучається семантична інформація та контекст. А тому найчастіше такі типи неоднозначності розглядають у стилістиці, де йдеться про використання стилістичних засобів синтаксису. По-друге, тривалий час не було визначено єдиного підходу до представлення синтаксичної структури речення. Особливо нагальною постала проблема синтаксичної омонімії у контексті автоматичного опрацювання текстів природної мови: розроблювані системи автоматичного синтаксичного аналізу на вихід подають значну кількість синтаксично правильних речень, з-поміж яких необхідно вибрати доцільний варіант. Крім того, на сьогодні розвиток комп’ютерної лінгвістики дозволяє експериментально перевірити та оцінити наукові та практичні здобутки щодо цієї проблеми, зокрема для української мови, та визначити статус синтаксичної омонімії. Явище, при якому у реченні виникає додаткове значення, не передбачене автором і зумовлене синтаксичними засобами, будемо називати синтаксичною омонімією. Омонімію синтаксичної структуру як двосторонньої одиниці можуть зумовлювати різні фактори: порядок розміщення слів у реченні, різний поділ речення на складові частини, омонімічність моделей, за якими будуються словосполучення, тип синтаксичного відношення між компонентами синтаксичної структури, або ж сукупністю перерахованих чинників. Розглядаємо декілька типів синтаксичних омонімів: • синтаксичні омоніми на рівні словосполучення, • синтаксичні омоніми на рівні синтагми, • синтаксичні омоніми на рівні речення (зокрема, між частинами складного речення), • синтаксичні омоніми на рівні синтаксичних конструкцій (як-от, конструкцій із однорідними членами речення, поєднаними сурядним зв’язком). Розрізняємо синтаксично неоднозначні структури і за типом синтаксичних відношень, що існують між головним та залежним компонентами синтаксичної структури, – об’єктні, атрибутивні, обставинні тощо. |