Практична Стилістика - відповіді. Мова і мовлення, мовленнєва діяльність і мовленнєві уміння. Формимовлення та види мовлення. Стилістика як вчення про культуру мовлення та мовні прикраси. Загальнолітературна (загальнонаціональна) та літературна мови
 Скачать 156.16 Kb.
|
|
1.Мова і мовлення, мовленнєва діяльність і мовленнєві уміння. Формимовлення та види мовлення. Стилістика як вчення про культуру мовлення та мовні прикраси. Загальнолітературна (загальнонаціональна) та літературна мови. Позалітературні компоненти. Мова - суто людський засіб спілкування в духовному і практичному житті людини і являє собою систему знаків для передавання, приймання і використовування інформації. Мова - суспільне явище, найважливіший засіб влаштування людських стосунків. За її допомогою люди здатні порозумітися, здійснюють обмін думками, набувають знань, передають їх нащадкам, мають змогу організувати спільну діяльність в усіх галузях людської практики. Мова і мовлення — поняття не тотожні. Мовлення - це акт вживання людиною мови для спілкування. Мовлення - це форма існування мови, її втілення, реалізація. Під мовленням розуміють використання людиною мовних багатств у життєвих ситуаціях, результат процесу формулювання і передачі думки засобами мови. Мовлення окремого носія мови має особливості вимови, лексики, структури речень. Таким чином, мовлення конкретне й індивідуальне. Залежно від віку, характеру діяльності, середовища існування людини її мовлення набуває певних особливостей, незважаючи на те, що люди говорять однією мовою. Так, у однієї людини мовлення образне, яскраве, виразне, переконливе, а в другої - навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. Це вже свідчить про відмінності у володінні мовою. Кожній людині притаманні свій індивідуальний стиль мовлення, відмінності в артикуляції звуків, інтонації, логічній виразності. Отже, кожна людина говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою. Мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. З іншого боку, сама мова залишається живою тільки за умови, коли активно використовується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється під час мовного спілкування. Мовлення і є формою актуального існування кожної мови. Мовленнєва діяльність — це сукупність психофізіологічних дій організму людини, які спрямовуються на сприймання і розуміння мовлення або породження його в усній чи писемній формі. Мовленнєва діяльність зв'язана з психічною діяльністю людини, з розвитком її інтелекту й емоцій (почуттів). Види мовлення Термін «мовлення» позначає і процес мовлення, і результат мовленнєвої діяльності, т.т. текст — усний, письмовий або навіть мисленнєвий. Мовлення поділяється назовнішнє і внутрішнє. Зовнішнє мовлення має чотири види: 1) говоріння; 2) аудіювання (ці два види належать до усного мовлення); 3) письмо; 4) читання (письмове мовлення). Існує усна та писемна форма мовлення Літературна мова – відшліфована (унормована, зразкова) форма національної мови з багатим лексичним фондом, упорядкованою граматичною структурою й розвиненою системою стилів. Літературна мова виникла на основі діалектної, безперервно збагачується за рахунок народних говорів; відбувається процес стирання відмінностей між літературною і діалектною мовами. правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, т. зв. “акценту”; у слововживанні: відсутність у мовленні позалітературних елементів – діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, макаронізмів, штампів, слів-паразитів; в інтонаційному: відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних тонів. 2.Мовний знак (визначення класифікації) і його особливості. Словесно-мовний знак. Етапи становлення словесно-мовного знаку. Схема словесно-мовного знаку професора М. Зарицького. Парадигматичні та синтагматичні властивості словесно-мовного знаку. Асиметричний дуалізм С. Карцевського. Мовний знак — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків. Знаки поділяють на три види: — знаки-індекси; — знаки-образи; — знаки-символи. Знаками-індексами називають знаки, які безпосередньо вказують на позначуваний ними пред мет. Напри клад, дим вказує на наявність вогню. Знаки-образи мають певну подібність з від повідними предметами. Наприклад, карта, план місце вості, картина, креслення. Знаки-символи фізично ніяк не пов'язані з предметами на які вони вказують. Тут зв'язок між знаком і предметом складається або за угодою, або стихійно при формуванні мови і практичного її засво єння конкретною людиною. Саме ці знаки складають ос нову мови. Принцип «асиметричного дуалізму мовного знаку», запровадженого С.Й. Карцевським, який виявляється у порушенні однозначної відповідності між знаком та його змістом, тобто у наявності в одного знака двох і більше значень. Ми розглядаємо цей принцип як «поліфункціональність» формальних засобів мови, які одночасно передають різні комунікативні значення, і відповідно, одне й те ж комунікативне значення може знаходити вираження у різних формальних засобах мови. 3.Мови за типами знаків ( невербальні та вербальні). Вербальні мови, класифікаційні ознаки. Визначення поняття «словесна мова», її групи одиниць, функції мови. Серед невербальних засобів спілкування першою слід назвати оптико-кінетичну систему, що складається з жестів, міміки і пантоміміки, рухів тіла (кінесики). Далі виокремлюють паралінгвістичну та екстралінгвістичну системи. Паралінгвістична система — це вокалізації, тобто якості голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система — це темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо). Традиційно вважалось, що ці види засобів є навколомовними прийомами, які доповнюють семантично значущу інформацію. 1. Кінетично-зорова (тілесні рухи людини, жести, міміка, пози). Таку мову називають паралінгвістичною (білямовними!), тобто такою, що супроводжує словесну мову, служить більшій виразності. 2. Звуко-слухова (сигнали труби, стук у двері, дзвін на сполох тощо). 3. Графіко-зображувальна (подорожні знаки, живопис графіка тощо). Функції мови: Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві. Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Гносеологічна функція мови виражається в тому, що вона є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Естетична функція мови полягає в тому, що вона є першим джерелом культури, знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Номінативна функція-Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням» світу. 4. Стилістика як наука. Становлення науки стилістика в світовому мовознавстві і у вітчизняній науці. Класифікаційні підходи до вивчення стилістики. Основні методи та види аналізу, що використовуються під час вивчення практичної стилістики. Стилістика — розділ мовознавства й літературознавства (поетики), що вивчає функційно-стильові засоби мови та їхнє застосування з погляду норм, їхніх варіантів (нормативна стилістика) і відхилень (літературна стилістика) в синхронному й діахронному (історична стилістика) перекрої. Основний предмет вивчення — стиль в усіх мовознавчих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо). Стилістика також досліджує еволюцію стилів у зв'язку з історією літературної мови, мову художнього твору в її еволюції, експресивні засоби мови,фігури та тропи. Стилістика розвинулася у 19 — 20 століттях з риторики. «прикрашання» мови: евфонії, ритміки,римування, фігур, тропів) залишаються основним стрижнем стилістики. Їх елементи включала вже «Граматика» М. Смотрицького (1619). Такі елементи традиційної риторичної стилістики, сполучені з правилами віршування і поетикою (наприклад, Аполлоса-Андрія Байбакова «Правила піитическіе», 1774), увійшли в середньошкільні навчальні програми 19 — 20 ст.ст. У такому дусі складені галицькі підручники зі стилістики початку 1920-их pp. В. Домбровського «Українська стилістика і ритміка», «Українська поетика». 5. Функціональні стилі української літературної мови. Стилетвірні фактори. Взаємопроникнення стилів. Функціональні стилі сучасної української літературної мови. Використовуючи мову в своєму повсякденному житті, всі люди, залежно від потреби, вдаються до різних мовних засобів. Незважаючи на те, що кожна освічена людина користується тією самою літ. мовою, її живе мовлення з багатьох причин має свої особливості. Не однакові щодо мови і твори різних письменників. Істотні відмінності в мовному оформленні думки, залежно від обставин, теми, на яку говорить людина, від ставлення її до предмета розмови і багатьох інших причин призвели до виникнення в науці про мову поняття стилю. Слово "стиль" багатозначне. Походить воно від лат. stilus - "паличка для письма", тобто письмове знаряддя, яке використовувалося в часи античного Риму й середньовіччя. У літературі й взагалі у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також спосіб, прийом, метод певної діяльності. Функціональний мовний стиль — це різновид літературної мови, шо обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання лексичних, граматичних, фразеологічних та інших мовних засобів. Мовний стиль - це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і метою висловлювання. Кожний стиль має: 1) сферу поширення і вживання (коло мовців); 2) функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо); 3) характерні ознаки (форма та спосіб викладу); 4) систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо). Ці складові конкретизують, певною мірою обмежують, унормовують кожен стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. В українській літературній мові наявні наступні стилі: - науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, епістолярний, конфесійний, які найчастіше мають писемну форму вияву і сформувалися на книжній основі - книжні стилі); - розмовний, який здебільшого виступає в усній формі. Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог), то для інших - переважно монолог. Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільними для них є те, що вони - різновиди однієї мови, представляють усе багатство її виражальних засобів. У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди -підстилі - для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань. Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, гумористичний, сатиричний та ін. Науковий стиль - один з найбільш однорідних стилів. Це мова наукових книжок, статей, доповідей, лекцій. Сфера використання - наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта. Основне призначення - викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз'яснення явищ. Основні ознаки: - ясність (понятійність) І предметність тлумачень; - логічна послідовність і доказовість викладу; - узагальненість понять і явищ; - об'єктивний аналіз; - точність і лаконічність висловлень; - аргументація та переконливість тверджень; - однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень; - докладні висновки. Основні мовні засоби характеризуються: - великою кількістю наукової термінології; - наявність схем, таблиць, графіків, карт тощо; - оперування абстрактними, переважно іншомовними, словами (теорема, синус, параграф та ін.); - використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень; - залученням цитат і посилань на першоджерела; - відсутністю емоційно-експресивної лексики; - наявністю чіткої композиційної структури тексту; - складними синтаксичними конструкціями, стандартними виразами (кліше); - монологічним характером текстів. У науковому стилі виділяються кілька різновидів, у яких перелічені ознаки не завжди повністю себе виявляють і які мають свої мовні особливості: а) власне науковий (із жанрами текстів: монографія, дисертація, стаття, рецензія, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези); б) науково-популярний різновид обмежує вживання вузьких галузевих термінів для дохідливого викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців. Мові властиві певна образність та емоційність. в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не виключає використання елементів емоційності. Публіцистичний стиль різноманітніший щодо засобів вираження. Це пояснюється його призначенням. Публіцистика покликана формувати громадську думку, впливати на читача чи слухача в соціально-політичному плані. Публіцист завжди когось у чомусь переконує, щось доводить, а це зближує П.с. з науковим, від якого він ніби позичає струнку систему послідовних логічних доказів і відповідні мовні засоби. Публіцистика використовує всі засоби емоційного впливу. З цього погляду образна мова публіцистики дещо нагадує мову художніх творів. Публіцистика намагається наслідувати інтонації усного мовлення та інші його особливості. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання, Основне призначення: - інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми; - активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові; - пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення. Основні ознаки: - доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал); - поєднання логічності доказів і полемічності викладу; - сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, висловлення наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю; - наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер; - широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол та ін.). Основні мовні засоби: - синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів; - лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (приватизація, багатопартійність та ін.); - використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта та ін.), експресивні сталі словосполучення (рекордний рубіж, одностайний вибір), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси); - уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (президентський старт, орбіти співробітництва); - із морфологічних засобів часто використовуються Іншомовні суфікси –іст (-ист), -атор, -ація та ін. (полеміст, провокатор, приватизація), префікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- та ін. (псевдотеорія, супердержава, інтернаціональний); - риторичні запитання, вигуки, повтори; - влучні, інтригуючі заголовки. Підстилі: а) стиль ЗМІ (часописи, листівки, радіо, телебачення тощо); б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо); в) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди тощо). Художній стиль. Цей стиль можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій. Х.ст. широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті. Він покликаний виконувати естетичну функцію: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки. Основні ознаки: - найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ-персонаж, образ-колектив, словесний образ, зоровий образ); - естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного; - експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, фамільярне, зневажливе та ін.); - зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи; віршова форма, поетичні фігури); - суб'єктивізм розуміння та відображення. Основні мовні засоби: - різноманітна лексика, переважно конкретно-чуттєва та емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми, фразеологізми); - запровадження авторських новотворів, формування індивідуального стилю митця; - уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів, навіть жаргонізмів; - використання різних типів речень; - стилістичні фігури (риторичні запитання, звертання, безсполучниковість та ін.). Підстилі: а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, байка, новела, нарис, оповідання, повість, художні мемуари); б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма); в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль); г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка). Епістолярний стиль. Сфера використання: приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики ("Посланія" І.Вишенського, "Листи з хутора" П.Куліша та ін.). Основні ознаки - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді Р. 8. Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів. Сучасний Е.С. став більш лаконічним, скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формулювань увічливості. Конфесійний стиль. Сфера використання - релігія та церква. Призначення - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так всього суспільства. К.С. утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма), й у Біблії та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна мова). Основні засоби: - церковна термінологія і слова-символи (дар праведності, гріховність тіла); - непрямий порядок слів у реченні та у словосполученні; - значна кількість метафор, алегорій, порівнянь; - наявність архаїзмів. К.С. вирізняється урочистістю, піднесеністю. Розмовний стиль. Сфера використання - усне повсякденне спілкування в побуті, у сім'ї, на виробництві. Основне призначення - бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків. Основні ознаки'. - безпосередня участь у спілкуванні; - усна форма спілкування; - невимушеність спілкування; - використання позамовних чинників (міміка, жести, рухи). Основні мовні ознаки: – емоційно-експресивна лексика, просторічні слова; – суфікси суб’єктивної оцінки; – прості, переважно короткі речення. Підстилі: - розмовно-побутовий; - розмовно-офіційний. - Офіційно-діловий стиль – це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні; це мова ділових паперів, розпоряджень, постанов, заяв, протоколів, наказів. Основне призначення - регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах та обслуговувати громадянську потреби людей у типових ситуаціях. Основні ознаки: - нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні; - точність, ясність, лаконічність, стислість та послідовність викладу фактів; - документальність (кожен офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, що забезпечують стабільність форми; - наявність усталених одноманітних мовних зворотів, стандартизація вислову; - регламентація тексту; для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти. Мовні засоби: - широке використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій); - наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома); - відсутність авторської мовної індивідуальності та емоційно-експресивної лексики; - застосування синонімії не повинно викликати двозначності сприймання; - наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу; - чітко регламентоване розміщення та побудова тексту; обсяг основних частин, наявність обов'язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками); - широке використання безсполучникових речень. Підстилі: Законодавчий – використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін. Дипломатичний - використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), повідомлення, зверненнях, протоколах, договорах, заявах і т. ін. Юридичний – використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування). Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини: - між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності; - між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами; - між приватними особами. Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях тощо. Адміністративно-канцелярський - використовується у професійно-виробничій сфері, правових відносинах і діловодстві. Він обслуговує та регламентує: - службові (офіційні) відносини між підприємствами одного й різного підпорядкування; - службові відносини між структурними підрозділами одного підпорядкування; - сліжбові відносини між приватною особою та організацією, установою, закладом і навпаки; - приватні (неофіційні) відносини між окремими громадянами. Реалізується в офіційній коресподенції (листах), договорах, контрактах, заявах, автобіографіях, розписках тощо. Історично ОДС базується на документах доби К.Р. та адміністрації Великого князівства Литовського, на юридичних актах міських урядів (15-17 ст.), на документах гетьманських канцелярій, має лексико-синтаксичний вплив російської канцелярської та мови австро-угорських і польських канцелярій. Формулюючи поняття "ділова мова", слід мати на увазі три сучасні стилі – ОФС, науковий, розмовний, оскільки ділова мова містить близькі, спільні мовні засоби різних рівнів. 6. Літературні стилі: становлення, теорія трьох стилів. Розрізнення понять літературний стиль, напрям, течія. Стилі і напрямки в українській літературі 1. Доба монументального стилю (Х - ХІ ст.) Ознаки творів доби монументального стилю: • Масштабність • Величність • Ідейний пафос Приклади літератури: "Остромирове Євангеліє", "Повість минулих літ", "Слово про закон і благодать". 2. Доба орнаментального стилю (кінець ХІ - ХІІІ ст.) Ознаки творів доби орнаментального стилю: • Ритмічність підпорядкування художнього тексту; • Витонченість художніх засобів Приклади літературних творів: "Слово про похід Ігорів", "Повчання дітям", Галицько-Волинський літопис. 3. Доба підсумків (ХІV - XV ст.) Ознаки творів доби підсумків: • Змішання стилів; • Характерні зводи. Приклади творів: "Лаврентіївський звід", "Літопис Руський", "Києво-Печерський патерик". 4. Ренесанс Ренесанс - це напрямок у мистецтві, що виник в Італії в ХІV ст. і поширився в Англії, Франції, Німеччині та інших країнах Європи. Ознаки ренесансу: • Наслідування античного мистецтва; • Гуманізм; • Зацікавлення життям простих людей; • Заперечення середньовічних традицій. Письменники доби Ренесансу: Павло Русин, Себастьян Кленович. 5. Бароко Бароко - це стиль в архітектурі і мистецтві ХVІІІ ст., для якого характерна підкреслена урочистість, декоративність. Метою є справити враження, викликати зворушення. Ознаки бароко: • Центральне місце відводиться Богові; • Релігійне забарвлення; • Динамізм; • Гіперболізація; • Метафоричність мови; • Спроба поєднати античність з християнством; • Пристрасть до сміливих комбінацій, чудернацького, незвичного. Представники доби бароко: І. Вишенський, М. Смотрицький, І. Величковський. 6. Класицизм Класицизм - це художній стиль й естетичний напрям, який розвивався в ХVІІ ст. у Франції і різною мірою охопив європейські літератури ХVІІІ - першої третини ХІХ ст. Ознаки класицизму: • Поділ персонажів на позитивних і негативних; • Одновимірність характеру; • Правило трьох єдностей; • Сюжет розгортається лінійно, практикуються концентричні сюжети. 7. Сентименталізм Сентименталізм - це один із літературних напрямів другої половини ХVІІІ - початку ХІХ ст. у країнах Європи, що виник як заперечення раціоналізму класицистів у добу Просвітництва. Герой сентименталізму: • Проста людина з народу; • Надзвичайно чуттєвий та вразливий; • Знаходить гармонію у спілкуванні з людиною. Ідеї сентименталізму: • Захист права людини на приватне життя незалежно від станової приналежності. • Духовний світ почуттів селянина, міщанина багатший за світ представників дворянства. Сементалізм в українській літературі: І. Котляревський "Енеїда", Г. Квітка-Основ'яненко "Маруся". 8. Романтизм Романтизм - це художній метод у літературі і мистецтві першої половини ХІХ ст., його суть полягає у тому, що реальній дійсності, яка не задовольняє митця, протиставляються картини життя бажаного, витвореного мрією. Ознаки романтизму: • Виняткові характери у виняткових обставинах; • Ліризм; • Фантастика; • Увага до історичного минулого; • Звернення до фольклору. Романтизм в українській літературі: Євген Гребінка ("Сонце та Хмари"), Микола Костомаров, Віктор Забіла. 9. Реалізм Реалізм - це мистецький напрям ХІХ ст., що зображував типові характери в типових обставинах, прагнучи до глибокого й панорамного змалювання життя в його закономірностях і суперечностях. Ознаки реалізму: • Соціальна зумовленість життя людини; • Змалювання згубного впливу антигуманного світу на вчинки і долю людини; • Історизм у відтворенні явищ дійсності; • Гуманізм, співчуття і протест проти всіх форм соціального і духовного поневолення. 10. Натуралізм Натуралізм - це літературний напрям, що виник у Франції в 70-ті роки ХІХ ст. і поширився в Європі та США. Виник як реакція на вичерпність форм реалізму і його принцип соціальної зумовленості людського характеру. Ознаки натуралізму: • Тлумачення особи біологічними, спадковими рисами то соціально-моральним середовищем. • Буття героїв у світлі досягнень науки. Натуралізм в українській літературі: Іван Франко "Ріпник", "Борислав сміється". 11. Модернізм Модернізм - це комплекс літературно-мистецьких напрямів, що виникли наприкінці ХІХ ст. як заперечення натуралізму в художній дійсності, як спростування заангажованості митця. Основні напрями: • Імпресіонізм • Експресіонізм • Неоромантизм • Неореалізм • Неокласицизм • Символізм • Футуризм 11.1. Імпресіонізм Імпресіонізм - це напрям у мистецтві й літературі середини ХІХ - поч. ХХ ст., представники якого намагалися відтворити навколишній світ у всій його змінюваності й рухливості, а також показати найтонші відтінки настрою, почуттів людини. Ознаки імпресіонізму: • Тонкий психологізм змалювання персонажів; • Прагнення відтворити найтонші відтінки настрою; • Прагнення схопити миттєві враження; • Тяжіння до лаконізму прози, її ритмічності; • Багатство відтінків у змалюванні дійсності; • Посилена увага до кольорів, звуків і яскравих художніх деталей. Імпресіонізм в українській літературі: Михайло Коцюбинський "Цвіт яблуні", "Intermezzo", М. Хвильовий, С. Васильченко "Талант". 11.2. Експресіонізм Експресіонізм - це літературно-мистецький стильовий напрям модернізму, що оформився в Німеччині на початку ХХ ст., передусім у малярському середовищі, проіснувавши до 30-х років. Ознаки експресіонізму: • Відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське "Я", напругу його переживань та емоцій; • "Нервова" емоційність; • Ірраціональність; • Фрагментарність; • Плакатність; • Позбавлення прикрас; • Схильність до контрастування барв; • Гротескність; • Гіперболізація; • Використання символів; • Відчуття повсякденного болю; • Страх за майбутнє людини. Експресіонізм в українській літературі: В. Стефаник "Камінний хрест", М. Куліш, О. Турянський. 11.3. Неоромантизм Неоромантизм - це напрям кінця ХІХ - поч. ХХ ст., вид модернізму, який зародився у Франції і генетично пов'язаний із романтизмом. Ознаки неоромантизму: • Прагнення поєднати ідеал з дійсністю; • Виразність суспільних ідеалів; • Прагнення до визволення особистості; • Виняткова й активна особистість може підняти до свого рівня інших; • Гострий конфлікт між добром і злом, правдою і кривдою; • Привернення уваги до чуттєвої сфери людини; • Піднесення постаті самотнього визначного героя. Неоромантизм в українській літературі: Леся Українка "Лісова пісня", О. Кобилянська "Земля", "Битва", М. Коцюбинський "Тіні забутих предків". 11.4. Неореалізм Неореалізм - це стильова течія, що виявила себе на межі ХІХ - ХХ століть і характеризувалася документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність і ліричною стихією. Героями неореалістичних творів є люди звичайні, проте з багатим внутрішнім світом; об'єктом зображення є не стільки вчинки, як відчуття і роздуми персонажів. Неореалізм в українській літературі: В. Винниченко "Момент", В. Підмогильний, Григорій Тютюнник. 11.5. Неокласицизм Неокласицизм (від гр. neos — молодий та лат. classicus — зразковий) — течія в літературі й мистецтві, що з’явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем та сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в середині ХІХ ст. Ознаки неокласицизму: • Повернення до вічних законів мистецтва; • Орієнтація на кращі здобутки античності; • Інтелектуалізм; • Естетизм; • Використання зразків античної культури і культури епохи Відродження; • Гармонія між розумом і почуттями; • Аристократизм духу; • Несприйняття радянської дійсності (комуністичної ідеології - всього, що призвело до падіння рівня духовності). Принцип неокласиків: «На теми, що нові, античний вірш складаймо». Характерні жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо тощо. Неокласицизм в українській літературі: "П'ятірне гроно" неокласиків - М. Драй-Хмара, М. Зеров, Освальд Бургардт (Юрій Клен), П. Филипович, М. Рильський. Поети «празької школи». 11.6. Символізм Символізм - це стильова течія модернізму, головним художнім засобом якої є символ як спосіб вираження незбагненої суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця. Засновником символізму вважається Шарль Бодлер. Ознаки символізму: • Заміна думок, понять відповідними знаками - символами, що мають прихований зміст; • Бунт проти консервативної народної моралі; • Естетство (захоплення витонченою поетичною формою й недооцінка змісту); • Культ екзотичних і заборонених тем; • Увага до позасвідомого з метою вирватися за межі повсякденного. Символізм в українській літературі: П. Тичина, М. Вороний, О. Кобилянська 11.7. Футуризм Футуризм - це одна з течій у літературі. Основоположник — італійський письменник Марінетті, що в 1909 році опублікував «Перший маніфест футуризму», де закликав звільнитися від літератури минулого і створити «динамічну літературу майбутнього», що буде оспівувати замість людини техніку та машини. Ознаки футуризму: • «Ліквідація мистецтва є наше мистецтво»; • «Набутки розуму, а не душі та серця»; • Заперечення реалізму; • Відкидання класичної спадщини; • Руйнування норм морфології і синтаксису; • Звуконаслідування; • Використання образів-символів; • Анархізм, нехтування існуючими нормами моралі, егоцентризм. Футуризм в українській літературі: М. Семенко, Я. Савченко, В. Поліщук. 11.8.Екзистенціалізм Екзистенціалізм (від лат. exsistentia — існування) — модерністська течія в літературі, що оформилась на початку 40-х років ХХ ст. і найвиразніше виявила себе у творчості Ж.-П. Сартра, А. Камю. Характерні ознаки екзистенціалізму: • Песимізм • Заперечення раціонального пізнання; • Твердження інтуїтивного розуміння реальності. • Людське існування (екзистенція) виявляється через турботу, страх, рішучість, совість. • Людина осягає екзистенцію в граничних ситуаціях (боротьба, страждання, смерть). Екзистенціалізм в українській літературі: В. Підмогильний 12.Соціалістичний реалізм (соцреалізм) — організований за чіткою програмою літературний метод, який передбачав оспівування комуністичної партії і її провідної ролі в житті народу, у будь-яких сферах. Характерні ознаки соцреалізму: • Ідеалізація людини як носія кращих моральних якостей, вихованих соціалістичною системою; • піднесення борця, будівника нового суспільства; • Зображення художньої дійсності прикрашеною; • Конфлікт полягав у боротьбі проти чужих ідей, за ідеологічну спільність та однодумство. Соцреалізм в українській літературі: О. Довженко 13. Постмодернізм Постмодернізм (від фр. post — після + modernisme) — загальна назва літературно-мистецьких течій кінця ХХ — початку ХХІ ст. Характерні ознаки постмодернізму: • Гра зі словом; • Інтертекстуальність (приховане та явне використання чужих текстів); • Зміщення часу і простору; • Багатозначність; • Парадоксальність; • Карнавальність; • Іронічність; • «Віртуальний історизм». Постмодернізм в українській літературі: Ю. Андрухович, О. Ірванець, В. Неборак, С. Жадан, І. Малкович, О. Забужко. Теорія трьох стилів Теорія трьох стилів — вчення про стильові особливості різних жанрів художньої літератури і типів промов, сформульоване в працях античних філологів, авторів поетик і риторик (Аристотель, Горацій, Цицерон та ін.). Розвивалося в епоху Відродження, Просвітництва прихильниками класицизму (Н.Буало, Ф.Прокопович, В.Тредіаковський, О.Сумароков, М.Ломоносов). Класифікуючи систему жанрів на "високі", "середні" й "низькі" відповідно до сфер життя, станового поділу суспільства, автори нормативних поетик і риторик радили, які відповідно добирати лексику, фразеологію, тропи, фігури, як поєднувати синтагми мови, щоб осягнути мету, адресуючи людям, які перебувають на різних рівнях соціальної ієрархії, культурного розвитку. Звідси мова про "високий", "середній" і "низький" стилі. В Україні Ф.Прокопович у лекціях "Про риторичне мистецтво" (1706) з цього приводу писав: "Для повнішого пізнання стилю запам'ятай: уся різниця обробки і значення особливо залежить від тієї справи, про яку йдеться, і від особи, до якої пишуть; бо якщо пишеш до товариша, рівного за положенням або нижчого, про справу малого значення, то стиль має бути найнижчим і найпростішим; якщо пишеш до пристойнішого, то надай листові більш блискучого стилю. Якщо ж пишеш про щось дуже важливе, то значення справи вимагає більш високого стилю висловлювання". Т.т.с. модифікувалася в сучасній стилістиці у вчення про функціональні стилі мови, в літературознавстві — через нормативний характер згадується тільки в історії науки. 1. Літературний стиль — сукупність прийомів у використанні засобів мови, притаманна даній літературній школі, властива якому-небудь письменникові (авторський стиль) або літературному твору (ораторський, поетичний стиль), літературному напряму, жанрові. 2. Літературний напрям— відносно монолітна і внутрішньо упорядкована сукупність літературних (ідейно-художніх) тенденцій, усталена в ряді визначних чи епохальних творів, що з'явилися приблизно в один і той самий час. 3. Літературна течія - це група письменників, об'єднаних ідейно-естетичними поглядами та художньо стильовими особливостями. Це історико-типологічне утворення, що охоплює як змістовний, так і формальний рівні мистецтва, які між собою взаємопов'язані. |