Дудик_Стилiстика укр. мови_2005. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.12 Mb.
|
|
Запитання. Завдання
10. Що є об'єктом і предметом лексичної стилістики? Чи всі ша ри лексики вивчаються в ній? Назвіть найуживаніші з-поміж них. Яким (у загальних вимірах) є кількісний вияв різних стилістичних груп лексики? 11. Які слова і сполучення слів належать до загальновживаної лексики? У чому полягають їх мовно-стилістичні функції? 12. Назвіть і охарактеризуйте групи стилістично (функціонально) обмеженої лексики. 13. Як внутрішньо поділяється іншомовна лексика? Розкажіть про стилістичне використання іншомовних слів. 14. Назвіть і охарактеризуйте лексико-семантичні групи слів. 15. Сформулюйте визначення фразеологізмів.
288 Стилістика мовних одиниць
4. Комунікативно-стилістичні якості мовлення На підвалинах знань про стилістику різнотипних мовних засобів і практичного вміння послуговуватись ними в індивідуальному мовленні в українській мові вже майже сформувався всенародний комплекс її одиниць, стилістичне використання яких в усному й писемному мовленні забезпечує належну культуру висловлювання, котра найповніше виявляється в таких комунікативно-стилістичних якостях мовлення, як його нормативність, варіантність, правильність, точність, логічність, доречність, стислість та ін. Правильність, точність і логічність мовлення становлять значну єдність, тому окремий розгляд їх дещо умовний. Загальна характеристика комунікативно-стилістичних якостей мовлення Усі літературно-мовні одиниці — від фонеми і до тексту — сформувались у мові з певними, тільки їм властивими функціями. Це комунікативно-стилістичніфункції— комплекс тих якостей (ознак, прикмет, особливостей) мовлення, яких досягають найдоцільнішим з усіх поглядів використанням мови, її ресурсів у кожній конкретній мовленнєвій ситуації. 290 Комунікативно-стилістичні якості мовлення Комунікативно-стилістичні якості мовлення 291  Комунікативні можливості української літературної мови незмірно широкі, вони становлять основу культури мови і культури мовлення окремої людини, а також усього народу. Рівень розвитку мови в суспільстві завжди визначається рівнем освіченості народу і сферою, обсягом і стилістикою використання ним рідної чи нерідної мови. Тільки за сприятливих соціальних умов життя народу формується й розвивається такий феномен, як достатня чи висока культура мовлення кожного з носіїв певної мови.До соціальних чинників, умов, якими визначається перспективне використання мови, а отже, і її розвиток, належить оволодіння носіями мови нормативністю, правильністю, точністю, логічністю, чистотою, простотою, виразністю, стислістю, образністю, доречністю, етичністю, естетичністю, милозвучністю та іншими якостями мови і мовлення. Характеризувати мовлення окремої особи, певної групи чи всього народу можна не тільки за цими найсуттєвішими позитивними ознаками, а й за іншими. Мовлення також буває: правдиве, продумане, вдумливе, вмотивоване, ґрунтовне, переконливе, непереконливе, правильне, неправильне, гостре, відверте, пряме, збуджене, набридливе; точне — точніше — менш точне — не зовсім точне, дохідливе — складне, сухе — емоційно-нейтральне — емоційно-образне, логічне — алогічне, виразне — невиразне, стисле — громіздке, голосне — притишене — тихе, уповільнене — прискорене, стилістично доречне — недоречне, погрозливе, імперативне, закличне, бажальне, шепеляве, заїкувате тощо. Реалізацією якостей мовлення, гармонійним поєднанням їх забезпечується індивідуальна, колективна і всенародна культура мовлення. Мовлення щоразу позначене сукупністю певних якостей, бо мислення й дії людини залежать від її особистісної природи й соціальних умов життя. Окрема особа спроможна засвоїти тільки найголовніше з того, що наявне в розвиненій мові і в навколишній дійсності. Навіть усе людство впродовж свого існування пізнає себе і світ не абсолютно, а тільки в його найсуттєвіших виявах, обсягах і якостях. Кожна з комунікативних ознак літературного мовлення (нормативність, точність тощо) не виявляється окремо, тобто літературне мовлення не може бути тільки точним, не будучи водночас і нормативним, логічним, стислим тощо. Мовні й позамовні основи мовленнєвої культури Мовленнєва культура окремої особи і всього народу, її зміст і рівень розвитку визначаються двома основними чинниками:
Довершеність усного й писемного мовлення окремої особи в межах кожного із стилів мови залежить від обсягу і глибини знань нею мови, функціональних спроможностей мовних одиниць. Семантика й структура індивідуального мовлення тільки в найсуттєвішому вияві відображає те, що наявне у всенародній мові. Мовці прагнуть до якомога ґрунтовнішого осмислення, пізнання мови і найповнішого її застосування у власному мовленні. Особливо ретельно й по-професійному вибагливо ставляться до цього ті, кому не байдужий стан мови і її культура (класики вітчизняної літератури, учені, журналісти та ін.). Учені-філологи досліджують особливості й комунікативні можливості мовлення, зокрема з'ясовують, яке мовлення має статус точного, багатого, стислого, образного тощо. Отже, рівень і зміст мовленнєвої культури як певної лінгвістичної теорії і практики найбільше залежить від знання мовцем мовних одиниць — фонетичних, морфемних, лексичних, фразеологічних, морфологічних і синтаксичних. Мовлення тісно пов'язане з мисленням. Від обширу і глибини мислення залежить його вияв у мовленні, і навпаки: виявлені під час мовлення знання мови відображають мислення мовця. Розумово-мовленнєва діяльність людини своєрідно реалізується в усіх складниках мови, передусім у словах і реченнях. Словом когось або щось називають (номінативна мовна одиниця), реченням чи еквівалентом (замінником) речення що-небудь виражають — розповідь, питання чи спонукання (комунікативні мовні одиниці). Слово завжди фіксує певний елемент дійсності, навіть якщо він ірреальний, фантастичний. Кожен комунікативно-мовленнєвий акт являє собою двоєдине комплексне явище, процес, у якому своєрідно поєднуються такі реалії, як особа, котра висловлюється, і позамовні чинники. У цьому процесі прийнято виокремлювати: 292 Комунікативно-стилістичні якості мовлення Комунікативно-стилістичні якості мовлення 293
Мовлення залежить від певних об'єктивних і суб'єктивних обставин, причин. Об'єктивні обставини індивідуального мовлення, спілкування з іншими — це час і місце мовлення, його спричиненість, спосіб вияву, умови реалізації і мета. До об'єктивних чинників мовлення належить і його стильова сутність, зорієнтова-ність. Мовлення буває повністю або тільки в основному побутовим, або науковим, офіційно-діловим, художнім, епістолярним, або конфесійним, а в межах кожного із стилів мови також і більш чи менш урочистим, офіційним, фамільярним, гумористичним, інтимно-ласкавим або сатиричним, саркастичним. І хоча об'єктивні обставини домінують у всіх процесах висловлювання, мовлення дуже вагомо залежить і від суб'єктивних чинників, від кожного мовця, його освіченості, знання ним мови як системи і від певних реалій життя. Нормативність мовлення Найголовнішою особливістю, ознакою мовленнєвої культури є нормативність мовлення, бо в ній знаходить свій вияв визначальна сутність, ознака всенародної літературної мови і мовлення окремої особи, сформоване у кожного вміння всебічно користуватись мовою в її соціально усвідомлених і усталених формах, кожна з яких має статус літературної норми. Мовна норма в «Українській мові. Енциклопедії» витлумачується як сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період «розвитку мови і суспільства», як головна категорія культури мови і «важливе поняття загальної теорії мови». Мовець опановує мовні норми в їхньому повному й масовому вияві впродовж усього життя — переважно наслідуванням мовленнєвої практики інших. Наприклад, дитина без спеціального навчання переймає вміння го- ворити від батьків, родичів, друзів, товаришів, знайомих. Щоб усвідомити і якнайповніше користуватись мовними нормами, кожен має спеціально навчатись. Мовна норма — це завжди певний конкретний факт мовленнєвої поведінки мовців. Кожна з мовних і мовленнєвих норм завжди співвідносна з певними мовними одиницями — фонетичними, семантичними, граматичними, стилістичними. На цьому ґрунтується класифікація мовних норм на фонетичні (і фонологічні), орфоепічні, лексичні, фразеологічні, граматичні (морфемно-словотвірні, морфологічні, синтаксичні), орфографічні, пунктуаційні, стилістичні. Окрема мовна норма — це окреме, тільки одне усталене явище в мові, зокрема кожне із закріплених за словом лексичних й граматичних значень, будь-яка усталена структура членів речення і речень. Вияв окремої мовної норми полягає в дотриманні й реалізації в усному й писемному мовленні певної історично усталеної одиниці літературної мови. Вся сукупність мовних норм характеризується всією сукупністю мовних правил. Окрема мовна норма усвідомлюється через окреме мовне правило, тобто через її окремий опис, визначення. Нормою у мові здебільшого є те, що стало надбанням усіх носіїв літературної мови. Норма мови — одне з усталених явищ культури мовлення. Статус мовної норми неоднаковий. Чим ширше певне мовне явище використовується і усталюється писемно, тим очевидніша його нормативність, тим менше така мовна одиниця стає об'єктом для різних оцінок, кваліфікацій. Розрізняють такі основні різновиди мовних норм:
294 Комунікативно-стилістичні якості мовлення Комунікативно-стилістичні якості мовлення 295 потрібно вимовляти без оглушення, дзвінко: голосний [а] в усіх позиціях вимовляється і чується виразно — як звук низького піднесення; [і] на початку слова вимовляється чітко; в словах ґанок, ґудзик, ґрати, ґава перший звук задньоязиковий, проривний;
речення і речень: завдавати шкоди (а не шкоду), наслідувати вчителя (а не вчителю), звернутися на адресу (а не по адресу), робота за сумісництвом (а не по сумісництву) тощо; ненормативною в реченні Більшість учнів класу вчасно розв'язала задачу була б множинна форма розв'язали та ін.;
Нормативність становить спеціальну й визначальну ознаку літературної мови, оскільки мовні норми полягають у дотриманні всіх реалій, явищ літературної мови. У своєму найтиповішому вияві мовні норми єдині і обов'язкові для всіх користувачів літературною мовою. Цим вони відрізняються від «діалектних норм», які територіально обмежені, менш усталені функціонально, 296 Комунікативно-стилістичні якості мовлення Комунікативно-стилістичні якості мовлення 297 помітно стихійні, бо їх дотримуються мешканці тільки частини національної території. Норми літературної мови мають всенародно-освітній статус, підлягають таким оцінкам, як правильно чи неправильно, логічно, точно, образно, етично та ін. Чим більша кількість мовців дотримується мовних норм, тим більше вони стають всенародно звичними. Явища діалектного мовлення з багатьох соціальних і власне мовних причин лягають в основу формування літературної мови. Наприклад, усне мовлення Середньої Наддніпрянщини стало підґрунтям сучасної української літературної мови. Варіантність мовної норми Варіантність (варіативність) полягає у видозміні чого-небудь. Варіантні (варіативні) мовні норми найчастіше представлені в мові у двох паралельних виявах: учневі й учню, (на) батьковому і (на) батьковім (полі), восьми і вісьмох та ін. Для стилістики вкрай важливо розрізняти й практично послуговуватись варіантними (паралельними) формами мовних одиниць, передовсім слів, бо кожна з них завжди має певну значеннєво-функціональну своєрідність, неповторну стилістичну індивідуальність. У мові й мовленні найчастіше розрізняють такі види варіантності:
мою родового відмінка досягається увиразнення, індивідуалізація об'єкта, названого відповідним іменником; — граматичну (морфологічну) варіантність. Вона виявляється тоді, коли дві паралельні форми розрізняються не семантично, а лише граматично (морфологічно), фонетично й стилістично: (на)робітник -у і (на)робітник -ові (М. в.), син (у значенні Кл. в.) і син -у (Кл. в.), зал, залу (Р. в. одн.) — велике приміщення для багатолюдних зборів, засідань, занять і т. ін.; люди, які перебувають у залі; простора кімната в квартирі, яка призначена для приймання гостей, для розваг, і зала, зали (те саме, що зал); жезл і жезло, коромисел і коромисло, цебер і цебро, безлад і безладдя (чол. і сер. рід); титла і титло, бистрина і бистрінь, ланя і лань, одежа і одіж, роль і роля, акварель (клеєва фарба, яку розводять водою) і акварель (картина, малюнок, виконані такою фарбою); шинеля і шинель, латина і латинь, Ворскла і Ворскло, безсоромність і безсором'я, недбалість і недбальство, безжурність і безжур'я, щебет і щебетання, розлучення і розлука; перл — перла — перло, шов — шва — шво (чол. — жін. — сер. рід). Є також незначна кількість іменників, які в межах одного граматичного роду мають неоднакові форми, які належать до різних відмін: глибина (жін. рід, І відміна) і глибінь (жін. рід, III відміна); (в) у книзі, на книзі, при книзі (М. в.); штаньми — штанами — штанями (О. в.); ім'я — імені (Р. в.). Варіантні форми спостерігаються і в системі слів, які належать до інших частин мови: (на) синьому морі і (на) синім морі; найбільш розгорнутими є варіантні форми в системі кількісних числівників: однієї і одної; числівники п'ять — двадцять, тридцять, п'ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят в усіх непрямих відмінках представлені двома однозначними, але фонетично й стилістично розрізнювальними формами: сьома і сімома (О. в.); вісьми і вісьмох, десятьма і десятьома, вісімдесяти і вісімдесятьох і т. ін. (Р. в.). У формах піднімати й підіймати, хай і нехай представлено варіантність на морфемно-фонетичному рівні. Найрозгалуженіпіою є синтаксична в ар іант-ність: вчитися грамоти і грамоті, переступити поріг і через поріг; близькі семантично і стилістично (але не синтаксично) такі структури речень: Я читаю (дво- 298 Комунікативно-стилістичні якості мовлення Комунікативно-стилістичні якості мовлення 299 складне речення) і Читаю (односкладне речення); Переможець перший (двоскладне речення) і Перший переможець (односкладне речення); Сонце заходить. Гори чорніють (два прості речення) і Сонце заходить, гори чорніють... (Т. Шевченко) (складне безсполучникове речення) та ін. З кожною окремою синтаксичною формою пов'язана певна зміна як у структурі комунікативної одиниці, так і в її стилістиці: Я не читаю і Мені не читається — двоскладне й односкладне речення, у першому реченні йдеться про дію-стан, який регламентується самою особою, її волею, а в другому — про те, що відбувається з особою, про її внутрішній стан. Варіантність фразеологізмівнастільки розгалужена, що не підлягає очевидній визначеності, бо, наприклад, фразеологізм зі словом Бог з певною окремою (саме такою, а не іншою) семантикою представлений у багатьох варіантах: як у Бога за плечима (за пазухою, за дверима, за рідним батьком, за рідною матір'ю та ін.). Найменший вияв варіантності — фонетичний: два різні звуки в межах однозначного, того самого слова: бігос і біґос (тушкована капуста зі шматочками ковбаси чи м'яса); гордуб і горюдуб (гра), побачив у ньому і побачила в ньому, плещу і плескаю; між — поміж, — по-межи. Нерідко у певних варіантних відношеннях чи зв'язках перебувають лексеми, які фонетично різні, напр.: собака — слово нейтральне і пес — найчастіше стилістично забарвлене; лексичне значення обох слів (найважливіша їх ознака) збігається; песик і собачка — пестливі, псяра і собацюра — згрубілі. Якщо з лексемою пес утворилось лише кілька фразеологізмів (на пси сходити (зійти, піти, іти); не для пса ковбаса), то слово собака стилістично розгалуженіше: спускати собак, бити як собаку; боятись як скаженого собаки; зарити як (мов, немов) собаку; усякий собака (й усяка собака) потрібна, як собаці п'ята нога і т. ін.; звісно, за багатьох мовленнєвих ситуацій у таких і подібних фразеологізмах слово собака може бути замінене словом пес, до того ж із збереженням тієї самої емоційності. Отже, варіантність (варіативність) простежується на всіх рівнях мови, особливо на синтаксичному рівні. Варіантність — явище вкрай важливе з погляду стилістичного, одне з багатств мови, її виражальної різнома- нітності, художньо-образного оформлення певного елемента висловлюваної думки, її евфонії, милозвучності: пор.: дурний і небагатий на розум, нерозумний (різні вияви варіантності). Правильність мовлення Правильність чого-небудь (дії, вчинку, висловлювання) — це його істинність, відповідність певним явищам дійсності. Основою семантики слова «правильність» є те, що позначається прикметником «правильний» — той, який відповідає тепер чи відповідав у минулому тому, що насправді існує або існувало. П р авильність мовлення — одна з його суттєвих ознак. Це, з одного боку, повна відповідність мовлення нормам літературної мови, а з другого — одна з основ мовленнєвої культури. Потрібно розмежовувати такі терміни, як «правильність мовлення» і «культура мовлення». У слов'янському мовознавстві першим запровадив їх і частково пояснив російський мовознавець Григорій Винокур (1896—1947): «Поняття культури мовлення можна тлумачити в двоякому смислі — в залежності від того, чи ми будемо мати на увазі одне тільки правильне мовлення, чи також мовлення вміле, мистецьке». Розмежовувати правильність мовлення і культуру мовлення також пропонують сучасні теоретики культури російського мовлення Л. Скворцов і Б. Головін, які вважають, що правильність мовлення — це тільки перший ступінь засвоєння літературної мови, а культура мовлення — другий, значно вищий, завершальний ступінь володіння літературною мовою. Правильність є базовим рівнем культури індивідуального й колективного, народного мовлення. З позиції правильності можна оцінювати всі контексти будь-якого стилю мови — розмовно-побутового, наукового та ін. Сказане (написане) правильно завжди відповідає всім нормам певної мови: фонетико-акцентним, лексичним, граматичним тощо. Якщо у висловленні мовець використав усі мовні одиниці найбільш комунікативно виправдано, тобто стилістично, то це означає, що він оволодів культурою мовлення. Тільки широкий розвиток мови, багатство її лексики і фразеології, точність фонетичних і граматичних 300 Комунікативно-стилістичні якості мовлення Комунікативно-стилістичні якості мовлення 301 форм мови, усталеність усіх мовних норм забезпечує належний рівень мовленнєвої правильності і, отже, культури кожного, хто послуговується певною мовою. Найвищий рівень користування мовою — це досконала стилістика мови, її найширший вияв у кожному індивідуальному мовленні. Правильне в мовленні наочно пізнається в порівнянні з неправильним. Виявлення неправильного в мовленні слугує імпульсом до встановлення правильного. Правильність і неправильність властиві лише мовленню, бо в мові як системі, що становить колективний, всенародний продукт, який зафіксований у різноманітних наукових джерелах, усе правильне, нормативне. Правильність мовлення має суто лінгвістичне підґрунтя і встановлюється на основі зв'язку мовлення із системою мови. Правильність — одна з найголовніших комунікативних ознак мовлення. Правильність мовлення є, по суті, об'єктом шкільного навчання. Програма середньої школи передбачає формування навичок правильного мовлення, але, звичайно, з досить широкою орієнтацією шкільного вчителя на озброєння учнів також і основами стилістики, бо лише так досягається найвищий рівень мовленнєвої культури будь-кого. Норми української мови допускають паралельні форми: директорові, Харченкові, товаришеві, секретареві, ведмедеві, Олексієві і (рідше) директору, Харченку, товаришу, секретарю, ведмедю, Олексію. Закінчення -ові, -еві, -єві природніші для іменників чоловічого роду, що є назвами осіб чоловічої (зрідка й жіночої) статі. Слова з такими закінченнями переважають у народ-нолітературній мові, особливо в творах українських до-радянських письменників: А її батькові низенько кла-нямось я (В. Білозерський); Батьку мій рідний, порай мені, Як синові, що мені робить? (Т. Шевченко). Стилістично невдалим є вислів: Слово надається представнику цукрового заводу громадянину Іваненку Петру Охрімовичу. Надмірне вживання іменників чоловічого роду із закінченням -у робить вислів одноманітним, безбарвним. Стилістично вмотивованішою була б така синонімічна форма цього речення: Слово надається представникові цукрового заводу громадянинові Іваненку Петрові Охрімовичу. У розмовно-побутовому й публіцистичному мовленні трапляються неприйнятні мовленнєві неправильнос- ті, які суттєво дискредитують літературне українське мовлення. Зрештою, такі мовленнєві негативи широко відомі, про них уже немало говорено й писано. Дехто з мовців, наприклад, забуває, що українське не дивлячись на відповідає російському не глядя на, напр.: А дівчата наче й не дивилися на Василя, одказали йому «доброго здоров'я», не піднімаючи очей від землі. Одні дівчата вміють розглядати, |