Дудик_Стилiстика укр. мови_2005. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

• Название: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
• Анкор: Дудик_Стилiстика укр. мови_2005.doc
• Дата: 26.04.2017
• Размер: 2.12 Mb.
• Имя файла: Дудик_Стилiстика укр. мови_2005.doc
• Тип: Навчальний посібник; #5561
• страница: 30 из 34

сплеснула руками і, не розтуляючи їх, видивля­лась на його здивованими, повними обурення і жаху очима (М. Коцюбинський) жест, мімічний рух персона­жа разом із словами передають його почуттєвий стан.

Особливо багато важать міміка, жести й пантоміма для кіно. Вони є важливим елементом авторського мис­тецтва, зорієнтованого на відтворення усномовних си­туацій життя, розкриття на екрані (на сцені — в драма­тургії) і в художньому тексті найголовнішого, найтипо-вішого в характері й поведінці людини.

Міміку й жести як винятково своєрідні немовні засо­би спілкування поділяють на умовні й неумовні. До умовних мімічних і жестових рухівнале­жать знаки, які незрозумілі непосвяченим особам (на­приклад, спеціальні жести військових, певні елементи жестового мовлення членів релігійних орденів тощо). Неумовні мімічні рухи, жести, які продуку­ються стихійно, бувають вказівними, показувальними, підкреслювальними, суто індивідуальними, такими, які не відтворюють чого-небудь неповторного в кожному Я і здебільшого не виконують комунікативної функції. Це,

340 Комунікативно-стилістичні якості мовлення

зокрема, як вважає лінгвіст світового рівня Л. Блум-філд, «незначні маніпуляції з предметами (наприклад, звичка стискати що-небудь у руках)». На його думку, жестами супроводжується будь-яке мовлення. За своєю сутністю, особливо ж інтенсивністю, жести неоднакові в окремих мовців і значною мірою зумовлені традиція­ми певного народу. Італійці жестикулюють сильніше, ніж народи, які розмовляють англійською. В добу ни­нішньої цивілізації особи привілейованих верств насе­лення, освіченіші, вихованіші жестикулюють менше за інших.

Не слід використовувати міміко-жестикуляційні ру­хи надмірно чи невмотивовано з погляду комунікатив­ного, стилістичного. Наприклад, зайве похитування вперед-назад, тупцювання, манера триматися за спинку стільця, крутити в руках сторонні предмети, тривале хитання головою, звичка терти носа, тримати себе за ву­хо тощо справляє на інших враження небажане.

Важливими і своєрідними виразниками мислення, почуттів людини є очі, брови, руки, ноги. Це відображе­но і в багатьох текстах, висловах: ...батько слухає, — бровою не здвигне (Панас Мирний); бровою не веде; хоч би бровою моргнув; з протягнутою рукою; покласти руку на серце; Мажуга підіймає руку, наче голоблю, стискає кулак і викидає з запалих грудей, наче з бе­зодні: — Бастувать будем! (М. Коцюбинський); прос­тягати руку (за милостинею); Морщачись, Погиба скидає з правої ноги тіснуватий чобіт (М. Стель­мах); брати ноги на плечі; валитися з ніг; вертітися на ногах; вибирати (перебирати) ногами; звалюва­тися з ніг; встати (вступити) не на ту ногу; ноги затрусилися від танцю; ледве ноги волочити та ін. Більшість слів прямо чи непрямо вказує на певний жест, який у багатьох випадках може осмислюватись метафорично.

Отже, жести, мімічні і пантомімічні рухи — це зна­ченнєво й стилістично важливі немовні засоби спілку­вання, які суттєво й своєрідно доповнюють вербальне (словесне) мовлення в його найрізноманітніших формах вияву. Вони є невід'ємними елементами усного мовлен­ня в межах усіх стилів. Жестові, мімічні, пантомімічні рухи повинні бути етичними, естетичними, а на цій ос­нові також і стилістично вмотивованими, комунікатив­но найдоцільнішими.

Комунікативно-стилістичні якості мовлення 341

Стилістичні можливості рідної мови

Кожна людина з раннього дитинства поступово й досить швидко оволодіває рідною мовою — її лекси­кою і граматичною будовою, а на цій основі також і мовленнєвою стилістикою, функціональними спро­можностями мовних одиниць. Чим усталеніші мовні засоби і повніше закріплені народною мовленнєвою традицією, чим ширше використовуються вони в усно­му й писемному мовленні, в усіх його стилях і жанрах, тим стилістично потужнішою стає мова, тим повніше реалізуються її функціональні можливості, а на цій ос­нові також і стилістичні барви мовних одиниць. Кожна з них стилістично неповторна у всенародному та індиві­дуальному виявах. Навіть у таких близькоспоріднених мовах, як українська, російська і білоруська, мало лексем (крім деяких форм повнозначних і кількох службових слів), які б повністю збігались передусім стилістично. Це найбільше стосується художніх тек­стів, напр.:

Коли я дивлюсь на хмари, ті діти землі і сонця, що, знявшись високо, все вище і вище, мандрують блакит­ним шляхом, — мені здається, що бачу душу поета.

Я пізнаю її. Он пливе, чиста і біла, спрагла неземних розкошів, прозора і легка, з золотим усміхом на роже­вих устах, тремтяча бажанням пісні (М. Коцюбин­ський).

Обидва абзаци цього уривка виразно втілюють у собі національно-стилістичні барви українського художньо­го мовлення, таку його винятковість, яка межує із сло­весною розкішшю, близька до неї або (це залежить від індивідуального сприймання) повністю репрезентує її. Певна річ, стилістично-позитивні барви українського нормативного мовлення властиві всім стилям мови (як­що тільки мовні одиниці використовуються в кожному стилі з якнайбільшою функціональною довершеністю). Це повністю або щонайбільше стосується усіх розвине­них літературних мов. Кожна з них є рідноюдля пев­ного народу, національності: Я прошу дарувати мені, що не вітаю вас вашою рідною мовою (Ю. Смолич).

У значенні «рідна мова» нерідко використовують словосполучення «рідне слово», напр.: Взагалі, коли зможете, пишіть до мене, бо я все ж на чужині і потре­бую рідного слова (М. Коцюбинський).

342

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

343


Завдяки рідній мові людина входить у світ, прилуча­ється до загальнолюдських цінностей, які доповнюють­ся своєрідними національними цінностями. Поступово оволодіваючи мовою батьків, дитина стає свідомою то­го, що відбувається навколо і в ній самій. Тому рідна мо­ва сприймається не лише як засіб комунікації, форму­вання думок, а й як джерело патріотичних почуттів. Рідна мова для людини така ж важлива, як і батьківщи­на. Це, зокрема, відображено у висловлюваннях бага­тьох видатних осіб про красу і соціальну важливість рідної мови: «Рідна мова — то безцінне духовне багатс­тво, в якому народ живе, передає... свою мудрість і славу, культуру і традиції. У рідному слові народ усві­домлює себе як творчу силу» (В. Сухомлинський). «По­ки жива мова в устах народу, до того часу живий і на­род. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків...» (К. Ушин-ський).

Навіть найперші звуки немовляти певною мірою за­лежать від національності батьків. Це підтверджують результати сучасних наукових експериментів з вико­ристанням найрізноманітнішої апаратури.

Істинним вважається й те, що найповніше і найточ­ніше відтворити українське життя й мовлення в худож­ньому творі може лише письменник, який народився і проживає в Україні. Це засвідчує особливу сутність, не­заперечну своєрідність і виняткову важливість рідної мови у процесах становлення людяності й людськості в кожному, хто глибоко пройнявся почуттям, розумін­ням того, що вій належить до певної нації, народу і є йо­го окремою неповторною частинкою.

До рідної мови кожен з мовців прилучається від на­родження, засвоює її разом із засвоєнням початків мис­лення. Уміння говорити розвивається поступово під час тривалого спілкування немовляти з батьками, перед­усім з матір'ю, через що рідна мова для дитини є й мате­ринською. І лише після того, як рідна мова стане для неї невід'ємною ознакою й надбанням, засобом спілкуван­ня з іншими, дитина освоює, опановує іноземну мову.

Кожна мова по-своєму милозвучна й красива. Вод­ночас є мови багатші, розвиненіші, однак усі вони (на­віть ті, що існують у первинній, усній формі) повністю задовольняють комунікативні потреби свого народу. За

сприятливих умов кожна мова може розвиватись при­скорено й необмежено, а внаслідок цього — забезпечу­вати всі потреби народу у вираженні думок і почувань. Кожна мова є рідною, материнсько-батьківською для певного етносу, «живою» — всеосяжно використовува­ною або «мертвою» — такою, що з певних конкретних соціально-історичних причин перестала бути всенарод­ним засобом комунікації, використовується найчастіше тільки писемно, до того ж обмежено. Тому рідність мо­ви — це сприймання й оцінна характеристика мови з погляду соціального і фізіологічно-психологічного.

Усі якості мови визначаються рівнем інтелектуаль­ного розвитку народу, його економічним і культурним станом.

Рідною може бути тільки одна мова. Завдяки їй лю­дина по-справжньому може прилучитись до духовності свого народу, його національної своєрідності, ідентич­ності, до національно-самобутньої системи навчання й виховання, до формування й сформування таких бага­тьох якостей, національних та індивідуальних рис ха­рактеру, якими один народ відрізняється від усіх інших народів. Іноді буває так, що нерідною мовою мовці послуговуються частіше, ніж рідною. Навіть тоді, коли хто-небудь з мовців забуває рідну мову, вона продовжує залишатись для нього мовою материнською.

Українська мова як мова рідна для українців — це їхня неповторна ідентичність, одна з найсуттєвіших рис національної самобутності, індивідуальності, безбереж­не джерело культури українського народу, яка свій до­сконалий, найповніший і завершальний вияв знаходить тоді, коли українська мова всіма українцями (й не укра­їнцями) використовується стилістично, тобто передусім нормативно, логічно, точно, образно.

Висновки

1. 
   Знання теорії стилістики і оволодіння її практикою формуються знанням стилістичних можливостей мовних одиниць — від фонем, лі­тер і до текстів, умінням послуговуватись ними за найрізноманітніших мовленнєвих ситуацій. Тільки таким чином у мовленні кожного носія національної мови з'являється все те, що прийнято називати куль­турою індивідуальногомовлення.
   
2. 
   Обов'язковими прикметами культури мовлення є його норма­тивність, а за певних умов — варіантність мовної норми, правиль-
   

344

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

345


ність, точність, логічність, чистота мовлення, уникання діалектизмів, арготизмів, зайвих жаргонізмів і просторічних лексем, а також образ­ність, простота, стислість, виразність, чіткість, яскравість, доречність, етичність, естетичність, багатство, мистецтво (майстерність), евфонія (милозвучність) мовлення і риторика як складова стилістики. Усі ці ко­мунікативні якості мовлення в кожній конкретній ситуації діють не ізо­льовано, не відокремлено, а лише в певному поєднанні. Наприклад, жанри офіційно-ділового мовлення (заяви, розписки і т. ін.), будучи нормативними, точними, логічними тощо за змістом, зазвичай поз­бавлені мовленнєвої образності, емоційності.

3. 
   Одна з основ теорії стилістики української мови повинна вияв­лятися і в своєрідній українській ментальності,стимулюва­тись нею, бо саме ментальність суттєво відображає гуманне ставлен­ня мовців до сучасної української літературної мови й раціональне, стилістичне використання її в усній і писемній формах.
   
4. 
   Усне українське мовлення як найчастотніший вияв української мови супроводжується й доповнюється міміко-жестикуляцій-ними (немовними) засобами, які також мають свою особливу «стилістику», вагомо впливають на культуру усного мовлення кожного, хто послуговується сучасною українською літературною мовою.
   
5. 
   Особливий соціальний і етично-естетичний статус має рідна мова. Без неї немає нації, національної культури.
   

8. 
   Як пов'язані точність і логічність мовлення з його норма­тивністю?
   
9. 
   Які мовні одиниці формують чистоту мовлення, а які — руйну­ють? Розкажіть про стилістичне використання жаргонізмів, сленгіз-мів, арготизмів, варваризмів, екзотизмів і вульгаризмів.
   

10. 
    Яке мовлення вважається образним? Чи може/повинно бути образне мовлення точним?
    
11. 
    Поясніть, вдавшись до прикладів, такі якості стилістично вмо­тивованого мовлення, як простота, стислість, виразність, чіткість і яскравість.
    
12. 
    Наведіть приклади доречного мовлення.
    
13. 
    Чому риторику доцільно вважати розділом стилістики? Визнач­те типові мовні ознаки риторичного мовлення.
    
14. 
    За яких умов і якими мовними засобами досягають евфонії (милозвучності) мовлення?
    
15. 
    У чому сутність української ментальності? Яким є зв'язок її із стилістикою українського мовлення? Наведіть і прокоментуйте слова і сполучення слів, які слугують засобом вираження певних ознак, ре­алій української ментальності.
    
16. 
    Підготуйте розповідь про комунікативно-стилістичні функції жестів, міміки.
    
17. 
    Яке значення має термін «рідна мова»? Чому без глибокого знання рідної мови і любові до неї неможливе патріотичне виховання українців?
    

Запитання. Завдання

1. 
   У чому сутність комунікативно-стилістичних якостей мовлення? Які його складові, найтиповіші ознаки?
   
2. 
   Визначте основи мовної і мовленнєвої культури. Доведіть, що знання стилістичних функцій мовних одиниць, вміння практично по­слуговуватись ними в межах усіх стилів мови — одна з визначальних ознак високої культури мовлення кожного.
   
3. 
   З'ясуйте об'єктивні і суб'єктивні обставини мовлення, його ко­мунікативно-стилістичні характеристики.
   
4. 
   Сформулюйте визначення мовної норми і мовленнєвої норма­тивності. Чим відрізняється мовна норма від мовного правила?
   
5. 
   Чи в усіх стилях мови повно й беззастережно потрібно дотриму­ватись нормативності мовлення? За яких мовленнєвих ситуацій до­пускається вживання ненормативних одиниць мови? Наведіть прик­лади мовленнєвої фонетичної, фонологічної, акцентуальної, лексич­ної, граматичної нормативності.
   
6. 
   Якнайширше проілюструйте варіантність мовних норм на се-мантико-лексичному, лексико-граматичному, граматичному, фразео­логічному, стилістичному рівнях мови.
   
7. 
   З'ясуйте сутність понять «правильність мовлення» і «культура мовлення», вдавшись до прикладів.
   

Література

Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. — К.: Радянський пись­менник, 1970.

Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. — М.: Советская энциклопедия, 1966.

Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови. — Львів: Світ, 2003.

Балли Ш. Французская стилистика. — М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1961.

Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. — М., 1961.

Бандура О. М., Волошина Н. В. Українська література для 5-го класу. — К.: Освіта, 1992.

Баранник Д. X. Усний діалог. — Дніпропетровськ, 1969.

Білодід І. К. Вибрані твори. — К.: Наукова думка, 1986. — І 3.

Блумфилд Л. Язык: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1968.

Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства. — К.: Радян­ська школа, 1955.

Булаховський Л. А. Вибрані праці: В 5-ти т. — К.: Наукова думка, 1975 — 11.; 1977 — Т. 2.; 1978 — Т. 3.; 1980 — І 4.; 1983 — І 5.

Вандриес Ж. Язык: Пер. из франц. — М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1937.

Ващенко В. С Стилістичні явища в українській мові. — Харків, 1958.

Ващенко В. С Стилістика речення в українській мові. — Дніпропет­ровськ, 1968.

Ващенко В. С. Стилістична морфологія української мови. — Дніпро­петровськ, 1970.

Великий тлумачний словник сучасної української мови. — Київ—Ір­пінь, 1991—2001.

Література 347

Виноградов В. В. Русский язык (Грамматическое учение о слове). — М.: Высшая школа, 1986.

Виноградов В. В. Проблемы русской стилистики. — М.: Высшая шко­ла, 1981.

Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Грищенко А. П. Граматика укра­їнської мови. — К.: Радянська школа, 1982.

Вихованець І. Р. У світі граматики. — К.: Радянська школа, 1987.

Вихованець І. Р. Таїна слова. — К.: Радянська школа, 1990.

Волощак М. Неправильно — правильно. — К.: Просвіта, 2000.

Гвоздев А. Н. Очерки по стилистике русского языка. — М.: Изд. АПН РСФСР 1952.

Германович А. И. Междометия русского языка. — К., 1966.

Головин Б. Н. Основы культуры речи. — М.: Высшая школа, 1980.

Горбачевич К. О. Нормы современного русского литературного язы­ка. — М.: Просвещение, 1978.

Горбачук В. Барви української мови. — К.: Вид. дім «KM Academia», 1997.

Грамматика русского языка. Синтаксис. — М.: Изд-во АН СССР, 1954 — Т. 2 — Ч. 1.

Дроздовский В. П. Стилистика индивидуально-художественной речи (на материале произведений М. М. Коцюбинского и других украинских драматургов конца XIX — первой половины XX века) // Автор, докт. дис­сертации. — К., 1984.