Дудик_Стилiстика укр. мови_2005. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

• Название: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
• Анкор: Дудик_Стилiстика укр. мови_2005.doc
• Дата: 26.04.2017
• Размер: 2.12 Mb.
• Имя файла: Дудик_Стилiстика укр. мови_2005.doc
• Тип: Навчальний посібник; #5561
• страница: 29 из 34

чистим і виразним голосом (І. Франко). Значення прикметника «чистий» до­повнюється такими синонімами, які застосовуються до найрізноманітніших об'єктів, частково й мови: незабруд­нений, незамазаний, свіжий, неношений, прозорий, не-каламутний, непомутнілий, яскравий, прибраний; ста­ранно, акуратно, майстерно виконаний; справжній.

Чистота мовлення як одна з його комунікативних ознак досягається тоді, коли мовлення нормативне і всі його елементи (фонетико-орфоепічні, лексичні, фразео­логічні, граматичні, стилістичні) є літературними. У цьому полягає власне мовленнєва чистота усного й пи­семного висловлювання. Крім лінгвістичних парамет­рів, ознак мовленнєвої чистоти, існують і такі якості мовлення, які зумовлюються позамовними чинниками, духовними прикметами людини, її розумово-почуттє­вим станом, вихованістю мовця. Мовлення повинно уз­годжуватися з нормами усталеної в конкретному колек­тиві моралі, тому вульгарна лайка, лихослів'я тощо є недопустимими ні в громадській сфері, ні в побуті.

Те, що прийнято називати чистотою мовлення, мож­на згрупувати за такими двома основними сферами і способами її вияву, як вимовна чистота і чистота лек­сична.

Вимовні (орфоепічні) ознаки чистоти мов­лення. Вони стосуються нормативної вимови окремо­го звука, всіх сполучень звуків (фонем) і наголошуван­ня слів. Недотримання фонетико-фонологічної й ак­центної чистоти мовлення простежується переважно серед мовців, для яких українська мова не є рідною. Однак і деякі українці вимовляють грунт замість ґрунт; шо замість що; морос, дуп замість мороз, дуб; константу вати, преспектива замість констатува­ти, перспектива; ненависть, директори, читання, навчання замість ненависть, директори, читання, навчання тощо.

Лексична чистота мовлення. В усному і пи­семному мовленні простежується порушення чистоти мовлення і на лексико-семантичному рівні. Це трапля­ється тоді, коли певне слово вживається з невластивим йому значенням (штучні засвоєння з російської мови тощо). Такі явища часто є порушенням логіки й точнос­ті мовлення, а на цій основі і його нормативності, пра-

вильності: до цього слід прикласти зусиль (замість докласти); використати всі міри (докласти всіх сил, зусиль); виражено увагу до... (виявлено); кожен загорівся бажанням (перейнявся, пройнявся, сповнив­ся); ми здійснили це з честю (виконали, реалізували); на заключения хочу сказати (наприкінці); В народі відносяться до Шевченка з виключною увагою (став­ляться... з особливою увагою); розгорнув талант ар­тиста (виявив, розкрив); здобув учену ступінь кан­дидата наук (учений ступінь); внутрішнє станови­ще держави (стан); добробут народу збільшується (зростає).

Чистота українського літературного мовлення зне­силюється, порушується і багатьма іншими огріхами, недоліками. Якщо, наприклад, прикметник якісний не входить до складу термінологічної назви (якісний аналіз хімічного складу речовини; якісні прикметни­ки), то замість нього слід вживати лексеми доброякіс­ний, високоякісний і под. (бо якість буває різною — і позитивною, і негативною): Праця кожного повинна бути доброякісною, високоякісною. Однак у побутово­му літературному мовленні прикметник якісний усе частіше вживається нестилістично (зокрема, в значенні високоякісний): Він завжди варив якісну сталь (С. Чор­нобривець).

Чистота українського мовлення часто порушується вживанням стилістично невмотивованих слів, зокрема русизмів, які перебувають поза межами обох літератур­них мов — української і російської: моє заключения за­мість мій висновок; учбовий заклад замість навчаль­ний заклад; галстук замість краватка і т. ін.

Обмеженим використанням сучасної української літературної мови в усних і писемних формах вияву, а також використанням ненормативних форм, якими порушується єдність стилю у викладі думки, послаб­люється увага слухачів (читачів) до сказаного чи напи­саного.

Отже, чистота мовлення найвразливіша на лексич­ному рівні. Йдеться передусім про стилістично невмоти-воване вживання таких шарів лексики, як територіаль­ні (місцеві) діалектизми, жаргонізми, сленгізми, прос­торічні слова, сполучення слів, арготизми.

Діалектизми (грец. dialektos — говір, наріччя). Це своєрідні мовні одиниці, які не належать до літера-

312

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

313


турної мови: варіанти фонем, поєднання певних звуків, уживання слів з невластивим їм лексичним значенням; ненормативні форми слів, різні відхилення від літера­турної норми в побудові словосполучень, речень і екві­валентів речення.

Діалектизми вживаються переважно в художньому мовленні з певною стилістичною метою (для відтворен­ня місцевого колориту, мовної характеристики персо­нажів тощо): знебачки — несподівано, зненацька, пуля-рес — гаманець, варівко — ніяково, незручно і т. ін. (М. Коцюбинський).

Жаргонізми (франц. jargon, від галло-роман-ського gargone — базікання). Це специфічні слова чи вирази, характерні для певного жаргону, тобто різно­виду мовлення якоїсь соціальної чи професійної групи людей. З таких слів, лексем в українській мові форму­ється її жаргонна лексика. Більшість жаргоніз­мів належить до складу літературної мови і вживається з певних своєрідних комунікативних причин і потреб, відображаючи особливі мовленнєві уподобання, смаки небагатьох мовців. Поширеними (особливо серед моло­ді) є лексеми, які в минулому були характерні для мов­лення окремих верств населення (дворян, купців та ін.): вимагаю сатисфакції (викликаю на дуель), зроблю кілька візитів (відвідин знайомих, інших осіб), зроблю з обов'язку ввічливості цей реверанс (шанобливий ук­лін з присіданням) та ін.; без інтересу (без прибутку), неспроможний боржник, вилетіти в трубу, могорич і под. Багато жаргонізмів трапляється у мовленні сту­дентів: зрізатись (засипатись, плавати, прогоріти) на екзамені; хвіст (академічна заборгованість); мати шпору (шпаргалку); пара (двійка); кайф (задоволення) і под.

Наявність жаргонізмів не порушує нормативності й чистоти мовлення, якщо вони узгоджуються з нормами позитивної суспільної моралі і мовними нормами.

Лексика мови (а в ній певною мірою і жаргонізми) відтворює також особливий соціальний стан різних груп населення — за походженням, майновим забезпе­ченням, за статтю, належністю до певної релігії тощо. Це підтверджують, зокрема, слова О. Герцена: «Прос­той смертный носит рубашку, а барин — сорочку, один спит, а другой почивает, один пьет чай, а другой изво­лит его кушать». Іноді такі мовленнєві реалії неви-

правдано називають «мовами»: дворянською, чолові­чою, жіночою, статевою, культовою тощо.

Отже, власне жаргонізми є частиною нормативної чи ненормативної, нелітературної мовної лексики, до якої вдаються мовці, об'єднані певною спільністю інте­ресів, занять, соціальним станом, професійною діяль­ністю тощо.

Близьким до жаргону є термін «сленг» (англ. slang — жаргон) як розмовний варіант професійного мовлення.

Сленгізми. Так називають жаргонні слова або ви­рази, характерні для мовлення людей певних професій або спеціальних прошарків. Ці слова, проникаючи в літе­ратурну мову, набувають помітного емоційно-експресив­ного забарвлення, напр.: башляти (платити гроші; за­робляти гроші), кльово (добре, чудово), криша (голова, мізки, здоровий глузд; зв'язки у владних і правоохорон­них структурах), лохотрон (безпрограшна лотерея, яку влаштовують шахраї на вулиці) та ін.

Просторічні слова. Це напівнормативні, неус-талені в літературній мові слова: читалка, роздягалка, тутечки, тамки, тамочки, осьдечки та ін. їх кількість у мові обмежена, і словниками літературної мови такі слова здебільшого не фіксуються. Термін «просторічні слова» використовують не всі. Так, у посібнику «Сучас­на українська літературна мова» його не розглядають, натомість коментують у посібнику «Сучасна українська літературна мова. Стилістика». До просторічних (роз­мовно-просторічних) мовних одиниць у ньому віднесено такі групи слів, як звиняйте (схоже на деформований русизм), злигатися, знюхатися, зачучвиритись, за-мандюритись, наклюватись, браток; лайливі слова і сполучення слів (фразеологізми): босяцюга, кодло, к чор­товій матері, бодай тобі кістка в горло і под. Однак це не зовсім умотивовано, оскільки просторіччями є зде­більшого напівнормативні мовні одиниці, які належать до проміжної частини лексики — між власне літератур­ною і діалектною.

Арготизми (франц. argot — жаргон, первісно — жебрацтво). Це слова, зрідка сполучення слів, до яких вдаються певні групи осіб злочинного світу. З усієї су­купності арготизмів певної мови формується її арго — лексика, яка властива мовленню тих, хто свідомо прагне зробити своє мовлення втаємниченим, отже, й незрозу­мілим для інших. Арготичне мовлення (арготична лек-

314

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

сика) не може вважатись елементом всенародної літера­турної мови, становить тільки її своєрідне відгалужен­ня, витвір верств населення, які провадять антисуспіль-не життя і для прикриття своєї «професійної» діяльнос­ті вдаються до створеної ними говірки із специфічних, незрозумілих для сторонніх слів і висловів. Такий особ­ливий різновид мовлення формується із суміші літера­турних елементів і власне арготичних слів, зрідка особливих сполучень слів, рідномовних та іншомов­них (часто фонетично змінених, переінакшених), вжи­ваних з умовною, не властивою їм семантикою, напр.: балерина має значення відмикачка (певна форма гач­ка для відмикання замків); пахан (батько), паханша (мати); карточка (обличчя); буза (дурниця, безглуз­дя); стріла (козак); ракло (злодій); мандра (хліб); сі­но (тютюн); рубати (їсти); стріляти (випрошувати) тощо.

Немало арготизмів за походженням є іншомовними:

• 
  з латинської мови: сільва — маленькі дітки;
  
• 
  з французької: аманда — досить, адья — іди собі;
  
• 
  з польської мови: п'єнці — гроші, кшеня — кишеня;
  

• 
  з циганської мови (через німецьку): блат — свій, марать — вбивати;
  
• 
  з тюркських мов: капчук — сто карбованців, ма-натка — спідниця, одяг, сара — гроші;
  
• 
  з давньоєврейської мови: шпира — нічна сторо­жа, хевра — злодійська зграя тощо.
  

З певною стилістичною метою (зокрема, для індиві­дуалізації персонажів) арготизми використовують у ху­дожньому мовленні: Що ви нам голову крутите: кічу ми проминули й топаємо на бан (І. Франко). Вжиті в цьому реченні арготизми зрозумілі не всім (кіча — тюр­ма, бан — вокзал); Зле чувати, пане начальнику. Тут у нас вчора кокорудза хотів нас вести до села (І. Фран­ко) — кокорудза в літературній мові має значення жан­дарм;

...Бугор та його підлабузники... влаштували новач­кові екзамен.

— Урок як по-нашому буде?

Не знає Порфир, тільки плечима знизує. Самі йому й підказують.

— Ходіння по муках!

Ну, це неважко запам'ятати. Йдемо далі...

— Школяр на екзамені!?

Комунікативно-стилістичні якості мовлення 315

Знов знизує плечима і знову чує.

— Живий труп! (О. Гончар).

Умовні «мови», кожна з яких становить певну су­купність арготизмів, — це розмовно-мовленнєвий ци­нізм, безкультур'я, заперечення усталених людських ідеалів і цінностей; це не узгоджується з мовленнєвою чистотою, нормативністю.

Слід уникати в мовленні і вульгаризмів(лат. vul­garis — звичний, простий) — непристойних, низько­пробних, лайливих слів, які з моральних причин пере­бувають поза нормами літературної мови, напр.: пика (обличчя), морда (лице), здохнути (вмерти).

Мовленнєва чистота також не повинна порушува­тись ні суто новою, ні архаїчною лексикою літературної мови.

Водночас дискусійною з погляду вимог до чистоти літературної мови залишається проблема, яка стосуєть­ся стилістичного використання спеціальних і кількісно вкрай обмежених слів, котрі, будучи виразно іншомов­ними (чужомовними), позначають специфічні реалії ін­ших народів і є винятковими вкрапленнями до лексич­ної системи української мови. До них належать:

• 
  варваризми (грец. barbaros — чужинець). Це іншомовні слова, які не до кінця засвоєні літературною мовою, зовнішньо певною мірою суперечать її лексико-граматичним нормам, але не мають власне української національно-мовленнєвої заміни: авеню, клерк, денді, констебль, кюре, мадам, мосьє, міс, місіс, мікадо, мул­ла, су, фрау, хобі і под.;
  
• 
  екзотизми (грец. exotikos — чужий, інозем­ний). Такі слова походять з інших мов, часто маловідо­мих: аул, бай, бек, гяур, яничар, делібаш, зурна, паран­джа, піала, шальвари і под.
  

Використовуючись в усіх вимірах нормативно, вар­варизми й екзотизми не порушують і не збіднюють літе­ратурного мовлення, загалом узгоджуються з його чис­тотою.

Чистота сучасної української літературної мови як особлива і обов'язкова позитивна якість мовлення вияв­ляється на всіх рівнях мови. Наприклад, останнім часом частіше використовується лексема безкінечний, хоча нормативною є й форма безконечний. Значно очевидніші й поширеніші мовні явища у вимірах чистота/нечистота (як і нормативність/ненормативність) мовлення просте-

316

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

317


жуються на морфолого-синтаксичному рівні: На прес-конференціях журналістів переконують переважно про те [замість у тому], що мораль, чесність, поряд­ність, патріотизм повинні бути на першому місці; Своєю чергою Міністерство фінансів... пропонує виді­лити 60 млн. грн. (замість У свою чергу...); ...Пообіцяв поспілкуватися з нашими кореспондентами за два дні — не відомо, впродовж двох днів чи після двох днів та ін.

Отже, чистота мовлення — поняття і явище багато­вимірне, як і чисте мовлення. Воно стосується всіх складників (фонетики, лексики, фразеології, грамати­ки) мови, обов'язкового дотримання усталених, норма­тивних форм усіма мовцями.

Образність мовлення

Одну з особливостей мовлення становить його об­разність — спосіб передавання певних понять через художні образи, якими відтворюється не зовсім звичне бачення, сприймання людиною навколишнього світу і себе в ньому. Найповніше образне мовлення реалізуєть­ся в художньому стилі мови.

Лексема «образ» має кілька значень, деякі з них на­віть омонімні, пор.: Степан... поновив у пам'яті образ Ольги (М. Стельмах); Образ Дніпра проходить крізь усю його [Т. Шевченка] творчість (М. Рильський); Я по оде­жі взнав, що ти мій образ (Леся Українка); Наша сві­домість — це своєрідні образи того, що наявне в світі (З газети); До півночі молилась вона перед образами, прохала в Бога щастя-долі своїй першій дитині (І. Не-чуй-Левицький); На великій стіні... висів великий об­раз у золочених рамах (І. Франко).

Образне мовлення звичайно стосується емоційної сфери людини, позитивно чи негативно налаштовує її щодо інших, спонукає до словесної відповіді, певної фі­зичної дії, роздумів, міркувань. Воно протиставляється мовленню звичному, нетропеїчному, позбавленому пе­реносності, образності.

У своєму типовому і найповнішому вияві образність мовлення представлена в усіх жанрах художньої літера­тури, особливо в творах талановитих письменників, які навіть найпростішими, найзвичайнішими словами

створюють винятково й максимально образні, стиліс­тично майстерні тексти, напр.:

Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море...

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться, —

Хоч з гори та в воду! (Т. Шевченко).

Усе в поезії сприймається як художньо довершене, соціально вагоме, індивідуально неповторне, непере­вершено образне, народне і водночас всесвітньо ціннісне чи близьке до нього.

Високою образністю позначені твори й інших письмен­ників, зокрема О. Олеся:

З журбою радість обнялась... В обіймах з радістю журба...;

Затремтіли струни у душі моїй... Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній...

Звичайна лексика у творах митців слова має високу художню вартість, бо здебільшого використовується тропеїчно й досконало — як метафори, метонімії, епіте­ти, порівняння та ін.

Образність мовлення налаштовує мовців на почуттє­во-емоційне сприймання того, що наявне в природі і в суспільному житті.

Творці образно-художнього мовлення, передусім ви­датні письменники, використовуючи власне мовні засо­би (слова, їх фонетичні ресурси, форми слова і сполу­чення слів, фразеологізми, речення, його еквіваленти, інтонаційну тональність і ритміку вислову), створюють свою художню модель життя в різних його виявах, типі­зують зображуване, індивідуально-особистісне перетво­рюють на узагальнене. Так з'являється певний худож­ній образ з його типовими ознаками — поняттями і мов­ними формами, які читач більшою чи меншою мірою усвідомлює, переймає, часто й наслідує (поведінкою, системою мислення й мовлення). Художник слова, як ніхто і ніщо інше, долає усталений у суспільстві мов­леннєвий шаблон, стандартні форми вислову, виховує в



318
Комунікативно-стилістичні якості мовлення

читачів культуру мовлення. Роль мови художньої літе­ратури у формуванні мовленнєвої культури безмежна й неоціненна, однак внаслідок бурхливого зростання соці­альної важливості засобів масової інформації, публіцис­тики, наукової, особливо науково-популярної, літера­тури ця роль послаблюється. Дієвою основою форму­вання літературної мови, її норм стають публіцистичні й наукові жанри. Наприкінці XX — на початку XXI ст. зменшилась і суспільно-навчальна й виховна роль ху­дожньої літератури, бо функції художнього слова як за­конодавця мовних норм переважно взяли на себе радіо, телебачення й публіцистика. Але навіть за цих умов ху­дожня література, її неповторне мовне багатство не мо­же бути компенсоване, замінене нічим іншим.

Значною мірою образність мовлення характерна й для розмовно-побутового стилю, для деяких жанрів публіцистичного стилю, зрідка — наукового й офіцій­но-ділового мовлення в його писемному вияві. Особли­во виразна образність у заголовках текстів: Революція народної гідності; Майдан залишається; Хвороба від брудних рук; Пуд солі; Дещо про плач; Героїчна траге­дія та ін. (З газети).

Отже, образність мовлення — одна з його своєрідних позитивних якостей. Образне мовлення найвиразніше передає розумово-почуттєвий стан людини.

Простота, стислість, виразність, чіткість і яскравість мовлення

Такі комунікативно-стилістичні якості мовлення, як простота, стислість, виразність, чіткість і яскра­вість, настільки взаємопов'язані й взаємозумовлені, що їх окремий розгляд видається недоцільним. У мовознав­стві вони тільки загалом диференційовані, лінгвістично не визначені. Однак певна послідовність у розташуван­ні цих різновидів мовлення простежується, вона мож­лива й доцільна принаймні в таких двох групах і вимі­рах, як простота і стислість мовлення, з одного боку, і його виразність, чіткість, яскравість — з другого.

Простота мовлення. Це одна з його якостей, властивостей, яка пов'язана із семантикою слова «прос­тий» : елементарний за складом, однорідний; протилеж­ний складному; неважкий, легкий для розуміння. Є й

Комунікативно-стилістичні якості мовлення 319

інші значення цього слова. Наприклад, словосполучен­ня говорити простими словами означає говорити до­ступно для інших, говорити без піднесення, урочис­тості.

У найзагальнішому розумінні просте мовлен­ня — це мовлення нескладне, виразне, частково елемен­тарне за своєю лексикою й синтаксичною структурою. Його легко сприймає кожен мовець. Просте мовлення не обтяжене спеціальними (галузевими) термінами — філо­софськими, економічними, біологічними, фізико-мате-матичними та ін., воно також несумісне з розгорнути­ми, багатослівними складними реченнями, періодами, які ускладнюють сприймання висловлюваних думок. У науково-популярному жанрі та публіцистиці (популяр­на наукова праця, публіцистичний виступ у газеті, на зборах тощо) таке мовлення може бути й розгорнутим, багатослівним.

Стислість мовлення. Лексема «стислість» позначає властивість мовлення за значенням прикмет­ника «стислий» (коротко викладений, висловлений; небагатослівний; невеликий за обсягом, розміром, який триває недовго; короткочасний; протилежне до слова «тривалий»): Художньо-стильовими властивос­тями анекдоту є стислість, веселий колорит (3 газе­ти); Майор вишиковує взвод і робить стислий розгляд занять (І. Багмут); Ах, як дитинство все в рядок убга­ти стислий? (М. Рильський); Боріться за стислі стро­ки сівби! (З газети).

Стисле мовлення малослівне за обсягом, сконденсо­ване, словесно ущільнене, але не протиставлене мовлен­ню простому. Обидві ознаки мовлення — простота і стис­лість — синонімічні, споріднені комунікативні якості мовлення, тому розмежовуються тільки частково.

Мовленнєві огріхи через недотримання стислості й простоти мовлення досить поширені. Наприклад, за­мість добре (старанно, самовіддано, наполегливо, зав­зято і под.) працює використовують словосполучення відзначається високопродуктивною працею тощо; за­мість треба поважати старших, треба допомогти ка­жуть треба відчувати повагу до старших, треба нада­ти допомогу; природне і просте прозимувати худобу замінюють казенною, бюрократичною фразою провес­ти зимівлю худоби. Мовні трафарети, як правило, зне­силюють, збіднюють мовлення.



320
Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Основний сенс простого й стислого мовлення поля­гає в тому, щоб без затрат часу і мовленнєвих зусиль висловлюватись економно, щоб мінімумом слів переда­вати якомога більше значень, потрібну інформацію. Простота і стислість мовлення найбільше пов'язані з йо­го логічністю, точністю, нормативністю.

Однією з основних вимог до культури писемного й усного мовлення є максимальне смислове навантаження кожного слова. Потрібно уникати тавтологічних слово­сполучень {сучасний час, уважно зосереджуваний, воро­жі загарбники та ін.), які перевантажують і знебарвлю­ють мовлення, як і синтаксичних комунікативних конс­трукцій на зразок: Ми працювали мовчки, без спів; В дебатах на обговорення доповіді директора виступи­ли... замість Ми працювали мовчки; В обговоренні допо­віді взяли участь... і под.

Отже, простота й стислість належать до найважливі­ших ознак досконалого мовлення взагалі і мовлення прилюдних виступів особливо.

Виразність мовлення. Це властивість за зна­ченням слова «виразний» — який зовнішніми ознаками передає внутрішні якості, почуття, переживання; чіт­кий, розбірливий, легко зрозумілий, напр.: Вона [мова Левченка] вразила Чорнокнижного, який не цурався піднесеного чи виразного, як різьба, слова (М. Стель­мах); На самому дні серця заворушились образливі слова, насмішкуваті жарти, ...і всі вони виникли з незвичай­ною виразністю (І. Нечуй-Левицький). Один із теоре­тиків культури мовлення Б. Головін зазначає: «Вираз­ністю мовлення називаються такі особливості його структури, які підтримують увагу та інтерес у слухача або читача; відповідно й мовлення, якому притаманні ці особливості, буде називатись виразним». Певна річ, увагу й інтерес підтримує кожна з позитивних комуні­кативних ознак мовлення: нормативність, логіка, точ­ність, чистота, образність тощо. Тому немає достатніх підстав вважати виразність категоріально окремою оз­накою мовлення. Означення «виразність мовлення» і «виразне мовлення» — поняття нетермінологічні, не-терміновані, ймовірніше — невизначено емоційні. Вони нашаровуються на інші позитивні ознаки стилістично вмотивованого, а отже й досконалого, мовлення. Це сто­сується й чіткості та яскравості мовлення.

Комунікативно-стилістичні якості мовлення 321

Чіткість мовлення. Це властивість мовлення за ознакою «чіткий», тобто розбірливий, виразний; зручний для читання; ясний для розуміння; який про­водиться організовано, правильно, злагоджено: Чіт­кість, виразність вимови потрібні й тоді, коли авто­рові доводиться промовляти на сцені пошепки (Із журналу); Стиснувши губи, мовчки, з неймовірною чіткістю виконували моряки команду, розуміючи, що від цього залежить їх життя (3. Тулуб); Військові ко­раблі, даленіючи, втратили чіткість обрисів, злива­лися кольором з морськими хвилями (Л. Дмитерко).

Яскравість мовлення. Лексема «яскравість» передає властивість за значенням від «яскравий», тобто такий, що: позначений свіжістю, яскравістю тону, ін­тенсивністю свого забарвлення; виділяється характер­ними позитивними рисами, вражає своєю переконли­вістю, виразністю та ін.: Темрява на такій глибині була дуже дивною. Сонячне проміння втрачало свою яскра­вість (В. Собко); Чи то яскравість таланту [В. Стефа-ника], чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним (Леся Українка).

Отже, виразність, чіткість і яскравість — це синоні­мічні, метафорично-епітетні характеристики мовлен­ня. Кожна з цих якостей мовлення доповнює те, з чого формуються його нормативність, точність та ін. Досить помітно виокремлюються серед цих явищ простота й стислість мовлення як значною мірою окремі позитивні й оцінні комунікативні якості висловлювання в його ус­ній і писемній формах.

Доречність мовлення

Однією з комунікативно-стилістичних якостей мов­лення є доречність — абстрактний іменник до прикмет­ника «доречний» (який відповідає обстановці): Євген Вікторович визнавав доречність подібних міркувань Преображенського (І. Ле).

Доречність мовлення — неодмінна ознака стилістично досконалого, довершеного, бездоганного за своїм змістом і структурою мовлення. Реалізову­ється вона тоді, коли певні ресурси мови, її фонетич­ні, лексичні, фразеологічні й граматичні засоби пов­ністю відповідають умовам і меті кожного окремого

322

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

323


вияву мовлення, використовуються доцільно й ефек­тивно.

Найочевидніше доречність мовлення виявляється на протиставній основі — в зіставлені з недоречністю: Я його лупцюю, а він нічичирк (Ю. Збанацький), пор.: А професор нараз замість того, щоб розповісти, нічи­чирк — у цьому реченні слово нічичирк вжито астиліс-тично. Недоречною, навіть безглуздою, здалася б у газеті чи в офіційному виступі фраза: Президент, виступаючи з-за кафедри перед вченими, оцінив цю подію щонайточ­ніше, тютілька в тютільку.

Доречність і недоречність мовлення виявляється в контексті, в конкретній мовленнєвій ситуації.

Мовлення може вважатись доречним тоді, коли мо­вець щоразу максимально враховує такі чинники:

• 
  конкретні умови висловлювання;
  
• 
  мету висловлювання;
  
• 
  адресата мовлення;
  
• 
  конкретну мовленнєву ситуацію, контекст;
  

• 
  психологічний стан учасників спілкування, їх за­гальну і спеціальну підготовку, кругозір, вік, стать тощо.
  

Доречне мовлення ґрунтується на нормативності, етичних і естетичних комунікативних якостях усного й писемного висловлювання, однаково стосується діало­гічної і монологічної форм мовлення. Ще в античні часи вчені звертали увагу на особливості мовлення. Так, Аріс-тотель чітко уявляв, що «у мовленні писемному і в мов­ленні під час суперечки, у мовленні політичному, і в мовленні судовому» має бути особливий спосіб вислов­лювання. Цицерон зазначав: «Як у житті, так і в мовлен­ні немає нічого складнішого, як бачити, що доречне».

Доречність, становлячи одну з комунікативних оз­нак мовлення, як слушно зауважує Б. Головін, постійно має й неодмінне психологічне обґрунтування, залежить від сутності, єства кожного окремого Я, його позитивних і негативних рис характеру, а також від того, глибоко чи тільки поверхово кожен мовець знає мову, її структуру, вміє користуватись нею, знає той предмет (об'єкт), про який висловлюється усно чи писемно, від того, добро­зичливо чи неприхильно мовець ставиться до інших, як при цьому береться до уваги ідейна позиція, рівень (гро­мадський, науковий та ін.) учасників розмови.

Отже, доречність мовлення якнайбільше досяга­ється особистісними якостями мовця, його загальною

і мовленнєвою ерудицією, спроможністю висловлю­ватись вмотивовано, обґрунтовано, отже, й доречно, доцільно.

Етичність і естетичність мовлення

Етичність і естетичність мовлення взаємозумовлені, окремий розгляд їх є дещо умовним. Усе етичне повніс­тю або частково одночасно й естетичне, і навпаки.

Поняття «етичність», як і прикметник «етичний», від якого воно утворилось, пов'язане з етикою(лат. ethica, від грец. ethos — звичай, правило). Це наука, що вивчає мораль; норми поведінки, сукупність моральних правил усього суспільства або ж певної соціальної групи осіб, їхніх моральних правил мислення й діяльності.

Етичним у повних виявах, вимірах може вважа­тись тільки таке мовлення, яке відповідає усталеним у суспільстві позитивним нормам поведінки.

Етичність українського літературного мовлення ґрунтується на загальнолюдських і національних заса­дах, відображає найкращі якості, риси українського на­роду (працьовитість, любов до батьківщини, шанобливе ставлення до інших народів тощо). Вона передбачає й любов до рідної мови, всебічне й нормативне користу­вання нею.

З етичністю мовлення пов'язана його естетичність. Цей термін стосується естетики (грец. aisthetikos — чуттєво сприйманий) — вчення про прекрасне, про фор­мування його в художній творчості, у природі, суспільс­тві; це також система поглядів на мистецтво.

Естетичним є мовлення, яке сповнене краси у колективному (груповому) і в індивідуальному вияві та сприйманні.

У власне лінгвістичному плані всі одиниці, явища мови за своєю сутністю рівноцінні, серед них немає кра­щих і гірших, красивих і потворних. Наприклад, усі фонеми однаковою мірою і етичні, й естетичні, на відмі­ну від вульгарного, образливого значення, яке закріпи­лось у мові й мовленні за незначною кількістю слів. їх уживання в індивідуальному мовленні завжди є наслід­ком соціальної, етичної й естетичної невихованості кож­ного. Отже, естетичність і неестетичність як особливі поняття й елементи розумово-почуттєвої сфери людини

324

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

325


значною мірою стосуються мовної і мовленнєвої семан­тики, яка закріпилась за словами й сприймається в ме­жах окремого слова чи речення, тексту. Розрізняють слова з позитивним змістом (любов, кохання, радість, порядність, вихованість та ін.), які налаштовують на прихильне сприймання позначуваного ними поняття, стимулюють появу і вияв у мовців відчуття краси у сфе­рі людських стосунків, і слова (ворожнеча, зрада, зло­чин, розбій, смерть, хвороба тощо), з якими пов'язані певні негативні асоціації мовців. Слова з позитивною і негативною семантикою по-своєму комунікативно, стилістично важливі. За особливих ситуацій спілку­вання можливі й такі висловлювання, як краса смерті, чудова хвороба та ін. Таке алогічне використання слів і зворотів украй особливе, випадкове, стилістично спо­творене, а тому небажане.

Тяжіння до естетичності в думках і вчинках, праг­нення до бачення краси майже в усьому, що наявне в людині і навколишньому світі, є явищем природним, свідомим чи уявлюваним, яке нерідко межує з фантас­тикою чи стає нею.

Людина від природи зорієнтована переважно на прекрасне в собі і в усьому, що її оточує і що вона уяв­ляє, сприймає. Надаючи перевагу прогресивному і кра­сивому, етичному й естетичному в житті, кожен з мов­ців найчастіше усвідомлено уникає негативного й не­красивого, неестетичного. В цьому один із визначаль­них виявів позитивної людської сутності. Однак кожна людина відрізняється від інших (духовно, характером, темпераментом, мовою, поведінкою тощо), тому й есте­тичне, прекрасне в мовленні одночасно є витвором, по­родженням і соціальним, і індивідуальним.

Естетичність являє собою колективно зорієнтоване явище, природно властиве всім, але індивідуально не­повторне, особливе, хоч це комунікативно менш важли­ве, бо головне в цій сфері полягає в соціально-колектив­ному усвідомленні етичного й естетичного в житті, в мистецтві, у мові. Цьому слугує майже увесь фонетико-граматичний склад мови, тому що сам по собі він рівно­цінний з погляду етичного й естетичного. Однак цього не можна сказати про семантику багатьох слів, висло­вів, про ритмомелодику фрази, її інтонування: саме в таких елементах і виявах мови сконцентровується не­етичність і неестетичність сказаного чи написаного.

Мовленнєва естетика — одне з найбільших багатств мови, яке налаштовує на сприйняття прекрасного у сві­ті, у висловлюваннях кожного. Хоча все наявне в мові за своєю сутністю етичне й естетичне, деякі мовці на­повнюють мовні одиниці негативним значенням чи емо­ційністю. Це дискредитує мовця, принижує його гід­ність, свідчить про відсутність у нього культури пове­дінки і культури мовлення.

Етичність і естетичність мовлення найповніше вияв­ляються в мовленнєвій стилістиці, яка має в своїй осно­ві усталені норми (фонетично-вимовні, лексичні, фразео­логічні й граматичні) літературної мови. Порушення цих норм (наприклад, вживання невластивої певному стилю лексики тощо), усе випадкове в мовленні (крім найбільш вдалих, індивідуально-оказіональних неоло­гізмів), як правило, несумісне з мовленнєвою культу­рою, з її етикою й естетикою. Французький письменник Гі де Мопассан (1850—1893) на запитання, які «віль­ності в мові» (на відміну від індивідуального мовлення) може дозволити собі письменник, не раз відповідав од­нослівно: «Ніяких!» Етичність і естетичність притаман­ні мові в усіх її стилях, але в кожному з них вони реалі­зуються своєрідно й неповторно. Так, у текстах худож­нього стилю не прийнято надмірно використовувати терміни з певної галузі знань (математики, техніки то­що), в офіційно-діловому — художні засоби мовлення (зокрема, тропи), фразеологізми та ін.

Естетична функція слова, а ще більше естетична роль синтаксичної конструкції, — це потужний, функ­ціонально невичерпний мовленнєвий матеріал. Естети­ку мовлення не можна зводити тільки до художньої лі­тератури (до поезії і прози). Навіть заява, написана за усталеними вимогами, параметрами, з особливою ста­ранністю, бездоганним почерком, чи бездоганно складе­ний протокол об'єктивно викликають задоволення, етичне й експресивно-естетичне враження. Кожен стиль мови й мовлення має свою естетику, неповторну красу й привабливість.

Отже, етичність і естетичність мовлення поширю­ються на всі сфери діяльності людини, на усвідомлення нею дійсності і себе в ній. В етичності й естетичності мовлення кожен реалізує себе морально й оцінно-емо­ційно, чим налаштовує інших на сприйняття розумного й прекрасного в житті, у мисленні й мовленні.

326

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

327


Багатство і мистецтво мовлення

Лексема «багатство» належить до найуживаніших у всенародному мовленні. Вона позначає велику кіль­кість чогось, його багатоманітність, цінність, вартіс-ність, важливість, спроможність, значеннєвість.

Багатство мовлення, яке найбільше визна­чається кількістю слів у мові, усталеністю їх лексичних значень і морфемно-морфологічних форм, розгалуже­ністю синтаксичних конструкцій і т. ін., слугує, крім іншого, матеріалом для стилістичних спроможностей мови, основою мовленнєвого мистецтва.

Крім прямого значення, лексема «багатство» має пе­реносні, найчастіше метафоричні, образні, які стосують­ся й мови: Багатство дієслівних синонімів, які пись­менник часто вживає в новому значенні, допомагає пе­редати глибокі людські переживання (3 посібника).

Багатство кожної із сучасних розвинених літератур­них мов, зокрема й української, безмежне, практично невичерпне. Окремою особою воно осмислюється тільки в найсуттєвіших виявах.

Багатство мови виявляється у живому мовленні на­роду, в художній літературі, наукових працях, публі­цистиці та ін. Найуживаніші в певній мові слова і стійкі (фразеологічні) поєднання їх зафіксовані в словниках. Наприклад, у 4-томному «Толковом словаре живого ве­ликорусского языка» російського лексикографа Воло­димира Даля (1801—1872) витлумачено понад 200 ти­сяч різних слів (реєстрових), майже ЗО тисяч прислів'їв і приказок. У 17-томному «Словаре современного рус­ского литературного языка» пояснено семантику понад 132 тисяч реєстрових слів, 6-томний «Українсько-ро­сійський словник» (1953—1963) охоплює 120 тисяч слів, а 11-томний тлумачний «Словник української мо­ви» коментує понад 134 тисячі найуживаніших лексем, які разом із стійкими сполученнями слів охоплюють по­над 600 тисяч понять. У «Великому тлумачному слов­нику сучасної української мови» (ВТССУМ) витлумаче­но понад 170 тисяч слів. Людину, яка постійно збагачує свої знання, використовуючи словники, М. Рильський порівнював із розумним садівником, який дбайливо доглядає свій сад.

Багатство мови, а на цій основі й багатство індивідуаль­ного мовлення, найповніше виявляється тоді, коли мовці

всебічно урізноманітнюють усе сказане й написане ними.

Мовне й мовленнєве багатство несумісне із шаблон­ними засобами вислову, із надлишковим використан­ням певних слів, зворотів. Щоб виконати зобов'язання звучить природніше, простіше, отже й повніше відпові­дає багатству сказаного чи написаного, ніж Для вико­нання зобов'язання: цей зворот — з двох неконкретних за значенням іменників і прийменника — стилістично недовершений, професійно-традиційний, комунікатив­но трафаретний, він позбавлений свіжості, емоційності, особистісної індивідуальності.

У нашій мові багато слів, які особливо розгалужені значеннєво, напр.: око — орган зору людини і тварини: Праве око лукаво дивилось з-під піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей (М. Коцюбинський); погляд: Я подавала їй квіти, і листя, й трави — із рук її не зводи­ла очей (Леся Українка). Це прямі значення лексеми око. Крім них, є кілька десятків переносних: Аж іскри з очей посипались; бачити на власні очі; берегти як зіни­цю ока; блимати очима; взяти на пильне око; веселити око; видивити очі; виплакати очі; від людського (чужо­го) ока; в очі сміятися (говорити); глянути правді в очі; дим пускати в очі; не встиг оком моргнути; не змигнувши оком; не змикати очей та ін. Вони вжива­ються в різних формах, у валентних виявах.

Синонімічним, майже повністю семантично адекват­ним термінованій назві «багатство мовлення», є термін «різноманітність мовлення». Н. Бабич розмежовує зміст цих термінів лише на такій протиставній (зіставній) осно­ві: «Мовлення багате — бідне, мовлення різноманітне — одноманітне. В основі першого критерію — поняття кількості, в основі другого — якості, але ці поняття вза­ємозалежні». На її думку, «мова народу — багата й різ­номанітна, а ось індивідуальне мовлення може бути ба­гатим або бідним, одноманітним або різноманітним».

Мову сучасних нечисленних племен, віддалених від цивілізації, теж, напевно, можна вважати багатою, бо представники таких спільнот знаходять у своїй мові пот­рібні для спілкування слова. Якщо в такому племінному (родовому) житті з'являється що-небудь нове, то неод­мінно з'являється й слово для його позначення. Певна річ, і мовлення нинішнього першокласника з освіченої родини також можна вважати багатим і різноманітним, але в тих вимірах, які можливі для цього віку.

328

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Отже, проблема мовного й мовленнєвого багатства й різноманітності незмірно широка, різнобічна, вона по­требує окремого, але розгалуженого й диференційова­ного розгляду, наукового осмислення.

Багатство мовлення окремої особи — це одночасно:

• 
  різноманітність мовлення;
  
• 
  стилістична багатовалентність, якнайширша об'єм­ність і вміле використання мовних засобів;
  
• 
  колективно-нормативне і водночас індивідуальне інтонування висловлюваного усно;
  

— усталене писемне оформлення думки.
Джерело мовного й мовленнєвого багатства окремої

особи визначається її загальною ерудицією і лінгвістич­ною підготовкою. Багатству, різноманітності мовлення треба вчитись упродовж усього життя. Зазвичай, біль­шою кількістю слів передається думка і більша за обся­гом, і змістовніша. Проте повнота і вдалість сказаного (написаного) залежать не лише від кількості слів, од­ним словом теж можна сказати багато, недарма кажуть, що висловлюватись треба так, щоб думкам було просто­ро, а словам тісно.

Багатство мови і мовлення має такі складові: лек­сичне багатство (значною мірою термінологічне), фразео­логічне, морфологічне й синтаксичне, фонетико-фоно-логічне, акцентне та ін. Завершальним виявом потен­ційно-стилістичного багатства мови є функціональне мовленнєве багатство окремої особи, всього етносу. Таке багатство найбільше зосереджується в лексиці, у вико­ристанні кожного слова в тому значенні, яке повністю відповідає комунікативно-стилістичній зорієнтованості вислову, найумотивованішому використанню всіх груп слів і зворотів, структур речень. Особливих знань і ува­ги потребує стилістично доречне користування іншо­мовними словами-термінами. Наприклад, не слід у роз­мовно-побутовому мовленні понад міру вдаватись до ін­шомовних лексем лінгвістика замість мовознавство (наука про мову), диференціація замість розподіл (роз­членування цілого на частини) та ін.

Багатство сказаного чи написаного значною мірою досягається й дотриманням вимог стилю — з погляду лексико-фразеологічного, морфолого-синтаксичного і функціонального. Нерідко трапляється, що керівна осо­ба, виступаючи по радіо чи на зборах, звертається до своїх підлеглих на ти, спілкується з ними зовсім по-до-

Комунікативно-стилістичні якості мовлення 329

машньому, часто припускається трафаретів на зразок за великим рахунком, дорогі друзі — навіть тоді, коли йдеться про непримиренних політичних супротивників і т. ін. Такими й подібними мовними засобами помітно зруйновується чітка стилістична спрямованість мовлен­ня. Це призводить до комунікативно-стилістичної дисгар­монії мовлення в його усній (особливо) і писемній формах.

Багатство різнотипних, різностильових висловлю­вань найповніше досягається за умов, коли кожен з мов­ців дотримується всіх комунікативних засобів мовлен­ня, дбає про його нормативність, логічність, точність, образність тощо.

Багатство мови (лексичне, фразеологічне і т. ін.) — основа основ мистецтва мовлення — найвищий еталон мовлення, зразок, спосіб його вияву. Мовлення має характеризуватися всеосяжністю змісту, логікою і багатством засобів вираження, витонченістю граматич­ної форми, образністю і природною доречністю всіх мов­них елементів, незаперечною моральністю й естетикою висловлюваних думок, почувань. Воно, за словами І. Бі-лодіда, «не терпить нестриманості й порушення правил композиції, розв'язаності, неінтелектуальності, деше­вого прикрашання, "панібратства" у вигляді удаваної "довірливості", мовлення по-свійському, надмірної емо­ційності, хизування, непогамовної гри формами і т. ін.». Мовленнєве мистецтво також створюється найдоцільні­шою для кожного мовленнєвого акту тональністю — па­фосом, довірливістю, а за певних ситуацій — логікою, точністю і кодифікованістю (нормативністю) висловле­ного усно чи писемно тощо. Мистецьке мовлення — це його бездоганність, найвищий вияв, статус. У такому мовленні синтезується все найраціональніше в мові. Мистецтво мовлення є надбанням осіб високої загаль­ної, спеціальної і мовленнєвої культури, знань.

Мова, будучи системою і структурою своєрідно орга­нізованих, тільки їй властивих знаків (різнотипних мовних одиниць), становить своєрідно скомпоновану досконалу цілість, дивовижний феномен, який, реалі-зуючись у мовленні, стає всеохоплюючим засобом спіл­кування людей.

Високі ознаки й вияви культури мовлення передбача­ють уміння кожного мовця компонувати своє мовлення (писемне й усне) відповідно до поставленої мети, бо лише так максимально досягається мистецтво мовлення.

330

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

331


Риторика як складова стилістики

Важливим елементом стилістики, загальної теорії й практики культури мовлення ер и то рик а (грец. rhe­tor — оратор) — наука красномовства (ораторського мистецтва). Риторика — це також навчальний предмет, у якому викладено теорію красномовства, ораторського мистецтва. Таку назву мають і особливі навчальні під­ручники, посібники: Старовинні риторики перелічува­ли багато наук, конче потрібних ораторові. Лексема «риторика» нерідко використовується метафорично, пе­реносно: Лист був написаний просто, щиро, без фальши­вої риторики (І. Франко). В минулому риторикою нази­вали молодший клас духовної семінарії: Йому заману­лося женитись, і він, скінчивши риторику й філософію, ...поїхав шукати собі жінки (І. Нечуй-Левицький).

Риторику можна вважати однією з особливих частин і виявів стилістики як загального вчення про функціо­нально найумотивованіше користування мовою. Ритори­ка спирається на ту частину мовознавчих узагальнень, знань, які ґрунтуються на особливій теорії і практиці мовленнєвого красномовства, передусім ораторського. її основи сформувались уже в Давній Греції (Перікл, Сок­рат, Арістотель, Платон, Демосфен та ін.), розвинулись у Давньому Римі (Цицерон, Квінтіліан та ін.), пізніше своєрідно й частково поширились в епоху середньовіччя (умовно від падіння Римської імперії в 476 р.) і до часів Відродження, або Ренесансу (в Італії у XIV—XVI ст., в інших країнах Західної і Центральної Європи — у XV— XVI ст.). Це був час переходу від середньовічної культу­ри до культури Нового часу.

Окремі положення з риторики простежуються в Із­борниках Святослава 1073 і 1076 р. Видатними оратора­ми, отже й зачинателями вітчизняного риторичного слова, були митрополит Іларіон, церковно-освітній діяч Кирило Туровський (XII ст.). У XVI—XVII ст. оратор­ського мистецтва навчали в братських школах і в Киє-во-Могилянській академії (заснованої в 1632 p.). Нав­чання в ній відбувалося за латинськими підручниками періоду античності, але поступово^ створювались і під-ручники-посібники з риторики: Иосифа Кононовича-Горбицького (латинською мовою, 1637; Йоаникія Галя-товського — «Ключ разум'Ьнія» (давньою українською мовою, 1659; 1665), твори Антонія Радивиловського

(помер 1688), Лазаря Барановича (1620—1693), Стефа­на Яворського (1658—1722), Димитрія Ростовського (Туптала) (1651—1709), Феофана Прокоповича (1681— 1736), Георгія Кониського (1713—1795). Ці та інші дія­чі української культури зробили значний внесок до тео­рії і техніки риторичного мовлення, яке формувалось на усталених на той час зразках церковно-релігійних про­повідей, промов, інших богословських, морально-по­вчальних поетичних і навіть драматичних творів. Ри­торику як мовленнєве красномовство можна умовно трактувати як давній особливий мовний стиль. У сті­нах Києво-Могилянської академії (у 1701 р. за цар­ським указом Петра І їй надано титулу і прав академії і перейменовано на Київську академію) було розвинено теорію і мовленнєву практику традиційних для Європи доби Відродження трьох стилів («слогов») — високого, середнього і низького, успадкованих ще з античності.

Мовлення в межах високого стилю зазвичай урочисте, пишномовне, йому властиві:

• 
  художні засоби: метафора, метонімія, синекдоха, антоніми, повтори, алегорія, перифраз, гіпербола та ін.;
  
• 
  розгорнуті фрази, інверсія, риторичні запитання;
  
• 
  повторювані вигуки тощо.
  

У високому стилі розповідалось про важливі події, видатних осіб.

Врівноважено спокійна, поміркована розповідь тіль­ки з частковим застосуванням художніх засобів, живої народної лексики і фразеології притаманна середньо­му стилю, мовними засобами якого повідомляли про менш важливі соціальні події.

Розповіді про буденні події, справи (сімейні, побуто­ві й повсякденні стосунки, про сільськогосподарську працю, ділові зв'язки мовців тощо) викладались у низькому стилі (Феофан Прокопович запровадив назву простий стиль). Для нього характерне емо­ційно нейтральне, звичне мовлення з мінімальним ви­користанням художніх засобів (метафори тощо).

Теоретичні основи риторики викладено в енцикло­педії «Українська мова» (2000), у підручнику для сту-дентів-філологів Л. Мацько, О. Сидоренко та ін. «Сти­лістика української мови» (2003) та ін.

Як слушно зауважують мовознавці (Л. Мацько та ін.), витоки сучасної стилістики, її важливу культурну ми­нувшину започатковано античною риторикою. Антична

332

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

333


риторика як наука красномовства ґрунтувалась на та­ких мовленнєвих якостях оратора, якими він досягав у своїх прилюдних виступах найбільшої майстерності, вишуканості. Основою для цього слугували його обдару­вання, навчання і вправи. Оратор-промовець повинен був по-особливому дбати і про правильність, і про есте­тичність свого мовлення. Крім того, мова ораторського твору мала відрізнятися від повсякденної мови. Прик­ладами красномовства є такі фрази: Заговори, щоб я те­бе побачив (Сократ); Красномовство є мистецтво керу­вати умами (Платон); Найкращий оратор той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження (Цицерон); Спочатку було Сло­во (Євангеліє від Іоанна); Істина ж і благодать слугами суть майбутньому віку, життю нетлінному (Іларіон); З видимого пізнай невидиме (Г. Сковорода) та ін.

Риторика — це одне з відгалужень стилістики як те­орії і практики найдоцільнішого мовлення. Вона зорі­єнтована на формування у мовців здатності висловлю­ватись красномовно, поважно, інколи й іронічно, але зазвичай без звичної буденності. Невипадково риторич­не мовлення завжди особливо виразне й типове для пев­них жанрів публіцистичного стилю мови, особливо ко­ли автор художньо, з виразною почуттєвістю розповідає про щось життєво важливе: Все йде, все минає — і краю немає; І за що його, святого, мордували, Во узи кували, І главу його честную терном увінчали; Способники свя­тої волі — Із тьми, із смрада і з неволі Царям і людям напоказ На світ вас виведу надалі. Рядами довгими в кайданах... (Т. Шевченко).

Отже, риторичне мовлення завжди стилістично ви­разне, комунікативно зорієнтоване на красномовність, ораторство, через що повинно сприйматись як неповтор­но оригінальне, таке, в якому кожен з його творців ви­являє свою індивідуальність, особистість, особистісність, своє Я.

Евфонія (милозвучність) мовлення

Однією з позитивних і, водночас, визначальних оз­нак мовлення є його евфонія, милозвучність (грец. eup-honia, від eu — добре і phone — звук). Ця якість мовлен­ня досягається певними мовними засобами, переважно

лексичними і фонетичними. Винятково важливими й прямими елементами мовленнєвої евфонії є евфеміз-ми — слова чи сполучення слів, якими замінюють точні назви з негативним, непристойним чи неприємним емо­ційним забарвленням, напр.: нерозумний замість дур­ний; акція замість убивство; вона у делікатному стані, не сама, готується стати матір'ю замість звичного во­на вагітна; хірургічне втручання замість операція; не вигадуйте, не кажіть неправду замість не брешіть тощо.

Отже, евфемізми — це слова і сполучення слів, які використовуються замість прямих назв предметів, явищ, дій. Вони нерідко позначені образністю, позитивною чи негативною емоційністю, експресією. Досить часто ев­фемістичними тенденціями спрощується, отже й полег­шується, фонетичне звучання слів.

Деякі евфемізми породжені мислено-мовленнєвим табу (франц. tabou, від полінез. tapu — заборонений, священний) — забороною на вживання певних слів, що зумовлюється містично-заборонними, соціально-полі­тичними, зокрема цензурними, культурними і морально-етичними чинниками. Особи з ненауковим мисленням можуть вірити в те, що вживання певних слів, висловів (мовне табу) неминуче спричиняється до покарання. Че­рез таку забобонність, марновірство прямі назви когось або чогось замінюються непрямими, які здебільшого по-значені емоційністю. Особливо характерні такі яви­ща для розмовно-побутового мовлення. Наприклад, назву чорт дехто замінює словами дідько, щезник, той, воно і навіть батько, змію називають довгою, могилу — домовиною, мертвого — покійним тощо. Табу (заборона або уникання певного слова) може зумовлюватись ви­разним соціальним чинником: скажімо, за радянських часів вважалось «націоналістичним» вживання слова ненька стосовно України.

Евфонія мовлення найчастіше створюється такими виражальними мовними засобами, мовними одиницями:

• 
  певними словами й сполученнями слів, стиліс­тично вдалою для деяких мовленнєвих ситуацій струк­турою речень, котрими гармонійно відтворюється пози­тивний мовно-почуттєвий стан людини;
  
• 
  стилістично вдалим використанням певних фоне-тико-звукових ресурсів мови, якими може створюватись мелодійність звучання, образність висловлюваного.
  

Треба розрізняти евфонію (милозвучність) мови і ев­фонію (милозвучність) мовлення. Евф о ні я мови —

334

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

335


це тільки своєрідна матеріально-фонетична, лексична, фразеологічна, граматична й стилістична можливість, здатність мови, тобто природна милозвучність її різно­типних одиниць. Евфонія мовлення — це кон­кретне милозвучне використання наявних у мові засо­бів, її одиниць — від фонетичних до синтаксичних.

Одним із засобів евфонічного мовлення слугують такі різновиди звукових повторів, як асонанс, алітерація, ана­фора, епіфора тощо, ритм і взагалі ритмомелодика.

Найчастіше милозвучність мовлення створюється на фонемному й фонемно-морфемному рівнях, добором стилістично зручного для вимови службового слова, певної фонеми (звука) в складі слова або афікса — пре­фікса, суфікса чи закінчення: в — у — ув — уві — ві,

від — од, з — зі — із, б — би, і — й, ж — же, -ся сь,

-ти ть, хоч — хоча, ще — іще та ін. Напр.: в очах —

у полі; — у (ві-, уві) сні; він увійшов — вона ввійшла; він відпочив (одпочив) — вона відпочила; І тихо, як із дали­ни, із спогадів... оповідала вона про життя своє (А. Голов­ко); писала б — писав би; він іде (пор. він йде — складно для вимови, немилозвучно) — вона йде; дружні та ін­тимні стосунки, а не дружні і інтимні; підіймалися вгору — підіймались угору; працювати вранці — працю­вать уранці; будемо — будем; він іще в хаті {іще — від­тінок розмовності, фольклорності) — вона ще в хаті; си­нові — сину; по-юнацькому — по-юнацьки; розмовляю по-українськи — ...по-українському; на тому боці — на тім боці.

Евфонії (милозвучності) також сприяють:

— спрощення в групах приголосних: тиждень ->
тижня, вісті -> вісник, радість —>радісний, волость —>
волосний;

• 
  вставлення голосного між приголосними (вікно -> вікон, весни -> весен) чи приголосного між голосними (павук, героїка: герд[й]іка), пор. рос. паук, героика);
  
• 
  додавання голосного на початку окремих слів: ір­жа, імла, вухо, вулиця;
  
• 
  зникнення початкової фонеми: голка, гра, Гнат;
  
• 
  вставлення між приголосними голосного звука з метою усунення збігу приголосних: огнь (церковно­слов'янське й давньоукраїнське) і вогонь (сучасне);
  
• 
  явище дисиміляції (розподібнення) хто із къто: з двох проривних кт сформувалося звукосполучення з
  

фрикативного і проривного, що полегшило вимову цьо­го слова.

Основу евфонічного мовлення становить властива йому своєрідна фонетична сутність, нормативна і сти­лістично вмотивована вимова окремого звука і найріз­номанітніших поєднань звуків, дотримання орфоепіч­них, інтонаційних та інших норм. Внаслідок щонай­більшої орієнтації на дотримання ознак евфонічності мовлення створюються художні тексти, особливо пое­тичні. Евфемізми є також досить важливою ознакою де­яких жанрів мовлення публіцистичного, саме тих його текстів, яким властива підвищена емоційність, створю­вана актуальністю змісту і мовними засобами образнос­ті — тропами, синонімікою, виразною мелодійністю, ін­шими засобами мовленнєвої естетики.

Отже, евфонія мовлення — одна з бажаних ознак мовлення в межах усіх стилів мови, але найбільше сти­лістична досконалість у використанні евфонізмів вияв­ляється у мовленні художньому.

Український менталітет і стилістика української мови

Стилістична своєрідність слів, словосполучень і ре­чень нерідко створюється такою логічно-значеннєвою й емоційною ознакою, як менталітет, ментальність.

Менталітет — це сукупність психічних, інте­лектуальних, релігійних, естетичних та інших особли­востей мислення народу, соціальної групи або індивіда, що виявляються в культурі, мові, поведінці тощо. Сино­німічним до цього слова є більш уживаний термін «мен­тальність» (франц. mental, від лат. mens — розум, мис­лення, душевний склад), який здебільшого використо­вується з метою національно-психологічної (водночас і філософської) характеристики свідомості і почуттєвої сфери народу, певних його верств і окремої особи.

Певні визначальні світоглядні і почуттєві риси ста­новлять внутрішню духовну сутність українців як ок­ремої нації, окремого народу, що помітно відрізняється від інших (навіть близькоспоріднених — російського, білоруського) народів. Ментальність народу як особли­вий зміст колективної свідомості виявляється в кож­ній окремій особі, її ідеології, моралі, поведінці, в


336
Комунікативно-стилістичні якості мовлення

сприйманні нею себе та оточення. Наприклад, у словах Т. Шевченка —

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого Бога, За неї душу погублю! —

виявляється почуття любові справжнього патріота до своєї батьківщини. Ці поетичні рядки сприймаються як ментальні, здатні пробудити національну свідомість, іс­торичну пам'ять українців.

Вільнолюбно й лірично, загострено й ніжно поєднані почуття любові і ненависті, прихильності й зневаги, інші контрасти в поетичних рядках О. Олеся:

Для всіх ти мертва і смішна,

Для всіх ти бідна і нещасна,

Моя Україна прекрасна,

Пісень і волі сторона.

Синонімічні терміни «ментальність» і «менталітет» найчастіше стосуються таких величних за своїм зміс­том назв-понять, як Україна, українці, батько, мати, брат, сестра, гетьман, козак, тризуб та ін.

Українська ментальність — категорія історична. її основна сутність упродовж століть не змінюється. У ментальності сконцентровується очевидна спільність нашого народу в сприйманні світу, всього сущого в ньому і в самих українцях. На визначення типово на­ціональних, водночас і ментальних, рис українців на­трапляємо в багатьох наукових працях, художніх тек­стах, напр.: Це не хлопи, а войовники, страшні самому цісареві оттоманському, — відповів київський латин­ський єпископ; ...свідомість національної окремішнос-ті, цінування волі та індивідуального розвитку. По­шана до громадського авторитету, лицарськість, глибока культурність; Українці над усе люблять сво­боду; В українському громадянстві завжди були живі прагнення незалежності; Українське життя має свій окремий стиль, спертий на високу народну культуру (І. Крип'якевич); ...великий розвиток і таланови­тість соціальних низів, — почування любові до рідної землі, до отчизни (М. Грушевський); ...музикальність українців, краса церковних співів (Н. Полонська-Васи-ленко), а також: Говорячи про ментальність українця, ми відзначаємо його анархічну суть, фатальне нерозу-

Комунікативно-стилістичні якості мовлення 337

міння ролі національної єдності, повне неузгодження особистих інтересів з інтересами держави (В. Берес-тюк та ін.).

Українцям властиві сентименталізм, чутливість і лі­ризм, український гумор, артистизм, легка запальність; людяність, велика життєздатність, талановитість тощо. Ці якості характеризують український етнос, народ, на­цію тільки в основному і в різних (світосприймальному, філософському, соціопсихічному, історичному, гносео­логічному) вимірах. Кожному народові притаманна своя, індивідуально-неповторна ментальність і мовні за­соби її вияву.

Використання в усному й писемному мовленні форм і елементів, сповнених української ментальності, має бути стилістично вмотивоване, функціонально доречне і підпорядковане конкретній комунікативній меті.

Комунікативно-стилістичні функції жестів, міміки

Усне мовлення являє собою явище і власне мовне (фонетико-фонологічне, лексичне, фразеологічне, гра­матичне), і таке, що доповнюється певними немовними реаліями. Для спілкування; за словами Н. Бабич, «не­достатньо оволодіти мовною системою, опанувати меха­нізм інтонування (мелодію, наголос, темп, паузи) — потрібно ще й набути вправності у застосуванні поза­мовних засобів увиразнення, підсилення емоційності, до яких належать, найперше, міміка і жест ».Жест — певний рух тіла, переважно руки, який супроводжує мовлення людини або замінює його окремі фрагменти. Жестикуляція кожного мовця має певні особливості (передусім виразність, інтенсивність).

Слово «жест» використовують і з переносним зна­ченням — для позначення зумовленої певною метою, наміром поведінки людини: Начальник тюрми Вуль дозволив приносити [в'язням] з дому передачі. Чим можна пояснити такий благородний жест, ніхто не здогадувався (А. Хижняк).

Функціональну адекватну роль (порівняно з власне жестами) виконує весь комплекс мімічнихрухів, кожен з яких становить рух (рухи) м'язів обличчя. Це також дуже частотний спосіб вираження фізичного і психічного стану людини.

338 Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Своєрідним поєднанням міміки й жестів є панто­міма — поєднання жестових й мімічних рухів м'язів людського обличчя, рук, ніг, якими виражається внут­рішній стан людини, зорієнтований своєю особливою виразністю на іншу особу (осіб); це також різновид теат­рального дійства.

Жести, мімічні й пантонімічні рухи належать до ко-мунікативно-спілкувальних, але не словесних, не зву­кових, а кінетичних одиниць (таких, що виявляються в особливих рухах людини).

Мовлення у проєднанні з жестами й мімікою вира­жає все, в чому людина має потребу. Як і звук, слово, сполучення слів, ужиті з комунікативною метою, так і кожен міміко-жестикуляційний (жестикуляційно-мі­мічний) рух є стилістичною ознакою мовлення, бо до­повнює його, уточнює, збагачує зміст, який виража­ється словесними засобами. Мовленнєве використання засобів міміки й жестів засвідчується і словесними описами: Тут люди розмовляють не голосом, а жеста­ми й порухом губ (Я. Баш); Сагайда рішучим жестом відкинув за вухо свою розпалену чуприну (0. Гончар); Виголосив [оборонець] промову, правда, суху, строго правничу і трохи вбогу змістом, але оживлену саме мімікою промовця (І. Франко).

Міміко-жестикуляційні рухи даються людині май­же без спеціального навчання, природним шляхом значно більшою мірою, ніж це характерно для початко­вого оволодіння мовою. Кожен мовець може послугову­ватись цими засобами свідомо, заздалегідь передбачаю­чи їх, моделюючи, змінюючи залежно від комунікатив­ної мети.

Нерідко мовці висловлюються, інформують, запиту­ють чи спонукають (наказують, просять, закликають) тільки певним жестом або мімічним рухом. Наприклад, на знак згоди чи заперечення похитують головою. Дея­кі народи (болгари та ін.), на відміну від українського, похитуванням голови з боку в бік виражають стверджен­ня, а згори вниз — заперечення; висування європейцями язика означає щось близьке до Ні!, у китайців — погро­зу, в Індії — гнів, у народу майя (Мексика) — вияв муд­рості. Прощаючись, українці, англійці махають доло­нею від себе, неаполітанці ж тримають при цьому руку навпаки — долонею до себе.

339

Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Усне мовлення в усіх його стилях (художнє, розмовно-побутове, конфесійне, наукове й особливо публіцистично-ораторське), пов'язане із жестами, мімікою і пантомімою. Творячи писемне мовлення, мовці орієнтуються на його усне відтворення з допомогою немовних засобів.

У жестах, мімічних і пантомімічних рухах своєрідно виражаються розум, почуттєва сфера людини. Наприк­лад, вимовляючи кінцеву частину фрази Не в свої сани не сідай, мовець доброзичливо або глузливо посміхаєть­ся і жестом піднятої догори руки і вказівним пальцем застерігає інших від когось або від чогось.

Жест і міміка вкрай важливі для художньо-літера­турного мовлення. Було б неприродно сприймати ху­дожню оповідь персонажів, які мають застиглі облич­чя, відсутні погляди і реагують на все емоційно ней­трально. Культура письменника й читача виявляється, зокрема, в тому, як сприймає він художнє слово, допов­нене жестом, мімікою, словесно відтворює їх. Невер-бальні елементи мовлення повинні бути вмотивовані функціональною метою твору, узгоджуватись із змістом і тональністю тексту і відтворювати явища життя в усій різнобічності, отже, й з охопленням найтонших виявів настрою людини, персонажа. Наприклад, у реченні Ма-ланка