Дудик_Стилiстика укр. мови_2005. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

• Название: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
• Анкор: Дудик_Стилiстика укр. мови_2005.doc
• Дата: 26.04.2017
• Размер: 2.12 Mb.
• Имя файла: Дудик_Стилiстика укр. мови_2005.doc
• Тип: Навчальний посібник; #5561
• страница: 25 из 34

мабуть, стільки років, як і вам...; Може, вдруге, справ­ді, такого не буває; Поки стрибав, то, може, й кріль, а раз я його вбив, то, виходить, заєць (П. Загребельний).

За наявності в синтаксично членованому реченні вставного речення будь-якої структури на ньому скон-

266

Стилістика мовних одиниць

центровується увага, посилюється комунікативна важливість вставності. Однак і в цьому випадку най­більше важить те, якою мірою логічно виділяється вставність у структурі речення: Соя... радився з шах­тарями в будь-якій справі і, як кажуть, знав, хто чим дихає (Д. Ткач) — вставне речення зі структурою односкладної неозначено-особової конструкції; Та от, уяви собі, і не довелось (А. Головко) — вставність у формі односкладного означено-особового речення. Деякі речення вставністю завершуються, і вставне слово (сполучення слів) не може бути перенесене в препозицію або ж у серединну частину речення, тому що це не допускається змістом і структурою синтак­сично основної частини речення: Та от і не довелось, уяви собі.

Стилістика вставлених слів, сполучень слів і речень визначається властивою їм семантикою і граматичною сутністю, а також своєрідними особливостями інтону­вання, а в писемному мовленні — розділовими знаками (переважно дужками).

У зв'язному мовленні вставленість тільки зрідка бу­ває однослівною, повнозначне слово часто доповнюєть­ся службовим. До вставленості з уточнюючою функцією найчастіше вдаються в писемному мовленні, зокрема в художніх текстах, наприклад у ремарках: А це вміння (розмовляти і слухати) дуже важливе для письмен­ника. Друге (слухати) навіть більш важливе (М. Риль­ський); Невже (таки) в пансіонаті не знайшлося місця великому реформаторові? (М. Хвильовий); Може, слід сказати: твори особистого споживання і твори (чи продукція) для промислових потреб... (П. Загребель-ний); Одсвяткував 18 серпня Український народний те­атр 100-літній ювілей від часу першої постановки «Наталки Полтавки». Було урочисто. Грали кращі ар­тисти: П. К. Саксаганський (Виборний), Мар'яненко (Микола), Сабінін (Возний), Литвиненко-Вольгемут (Наталка), Козловський (Петро), Нікольська (Тер-пелиха), був повнісінький театр... (Остап Вишня); Найбільшої врожайності досягнуто в Козятинському (Вінницька область) і в Лубенському (Полтавська об­ласть) районах (3 газети); Неофіт-раб (після тяжкої задуми). Ні!.. Не можу. Не збагну я свого слова. Єпис-коп(владним дужим голосом). Геть, сатано! Твоєї влади тут немає! (Леся Українка).

Граматична стилістика і її одиниці 267

Стилістична своєрідність вставленості (порівняно із вставністю) найбільше зумовлюється тим, що:

— у мові всі слова (навіть неповнозначні), сполучення
слів, речення можна використати із вставленою функцією;

— інтонування вставленості енергійніше, виразні­
ше, ніж вставності, воно в більшості випадків прискоре-
ніше, виділяється в мовленні повніше й чіткіше, більш
тривалою паузою (паузами).

Основне речення зберігає при вставленості свою ін­тонаційну самостійність, увесь його склад вимовляєть­ся так (чи майже так), як і без вставленого компонента.

Вставленість найрізноманітнішої синтаксичної бу­дови і стилістичної своєрідності може займати будь-яке місце в реченні, в тексті, хоча препозиція для вставле­ності — явище рідкісне: це переважно ремарки в драма­тичних творах. Щоправда, деякі автори (В. Винничен-ко) різною за обсягом і структурою вставленістю нерід­ко розпочинають текст синтаксично основної частини речення, а вставка (вставленість) становить окремий аб­зац або його початок (роман «Лепрозорій»). Такий спо­сіб оформлення вставленості можна трактувати як один із своєрідних авторських прийомів якнайбільшого виді­лення того, що закладене в змісті вставленого елемента речення, сприйманого в контексті всього речення. В уривку з тексту В. Винниченка вставленими сегмента­ми (частинами) є конструкції різного типу: спершу вставленість у формі кількох речень, з яких сконстру­йовано абзац, а в другому абзаці використано явища різ-ноструктурної вставленості: (Я вже виразно бачила, що йому було зовсім не так уже й приємно від моїх нагадувань. А тому я із ще більшою настійністю і точністю робила їх).

— Через те, — ви казали, — все людство почуває се­
бе більше чи менше постійно заборгованим перед Богом
та Його представниками на землі (священиками). Бо
кожний з людей неодмінно не раз не міг виконати тої
чи іншої заповіді. Через те (ви казали) все людство жи­
ве в концентраційному моральному таборі. (І цей ви­
раз справив на мене, пам'ятаю, сильне враження). А
тому кожний, казали ви,раз ураз хоче обманути дозор­
ців цього табору (священиків, громадську опінію, суд)
і втекти з цього... «Люби ближнього, як самого себе»...
Але, коли виконуватиму заповідь чесно й послідовно до
кінця, люблячи убійників, значить, помагаючи їм (бо

268

Стилістика мовних одиниць

Граматична стилістика і її одиниці

269


любов же повинна бути на ділі, а не на словах, правда ж). Отже, помагаючи їм... (В. Винниченко).

Речення із вставністю чи вставленістю (з обома цими структурами) є важливим мовностилістичним засобом і з деякою своєрідністю використовуються в усіх стилях мови.

Стилістика речень із звертанням і стилістика звертань-речень

Важливою семантико-структурною та інтонаційною особливістю багатьох речень є наявність у них звертан­ня (звертань).

Звертання — інтонаційно виділене в реченні слово або сполучен­ня слів (не член речення), що ним називається істота або персоні­фікований предмет, якому адресується мовлення в усній або пи­семній формах.

Морфологічно звертання має дві форми вияву — кличний і називний відмінки іменника або ж субстан-тивованого слова. Наявність у реченні одного чи кіль­кох звертань завжди своєрідно позначається на інтона­ції всього речення. Інтонацію звертання можна назвати звертальною: слово чи сполучення слів у функції звертання вимовляється сконцентровано, дещо відок­ремлено, з певним відмежуванням від усього речення, але в той же час без виразної інтонаційної відірваності від членів (члена) речення в реченні. Пауза витримуєть­ся тільки після звертання (перед звертанням її звичай­но майже немає). У структурі речень із звертанням простежується така загальна закономірність і зумовле­на нею стилістична своєрідність речення: звертання на початку речення звичайно вимовляється активніше, енергійніше, з дотриманням тривалішої паузи після нього, ніж звертання в середині чи в кінці речення. Проте щоразу це реалізується дещо індивідуально, за­лежно від почуттєвого стану мовця, мети висловлюван­ня і всієї структури речення із звертанням.

Чим семантично вагоміше звертання в реченні, тим, як правило, більша звертальна наснага, емоційність ре­чення: Україно моя, мені в світі нічого не треба, тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти (А. Малиш­ко); Слово, чому ти не твердая криця... (Леся Українка); Благословенний будь, мій рідний краю! (Д. Павличко); Добрий вечір, дівчино. Ти не заблудилась у наших полях?

(М. Старицький); На схід ти поглянь, кохана (П. Тичи­на); Помолись за мене, мій ти сину (Т. Шевченко); Де зброя, громадо? (Леся Українка); Прийми мене, весно рожева. Слугою твоєї краси. Візьміть мене братом, де­рева, Візьміть мене в прийми, ліси (О. Олесь); Як я люб­лю тебе, мій рідний краю (І. Франко); Завтра буду я да­леко, далеко, Оксано... (Т. Шевченко). У цих реченнях звертальна частина вислову домінує, майже семантично і стилістично.

Звертаннями може утворюватись ряд повторюваних або однорідних слів. Після них здебільшого ставлять кому, однак можливий і знак оклику, після якого текст записують з великої літери: Гетьмани, гетьмани, як­би ви встали. Встали, подивились на той Чигирин... (Т. Шевченко); Мамо, мамо! Не плач, не треба... (В. Со-сюра); Марійко! Марійко! Годі тобі! Людей соромся! (М. Івченко). Допускається після знака оклику і напи­сання наступного слова з малої літери (правописом це не врегульовано): Сини мої! орли мої! Летіть в Ук­раїну, — хоч і лихо зустрінеться, так не на чужині (Т. Шевченко). Отже, комою позначається менша по­чуттєвість, енергійність мовлення, а знаком оклику пи­семно фіксується енергійність більша, виразніша: Сину мій! Дитино моя! — угледівши, скрикнула мати і ки­нулась до Петра (Панас Мирний); Донеччино моя! Моя ти батьківщино, тобі любов моя і всі мої чуття (В. Сосюра); Орли мої!; Ви щасливі, високії зорі, все на світі вам видно звисока (Леся Українка); Діти наші, квітоньки. Хлопчаки і дівоньки! Нум гуртом співать (Л. Глібов). Можлива й інша пунктуація, яка обов'язко­во впливатиме на інтонування всього вислову, пор.: Ді­ти наші! Квітоньки! Хлопчаки і дівоньки!..

Стилістичність синтаксичних конструкцій із звер­танням (звертаннями) своєрідна і різнопланова. За сти­лістично-функціональною ознакою найчастіше виділя­ють власне звертання і риторичні звертання.

Власне звертання. Це найуживаніші, звичай­ні, масові звертання-назви особи (осіб), до якої (яких) мовці звичайно звертаються за найрізноманітніших комунікативних умов і з певною метою. Основна сфера вживання власне звертань — усне розмовно-побутове мовлення, яким здебільшого й охоплюється широке, до того ж пряме використання найрізноманітніших син­таксичних конструкцій із звертанням. Меншою мірою власне звертання простежуються в інших стилях мови.

270

Стилістика мовних одиниць

Граматична стилістика і її одиниці

271


Звертання найчастіше вживаються в таких комуні­кативних різновидах речень, як спонукальні і питальні. Формою таких речень співрозмовника спонукають до певної дії, до відповіді. У цьому найбільше виявляється стилістична зорієнтованість висловлюваного, передава­ного структурою спонукального чи питального речення із звертанням: Де зараз ви, кати мого народу? (В. Си-моненко); Учителю! Навчайте нас життю — своїх ді­тей своєї батьківщини (М. Сингаївський).

Мабуть, ніхто з мовців не звертається до співрозмов­ників (реальних чи уявних) нейтрально з погляду по­чуттєвого. У звертаннях мовців один до одного завжди відчутне певне конкретне Я, виявляються взаємини лю­дей, передаються симпатії і антипатії. Називаючи адре­сата певним звертанням, адресант (мовець) здебільшого його характеризує — позитивно або негативно, але з не­однаковою почуттєвістю, емоційністю.

Звертанням мовець привертає увагу до висловлюва­ного, тому воно завжди викликає експресію слухача (читача), яка нерідко проектується тим, хто створює ре­чення із звертанням. Повторення того самого звертання чи його синонімічний вияв посилює звертальність і зде­більшого сприймається як засіб художньо-образного висловлювання: Марусе, Марусе! Голубонько! Прийди хутенько! (Марко Вовчок); Ой Буже, Буже! Далеко від тебе забилисьмо (О. Гончар); Україно-земле, о рідна моя! Чи ж знову повернеться слава твоя? (О. Левиць-кий); Любове грізна! Світла моя муко! Непереможна радосте моя! Бери мене! У материнські руки, Бери моє маленьке грізне Я! (В. Симоненко).

Звертання характерні для художніх творів багатьох українських письменників, особливо — для прози Григо­рія Квітки-Основ'яненка (1778—1843) і Марка Вовчка. Вони вдаються до звертань, пройнятих народнопісенною звучністю, що також помітно впливає на особливу інди­відуальну тональність прози: Доню моя мила, доню моя люба! Багацько ти мене журила, та нехай Господь пода­рує!; Сину мій! Дитя моє кохане! Погуляв би ти в сві­ті...; Марто, ясочко моя! — шепче (Марко Вовчок).

Риторичні звертання. Своїм змістом, стиліс­тичною зорієнтованістю, функцією, мовленнєвою ме­тою вони відрізняються від власне звертань. Риторич­ним звертанням не спонукають співрозмовника (його не мають на увазі) до відповіді на поставлене питання. Мо-

вець, адресуючи риторичне звертання самому собі, ста­вить за мету не спілкування з особою, до якої звертаєть­ся, а виявляє свій душевний стан, думки, почуття тощо: Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє! (Леся Українка); Красо України, Подолля! Роз­кинулось мило, недбало! (Леся Українка); Вона вас лю­била, рожевії квіти, і про вашу долю любила співать (Т. Шевченко); О земле рідна! Знаєш ти свій край, шлях у бурі, у негоді! (М. Рильський); Україно, Україно, пісне далечі доріг! Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг (Т. Петриненко); Ой вербо, вербо, де ти зросла? (Нар. творчість); Ой сніги, мої сніги, срібні та пухнас­ті, наче все, що навкруги, потонуло в щасті (В. Сосюра). Риторичне звертання може являти собою загальну чи власну назву (особи, речі, предмета, рослини, тварини, абстрактного поняття, міфічного персонажа, історичної особи, до якої непрямо, а тропеїчно, переважно метафо­рично, звертається мовець: А ти, Бетховене, прости мене за те, Що я не мав часу прийти до тебе, Що знаю я симфонії полів, Але твоєї жодної не знаю. Прости ме­не, Бетховене, за це..., Простіть, Родени, Моцарти, Ейнштейни (І. Драч); Оставайтеся здорові, мої висо­кії тополі і хрещатий барвіночку! (Т. Шевченко); Про­щай, синє море безкрає, просторе (Леся Українка).

До риторичних звертань — з більшою чи меншою активністю і тільки їм властивою стилістичною функ­цією — найчастіше вдаються у мовленні розмовно-побу­товому, художньому і в деяких жанрах мовлення публі­цистичного. Майже не властиві риторичні звертання офіційно-діловому мовленню.

Проміжне місце між власне звертаннями і рито­ричними звертаннями належить звертанням, які, бу­дучи ніби прямо адресованими конкретній чи кон­кретним особам, усе ж не зорієнтовані на те, щоб спо­нукати когось до певної конкретної відповіді чи до якоїсь іншої безпосередньої реакції. Такими звертан­нями виражається емоційний стан мовця, його бажан­ня викликати певне почуття в себе і в інших, навіть у деяких уявлюваних співрозмовників: Мої друзі літ моїх дитячих, Щирі і незлобні диваки! Ви від кривд людських, недобрих мачух! На луги втікали, на річки (М. Рильський).

Звертання — це завжди найрізноманітніша за ак­тивністю форма вольових виявлень людини, тому най-

272

Стилістика мовних одиниць

Граматична стилістика і її одиниці

273


частіше зорієнтована на певне фізичне діяння мовців. Невипадково речення із звертанням набувають спо­нукальної чи питальної модальності. Це глибоко осо-бистісні, задушевні вирази типу брате, чоловіче, люди добрі, друже, голубе, батечку (мій), козаче, душко, па­не, добродію, пане-добродію і под. Нерідко такі звертан­ня є напівзверненнями, бо ними здебільшого познача­ють не конкретних адресатів мовлення, до яких прямо звертаються, а уявлюваних. Вживання таких звертань іноді механічне, непредметне, але узвичаєне в розмовно-побутовому мовленні: Мій батечку! Що діється на сві­ті! (Марко Вовчок); Братці, він кепкує! (О. Чорногуз); Гей, люди, поможіть блазневі! (П. Загребельний); Я тебе, козаче, не впізнаю (О. Чорногуз); Хам ти, брате, ось що (О. Довженко).

Звертання, категоріально не змінюючи синтаксич­ної будови речення, не впливаючи на його належність саме до цього, а не до іншого структурного різновиду ре­чень (двоскладних чи односкладних, непоширених чи поширених і т. ін.), все ж привносить у речення певний стилістичний елемент, рису, ознаку, функціональне за­барвлення, бо частково чи й суттєво змінює всю речен-нєву тональність, мовленнєву орієнтацію вислову. Звер­тання до інших може бути зумовлене певним розумово-почуттєвим стимулом, найрізноманітнішою емоційною збудженістю людини.

Особливим синтаксичним, інтонаційним і стилістич­ним різновидом звертань є звертання-речення, які функціонують у мовленні як окремі комунікативні конструкції без членів (члена) речення або як особливі слова-речення: Відчинивши двері до ванькірчика [ма­ленької кімнати... — П.Д.], він крикнув: — Федьку!... — Федько, хлопець років шістнадцяти, вийшов з ванькір­чика і став до каси (М. Коцюбинський); Марто! — за­грозливо озвався з порога Варчук. І дівчина злякано метнулася вбік (М. Стельмах). Звертанням-реченням (Федьку!..; Марто!) не продовжується, не розгортаєть­ся речення будь-якої будови. Це окремі й самодостатні комунікативні конструкції з особливою спілкувальною функцією — загалом звертальною, але з певною особли­вою почуттєвістю, емоційністю. Як видно з прикладів, Федько з одного звертання-речення зрозумів, що пот­рібно йому зробити, і відповідно зреагував на нього; служниця Марта теж відразу збагнула загрозливість і

категоричність наказу-оклику господаря Варчука і то­му «злякано метнулася вбік».

Отже, звертання-речення — це звертання з особли­вою комунікативно-стилістичною функцією. Вони вжи­ваються самостійно, не входять до складу жодного з ре­чень, завжди виразно емоційні.

Основи теорії звертань-речень розробив О. Шахматов, який називав їх вокатив ни ми (лат. vocativus — кличний відмінок) реченнями . Учений вважав такі структури особливими односкладними реченнями, в яких «головним і єдиним членом є звертання, ім'я осо­би, до якої звернене мовлення, якщо це ім'я вимовлене з особливою інтонацією, що викликає складне уявлен­ня, в центрі якого стоїть ця особа; такою думкою можуть бути виражені жаль, докір, закид, обурення. Наприк­лад, Коля!, сказане тоном дорікання... і таке, що викли­кає думку: навіщо це ти зробив, навіщо ти так учинив, як тобі не соромно?».

Отже, структурно обмежені форми взаємних звер­тань мовців (тільки називний і кличний відмінки) — це досить активні мовленнєві одиниці. Ними супроводжу­ється спілкування мовців за найрізноманітніших мов­леннєвих ситуацій. Усний і писемний вияв звертань і звертань-речень, крім зовсім поодиноких випадків, сти­лістично дуже вагомий, почуттєвий, емоційний.

Стилістичне використання складних речень

Складне речення порівняно з простим реченням зде­більшого становить синтаксичне утворення дещо вищо­го рівня складності — змістової, граматичної і стиліс­тичної.