Дудик_Стилiстика укр. мови_2005. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.12 Mb.
|
|
Хто з вас може перелічити обов'язки матері?; Хіба так людині жити?; А коли ж до праці привчатися, як не замолоду? (О. Гончар); Ну, як не цвісти калині молодій? (П. Тичина). З функціональної точки зору риторичне запитання є не справжнім, бо мовець сам добре знає те, про що він запитує. Риторичне запитання — це приховане ствердження або заперечення: Чи словом зборкати орла? Чи правду кривді подолати? (М. Риль- ський), пор.: Словом не зборкати орла! Кривді правду не подолати! Через те що сутність питально-риторичних речень втілюється в специфічній питальній інтонації і що думка-судження в них виражається з особливою емоційністю, питально-риторичні речення широко представлені в багатьох творах художньої літератури, в публіцистиці, виконують функцію стилістично яскравого засобу мовлення. Отже, риторичні питальні речення комунікативно не зорієнтовані на одержання відповіді на те, про що ними непрямо «запитується». Спонукальні речення, або речення спонукальної модальності. Ними виражаються такі волевиявлення людини, які можна об'єднати поняттям-назвою «спонукання». Це вербальний (словесний) процес, яким хто-небудь когось спонукає до певної дії, вчинку, стану душі тощо. Різновиди і вияви спонукання такі: наказ, вимога, заклик, побажання, просьба, запрошення, заборона, застереження, порада, умовляння, благання та ін. Звідси й функціональний поділ спонукальних речень на певні різновиди, або групи. Найпоширеніші з них: наказові (імперативні) речення і такі, що виражають прохання, заклик, побажання, благання, пораду та ін. (назви «прохальні», «закличні», «побажальні» речення видаються стилістично незграбними, хоч подекуди — і не без підстав — уживаються, особливо в усному мовленні). Загальним же, родовим для всіх цих термінів слугує термін-назва спонукальніречення,яким позначають будь-яке словесно реалізоване спонукання: наказ, прохання, побажання тощо: Тікайте з дому, горить! — кричав Андрій (М. Коцюбинський); Води! — скрикнув смотритель. — Води!! (Панас Мирний); Гетьте, думи, ви, хмари осінні! (Леся Українка); Заспіваймо пісню щиру! (Т. Масен-ко); Міцно, браття, стиснім руки, обіймімось гаряче; вкупі рушим проти муки, що вражає боляче (П. Грабов-ський). Власне спонукальність, до того ж нерідко найбільшої інтенсивності, активності, може також виражатися інфінітивом: Негайно очистити вози від усього стороннього. Викидати усе, що не може стріляти або вибухати. Натомість навантажуватись боєприпасами (О. Гончар). 232 Стилістика мовних одиниць Граматична стилістика і її одиниці 233 Однією з визначальних (хоча й не власне граматичних, синтаксичних) ознак спонукальних речень є інтонація, яка буває різнотипною, однак найчастіше наказовою, прохальною, бажальною, закличною. Спонукальна інтонація може наближатись до питальної чи розповідної. Отже, інтонація — категоріально суттєва властивість як дієслівних, так і недієслівних спонукальних речень: Читайте тихо! Спокійно! Тихіше! і под. Спонукання, розповідність і запитання — це категорії, які незмірно багаті на значеннєві та експресивно-стилістичні, емоційні оцінки — спільні, схожі і взаємопроникні. Грані між спонукальними і розповідними реченнями можуть стиратись. Розповідним мовленням теж можна спонукати до дії, напр.: Приїхав мій знайомий — речення розповідне. На цю фразу можна і не зреагувати, і, зацікавившись повідомленням, сприйняти його як непряме спонукання до дії, як непрямо спонукальний вислів. Зрештою, будь-яке розповідне чи питальне висловлення, яке так або інакше впливає на поведінку людини, може функціонально осмислюватись і сприйматись як речення спонукальне. Окремий різновид спонукальних речень становлять бажальні речення— синтаксичні структури, якими мовець виражає своє бажання що-небудь зробити, сказати, написати, осягнути: Хотіла б я піснею стати у цю хвилину ясну (Леся Українка); Поглянути б ще раз на синій Дніпро... (Леся Українка); Хоч би не запізнитись на роботу; Якби хоч війни не було; Як би то швидше розвиднилось! і под. Сказане в бажаль-них реченнях стосується особи мовця. Це типово розмовні синтаксичні конструкції, якими мовець виражає бажання, задоволення чи незадоволення, яке для нього є важливим, актуальним. Отже, за метою висловлювання розрізняють розповідні, питальні і спонукальні речення. Будь-яке з них може бути окличним. Окличні речення. Якщо розповідь, запитання чи спонукання виражається інтенсивно, з окресленою почуттєвістю, то речення з такою якістю набуває окличної модальності, окличного стилістично-емоційного спрямування, стає окличним— розповідно-окличним, питально-окличним або спонукально-окличним: Се ти, мій чарівниченьку?! (Леся Українка); Де ж той світ?! І де та правда!? Горе! Горе! (Т. Шевченко). Окличні речення виділяють за властивою реченням функціонально-стилістичною забарвленістю, яка реалізується ним з допомогою окличної інтонації. Вона є основним засобом оформлення цих речень. Оклична інтонація характеризується високим тоном, більшою силовою напругою голосу та іншими ознаками. Додатковими засобами вираження емоційності, експресивності можуть бути і деякі словесні засоби: вигуки (а, ага, ах, о, ох, ой, о леле, о нене, ой мамочко і под.), вигукові частки (ну й, що за та ін.), займенники та займенникові прислівники (який, такий, як, так і т. ін.): О-ох! — з полегшенням зітхнув Макар Іванович (М. Коцюбинський); Тьху! Пек тобі! — крикнула в сінях Параска (І. Франко). Отже, окличної модальності може набувати будь-який тип речення за метою висловлювання, якщо тільки його вимовити емоційно, з очевидною експресією, виражаючи таким способом якесь домінуюче почуття — радість, захоплення, подив, гнів, страх, переляк, відчай, гнів та ін. Пор.: Настала весна.; Настала весна? і різ-нофункціональні окличні речення Настала весна!; Настала весна?!; Настала весна!!; Настала весна?!! або: 3 хат вибігали дядьки... Хапали відра, лопати: — Де горить?!! — Що зчинилось?! — Бігом до волості! — Може, банда яка!.. (М. Потупейко). Стилістика членів речення Важливу стилістичну функцію виконує член речення — мінімальна і найпоширеніша синтаксична одиниця, яка виражає в реченні певне поняття, називає особу (особи), предмет, дію, стан людини або явища, ознаку, ознаку ознаки (прислівники) або кількість. Своєрідної комунікативної функції, самостійності й особливої вагомості член речення набуває тоді, коли трансформується, перетворюється на окреме речення. Члени речення, будучи структурно-синтаксичними одиницями, поділяються на головні і другорядні, їх прийнято розрізняти за певною синтаксичною функцією і морфологічними показниками, а також стилістично. 234 Стилістика мовних одиниць Граматична стилістика і її одиниці 235 До головних членів речення належать: — підмет двоскладного речення: Сонце сяє; Народ — безсмертний; — присудок двоскладного речення: Настало літо; Київ — столиця України; Я хочу відпочивати; — головний член односкладного речення: Працюю; «Заповіт» Т. Шевченка знають і поза межами Украї ни; Смеркає; Ніч. Другорядними членами речення є:
Член речення, як і окреме словосполучення чи сполучення слів поза реченням, є тільки особливою мовно-синтаксичною абстракцією, поняттям-уявленням, лексико-граматичною моделлю слова чи сполучення слів. Тільки в реченні кожне слово набуває й виражає частинку тієї комунікативної функції, яка в повному обсязі виявляється в усій структурі речення. Це стосується й однослівних речень. Наприклад, словом зима тільки названо певне явище природи, пору року (на відміну від весна, літо, осінь). Стилістична функція всіх чотирьох слів, узятих окремо, майже нульова. Кожне з них створює тільки певне знання-уявлення і таку ж почуттєву налаштованість, але тільки внаслідок життєвого досвіду людини. Кожна з назв пір року сама по собі не зорієнтована на комунікативність, на передавання інформації. А реченням Зима мовець стверджує, повідомляє про наявність чи відсутність якогось конкретного природного явища (саме такого, а не іншого). У реченні Зима сконденсовано, найстисліше (однослівно) виражено думку-судження, яку розчленовано й синонімічно можна було б сформулювати, зокрема, так: Те, що ми в цю мить спостерігаємо (бачимо, відчуваємо), — зима. Або: Зима — це холодна пора року та ін. Тільки речення і слова-речення {Так!, Еге ж!, Ні, Хіба?, Геть!, Ой! та ін.) мають предикативність, модальність, бо їх зміст пов'язаний з дійсністю, щось конкретне в один і той самий момент і називає, і комунікативно виражає, репрезентує, а тому усвідомлюється як що-небудь реальне (найчастіше) або ірреальне (нереальне). Саме предикативністю й модальністю (сприйманням висловленого в реченні в певному способі й часі, здебільшого і в особі) в поєднанні з іншими визначальними для речення ознаками (відносною закінченістю змісту речення, його логічною сутністю, граматичною організованістю, інтонаційною завершеністю і внаслідок цього — комунікатив-ністю) формується речення. Тільки в реченні слово (змінюване чи незмінюване), кожна із форм повнозначного слова стає членом речення або ж і окремим реченням — повним чи неповним, отже, й виконує внаслідок цього конкретну стилістичну функцію. З погляду стилістичного немає речень функціонально досконаліших і менш досконалих (певна річ, за умови дотримання їх нормативності в межах літературної мови). Усе визначається конкретною ситуацією мовлення, задля досягнення якої й утворюється речення. Структурна різноманітність речень породжує безмежну варіативність їх стилістичних функцій. Речення двоскладної, як і односкладної, синтаксичної будови спроможне виконувати не одну, а кілька чи багато стилістичних функцій, стаючи внаслідок цього щоразу і витвором людського розуму, етичності й естетичності, а не тільки суто комунікативною одиницею. Кожен з мовців певною мірою інтуїтивно прагне до найбільшої досконалості свого мовлення, але, звісно, не розмірковує про те, якою структурою речення скористатись у конкретному випадку. Речення будь-якої синтаксичної будови можуть відрізнятись одне від одного більшою чи меншою «стилістичністю», зокрема образністю, емоційністю, — залежно від конкретно-неповторної, індивідуальної ситуації мовлення. Двоскладне речення, як відомо, формується двома головними членами — підметом і присудком, навколо яких найчастіше групуються другорядні члени речення. Найбільш формально й стилістично розлогим головним членом двоскладного речення є присудок. Він повніше, ніж підмет, поширюється другорядними членами, кожен з яких також завжди стилістично вагомий. Підметом виражається предмет думки, присудком — його ознака, тому за змістом обидва члени речен- 236 Стилістика мовних одиниць Граматична стилістика і її одиниці 237 ня здебільшого становлять не тільки синтаксичний, а й логіко-семантичний центр висловлювання або ж усе висловлювання, якщо двоскладне речення синтаксично непоширене, тобто в ньому немає жодного другорядного члена речення. Стилістична індивідуальність підмета й присудка визначається їх семантикою, структурою і місцем у реченні. Функції члена речення зрідка набуває і службове слово, напр.: Тільки «так» чи «ні», «за» чи «проти» мало сьогодні сенс (П. Загребельний). Своєрідні однорідні підмети в цьому реченні виражені службовими словами, що зумовило стилістичну незвичність сказаного. Від синтаксичної будови висловлюваного залежить його стилістична сутність, пор.: Минуло шість років (саме шість) і Минуло років шість (приблизна кількість); 3 десять скирт хліба палало заразом (І. Нечуй-Левицький) і Десять скирт хліба палало заразом (у другому варіанті речення кількість скирт визначається точно); Інженер — мій друг (підмет — означення — присудок, тобто Інженер є моїм другом). Мій друг — інженер (означення — підмет — присудок, Мій друг є інженером). Це паралельні двоскладні конструкції, які мають відтінки в значенні. Отже, неоднакова стилістика речень також суттєво визначається таким синтаксичним засобом, як порядок слів . Його зміна в реченні нерідко неможлива, бо призводить до зміни семантики висловлюваного: Трактор тягне плуг (а не навпаки). Стилістично, певною мірою й семантично, інколи й синтаксично можуть розрізнятись двоскладні речення за способом вираження в них певного члена речення, зокрема підмета: Вчителі зі своїми учнями прийшли на вечір і Вчителі та учні прийшли на вечір. З першого речення випливає, що ініціаторами були вчителі (підмет), учнями (додаток), у другому реченні два однорідні підмети, більша чи менша активність їх у тій самій дії синтаксично не позначена (обидва двоскладні речення синонімічні, але стилістично не адекватні); Штабний офіцер з молдаванином-перекладачем допитував перших полонених (О. Гончар). З речення зрозуміло, що допит вів офіцер, друга особа тільки перекладала. Це передано формою присудка допитував (а не допитували), отже, участь двох осіб в реалізації дії (в допиті) неоднакова, через що з перекладачем — дода- ток, а молдаванином — прикладка до нього; Мати з дитинкою ішла вулицею: підмет — мати, з дитинкою — додаток (дитинка самостійно не пересувалась), але: Мати з дитинкою йшли вулицею (дитинка також ішла), мати з дитинкою — складений підмет, пор.: Мати і дитинка йшли вулицею — два однорідні прості підмети. Усі три конструкції синонімічні, стилістично неадекватні. А в реченні Своїми ногами Микола Миколайович разом з дружиною сходив увесь Київ (М. Рильський) більш стилістично виправданою була б множинна форма присудка — сходили. Особливо розгалужені стилістично форми присудка двоскладного речення: Книги, як і взагалі всі твори людського духу, неоднакову мають долю (П. Тичина). Простий присудок у цьому реченні виражено фразеологізмом, який становить одне образне поняття. Парубки погомоніли-погомоніли та й розійшлись (Марко Вовчок) — присудком передано збільшену тривалість дії; До кімнати увійшла жінка офіцера (йдеться про дружину певної особи), офіцера — неузгоджене означення (чия жінка?), пор.: До кімнати увійшла офіцерська жінка, означення офіцерська є узгодженим, а все словосполучення напівнормативне, нешанобливе. Другорядні члени у реченнях Пташка підлетіла (до чого? куди?) до дерева і Пташка сидить (на чому? де?) на дереві є обставинами місця, це підтверджується можливістю вставлення в речення очевидної обставини: Пташка сидить угорі, на дереві і Пташка сидить на дереві, вгорі — в обох реченнях по дві обставини місця; На полонині багато гірських квітів і На яблуні з'явиться перший цвіт — до члена речення на полонині цілком природним є питання де? і майже не допускається питання на чому?, це пояснюється значно ширшим лексично-просторовим значенням іменника полонина порівняно з іменником яблуня; Ваза з-квітами стоїть на вікні: ваза (яка?) з квітами — неузгоджене означення, стоїть (де? на чому?) на вікні — обставина місця. Синтаксично неоднакове трактування певних слів у реченні стосується стилістики всього речення, бо з кожним членом речення завжди пов'язана певна семантика, а з нею і якийсь стилістичний відтінок, емоційність висловлюваного або її відсутність. 238 Стилістика мовних одиниць Стилістика односкладних речень Односкладні речення порівняно з двоскладними в більшості випадків структурно значно менші за обсягом, проте вживаються в усіх стилях мови. їм властива стилістична своєрідність, яка не може бути зовсім адекватно виражена синтаксичною будовою двоскладного речення. Односкладні речення— речення з одним головним членом, які для вияву повноти і своєрідності своєї синтаксичної будови і об'єктивно-суб'єктивного змісту не потребують доповнення їх другим головним членом речення. Серед односкладних речень виокремлюють такі різновиди:
Автор теорії односкладних речень О. Шахматов визначав односкладні речення як речення тільки з одним головним членом речення. У шкільній навчально-лінгвістичній практиці головний член односкладногореченняприйнято умовно називати або присудком (в односкладних дієслівних реченнях — означено-особових, неозначено-особових, узагальнено-особових, безособових, інфінітивних), або підметом (в односкладних номінативних, або називних, реченнях). В усіх стилях і жанрах мови односкладні речення вживаються з неоднаковою активністю. За кожним з різновидів односкладних речень закріпилась у мові й певна своєрідна стилістична функція (функції). Граматична стилістика і її одиниці 239 Стилістика означено-особових речень Своєрідну синтаксичну і стилістичну сутність мають означено-особовіречення— такі комунікативні структури, в яких виконувач дії мислиться означено, а головний член речення виражається дієсловом у формі 1-ї або 2-ї особи — однини чи множини теперішнього, майбутнього часу або наказового способу {пишу, пишеш, пишемо, пишете; писатиму, писатимеш., писатимемо, писатимете; буду писати, будеш писати, будемо писати, будете писати; пиши, пишімо, пишіть) або формою доконаного виду цього ж дієслова (напишу, напишеш, напишемо, напишете, напиши, напишімо, напишіть). До цих речень у мовленні здебільшого вдаються тоді, коли немає потреби в логічному виділенні особи (осіб) у таких займенникових формах, як форми 1-ї або 2-ї особи однини чи множини: я, ти, ми, ви: Люблю тебе; Читай голосніше!; пор.: Я люблю тебе; Ти читай голосніше (двоскладні речення, акцентується підмет-займенник я і ти). Односкладне речення більш стисле, економніше. В цьому полягає його стилістична індивідуальність, а на цій основі й комунікативна потреба в односкладних означено-особових реченнях. Отже, односкладні означено-особові речення (Працюю), з одного боку, і двоскладне речення (Я працюю) — з другого, семантично тотожні, але розрізняються структурно й стилістично. Це паралельні, синонімічні, але синтаксично повні конструкції. Неповнота граматичної будови односкладних означено-особових речень створюється не пропуском займенника я, ти, ми, ви (відсутність їх — типова синтаксична ознака цих речень), а відсутністю (пропуском, випущенням) дієслова або дієслова із синтаксично залежним від нього словом (словами): Вранці вже й оратимемо свій наділ. — Панську землю? — вражено запитала Докія... — Ні, не панську. Свою! (М. Стельмах). Лише виділені односкладні означено-особові речення синтаксично неповні. Своєрідність їх стилістики полягає передусім в економній, але дуже характерній формі вираження певної думки. Синтаксично повні односкладні означено-особові речення майже з однаковою активністю використовуються в усіх стилях мови. 240 Стилістика мовних одиниць Граматична стилістика і її одиниці 241 Стилістика неозначено-особових речень Серед односкладних речень виокремлюють неозначено-особові— речення, у яких виконувач дії мислиться неозначено, а головний член речення виражений формою 3-ї особи множини теперішнього, майбутнього часу або ж формою множини минулого часу чи множинною формою умовного способу: читають; будуть читати; читатимуть; читали, прочитали; читали б, прочитали б; Будуть стояти до загину в непохитній боротьбі (Т. Масенко); Хліб у народі завжди берегли, цінували, ставились до нього як до святині (А. Артюх); Призначили б уже, нарешті, мене директором (Розмовне). Стилістичний сенс фрази Латину тільки що сказали, що од Енея єсть посли (І. Котляревський) полягає в тому, що автор свідомо не називає того, хто повідомив про прибуття послів. Такий мовно-художній прийом стилістично вмотивований, бо з погляду комунікативного стилістично важливим є не джерело дії (сказати), а сама дія. Немає потреби в номінації суб'єкта дії і в реченні Чуєте, як у селі співають? (М. Стельмах). Саме в невизначеності суб'єкта дії полягає перевага своєрідності сутності неозначено-особових речень, що значеннєво й стилістично відрізняє їх від односкладних речень усіх інших типів. Те, про що йдеться в неозначено-особових реченнях, може стосуватись тільки осіб, а не тварин чи предметів. Неозначено-особових речень типу В гаю цвірінькають; У лісі дзюркотять; Над шляхом |