Дудик_Стилiстика укр. мови_2005. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

• Название: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
• Анкор: Дудик_Стилiстика укр. мови_2005.doc
• Дата: 26.04.2017
• Размер: 2.12 Mb.
• Имя файла: Дудик_Стилiстика укр. мови_2005.doc
• Тип: Навчальний посібник; #5561
• страница: 9 из 34

86

Стилі і форми мови

Стилі і форми мови

87


Публіцистичний стиль мови і мовлення

Лінгвістично і в той час вичерпно осмислити публіцис­тичний стиль мови і мовлення непросто, бо лексично й граматично він неоднорідний. Цей стиль різножанровий, через що й розлогий стилістично, і водночас за багатьма визначальними ознаками помітно індивідуальний. Мов­лення у виявах публіцистичного стилю — це мовлення за­собів масової інформації: радіо, телебачення, преси тощо.

Публіцистичний стиль представлений багатьма під­стилями (жанрами), кожен з яких внутрішньо неодно­рідний, мовленнєво своєрідний. Наприклад, мовне офор­млення передової газетної статті багато в чому не збіга­ється з тим, що становить мовленнєву сутність ювілейної промови чи мітингового виступу або ж звичайного допи-су-інформації до газети чи репортажу, звіту, інтерв'ю, фейлетону, есе, повідомлення, реклами тощо.

У мові немає таких слів, словосполучень, структур речення, яких не можна було б використати залежно від комунікативної потреби в публіцистичному стилі, тому публіцистичне мовлення вважається всеосяжним.

Публіцистичне мовлення найповніше, найкомпакт-ніше й найпоказовіше реалізується в писемній формі — у газетах, в іншій суспільно-політичній літературі. Менш повно воно виявляється в усній формі. В обох фор­мах публіцистики спільного значно більше, ніж особли­вого, індивідуального. їм притаманна трафаретність висловлювання, тобто вживання специфічно-стилетвір-них слів, словосполучень і речень найрізноманітнішої будови. Обидві форми публіцистичного стилю (писемна й усна) мають своєю метою висвітлення актуальних сус­пільно-політичних та інших проблем сучасності. Справ­жній творець публіцистичного слова прагне досягти мовленнєво-стилістичної майстерності, щоб постійно висловлюватись у засобах масової інформації найбільш логічно, образно, емоційно.

Терміни «журналіст» і «публіцист», «журналісти­ка» і «публіцистика» близькі за значенням і вживають­ся як синонімічні. Щоправда, термін «журналістика» певною мірою семантично ширший, він охоплює більше понять і професійно-практичних дій, вживається, зок­рема, в таких сполученнях слів, як інститут журна­лістики, студенти-журналісти, викладачі журналіс­тики (а не публіцистики), професія журналіста (а не

публіциста). Наявні й інші менш важливі розмежуван­ня цих понять-термінів.

Однією з центральних мовних проблем і об'єктом аналізу журналістики (й публіцистики) є виявлення комплексу власне мовних явищ, які становлять основ­ний зміст публіцистичного стилю. Як і всі інші стилі, публіцистичний стиль позначений своєрідними стиле-твірними особливостями.

Лексичні, фразеологічні особливості. У цьому стилі широко використовується суспільно-полі­тична, економічна, юридична, культурно-освітня лек­сика, в певних межах — і філософська, технічна, сіль­ськогосподарська тощо. Добір кожної з груп лексики визначається тематикою публіцистичного висловлюван­ня. Наприклад, газетний жанр подекуди характеризує пишномовність вислову, навіть патетичність, піднесе­ність, запал, ентузіазм, схвильованість та ін. Журналісти у багатьох мовленнєвих ситуаціях уникають буденних, емоційно нейтральних слів і словосполучень, вдаючись до лексем, які виражають почуттєвість, експресію: за­мість хлібороби вживають творці високих врожаїв, за­мість селяни — трудівники полів і под. Простежується помірковане використання слів іншомовного походжен­ня: геноцид, ксенофобія, консенсус, реципієнт, статус, статут, диференціація та ін. Залежно від жанрової на­лежності газетного і, ширше, публіцистичного тексту ви­користовуються слова й словосполучення в тропеїчному, переважно метафоричному, значенні, чим вагомо поси­люється образність написаного. Також і фразеологізми у публіцистичному мовленні в його різних жанрах вжива­ються неоднаково: найбільше їх у жанрах, споріднених із художніми текстами (нариси, оповідання, байки, есе, меншою мірою — фейлетони, гуморески, епіграми тощо);

Граматичні, переважно синтаксичні, особливості. У більшості жанрів публіцистики вжи­ваються слова з найрізноманітнішими словотвірними афіксами — префіксами й суфіксами: безаварійний, бе­запеляційний, безатомний, безбарвний, безбережний, безбілетний, безбожний, безболісний, безбоязний, безвер­хий, безвигідний, безвиїзний, безвинний, безвиразний, безвихідний, безвідлучний, безвідмовний та ін. Зафіксо­вано приблизно 350 іменникових суфіксів, понад 50 прикметникових, майже 20 дієслівних, 10 дієприкмет­никових: нога — ніжка, ніженька, ножище; ліс — лісис-


88
Стилі і форми мови

шість, лісівник, лісівництво, лісівницький, лісівничий, лісковий, лісний, лісник, лісників, лісниківна, ліснику­вати, лісництво, лісниця, лісничий, лісничиха, лісни-чівка, лісовий, лісовик, лісовиків, лісовичка, лісовище, лісисько, лісище та ін. У публіцистичному мовленні ви­користовуються всі паралельні форми того самого слова: синові й сину, журналістові й журналісту, Степанові й Степану (хоча природною є форма з -ові, -еві, -єві); чер­воний — червоніший і більш червоний, найчервоніший і найбільш червоний (форми більш червоніший, самий чер­воний — ненормативні). Незмірно розгалуженою є струк­тура речень. Нелітературно сконструйовані форми ре­чень будь-якої структури, крім поодиноких, стилістично вмотивованих, випадків, практично не допускаються.

Писемне й усне публіцистичне мовлення зорієнтова­не на передавання масової інформації, тому за ним зак­ріпилось синонімічне найменування мовлення за­собів масової інформації (мовлення ЗМІ). Цей термін означає те саме (чи майже те саме), що й терміни «мова журналістики» і «мова публіцистики». Термін «мова преси» охоплює все надруковане чи написане від руки в межах публіцистичного стилю. Терміни «мова те­лебачення» і «мова радіо» позначають суттєво інші жан­рові різновиди публіцистичного стилю, — ті, що вико­ристовуються в засобах масової інформації. Тексти, які звучать по телебаченню і радіо, зазвичай готують напе­ред. Значно рідше мовлення телебачення і радіо буває спонтанним, тобто непідготовленим (прямі діалоги або монологічні виступи дикторів, запрошених осіб тощо).

Публіцистичне мовлення в обох формах (писемній і усній) і в усіх жанрах характеризується такою визна­чальною функціональною ознакою, як інформатив­ність— насиченість сказаного комунікативно доціль­ним змістом. Це розповіді про умови й факти матеріаль­ного й духовного життя народу, оповіді про все нове й важливе в суспільному та родинному житті.

Багатогранність суспільного життя зумовлює розви­ток публіцистики, журналістики, їх теоретичне й прак­тичне збагачення, висвітлення в засобах масової інфор­мації усього суттєвого, важливого і актуального для всіх чи більшості реципієнтів незалежно від їхньої про­фесії, віку, статі та ін.

Всесвітня, зокрема й українська, публіцистика в наш час — це дуже розгалужена система літературно-мовної творчості багатьох журналістів.

Стилі і форми мови 89

Стилетвірні засоби публіцистики в її писемній формі найповніше представлені в своєрідних особливостях мовлення газет і журналів переважно суспільно-полі­тичного змісту. Газети — це періодичні, переважно щоденні, друковані на великих аркушах паперу видан­ня, які містять різноманітні матеріали про поточні події суспільно-політичного, культурного та економічного життя. Словотвірне поле слова «газета» досить широке: газетка, газетний, газетник, газетниця, газетяр, га­зетярка, газетярство, газетярський. Журнал — пе­ріодичне друковане видання у вигляді книги або зоши­та для систематичних записів про що-небудь; книги для обліку відвідувань та успішності учнів.

Публіцистичне мовлення різноаспектне, багатожан­рове. В ньому вже сформувались такі найважливіші жанри, різновиди публікацій:

• 
  статті. Це різні за обсягом і тематичною зорі-єнтованістю публікації, переважно з найбільш актуаль­них проблем життя;
  
• 
  замітки . Так називають стислі журналістські повідомлення про щоденні, важливі майже для всіх (Що саме відбулося? Де? Коли? і под.) новини. Вони на­лежать до найдавнішого й найпоширенішого публіцис­тичного жанру;
  
• 
  звіти. У них досить повно розповідається про певну подію (події), про позитивне й негативне в одній із сфер життя, пропонуються способи поліпшення стану справ (звіти державних установ, партійних і профспіл­кових організацій, конференцій, симпозіумів, семіна­рів, виробничих зібрань, нарад та ін.);
  
• 
  інтерв'ю.Підготовлювана (підготовлена) до друку розмова, дискусія журналістів з політичним, гро­мадським чи будь-яким іншим діячем, здебільшого з до­сить відомою особою, з певної соціально важливої про­фесії, проблеми, події. Типова мовна форма інтерв'ю — діалогічна (питання — відповідь);
  

—^репортажі. Без цього жанру не обходяться жодна газета, суспільно-політичний журнал чи радіо, телебачення. Репортажі містять оперативну, динаміч­ну, точну, неоднакову за емоційністю інформацію про щось важливе в державі, світі;

— кореспонденції .Ці публікації інформують про
що-небудь нове, виробничо й політично важливе в житті.
У них популяризується передовий досвід або ж ідеться про
певні суттєві недоліки, визначаються шляхи їх усунення;

90

Стилі і форми мови

• 
  рецензії.Вони містять критичний аналіз, оцін­ку художнього, наукового та інших творів. Цей жанр поєднує в собі точність і логіку висловлювання, може ускладнюватись чи доповнюватись елементами худож­ньої образності;
  
• 
  огляди. В них дається оцінка певних фактів у деяких сферах життя (міжнародний огляд, економіч­ний огляд, спортивний огляд, кіноогляд та ін.);
  
• 
  есе. Це наукові, критичні та інші оповіді, які позначені вишуканістю форми;
  
• 
  листи . Найчастіше так називають публіцистичні тексти, які містять повідомлення про що-небудь; ними мовці писемно спілкуються на відстані. Розрізняють такі види листів: відкритий лист, лист-послання, лист без адре­си, звернення (державного діяча тощо), заява, привітання;
  
• 
  нариси . У формах цього жанру на документаль­ній основі узагальнено описуються важливі соціально-політичні події, центром яких є людина, її характер, поведінка. Для цього використовують деякі засоби ху­дожнього мовлення (тропи, особливо метафори, тощо). Нариси мають підвиди: нариси-замальовки, нариси портретні, проблемні, подорожні, пейзажні та ін.;
  
• 
  реклами . Ними у формі плакатів, оголошень то­що популяризуються певні твори, видовища, послуги з метою привернути до них увагу слухачів або читачів;
  
• 
  cam up ичні ж а нр и . Це переважно фейлетони, памфлети (гостровикривальні оповіді, в яких ідеться про найбільш суспільно негативні чи навіть небезпечні яви­ща), байки (сатиричні чи гумористичні розповіді алего­ричного змісту), гуморески, епіграми (ритмічно заверше­ні частини сатиричного вірша або окремий вірш не більш як із 14 рядків), пародії (в них автор сатирично чи гумо­ристично наслідує творчу манеру, мовлення інших осіб, навмисно перебільшуючи реальні якості того, хто став об'єктом пародіювання, яке здебільшого призводить до комізму), сатиричні афоризми (стислі, дотепні й зручні для запам'ятовування оповіді глибокого змісту);
  

До інших жанрів журналістики належать портрет­ні зображення (фото), пейзажі, натюрморти (найчасті­ше — зображення дичини, риби, предметів побуту, кві­тів, фруктів тощо), фотозамітки (знімки з коментарем), фоторепортажі, фотонариси та ін.

Публіцистичне мовлення виразно своєрідне перед­усім своєю лексикою і синтаксичною будовою, що пояс-

Стилі і форми мови 91

нюється комунікативною зорієнтованістю публіцистич­них текстів: у газетах, у громадсько-політичних журна­лах, у виступах по радіо і телебаченню вкрай важливо висловлюватись точно і образно, щоб якнайбільше впливати на читачів і слухачів (глядачів), на їхню розу­мову і почуттєву сфери, на мислення, свідомість. Вис­ловлюватися публіцистично — писемно чи усно — озна­чає торкатися здебільшого справ життєво важливих, не суто індивідуальних, а громадських, колективних і ак­туальних.

Конфесійний стиль мови і мовлення

Мовлення в межах конфесійного (лат. confessio — визнання, сповідь) стилю, або конфесійне мовлення, обслуговує культово-професійні потреби священнослу­жителів — дияконів, священиків, єпископів, інших ду­ховних осіб, а також (меншою мірою) парафіян, тих, хто вірить у Бога.

Розумово-мовленнєву основу конфесійного стилю становить Біблія (грец. biblia — книги) — найпоширені­ша у всьому світі книга. В ній зібрано різні за часом на­писання, мовою і змістом твори. Християни та іудеї (частково) визнають Біблію книгою священною.

Найповніше конфесійний стиль виявляється у бо­гослужінні. Завдяки цьому його первісна форма — пи­семна — стала й усною. По-особливому і меншою мірою цей стиль реалізується в проповідях.

Стилетвірні особливості конфесійного стилю, як і всіх інших стилів, бувають лексичними і граматичними.

Лексичні особливості. Лексика конфесійного стилю тематично спеціальна, стандартна, дещо незвич­на, особлива, чітко відмежована від лексики інших сти­лів. Це передусім такі стилістеми-найменування:

• 
  центральні, основоположні Бог, Icy с (І су с Хрис­тос), Дух Святий, Богородиця, Матір Божа, ангел, апостол, пророк;
  
• 
  назви служителів релігії: патріарх, митропо­лит, єпископ, архієрей, архімандрит, протоієрей, піп, священик, дяк, диякон, монах, пастор, ксьондз, чернець, святий, священнослужитель, чудотворець, духовен­ство, триєдиний, чоловіколюбний, Богочоловік, правед­ник та. т.;
  

92

Стилі і форми мови

Стилі і форми мови

93

• 
  назви таїнств, елементів християнської обрядо­вості: хрещення, миропомазання, покаяння (сповідь), причастя, вінчання, Різдво, Великдень, Пасха (Велик­день), Трійця, Благовіщення, Покрова, Стрітення Гос­поднє, Спас, або Преображення, Різдво Богородиці;
  
• 
  назви постів — Різдвяний піст (Пилипівка), Петрівка, Спасівка;
  
• 
  назви різних конфесійних реалій, понять — лі­тургія, вівтар, престол, храм, церква, ікона, молитва, кадило, гріх, піст, провидіння, триєдиний, абат, авто­кефалія, акафіст, алілуя, амінь, антихрист, архієрей­ський собор, благодать, благочинний, блюзнірство, Ва­тикан, відлучення, відспівування, вікарій, віротерпи­мість, Вульгата, гомілетика, декалог, дзвін церковний, душа, екзегетика, екстремізм релігійний, екуменічний рух, енцикліка, есхатологія, євангелічні церкви, єкте­нія, єпархія, єпитимія, єресь, жертвоприношення, ігу­мен, ієрей, інок, інтронізація, кадило, канонізація, кап­лиця, катехізис, католикос, клір, клірос, конклав таін.
  
• 
  деякі поняття-назви неправославних релігій: ін­дульгенція, кірха, конгрегація, Аллах, костьол (кос­тел), курія, маца, мечеть, нунцій, халіф, целібат, Ягве (Яхве, Єгова) і т. ін.
  

Серед конфесійної лексики немало старослов'яніз­мів: агнець, взивати, воздати, возсідати, ректи, сот­ворити, сотворения, уповати, упованіє та ін.

Отже, для цього стилю характерним є: вживання «поважних» слів і висловів, за якими здавна закріпи­лось церковно-релігійне значення; велика кількість своєрідних абстрактних найменувань; широке вико­ристання у православ'ї церковнослов'янізмів і лексем, запозичених із Біблії, зокрема в її українському перек­ладі.

Граматичні(морфологічні, синтаксичні) особливості. Поширені серед них такі:

• 
  переважання розповідних, до того ж стандартно-стійких, здебільшого синтаксично повних, простих і складних речень найрізноманітнішої будови: як він наближався до сходу з гори Оливної, то весь натовп учнів, радіючи, почав гучним голосом Бога хвалити за всі чуда, що бачили...;
  
• 
  синтаксична схожість початкових структур, час­то з тим самим службовим словом: А як молитися, то...; А ти, коли молишся...; А як молитися...
  

Мовлення конфесійного стилю урочисте, йому при­таманні інверсія, велика сконцентрованість маркова­них одиниць, висока і водночас своєрідна ритмомелоди­ка, елементи прощальності тощо.

Цими та іншими, часто подібними, засобами в поєд­нанні із «священною» лексикою створюється поваж­ність, навіть святковість вислову, напр.: В церкві не було нікого: ні біля престолу, ні перед царськими воротами в храмі вірних, ні в темному притворі. Листки шувару хрумтіли сиро під ногами, й пахло млісною вогкістю бо­літ під теплий ранок. Реєнтий Падаличка стріпнув гіл­лячки зі свого крилоса, обточив краще май при образі святої Варвари. Дияконськими дверми пройшов іконо­стас і вернувся знову до престолу здовж стіни, й тоді в сутінках, за вівтарем, наткнувся лицем на босі ноги, що гойднулися в'яло в повітрі. Відступив під стіну, про­тягнув перед собою руки й налапав знову ноги. Були сту­дені, ціпкі, й це був отець Зданович... (Степан Тудор).

У мові культових творів багато тропів (епітетів, по­рівнянь, метафор, алегорій, символів, слів із перенос­ним значенням тощо).

На таких розумово-почуттєвих засадах і сформував­ся своєрідний релігійно-християнський стиль писемно­го й усного висловлювання, сповненого певних ритуа­лів, усталених зразків на лексичному й синтаксичному рівнях мовлення.

У дорадянський час навіть вітання у буденні, а ще більше в святкові дні (крім святкових типу Христос воскрес! — Воістину воскрес!) велося також і в релігій­них, конфесійних формах: Слава І су су! — Навіки сла­ва!; З Божим днем Вас!; З Богом! (під час прощання); Мир дому сьому і всім живущим у ньому (казав свяще­ник, входячи до помешкання селян) та ін.

Суттєві ознаки конфесійного стилю в основному сфор­мувалися за часів Київської Русі. Досить активно україн­ське конфесійне мовлення розвивалось у XVI—XVII ст. Його використання в Україні майже повністю припини­лось із забороною викладання старою українською мовою в Києво-Могилянській академії (1753). З того часу (крім, частково, 1918—1928) і аж до проголошення незалежної української держави конфесійний стиль українською мо­вою майже не реалізовувався, отже, й не розвивався.

Нині в Україні конфесійна лексика набуває поши­рення. Збереглися й основні особливості класичного ре­лігійного мовлення.

94

Стилі і форми мови

Стилі і форми мови

95


Епістолярний стиль мови і мовлення

Цей стиль суттєво й своєрідно відрізняється від усіх інших стилів. Епістолярне мовлення має тільки писем­ну форму вияву, хоча тексти цього стилю (приватні листи, записки, щоденникові записи, мемуари і под.) можуть бути прочитані і вголос. «Усна» форма епісто­лярного мовлення є тільки особливим відтворенням мовлення писемного. У мовленні в межах епістолярного стилю виокремлюють різні жанри. Найпоширеніший з-поміж них — це пр иватні листи . Слово «лист» — омонімне. Зазвичай листомназивають писаний текст, призначений для повідомлення про що-небудь; це спілкування з кимось на відстані, писане звертання до особи або осіб. Друге омонімне значення слова «лист» (однозвучна лексема) — це орган повітряного живлення і газообміну рослин у вигляді тонкої, зазвичай зеленої пластинки. Синонімом до слова «лист» у значенні пи­семного звертання однієї особи до іншої може бути й слово послання. Напр.: «Послання козаків до турець­кого султана»; Вона відповідала на численні послання Бальзака коротким листом (Н. Рибак); В часи Великої Вітчизняної війни вірші-послання були дуже популяр­ні (3 журналу). Послання у формі листів у XVIII — на початку XIX ст. називали словом епістола. Нині цей термін як жанр літератури майже вийшов з ужитку.

Приватне листування має переважно побутовий ха­рактер. Адресант (автор листа) зазвичай розповідає (від першої особи) про певні події і своє ставлення до них, про свій життєвий досвід, інтереси, етичні переко­нання, естетичні смаки (свої і чужі) тощо. Важливо ви­являти в листі небайдужість, писати зацікавлено, навіть позитивно інтригуюче, бо від змістовності й емоційності листа найчастіше залежить емоційність сприймання йо­го адресатом (одержувачем). Беззмістовність, су­хість приватного листа іноді теж викликає емоційність, але здебільшого негативну.

Зразком епістолярного стилю є приватний лист, напр.:

15 листопада 1839. Петербург.

Микито, рідний брате!

Минуло вже більш, як півтора року, а я до тебе не на­писав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так тра­пилось. Скажу щиру правду...; я так собі думав — що ж,

що я напишу письмо, хіба їм буде легше? Твого лиха не возьму на себе, а свого тобі не оддам. Так що ж з тих пи­сем? Папір збавлять та й годі. Воно, бач, і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одне слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється. Так отаке-то, мій голубе, нудно мені стало, що я не знаю, що у вас робиться. Та й ти таки не без то­го, щоб не згадав свого брата Тараса, школяра, — бо вже дуже давно, як ми з тобою бачились, та що ж робити ма(є)ш, коли Бог не хоче, потерпим ще трохи, а там, коли живі та здорові будем, — то, може, і побачимось... Добраніч.

Твій рідний брат.

Тарас Шевченко.

Ще, письмо, котре найдеш у моєму письмі запеча­тане. Оддай Івану Станіславовичу Димовському і пок­лонись йому од мене та попроси, щоб він написав до ме­не що-небудь, та вкупі і пришліть, як я вам посилаю, ос­тавайся здоров.

Не забудь же, зараз напиши письмо — та по-своєму. 1839, ноябр 15-дня, С. Петербург.

(Т. Шевченко. Повне зібр. творів: У 6-ти т. — К.: 1964. — Т. 6. — С 9—10).

Текст листа пройнятий тугою за рідним краєм, ніж­ністю до рідних, спогадами про минуле. Стиль викладу невимушений, природний. Емоційність розповіді досяга­ється й добором мовних засобів: семантикою і структу­рою речень, їх оповідністю, насиченістю (скажу щиру правду; я так собі думаю; все-таки лучше; Бог так хоче; живі та здорові будем і под.), народними звертаннями (рідний брате, голубе сизий, мій голубе). Деякі слова й форми слів (письмо, лучше, найдеш, будем та ін.) з погля­ду сучасного сприймання ненормативні, але лист написа­но в часи активного формування норм сучасної україн­ської літературної мови, коли такі слова були звичними.

Розглянутий лист Т. Шевченка є зразком родин­но-побутового листування. Існують також ін­ші жанри (різновиди) листування, серед яких розріз­няють листування інтимно-товариське і листування приватно-ділове. Інтимно-товариське листу­вання найповніше виявляється в листах закоханих, найближчих і близьких родичів, друзів, колег, товари-

96

Стилі і форми мови

шів. Зміст такого листування — це зазвичай розповідь, обмін думками з питань, потреб, фактів, подій, які хви­люють або становлять певний інтерес для адресанта й адресата чи тільки для одного з них. Кожен такий лист позначений неповторністю, суто особистісним і своєрід­ним мовленням, стилем автора.

Листування приватно-діловевідрізняєть­ся від інтимно-товариського, однак адресується не офі­ційній особі, а особі, близькій адресантові за професією, за спільністю інтересів тощо. Приватно-діловий лист є загалом особистісним, але в ньому, крім індивідуально­го, наявне громадське. На такий лист не передбачається накладання резолюції адміністративної особи.

Прикладом приватно-ділового листа є лист укра­їнського вченого Агатангела Кримського (1871 — 1942):

13.11.1894 р.

До І. Франка. Перш усього пам'ятайте, що я Вас дуже люблю, а через те зробити Вам якусь послугу — мені самому лю­бо. Отож давайте мені скільки хочете поручень, — я їх охоче сповнятиму, аби міг. Іноді справді я не можу швидко справуватись, бо живу на кондиції, не в городі, а під городом, — тим-то я й спізняюсь. Але чи раніше, чи пізніше, я все робитиму, що Вам треба буде (...)

Фотографію свою охоче шлю й дуже-дуже радий одержати Вашу. Бувайте здорові!

Щиро Ваш люблячий

А. Кримський

(А. Ю. Кримський. Твори: В 5-ти т. — К., 1973. — Т. 5. — Кн. 1. — С 138).

Висловлене в тексті листа почуття, суто особистісне (Я Вас дуже люблю) пов'язане з певними справами, йдеться про домовленість допомагати один одному.

Лист доповнено двома завершувальними дописка­ми — ніби прощальними формами, які різні за обсягом і сповнені окремого змісту. Потреба в них з'явилась уже після написання листа. Для цього вживається спеціаль­не позначення P.S. (лат. post scriptum — букв, після на­писаного). Дописок може бути дві і більше. Наприклад, процитований вище лист А. Кримського до українсько-

Стилі і форми мови 97

го письменника Івана Франка (1856—1916) має таке за­вершення:

P.S. Коли в Вас є не дуже давно друковані які-не-будь етнографічні праці на польській мові або другій (не пізніше од 1892 р.), то повідомте мене: я тепер веду в «Этнографическом обозрении», в відділі рецен­зій, галицький і восточний огляд, — то й написав би рецензію.

P.S. Чи не знаєте, що таке з «Зорею»? Здається, цензура її заборонила.

Питання про епістолярний стиль як стиль окремий і протиставний іншим стилям певною мірою дискусій­не. Не всі лінгвісти-стилісти (стилістологи) беззасте­режно послуговуються цим терміном. Наприклад, на думку Д. Розенталя, «не може в наш час претендувати на самостійне існування і так званий епістолярний стиль, жанри якого пов'язані або з розмовним мовлен­ням (приватний лист побутового змісту), або з мовлен­ням офіційним (офіційне листування між установами) чи публіцистичним (відкритий лист до редакції) і т. д.». Варто, однак, зауважити, що «офіційне листування між установами» — це не мемуарний жанр епістоляр­ного стилю, бо мемуарами прийнято називати напи­сане у формі спогадів про події минулого, в яких автор брав участь — як очевидець, свідок чи безпосередній учасник.

У мовознавстві немає єдиного погляду щодо терміна «епістолярний стиль». Не виокремлюють епістолярно­го стилю сучасні українські мовознавці І. Чередничен­ко, О. Пономарів, М. Пентилюк та ін. Деякі науковці (О. Булах та ін.) вважають за доцільне вести мову про епістолярний жанр (а не про стиль), оскільки для сти­лю начебто не вистачає виразних диференційних (роз-різнювальних) ознак. Насправді таких специфічних стилетвірних особливостей, ознак достатньо для того, щоб вважати епістолярний стиль мови й мовлення ок­ремим стилем.