Дудик_Стилiстика укр. мови_2005. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.12 Mb.
|
|
74 Стилі і форми мови Стилі і форми мови 75   мість розмовно-побутового допомагати, допомогти); здійснити напад, виявити турботу (напасти, потурбуватись); поставити запитання (запитати) та ін.Отже, особлива усталеність багатьох стилетвірних засобів — слів, сполучень слів, структур речень — в офіційно-діловому мовленні становить для нього визначальну форму, яка найчастіше називається штампом, стандартом, кліше і не може оцінюватися тільки негативно, бо усталеність офіційно-ділового стилю хоча й збіднює його мовну палітру, сукупність виражальних мовних засобів, усе ж дає змогу передати зміст документів (заяви, автобіографії, доповідної записки, протоколу та ін.) однотипним способом. Без певних усталених і звичних формул офіційно-ділове мовлення втратило б свою мовленнєву, а з цієї причини і функціональну своєрідність. Тому у використанні канцеляризмів, усталених виразів у писемному й усному мовленні офіційно-ділового стилю потрібна щонайбільша стилістична вмотивованість і рівновага. У цьому виявляється важлива частка культури мовлення кожного. Науковий стиль мови і мовлення Літературне мовлення наукового стилю в обох його формах (писемній та усній) у своєму типовому вияві суттєво відрізняється від усіх інших мовних стилів. Писемна форма — первинна, найбільш традиційна й показова для нього. З неї починається й сама літературність, нормативність кожної мови. Перші писемні фіксації мовлення становлять початок наукового стилю мови, яка за сприятливих соціальних умов і широкого використання стає основою літературної мови. Писемне наукове мовлення представлене тим, що було надруковане, записане від руки і стосувалось найрізноманітніших істинних або й достовірних знань людини про себе, про інших, про всю природу, всесвіт. Найзначніші набутки наукового пізнання людиною дійсності викладено в енциклопедіях, монографіях, підручниках і посібниках, інших наукових працях. Усною формою наукового стилю охоплено те, що, будучи науково істинним, реалізується в усно виголошуваних доповідях, виступах, лекціях тощо. Наприклад, журнальна наукова стаття як витвір особливої писемної творчості належить до писемної форми наукового стилю. Ця ж стаття, будучи прочитаною вголос, становитиме один із набутків і витворів усної форми наукового стилю. Відмінності між формами наукового стилю несуттєві з погляду лексичного й граматичного, але різні за способом його вияву: писемне наукове мовлення матеріально реалізується в друкованих чи написаних від руки знаках, літерах, розділових знаках, а усне наукове мовлення втілюється у вимовлюваних елементах мови, в інтонації. Науковий стиль неоднаковий за мовним оформленням, поділяється на жанри, кожен з яких, сформувавшись із певного комплексу характерних для цього стилю мовних засобів, обслуговує одну з галузей наукової діяльності людини і зорієнтований на осмислення, розуміння, теоретичне й практичне використання достовірних знань в інтересах усього суспільства чи окремих його верств. Одним із зразків наукового стилю є такий текст: Дослідження минулих, історично не засвідчених етапів розвитку синтаксичної структури споріднених мов базується в першу чергу на попередньо зібраних і вивчених історичних даних відповідних мов. Глибше проникнення в доісторію розвитку синтаксичної структури досліджуваних мов забезпечується зіставленням їх історичних даних з даними інших, генетично більш віддалених мов, які, проте, виявляють ознаки спільного походження з досліджуваними мовами. Таким чином, проблема розвитку синтаксичної структури речення в періоди, не відображені писаними пам'ятками, входить до загального кола тих проблем, які розв'язуються за допомогою порівняльно-історичного методу (0. Мельничук). Цей текст сконструйовано з виразних науково-академічних мовних форм: у першому абзаці два речення, в другому — одне; перше речення просте, однак багатослівне; друге й третє речення — складнопідрядні з підрядним означальним. Текст сприймається нелегко, бо насичений науковою лексикою, мовознавчими термінами — як традиційними для української мови, так і іншомовними: історично, синтаксичної структури, базується, історичних, доісторію, генетично, історичний метод та ін. Усього в ньому 76 слів, з них іменників 26, 76 Стилі і форми мови Стилі і форми мови 77  прикметників і дієприкметників 20, службових слів 11, а дієслів лише 5: базується, забезпечується, виявляють, входить, розв'язуються. З цієї причини текст суто науковий, книжний, зовсім не динамічний. Одноманітність і складність лексики, переобтяженість нею кожного з трьох речень, дієслівна обмеженість тексту ускладнює його читання і наукове осмислення. Такі й подібні тексти загалом досить характерні для наукового стилю, але не бажані, бо ними суттєво ускладнюється сприймання змісту висловленого.Найочевиднішими є лексичні, фразеологічні і граматичні стилетвірні особливості наукового стилю. Лексичні, фразеологічні особливості. У ньому широко використовується наукова лексика:
Слова, як правило, вживаються в прямому значенні, вкрай обмежено використовуються фразеологізми. Цим зумовлюється іменний характер наукового мовлення, що оперує поняттями, кожне з яких здебільшого виражається іменником або сполученням слів із синтаксично незалежним іменником у ньому. У науковому стилі мови широко використовуються іменники й прикметники. Це надає науковому мовленню нединамічності, статичності — на відміну від розмовно-побутового й художньо-діалогічного мовлення, в якому активно використовуються дієслова. У наукових текстах часто вживаються віддієслівні іменники (виникнення, формування, опір і под.), дієприкметникові, дієприслівникові, прикметникові звороти та ін. Граматичні, переважно синтаксичні, особливості. Мові наукового стилю притаманні: — своєрідна стрункість і деякий особливий стандарт у побудові речень, широке використання простих уск ладнених речень (з однорідними членами, узагальню ючим словом, з відокремленим членом речення, із вставною чи вставленою одиницею);
Наукове мовлення здебільшого позначене книжним ладом, способом викладу, чітко організоване структурно, бо саме це необхідне для того, щоб забезпечити однозначність сприймання писемного й усного наукового тексту кожним, хто має в цьому потребу. Одна з істотних рис наукового стилю полягає в тому, що кожен мовець має аргументувати свої думки, тези, положення. Нерідко науковці, працюючи над проблемою, яка стала об'єктом наукового розгляду, дискусії, використовують написане чи сказане іншими. Типово науковим, до того ж підвищеної змістової складності, є такий текст: Кожна мова має семантичну глибину, яка створюється завдяки існуванню в ній синонімічних рядів. У попередніх розділах вже відзначалося, що в плані емотивного вираження і сприйняття кожен компонент синонімічного ряду більшою чи меншою мірою різниться від свого сусіда. У системі лексичної семантики слова без конотативного прирощення чи з таким прирощенням посідають рівноправне місце. Але практика функціонування мови встановлює для неемоційних і емоційних слів дещо відмінні сфери вживання. У згоді з тим, чи мова використовується як засіб спілкування, чи служить засобом художнього зображення дійсності, вона реалізує або частину свого значеннєвого потенціалу (переважно емоційно нейтральні слова і форми їх поєднання), або весь його обсяг (у тім числі образне асоціативне вживання слів, лексем з індивідуальним прирощенням змісту). Отже, мова використовується у двох суспільних функціях:у комунікативній і в експресивній^. Ру-санівський). Цілком природним для нього є використання- термінів, іншомовних слів і словосполучень: семантичну глибину, синонімічні ряди, емотивне вираження і сприйняття, компонент синонімічного ряду, лексична семантика слова, конотативне прирощення, практика функціонування мови, неемоційні і емоційні слова, 78 Стилі і форми мови Стилі і форми мови 79  сфера вживання, засіб спілкування, засіб художнього зображення дійсності, значеннєвий потенціал, емоційно нейтральні слова і форми поєднання їх, образне, асоціативне вживання слів, лексеми з індивідуальним прирощенням, суспільні сфери, комунікативні і експресивна сфери. Текст наповнений твердженнями, аргументованими доказами, міркуваннями, висновками, які ґрунтуються на виразно точному вживанні слів; усі речення повні, розповідні, логічно послідовні. Усі слова вжито в прямому значенні, вони не містять відтінку зменшеності, пестливості, голубливості тощо. Тому характеристика мовних явищ неемоційна, навіть помітно «суха», виразно книжна.Літературною мовою в її науковому стилі здебільшого виражається теоретично й практично перевірена інформація. Знання усвідомлюються тим повніше, чим освіченіша і зацікавленіша в їх засвоєнні особа-реципі-єнт (лат. recipiens — той, що одержує). Найважливіші наукові знання наднаціональні, світові. Наукові формулювання законів природи і багатьох закономірностей суспільного життя також повинні мати статус і значення загальності, підлягати певній дослідній перевірці, колективному осмисленню. Тільки цим утверджується кожна наукова теза, формулювання, висловлювання. Будь-яке наукове мислення і його словесне представлення — це набуток і вияв наукових знань, найголовнішими для яких є об'єктивність, життєва правдивість. Структурно й функціонально науковий стиль мови неоднорідний. У його межах можна виокремити такі основні розділи, підстилі (жанри):
ськогосподарської, філософської, історичної, педагогічної, психологічної, літературознавчої, мовознавчої і т. ін.;
Цей підстиль особливо вільний у виборі мовних засобів. У ньому можливий, як зазначав російський публіцист і літературний критик Дмитро Писарев (1840— 1868), «вдалий вислів, влучний епітет, мальовниче порівняння». Вони «набагато збільшують те вдоволення, яке має читач від самого змісту книги або статті. А через те, що підвищувати освіту читача поза його власним бажанням немає ніякої можливості, то не слід ні в якому разі нехтувати тими технічними засобами мови, які можуть посилити задоволення читача, не завдаючи шкоди основній ідеї ...твору». Найбільш сконцентровано й повно науковий стиль об'єктивується й виражається в писемній формі. Написане долає простір і час, залишається матеріально стабільним і незмінним, доки хто-небудь свідомо і з конкретною метою не внесе до нього зміни. У писемному науковому мовленні (як і в мовленні інших стилів) завжди наявна певна особистісна своєрідність, бо в ньому якоюсь мірою відчутна індивідуальність автора наукового тексту. Це явище загальне, бо кожен висловлюється (усно чи писемно) дещо своєрідно. Мову і зміст окремої науки зазвичай створює група дослідників, якщо виникає соціальна потреба в знаннях про певну групу явищ природи чи суспільного життя. Мова науки — це мова логічних символів, обчислювальних знаків, які так чи інакше фіксуються на письмі (знаки множення, ділення тощо в математиці та ін.), закріплюються і виражаються в словах, наукових термінах. Вони не повинні бути двозначними чи синонімічними, бо наукова інформація зазвичай соціально вагома, конструктивна, повчальна й організуюча, через що має сприйматись однозначно. Вона становить основу основ світового прогресу, в ній — майбут- 80 Стилі і форми мови тя всього людства, його матеріальних статків і високої духовності, інтелектуальності. Д. Розенталь зазначав, що «характерною рисою стилю наукових праць є їх насиченість термінами. У середньому термінологічна лексика звичайно складає 15—25% всієї лексики, використаної в роботі». Мета наукового мовлення полягає і в тому, щоб систематично і об'єктивно викласти певні наукові проблеми, питання. Основна увага звертається на логіку і точність викладу, від яких залежить рівень інтелектуальності наукових висловлювань. У науковому стилі, як і в офіційно-діловому, значною мірою реалізується інформативно-комунікативна функція мови. У науковому мовленні виявляються найбільш ціннісні пізнавальні надбання людства в кожній сфері його діяльності. З плином часу техніка наукової діяльності змінюється, розгортається і вдосконалюється. У семантично й синтаксично найтиповіших і складних наукових підстилях, жанрах (особливо в академічному і науково-технічному) наукове мислення позначене книжністю висловлюваного. Це виявляється в будові простих (часто ускладнених однорідністю чи відокремленістю певних членів речення) і складних, словесно розгалужених речень. Широко представлені в ньому й пасивні звороти, дієслова у формах теперішнього часу (їх зазвичай утричі більше, ніж дієслівних форм минулого часу), іменники з абстрактним значенням, які суттєво наповнюють наукове мислення й мовлення поняттями, що мають об'єктивно витлумачуватись, роз'яснюватись. Цим забезпечується зрозумілість висловлюваного в науковому тексті — одна з найголовніших стилістичних вимог до семантично й структурно найрізноманітнішого наукового висловлювання. Художній стиль мови і мовлення Художній стиль, як і всі інші мовні стилі, одночасно є і стилем мови (певним комплексом своєрідних стиле-твірних засобів — тропеїчно, передусім метафорично, вживаних слів, синонімів, омонімів та ін.), і стилем мовлення, тобто писемним і усним використанням усіх стилетвірних засобів художнього стилю як особливої мовної комунікативної підсистеми. Стилі і форми мови 81 Художньо-літературний стиль називають ще белетристичним (франц. belles lettres — красне письменство). Ця назва стосується переважно прози, яка сповнена гостросюжетності, перипетій (несподіваних подій), інтриг і под. Художній (літературно-художній чи художньо-літературний) стиль здебільшого писемний за своєю формою, він представлений в усіх жанрах художньої літератури — романі, повісті, оповіданні, поезії, драматичних творах тощо. Художнє мовлення реалізується і в усній формі. Літературно-художні тексти звучать по радіо, телебаченню, під час концертів тощо. Широко й неоднозначно термін «стиль» використовується і в літературознавстві, означаючи:
Отже, стиль у теорії і практиці художньої літератури — це завжди сукупність особливих зображувально-виражальних засобів, характерних для деяких письменників чи одного письменника, твори яких (якого) позначені більшою чи меншою індивідуальністю, оригінальністю. Цим завжди відображається світобачення й світовідчуття письменника (прозаїка, поета, драматурга), неповторність, особистісність його художньо-творчої манери, образність його мислення, своєрідність тематики й проблематики художнього тексту, його сюжетність, фабульність, композиція, система образів чи й одного образу (особливо в поезії). Типовими стилетвірними особливостями художнього стилю є певні особливі прикмети — лексичні, фразеологічні і граматичні. Лексичні, фразеологічні особливості. Це все багатство, розмаїтість лексики — неемоційної й емоційної, навіть і просторічної, діалектної, бо твори художньої літератури тематично безмежні. У художній літературі широко використовуються слова і словосполучення з тропеїчним (грец. tropos — зворот), тобто пе- 82 Стилі і форми мови реносним, образним значенням (метафори, метонімії, синекдохи, епітети, літоти, алегорії, гіперболи, порівняння та ін.)> якими актуалізується, індивідуалізується, а водночас і типово забарвлюється художній текст. Цим, зокрема, досягається вторинне осмислення зображуваних у художньому тексті подій, явищ. Наприклад, у реченні з художнього тексту Неначе цвяшок, в серце вбитий, Оту Марію я ношу (Т. Шевченко) порівняння утворене двома метафорами, розгорнуте ніби зовсім побутовою частиною фрази, але і в ній проступає метафора, переносність. Набагато частіше, ніж в інших стилях, у художніх текстах вживаються фразеологізми, особливо ідіоми, прислів'я й приказки, «крилаті» вислови. Мову художньої літератури суттєво характеризує розгалужена синоніміка, омоніми, пароніми, антоніми, архаїзми, історизми, емоційно забарвлені слова (переважно із суфіксами об'єктивної, а водночас і суб'єктивної оцінки — із значенням голубливості, пестливості, зневажливості, згрубілості), напр.: чорний — чорненький — чорнесенький — чорнісінький. Будь-яка лексична одиниця (літературно-нормативне чи діалектне слово, зворот, словосполучення, неологізм, арготизм, архаїзм, екзотичне чи вульгарне слово, слова чи вирази іншомовного походження, скорочення слів і найбільш незвична його видозміна) може увійти до складу певних художніх текстів. Граматичні (морфологічні й синтаксичні) особливості. Художній стиль мови й мовлення є безмежним і за граматичною формою:
Стилі і форми мови 83 Мовностильова самобутність художнього стилю простежується в художніх текстах. I. Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним, со нячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закури лася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, роз правляючись, підставляли своє загоріле листя під дріб ні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки вгору (Панас Мирний). Цей уривок засвідчує, що найхарактернішими ознаками художнього стилю є вживання метафор, епітетів, інших тропів, синонімів, неоднотипних синтаксичних конструкцій. Про світ, ліси, траву, дощ, землю мовиться як про живі істоти: світ прокинувся, ліси стрепенулися, трава зраділа, пішов дощ, закурилася земля, задиміла, сонячним оком, похмурої ночі і т. д. II. Я маю жаль до неба, бо хмари, що проходять по ньому, не лишають там жодного сліду: воно знов стає ясним й блакитним. Жаль маю до землі, бо тіні, що вкривають їі, пересунуться на інше місце, і, де було тьмяно і сумно, знов ляже золото сонця. З жалем дивлюсь на воду: мов дзеркало, одбиває вона красу світа, і коли невдоволена навіть, — ламле всі лінії й фарби і творить своє. І маю жаль я до осінньої рослини: кожна брунька ховає в собі надію життя і дасть нові пагони. Тоді як я... Тоді як попіл надій моїх нерухомою хмарою завис наді мною, тоді як сонце щастя не зжене з душі тіней, як дзеркало душі моєї померкло, потьмарилось, не одбива нічого, тоді як те, що облетіло і стало голим, не розів'ється знову. І чом не живу я, вища істота, як те мертве небо, як нежива земля, як вода, як рослина? Спитати? — Не хочу... Втомився... (М. Коцюбинський). У цьому уривку переважає загальновживана розмовно-побутова лексика. Наявні в тексті метафори, епітети — звичайні і в той же час незвичні: маю жаль до неба (до землі, до осінньої рослини), небо ясне, блакитне; краса світу, брунька ховає в собі надію життя, попіл надій, нерухома хмара, сонце щастя, дзерка- 84 Стилі і форми мови ло душі, нежива земля і под. Уривок художньо особливий: це поетична проза. У ньому все напрочуд просте і водночас словесно, розумово й почуттєво ідеальне, вражаюче. Цей текст —- винятково досконалий мовно-художній витвір письменника. Уривок хвилює, захоплює, зачаровує словом і думкою, наснажує бажанням творити. Рідна мати моя, ти ночей недоспала І водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала І рушник вишиваний на щастя дала... (А. Малишко). Усі ці художні уривки позначені певними спільними ознаками: звичною лексикою (третій — поетично-пісенний, римований), простою структурою речень, індивідуальною неповторністю, своєрідним віршованим розміром, тональністю, довершеністю, досконалістю, словесною зрілістю, красою звучання. Художній стиль мовлення відрізняється від усіх інших стилів своєю особливою емоційністю, тематичним обширом, багатством і розмаїттям мовних засобів, якими витворюється його мовленнєва самобутність. Художньо-образне відтворення навколишнього життя і людини в ньому не повинно бути менш точним чи менш імовірним, ніж нехудожнє, необразне (наприклад, наукове). Відмінність між ними полягає у своєрідних способах і засобах зображення (наприклад, науковець викладає факти, як правило, в прямих вимірах, а письменник — у словесно-художніх образах, сповнених не тільки змісту, а й виразної почуттєвості, експресії, емоційності). У художньому творі теж потрібна точність. Без неї не створити типізованого і водночас індивідуального образу, пейзажних картин тощо. Художня, зображувальна, мистецька точність у доборі й використанні метафор, епітетів, синекдох, синонімів тощо — це вияв справді художнього мислення і його художньо-мовленнєвого втілення, відтворення. Мовна своєрідність художнього стилю найповніше виявляється в мові поезії. Поезія завжди посідала виняткове місце в словесно-художній творчості народу. Поетичне мовлення здебільшого мелодійне, афористичне, ідейно й тематично визначене, на когось або на щось зорієнтоване, етичне й естетичне, ліричне, здебільшого інтимне, водночас соціально вагоме, легко сприймува- Стилі і форми мови 85 не, воно налаштовує мовця на прилучення до красивого й досконалого в житті. У художньому стилі можуть бути використані будь-яке слово, мовний вираз, здатні стати матеріалом для створення художнього образу, пейзажного малюнку тощо. Однак письменник повинен уникати постійних стилістичних фігур, художнього стандарту. Митець завжди має в своєму мовно-художньому арсеналі певною мірою неповторні засоби, напр.: На подвір'ї, пориваючись угору, непокоївся стіжок соломи; розсипати сміх по всьому подвір'ю; Назбирує сміх на товсті губи; По щелепах потекла посмішка (М. Стельмах). У художніх творах наявні різні засоби і форми літературної мови — від офіційно-ділових мовних форм, виразів до просторіччя, жаргонізмів і діалектизмів. Водночас нестиліс-тично, отож і нехудожньо, надміру наповнювати ними власне художній текст. Мова художньої літератури певною мірою різностильова, хоча й має відносну своєрідну замкненість, стабільність. Недопустимою в художньому, як і в кожному іншому, стилі є нестилістичність, тобто функціонально не-вмотивована заміна одних слів чи граматичних форм іншими. У творах кожного з жанрів відчутна інтуїція, індивідуальна проникливість письменника у доборі найбільш вдалих мовних засобів, варіантних форм художньої оповіді, а найчастіше — в знаходженні таких мовних одиниць, які несуть у собі не тільки смислову значеннєвість, а й не менш потрібну для художнього мислення емоційність, експресивність, виразність. Створюючи писемний художній текст, письменник своєрідно проектує його інтонаційний малюнок, формує синтаксичну структуру кожної художньої фрази з орієнтацією на те, як вимовить її читач і як сприйме слухач. Без такого ритміко-інтонаційного оформлення художнього тексту не сприймалися б в усій своїй красі картинки природи, позитивна ритміка праці, а також такий стан людини, за якого непривітність, тужливість на душі поступається місцем радощам, бажанням за найскладніших життєвих ситуацій усе ж прямувати до них, сповнюватись і жити ними. Кожен письменник повинен дбати про змістову природність, актуальність, художньо-мовленнєву досконалість, різноманітність твору, тобто про всі його позитивні матеріальні складники. |