Дудик_Стилiстика укр. мови_2005. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

• Название: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
• Анкор: Дудик_Стилiстика укр. мови_2005.doc
• Дата: 26.04.2017
• Размер: 2.12 Mb.
• Имя файла: Дудик_Стилiстика укр. мови_2005.doc
• Тип: Навчальний посібник; #5561
• страница: 10 из 34

Лексичні, граматичні й орфографічні о с о б л ив о ст і. Епістолярному стилю мови (й мовлен­ня), який найвиразніше виявляється в приватному лис­туванні (родинно-побутовому, інтимно-товариському й приватно-діловому), властиві переважно такі розрізню-вальні й визначальні ознаки:

98

Стилі і форми мови

Стилі і форми мови

99


а) зверху зліва вказують дату написання листа,
напр.: 3.01.2001 (усталеної форми немає); на початку
чи в кінці листа інколи зазначають місце його написан­
ня; завершують лист підписом (на розсуд автора);

б) лист починають звертанням до адресата, яке може
бути офіційним, напівофіційним, дружнім тощо. Ха­
рактер його залежить від стосунків між тим, хто пише
листа, і тим, кому лист адресується. Найбільш звични­
ми є такі звертання: друже, друже мій, брате, братику,
матусю, матінко рідненька, тату, любий друже, добро­
дію мій, пані та ін. Звертання пишуть з великої літери,
після них ставлять знак оклику. Звертання найчас­
тіше виражаються власною {Іване, Марійко) або загаль­
ною (синочку, сестричко, кохана) назвою. Дуже часто
звертання може поширюватись пояснювальним словом
(іменником, прикметником чи дієсловом), яке вказує на
ставлення адресанта до адресата (Милий друже!, Здоро-
ва(і) була(и), матусю!, Найдорожча моя! та ін.). Листа
починають також словами, що вказують на час напи­
сання листа (Добридень!, Добрий день!, Доброго вечора
Вам!). Форма прощавання в листі теж залежить від вза­
ємин його автора з адресатом (До побачення, Прощавай,
Привіт, Пиши, Цілую, Кохаю, Чекаю, До зустрічі, До
скорої зустрічі та ін.). Після цих слів ставлять знак ок­
лику або крапку. У доборі лексики, у вживанні великої
чи малої літери, розділових знаків тощо виявляється
особистість автора. Має значення також те, коли, кому,
з якою метою пишеться приватний лист;

в) займенники ти, ви у звертаннях до однієї особи пи­
шуть з великої літери, засвідчуючи цим власну вихова­
ність, одну з ознак індивідуальної мовленнєвої культури;

г) щоб спонукати адресата до певної дії, поведінки,
використовують відповідні слова і словосполучення:
скажи, зроби це, напиши мені, спитай його, шлю вітан­
ня, надсилай листа, листа одержав, кланяйся нашим,
цілую (Тебе, Вас) та ін.;

ґ) усі назви адресата можуть повторюватись, усклад­нюватись афіксами (особливо суфіксами), набуваючи певної позитивної чи негативної оцінки (здрібніло-пест-ливої, голубливої, прихильної чи, навпаки, зневажли­вої, осудливої тощо): батечку, таточку, сестричко, ді­дусю, голубонько, серденько, любий, кохана, рідненький, дорогенький, дорогесенький; бабище, дідугане; зрадни­ку, боговідступнику, непатріоте і под.;

д) синтаксис листа залежить від індивідуальності його автора. Наприклад, листи Т. Шевченка насичені поетичними висловами, рядками віршів, народних пі­сень, простотою фрази, її народними ознаками. У лис­тах Лесі Українки простежується тональність, ліризм, семантична прозорість і зрозумілість тексту. Легка іро­нія чи жарт додають щирості, але не принижують гід­ності іншої особи. Форма викладу тексту, побудова ре­чень залежать і від того, кому адресовано лист.

Створюючи тексти епістолярного стилю, мовці послу­говуються всенародною мовою, використовують епіс­тол яр и з ми — особливі слова і сполучення слів, син­таксичні конструкції, які й репрезентують неповторну мовленнєву індивідуальність цього стилю. Мова з епісто­лярними ознаками обслуговує специфічне заочно-писем­не спілкування однієї особи з іншою (іншими) в найрізно­манітніших сферах життя — виробничій, професійній, а найбільше — в побутовій, щоденній, ситуативній.

Епістолярне мовлення в своєму типовому вияві — монологічне, проте природними елементами епістоляр­ного тексту можуть стати і діалоги, почуті або прочита­ні автором, а потім відтворені в листі.

Отже, епістолярне мовлення, як і розмовно-побуто­ве, наукове тощо, неоднорідне за своїм змістом і грама­тичною будовою (бо завжди має неповторного творця), зорієнтоване на виконання суто індивідуальної комуні­кативно-стилістичної функції.

Стилістика експресивних різновидів мовлення

Мовлення людини — одна з визначальних складо­вих її Я, тому природним є те, що кожен мовець намага­ється (свідомо чи інтуїтивно) висловлюватися стиліс­тично — правильно і точно, образно, етично й естетич­но. Однак за багатьох життєво-мовленнєвих ситуацій мовлення буває спонтанним, наперед не продуманим, а тому й недосконалим.

Мовлення в межах кожного стилю літературної мо­ви супроводжується певною експресією (лат. expessio — вираження). Експресивними є виражальні засоби мови, наділені почуттєвістю, емоційністю. Вони надають висловлюванню певного колориту, тональності. У мисле-но-почуттєвій сфері мовця виявляється його ставлення



100
Стилі і форми мови

до адресата мовлення. Залежно від мети і життєвої ситу­ації мовлення буває емоційно нейтральним або урочис­тим, офіційним, фамільярним, інтимно-ласкавим, гумо­ристичним (жартівливим), сатиричним (в'їдливим, ущипливим, дошкульним) або й саркастичним, тобто вкрай злобливим, глузливим, глумливим тощо.

Почуттєво (емоційно) нейтральне мов­лення. Це найзвичніший (звичайний) різновид мов­лення. За стильовими ознаками таким є переважно мов­лення розмовно-побутове, яке реалізується здебільшого за щоденних невимушених домашніх умов. Учасники розмови розуміють один одного з півслова чи напівнатя­ку. Таке мовлення обмежено супроводжується жеста­ми, мімічними рухами тощо.

Урочистий різновид мовлення. Його мета — передати велич подій, осіб, викликати до них глибокі позитивні почуття. Урочистість зумовлюється позитив­ним у житті, яке усвідомлюється колективно або індиві­дуально. Приклади урочистого мовлення (про важливі події в житті країни, героїчні чи видатні подвиги, вчин­ки осіб) трапляються в публіцистичному стилі, а також у наукових, художньо-літературних текстах тощо. Уро­чистою є інформація в газетах, по радіо чи телебаченню про присвоєння певним видатним особам державної на­городи і почесного звання «Герой України», про прий­няття Верховною Радою Конституції України, схвален­ня нею державного бюджету на наступний рік та ін.

Офіційний різновид мовлення. Таке мов­лення стримане, ділове, притаманне переважно писем­ній формі офіційно-ділового стилю. Зразком цього мов­лення є текст Конституції України: Стаття 6. Держав­на влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову... Офіційністю може ха­рактеризуватись й усне ділове мовлення (розмови в дер­жавних установах, виступи на зборах, нарадах, засі­даннях; виступи-монологи, як і діалоги, під час веден­ня судових процесів тощо). Офіційність притаманна і розмовно-побутовому мовленню (стримані, поважні, з підкресленою шанобливістю і чемністю розмови). Пев­ні офіційні реалії життя відображені в творах худож­ньої літератури (висловлювання співрозмовників в ус­тановах, під час проведення державних і громадських заходів і под.). Під час офіційного мовлення простежу­ються такі його особливості:

Стилі і форми мови 101

• 
  учасники розмови звертаються один до одного на ім'я і по батькові, вдаються до слів пане, пані, добродію, товаришу, називають прізвище співрозмовника, широ­ко використовують займенники ви, ми;
  
• 
  майже не вживаються слова із значенням суб'єк­тивної оцінки — пестливості, згрубілості, виразної зне­важливості;
  
• 
  переважають розгорнуті розповідні речення;
  
• 
  вся оповідь здебільшого розважлива, логічно змістовна, доказова, бо мовець намагається у чомусь пе­реконати співрозмовників, зробити їх своїми однодум­цями тощо.
  

Фамільярний різновид мовлення. Він здебільшого виявляється у розмовно-побутовому стилі, а також у певних текстах художнього стилю. Той, хто говорить або пише, висловлюється більш чи менш роз­в'язно, безцеремонно, по-панібратському. Певною мі­рою перебільшується власне Я, применшується гід­ність інших. Особливості фамільярного мовлення ство­рюються:

• 
  використанням слів і словосполучень дещо зни­женого чи навмисне підвищеного звучання;
  
• 
  вживанням речень різної будови, часто типових для мовця, що ніби звеличують співрозмовника, а на­справді принижують його;
  
• 
  помітно вільним інтонуванням фрази, супровід­ним жестом, мімікою.
  

Це мовлення між нерівними за певною ознакою осо­бами (наприклад, начальником і підлеглим), тому воно буває принизливим для одного із співрозмовників.

Інтимно-ласкавий різновид мовлення. Таке мовлення здебільшого трапляється в художньому і розмовно-побутовому стилях мови. Інтимно-ласкаві тексти наповнені позитивними почуттями з відтінком інтимності. Інтимно-ласкаве забарвлення висловлюва­ного досягається широким вживанням емоційної лекси­ки, особливо епітетів, слів із суфіксами пестливості, го­лубливості, здрібнілості, а також переважанням речень нескладної будови, зазвичай побутового змісту, які наповнені почуттєвістю, емоційністю. Мовлення втілю­ється в доброзичливих, прихильних інтонаціях. При­кладом цього різновиду мовлення є епізод із «Fata mor­gana» українського письменника Михайла Коцюбин­ського (1864—1913): спершу Андрій Волик, будучи

102

Стилі і форми мови

Стилі і форми мови

103


вкрай розбурханим Маланкою, злісно кидає їй: Тричі тьху на твою землю!.. Вона [Маланка] стояла біла, як біль, справді налякана. І — враз: Хмару розбила лас­тівка. Вбігла Гафійка, сквапно ховаючи щось за пазу­ху. Оте-те, виплекане, немов вилизане матір'ю зві­рятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами в золотих волосинках, ота весняна золота бджілка вкинула в хату щось таке, від чого бі­лі стіни під низькою стелею осміхнулись, голуб перед образами крутнув на нитці і козаки з червоного папе­ру, поліплені на стінах, узялися в боки. Цей різновид мовлення в художніх творах сприяє глибшому розкрит­тю характеру персонажів, їхньої розумово-почуттєвої на-лаштованості, зумовленої певними реаліями життя.

Гумористичний (жартівливий) різновид мовлення. Жартівливий колорит вислову найчасті­ше простежується у розмовно-побутовому, художньому мовленні, рідше — в публіцистичному і науковому сти­лях. Характерний цей різновид мовлення і для приватно­го листування. Гумористичний колорит створюється ба­гатьма мовними засобами, серед яких переважають такі:

• 
  контрастно-комічні порівняння чи зіставлення певних фактів, ознак;
  
• 
  невідповідність висновку тому змістові, з якого висновок природно мав би випливати;
  
• 
  перебільшення реальних властивостей, якостей людей, тварин, предметів;
  
• 
  вживання слів у значенні, яке не відповідає кон­кретній ситуації, тощо.
  

Жартівливе мовлення супроводжується нотками доброзичливої іронії. Синтаксис цього підстилю найріз­номанітніший, помітно індивідуальний. Іноді гумор сповнений глибокого, навіть трагедійного змісту, напр.:

Андрій застав Маланку покірливу й ласкаву як зав­жди по службі Божій. Значить, вона лаятиме його сьо­годні не так, як в будень, а з солодкою усмішкою і ніж­ними словами. Поглядаючи скоса на щільно стулені жінчині вуста, він з побільшеною жвавістю скинув з се­бе свиту і розсівся на лаві, як пан. Га! Хіба він не госпо­дар у своїй хаті! Проте Андрій плекав таємну надію, що все минеться якось і жінка не зачепить.

Та саме в той мент, здіймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього оком.

— Нанявся?

«О! таки починається!» — подумав він, але удав не-винного.

— Чи нанявся в економії, питаю?

«Ач, невірна баба: і знає, що не був я там, а питає» (М. Коцюбинський).

Горе і сміх у цьому уривку, доброзичливе й глузли­ве, трагічне майстерно, високохудожньо зображено в комічних обрисах.

Сатиричний різновид мовлення. Мета та­кого мовлення — викликати негативне ставлення до то­го, про кого (про що) йдеться, затаврувати, розвінчати, різко засудити певних осіб (особу), їхні вчинки, якісь події, явища в житті. Такого забарвлення можуть набу­вати уривки різних стилів мови, особливо прилюдні виступи на політичні теми, тексти художніх творів, по­лемічні наукові дискусії і розмовно-побутові, але гос­тро-іронічні вислови.

У сатиричному мовленні широко вживаються слова і словосполучення, якими виражається зневага до по­творних вчинків. Для цього використовуються глузливі епітети, порівняння тощо. Своєрідною є й будова ре­чень, яка розрахована на відповідну інтонацію. Це ілюструє такий приклад:

Давайте чесно. Дурні у нас є? Свої. Рідні. Доморощені.

А брехуни?

А злодюги?

То чого ж ми з вами такі делікатні?

Чому злодія несміливо називаємо несуном?

Брехуна — обіцяльником?

Ледацюгу — інертним?

А дурня навіть не знаємо, як назвати. Боїмося об­разити. Ущемити його амбіції, наче він у нас в золо­тому фонді рахується. Ніби занесений у Червону кни­гу. Чи, як пам'ятник старовини, охороняється зако­ном...

А може, принципово? Правду? Гостру. Гірку. Запа­кувати. Написати: «Дурень! Не кантувати!» І опус­тити. Одразу ж на той щабель, що він заслужив. І да­ти йому тільки те, що він заробив.

Різко?

Зате чесно. І справедливо (Є. Дудар).

Особливо в'їдливе сатиричне мовлення називається саркастичним. Сарказм відчутний і в фрагменті з художнього тексту «Fata morgana» M. Коцюбинського:

104

Стилі і форми мови

Стилі і форми мови

105


Am, дай ти мені спокій з тією економією... не те у мене на мислі тепер. Он, казав Ґудзь, швидко сахарню будуватимуть.

— Слухай, серце, Ґудзя, слухай, Андрійку... якраз по­чепиш торби, та й мені доведеться...

І пішло. Вона йому вичитувала, вона його сповідала, вона кропила його, підкурювала і садила чортами так обережно, так делікатно, як тільки можна було в неді­лю, по службі Божій, а він, червоний, немов варений рак, спочатку відмовчувався, а далі й сам почав верещати тонким і надірваним голосом.

Сатиричне мовлення завжди пройняте осудливістю, гострою незгодою з тим, що чиниться навколо, в сус­пільстві.

Експресивні різновиди мовлення не завжди чітко розмежовуються. Самостійний і окремий вияв кожного з них найбільше досягається добором мовних засобів: використанням слів із певним значенням (пор.: дід, ді­дусь, дідунько, дідисько, дідуган, дідище), вживанням і своєрідним поєднанням вигуків, відповідних типів ре­чень, інтонацією, логічним виділенням певного слова в реченні, висловлюванням у тій чи іншій тональності, темпі тощо.

Літературне мовлення в усіх експресивних виявах безмежно стилістично різноманітне, завжди функціо­нально диференційоване, реалізується в певному стилі, жанрі і позначається певною експресією.

Структура і функції усного й писемного мовлення

Терміни «усне мовлення» й «писемне мовлення» на­лежать до найуживаніших у лінгвістиці. Вони познача­ють наймісткіші і функціонально найважливіші мовні явища, які сукупно утворюють усю систему мови. Ці форми мови ще називають різ нов ид а ми мови (усний і писемний різновиди літературної мови й мов­лення). Однак умотивованішим у цьому значенні є вжи­вання терміна «форма», бо лексема «різновид» широко використовується на позначення інших понять: різно­види односкладних речень, різновиди службових час­тин мови і под.

Ус не мовлення є виявом того, що існує в усній мові, а писємне мовлення — це реалізація і вияв

мови писемної. Мовлення — це динаміка мови, її дія, мова у використанні. У літературному українському мовленні можна використати лише те (фонеми, звуки, афікси, слова, найрізноманітніші форми слів і речень), що наявне в українській літературній мові, що через мовлення, використання в мовленні закріпилося у мові, увійшло до її системи.

Порівняльний аналіз усної і писемної форм україн­ського літературного мовлення дає змогу виявити як спільні для них ознаки, так і розрізнювальні, які влас­тиві лише одній із форм мовлення. Усне мовлення і пи­семне мовлення розрізняються:

• 
  матеріально, фізично. Вони представлені неодна­ковою матерією: усне мовлення — фонемами, звуками, інтонацією, а писемне мовлення втілюється в графіч­них (писаних, друкованих) знаках, переважно в літе­рах, ієрогліфах тощо;
  
• 
  інструментально. Ці форми мовлення мають не­однаковий спосіб породження, вияву: одиниці усного мовлення (звуки, слова тощо) утворюються органами мовлення людини, артикулюються, вимовляються, а одиниці писемного мовлення — це записані, надрукова­ні (літери, розділові знаки) графічні знаки;
  
• 
  способом сприймання. Усі явища, елементи ус­ного мовлення сприймаються на слух і становлять акустичні (слухові) одиниці, а явища писемного мов­лення (літери, розділові знаки) сприймаються зором і є оптичними (зримими), спостережуваними мовними одиницями;
  
• 
  сферою застосування і виконуваною функцією. Вони часто служать неоднаковій спілкувальній меті і використовуються по-різному: в одній ситуації — усно, в інших — доцільно або можна висловитись тільки пи­семно;
  
• 
  виявом позамовних засобів спілкування. Жести й міміка в усному і писемному мовленні виявляються по-різному. В усному обміні думками ці засоби діють без­посередньо і сприймаються зором чи на слух у момент їх творення, у своєму природному вияві, а в писемному мовленні вони передаються і сприймаються опосередко­вано (їх описують), а не в своїй натуральній і первісній формі;
  
• 
  варіативністю (варіантністю) мовних одиниць. Усне мовлення, реалізуючись у найрізноманітніших ви-
  

106

Стилі і форми мови

Стилі і форми мови

107


явах інтонації, супроводжуючись міміко-жестикуля-ційними елементами, формами, порівняно з писемним має значно більшу варіативність значеннєвого і стиліс­тичного вияву: будь-яке речення чи функціональний замінник речення можна реалізувати в безлічі інтона­ційних варіантів. Наприклад, український педагог Ан­тон Макаренко (1888—1939) зауважив, що він «став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився вимов­ляти Іди сюди! з 15—20 відтінками». Водночас і писем­не мовлення не є безпорадним у відтворенні інтонації. Наприклад, існує багато способів записати слова Так і Ні, пор.: Так., Так..., Так!, Так!!, Так!!!, Так?, Т-так., Т-т-ак., T-m-m-ак та ін. Для цього використовуються графічнізнаки— літери для позначення слів, шрифтові виділення (написанням слів з малої і великої літери, курсивом тощо), знаки пунктуації, цифри, хі­мічні знаки, малюнки та ін.: Головне зараз не Коли, а Де; Шикуйсь!; Геть! Він — це Людина! Справжня!; Нам гітлерів не треба! Навіть найменших! І сталі-нів не треба! і т. ін. Однак ці засоби багато в чому пос­тупаються засобам усного мовлення. Писемне мовлен­ня не може до тонкощів відтворити інтонаційно-вира­жальне багатство мовлення усного;

• 
  темпом, тобто швидкістю вимовляння слів у мов­леннєвому потоці. Експериментально вже доведено, що висловлюватись усно можна в 10 разів швидше, ніж пи­семно;
  
• 
  організованістю, продуманістю. Усне мовлення, навіть будучи літературним, менш організоване струк­турно, стилістично, вільніше в доборі мовних засобів, ніж писемне. Це особливо пояснюється технікою, ха­рактером вияву обох форм мовлення. Через нестачу ча­су усне мовлення редагувати, видозмінювати важче; на­томість записані думки автор може виправляти, зміню­вати, доповнювати. Писемне мовлення майже завжди більш продумане, усвідомлене, осмислене, ніж усне. Як слушно зауважує І. Синиця, «вислів Сказав не поду­мавши сприймається як цілком імовірний випадок, а вислів Написав не подумавши звучить неприродно і не­переконливо». Однак і написане, на його думку, теж «може бути помилковим. Але це вже залежить від якості мислення... До написаного з особливою відпові­дальністю ставиться не тільки його... автор, але й чи-
  

тач: Так написано. Сам читав... Написане сприймаєть­ся як продумане і перевірене, а тому й більш перекон­ливе»;

• 
  способом і засобом спілкування. Усне мовлення є здебільшого способом і засобом безпосереднього, прямо­го спілкування між наявними співрозмовниками або по телефону, радіо і телебаченню, а писемне мовлення — це здебільшого спілкування між тими, хто роз'єднаний і простором, і часом;
  
• 
  формою викладу. Писемне мовлення найчастіше монологічне, здебільшого не передбачає негайного ре­агування, зворотної інформації. Діалог у писемній формі зазвичай створюється за відсутності його учас­ників (персонажів, дійових осіб) і лише зрідка з метою прямого спілкування (обмін записками, скажімо, на зборах та ін.). В усному мовленні мовець і слухач взає­модіють здебільшого синхронно (одночасно). Поєднан­ням інформації у двох виявах (того, хто усно вислов­люється, і того, хто сприймає висловлену інформацію, продукуючи в цей же час і свою) створюється діалогіч­не мовлення;
  
• 
  часом виникнення. Початок формування усного мовлення сягає далеких тисячоліть, коли в найближ­чих предків людини поступово з'являлась «потреба щось сказати одне одному» (Ф. Енгельс), а писемне мовлення виникло тільки з появою письма приблизно в IV тис. до н. є.
  

Усе сказане, реалізоване усно, належить до усного мовлення, а все написане від руки чи надруковане ста­новить писемне мовлення. Деякі мовознавці (Н. Шведо­ва, І. Синиця та ін.) вважають, що ніби «далеко не все написане належить до мови писемної», «як і не все те, що ми слухаємо, є усним мовленням». Однак формаль­но, за своєрідністю вияву все написане належить до пи­семного мовлення, а все вимовлене — до усного. Вияв мови у мовленні завжди реалізовується у межах певно­го стилю.

Усна й писемна форми мовлення перебувають у що­найтіснішій і своєрідній взаємодії, доповнюють одна од­ну. Неоднакове написання слів впливає на їх вимову, інтонування. Ще більшою мірою вимова слів впливає на їх написання (крім ієрогліфічного, наприклад, китай­ського письма, знаки якого —"ієрогліфи — не відобра­жають конкретного звучання слів —- подібно до цифр

108

Стилі і форми мови

Стилі і форми мови

109


(5, 26 і т. ін.), кожна з яких слугує знаком певного циф­рового поняття і в різних мовах вимовляється по-різно­му). Крім того, «пишеться багато таких слів, які зовсім незвичні в розмові; усно мовиться багато такого, що йо­го не наважуються вживати у письмі» (А. Мейє).

Створюючись неоднаковою матерією, по-різному сприймаючись, усне й писемне літературне мовлення становлять дві найбільші підсистеми (різновиди, фор­ми) мови й мовлення, які об'єднує нерозривна рівнова­га, взаємодія і своєрідна можливість взаємної заміни.

Писемне мовлення є первинною формою літератур­ної мови, воно започатковується створенням і викорис­танням літер для позначення звуків. Без писемної фік­сації звуків мова не може стати літературною, зрозумі­лою для всіх, хто нею послуговується. Лише так звані штучні мови (есперанто та ін.) не мають первинної усної форми вияву, не утворюються з неї, а створюють­ся штучно, проте з орієнтацією на якусь мову. Наприк­лад, есперанто має в своїй основі «мертву» латинську мову. Штучною мовою спілкуються (переважно з іно­земцями) лише окремі мовці.

Усне мовлення слугує основою для мовлення писем­ного. Із запису одиниць усного мовлення і починається писемна форма мови, яка завжди репрезентує собою піз­ніше культурне надбання людини. Отже, писемне мов­лення є відображенням усного.

Основи теорії усного й писемного мовлення ще в 20—30-ті роки XIX ст. виклав В. фон Гумбольдт. Він вважав, що «передусім потрібно вивчати живі мови в їх усній формі», бо «живе мовлення [усне. — 77. Д.] — це перший і справжній стан мови», що «...мова живе в мовленні, а не в словниках і граматиках». Звісно, в них мова певним чином тільки фіксується і зберігається. На його думку, «писемність робить живу мову непоруш­ною, зберігаючи її у вигляді мумії», «писемне мовлення передбачає відтворення його живим словом». Мірку­вання В. фон Гумбольдта оригінальні, але іноді пере­більшені, отже й неточні: «Слово записане є тільки ске­летом вимовленого чи вимовлюваного слова».

Розвиток обох форм мови значною мірою визнача­ється їх взаємодією і взаємовдосконаленням.

Писемне й усне мовлення тісно пов'язані з внут­рішнім мовленням, яке стосується особливої пси­хічної діяльності людини і реалізується тільки в ній са-

мій. Внутрішнє мовлення — це мовлення-мислення про себе, про інших, про будь-що, але тільки для себе. Зов­нішнє мовлення (усне й писемне), навпаки, є засо­бом спілкування з іншими.

Усне мовлення — це завжди основа для мовлення писемного. Усне мовлення найелементарніше започат­ковується з перших днів життя дитини, починається з утворюваних немовлям нечленоподільних звуків, які тільки пізніше стають справжніми звуками, словами-звуками, а згодом і словами певної конкретної і, як пра­вило, рідної мови. Усне мовлення залишається для кожного мовця єдиним засобом спілкування до тих пір, поки він не почне оволодівати технікою письма. Писем­не мовлення найбільшою мірою формується через усне мовлення і є наслідком навчання, зорієнтованого вмін­ням фіксувати з допомогою літер одиниці усного мов­лення. Від уміння висловлюватися усно й писемно зале­жить успіх спілкування мовців за найрізноманітніших ситуацій життя.

Отже, в наявності і функціонуванні обох форм мови — усної (первинної) і писемної (вторинної) — знаходить свій вияв розвиток мови, її всенародний літературний статус, повноцінне утвердження в суспільному житті.

Культура усного й писемного мовлення

Культуру усного й писемного мовлення, тобто його стилістику, кожен із мовців навіть за найсприятливі­ших умов опановує поступово. Бо мова безмежно багата на слова і їх лексичні значення, на фразеологізми, різ­номанітна в граматичній будові і фонетичному оформ­ленні та вияві.

Для дитини, яка ще не навчається письму, усне мов­лення слугує єдиною формою спілкування з однолітка­ми і всіма, хто вміє або не вміє читати й писати.

Поступово розвиваючи своє мислення й мову, люди­на утверджується в житті, у суспільстві. Цей процес не­можливий без мовлення — конкретного використання всіх одиниць мови.

Культура мовлення — явище двобічне, бо має усну й писемну форми буття. Вони обидві по-особливому важ­ливі. Техніка усного мовлення доповнює техніку мов­лення писемного, і навпаки. Від оволодіння теорією і

110

Стилі і форми мови

Стилі і форми мови

111


практикою письма залежить не тільки мовна, а й за­гальна культура кожного. Опанувавши письмо, людина прилучається до книг — найуніверсальнішого і найна­дійнішого джерела знань. Книга вказує шлях до куль­тури і водночас є виявом культури, яка формується із знань, навичок, умінь і поведінки окремої особи, наро­ду, всього людства. Отже, шлях до культури пролягає через мову, культура своєрідно закріплюється в мові і реалізується в мовленні.

Про мову і її роль у суспільному та особистому жит­ті існує багато висловлювань видатних учених, пись­менників: «Найбільше і найдорожче добро кожного на­роду — це його мова — ота жива схованка людського ду­ху, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, роздуми, досвід, почу­вання» (Панас Мирний); «Легкий повітряний шум спричиняє випущене слово. Але воно часто або смер­тельно ранить, або радість викликає і збуджує душу» (Г. Сковорода). Російський письменник Антон Чехов (1860—1904) писав: «Для інтелігентної людини, погано говорити повинно б вважатися такою ж непристойніс­тю, як не вміти читати й писати». Безсумнівною є й на­родна мудрість: «Якщо знаєш, про що сказати, слова завжди знайдуться».

У сфері мовленнєвої діяльності дуже важливою є за­гальна й професійна освіченість мовця, його ерудиція. Маючи ґрунтовні знання, зокрема з мови, досконало во­лодіючи її усною і писемною формами, кожен носій мо­ви може зарекомендувати себе в суспільному житті най­ефективніше.

Культура мовлення передбачає красномовство (в його позитивному сенсі), але ним не обмежується. Без змістовності думки красномовство недоречне і комуні­кативно шкідливе. Культура мовлення розвивається од­ночасно з розвитком кругозору людини — кругозором загальним і спеціальним (ідеологічним, політичним і професійним).

Отже, усне мовлення й писемне мовлення, оволо­діння їх стилістикою, культурою — це дуже місткий і постійний природний процес, не завжди спланований і усвідомлюваний, але спрямований до знання і вміння висловлюватись, послуговуватись мовою якнайдоціль­ніше в усіх сферах соціального та індивідуального жит­тя кожного з мовців.

Стилістика діалогів і монологів

Усне й писемне мовлення поділяється на мовлен­ня діалогічне (діалоги) і мовлення монологічне (мо­нологи).

Діалог (грец. dialogos — розмова, бесіда) — форма усного й пи­семного мовлення; розмова між двома особами.

Кожне окреме висловлювання мовця в діалозі (окре­ме речення чи кілька речень) називають реплікою. Кожна з реплік у діалозі звернена до співрозмовника чи співрозмовників. Репліки разом з авторськими (авторо­вими) словами (ремарками) становлять тексти драма­тичних творів. Діалоги наявні і в багатьох прозових тво­рах, напр.:

• 
  Тату!
  
• 
  Що, синку?
  
• 
  Що там за люди пливуть?
  

• 
  То здалека. Орловські. Руські люди, з Росії пли­вуть.
  

• 
  А ми хто? Ми хіба не руські?
  
• 
  Ні, ми не руські.
  
• 
  А які ж ми, тату? Хто ми?
  

• 
  А хто там нас знає, — якось журливо проказує мені батько. — Прості ми люди... Хахли, ті, що хліб об­робляють. Сказать би, мужики ми... Да... Ой-ой-ой... му­жики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось (О. Довженко).
  

Для діалогічного мовлення характерне поперемінне чергування реплік двох і більше (полілог) осіб — одна за одною або перериваючи іншу, що особливо характери­зує емоційні діалоги. Такі структурні якості діалогу визначаються умовами його функціонування, конкрет­ністю і безпосередністю ситуації, наявністю співрозмов­ників, які легко розуміють один одного, що призводить до своєрідного використання словникового складу мо­ви, її фразеології, словотвірних засобів, щонайрізнома­нітніших синтаксичних конструкцій.

У діалогах (особливо розмовно-побутових) перева­жають речення з еліпсисом— пропуском одного чи кількох членів речення, а також багаті на експресію, емоційність синтаксично нечленовані конструкції типу Так, Ні, Хіба? Ого! Геть! і под.

112

Стилі і форми мови

Стилі і форми мови

113


Суттєво по-іншому формуються монологи.

Монолог (грец. monos — один і logos — слово, вчення) — мовлен­ня окремої особи, мовлення із самим собою; більш чи менш роз­горнуте мовлення в драматичному творі, яке адресується переду­сім глядачам.

Висловлюючись монологічно, мовець здебільшого не розраховує на безпосередню реакцію інших осіб, не прагне до того, щоб спонукати їх до певної дії, вчинку чи вислову. Монологи в художніх творах — це різна за обсягом розповідь або невимовлюване вголос міркуван­ня автора чи персонажа про минуле, сучасне чи майбут­нє, напр.:

Деколи буває, що людина одне думає, а інше робить. Ще й переконана, що те робить, що думає. Насправді ж виходить інакше.

Таке й з сірими галицькими масами.

Ще задовго до війни мріяв народ про свободу, рів­ність, про краще життя. Мріяв про Україну, де не буде «ні пана, ні холопа».

З тими мріями носився під час світової війни га­лицький жовнір по верхах Карпат, Альп, по долинах Північної Італії, по гірських плаях Чорногорії, Албанії, Сербії, аж ген на Дарданеллах (В. Кобринський).

Монологічним мовленням забезпечується значне за обсягом звернення однієї особи до іншої (інших), до аудиторії в офіційній і неофіційній обстановці, у кіно­фільмі, спектаклі тощо. Прикладом писемного моно­логічного мовлення є авторська мова в художньому творі, яка нерідко стилізується під мову якогось пер­сонажа, іноді у формі оповіді від першої особи, як у творах української письменниці Марка Вовчка (1833—1907). Монолог далеко не завжди чітко відме­жовується від діалогу.

Переважання діалогічності в мовленні найбільше пояснюється тим, що воно становить безпосередню фор­му висловлювання, мовленнєвого контактування з ін­шими. Наприклад, у діалогах з роману українського письменника Панаса Мирного (1849—1920) «Хіба ре­вуть воли, як ясла повні?» репліки старої, забобонної, але доброчесної баби Оришки насичені релігійною лек­сикою і зворотами розмовного мовлення, які відобража­ють типові особливості мовлення старшого покоління на селі: Чого ти, дочко? Чи, не приведи Господь? — каже

вона, коли бачить, що сльози, як горох полилися з очей Мотрі!; Боже мій! ...що його робити на світі?!

Засобами діалогу Панас Мирний передає типові риси сільської старшини минулих часів. Характер стосунків між становим Дмитренком, головою і писарем письмен­ник майстерно відтворив мовностилістичним оформ­ленням їхніх реплік і уважним добором ремарок: стано­вий говорить владно, зверхньо, енергійно, тоді як сіль­ська старшина — запобігливо і покірливо, пор.:

• 
  А! От, добре, — замість привіту каже Дмитрен-ко. — А я тільки що хотів посилати за вами... Завтра вранці щоб мені була громада. Чуєте? Вам кажу й вам! То глядіть мені, щоб не так, як недоїмку платите...
  
• 
  Тепер, ваше благородіє, — каже писар, — гаряча пора... люди в полі...
  
• 
  Що мені до того, чи гаряча, чи яка? Я вас вихоло­джу, як не буде громади.
  

Старшина мовчала, тільки перетикала ногу об ногу.

— Як же, ваше благородіє, сказати громаді? — пи­
тає писар.

Приклади свідчать про те, що структурно-синтак­сичні якості розмовних діалогів (як і монологів), зага­лом однаково виявляються в усній і писемній формі.

На думку Л. Щерби, діалог має певні переваги пе­ред монологом: «Монолог є значною мірою штучною формою, і ...справжнє своє буття мова виявляє тільки в діалозі». Однак, як слушно зауважує російський мо­вознавець Наталія Шведова (нар. 1916), така оцінка монологу «справедлива тільки щодо монолога літера­турно обробленого і не може бути поширена на літера­турно не оброблений монолог, розмовний монолог», що є формою невимушеної оповіді, безпосередньо зверне­ної до слухача або слухачів.

Монолог і діалог мають свої сфери застосування, ста­новлять комунікативно необхідні рівноцінні форми мовного спілкування, мають свою неповторну вартість, через що не тільки в повному обсязі, але й у частковос­тях не можна знайти підстав для висновку про мовлен­нєву перевагу однієї з цих двох форм над іншою.

Отже, діалоги й монологи — це взаємодоповнюваль-ні різновиди висловлювань в усній і писемній формі.

Діалог, як і монолог, не закріплений за мовленням тільки в одному стилі або формі, але стиль (особливо) і

114

Стилі і форми мови

Стилі і форми мови

115


форма мають вплив на їх перебіг і структуру. Отже, ціл­ком доцільно говорити про діалог і монолог розмовний (усномовний) і писемний, науковий, публіцистичний, художньо-літературний та ін. У кожній із цих мовних і мовленнєвих реалій перетинаються різні лінії — особ­ливості стилю, форми (усної і писемної) і типу мовлення (діалогічного і монологічного).

Монологи частково характерні і для усного мовлен­ня, навіть щоденного, особливо родинного. Це, зокрема, розгорнуті усні розповіді в колі сім'ї про роботу, знайо­мих та ін., в яких широко використовуються небагато­слівні синтаксичні конструкції, побутова лексика, фра­зеологія тощо. Монолог за таких ситуацій є однією із словесних форм комунікації, спілкування. Діалогіч­ність більшою чи меншою мірою виявляється також у книжному стилі, поступаючись, однак, важливістю пе­ред монологічністю. У писемному мовленні діалог трап­ляється рідше, ніж в усному.

У кожному стилі мови встановлюється тільки йому властиве співвідношення між монологічністю і діало­гічністю. Наприклад, у сучасній публіцистиці та науці діалогічне мовлення активніше (це обмін репліками з питань поточної політики, господарського, культурно­го життя тощо; наукові дискусії), ніж в офіційно-діло­вому мовленні, в якому діалогічність простежується тільки під час усного спілкування, зокрема, в підготов­ці офіційних документів (протоколів, резолюцій, ухвал, інструкцій тощо). У них поширеними є репліки-пропо-зиції зі стандартними початковими словосполученнями: Я вважаю..., Мені здається..., Краще б зробити (записа­ти) так..., а також репліки-запитання: Якої ви дум­ки?.., Що ви пропонуєте? та ін., які розгортаються і трансформуються в монолог, охоплюючи мовні елемен­ти інших стилів.

Загальної підтримки набула думка Лева Якубин-ського (1892—1945): «На протилежність композицій­ній простоті діалогу монолог становить певну компози­ційну складність».

Порівняно з монологом діалог є поширенішою і при-роднішою формою усномовного спілкування, формою взаємного (дво- і багатоособового) мовленнєвого проце­су, сукупністю відносно коротких словесних акцій і ре­акцій, питань і відповідей, що й зумовлює його специ­фічні мовноструктурні особливості.

Усне мовлення, розмовне мовлення

Терміни «усне мовлення» й «розмовне мовлення» се­мантично не тотожні. Позначувані ними мовні явища мають як спільні, так і відмінні ознаки. Однак ці понят­тя не завжди розглядають розмежовано, як окремі тер­мінологічні словосполучення. Наприклад, у СУМІ про­коментовано тільки споріднені з ними найменування: усний (виражений у звуковій формі), усність (усність фольклору, судового процесу), усно; розмова (словесний обмін думками, і чимало інших значень); розмовини (розмова, балачки), розмовитися, розмовляти, розмов­ний (який уживається в розмові), розмовник (посібник з іноземної мови (мов), у якому подаються зразки розмов на різноманітні теми); співрозмовник (хто розмовляє з ким-небудь), розмовниця, розмовність, розмовонька, розмовочка. В «Українській мові. Енциклопедії» роз­глянуто лише два терміни: усна мова (слово «мовлен­ня» вжито лише у словосполученні «логічне мовлен­ня») і усна публічна мова. У сучасному мовознавстві розмежовують поняття «мова» й «мовлення», а отже «усне» й «писемне мовлення». Виправданим є застосу­вання термінів «мова» й «мовлення» до мовних стилів: розмовно-побутовий стиль мови і розмовно-побутовий стиль мовлення, розмовно-побутова мова (умовно) і роз­мовно-побутове мовлення.

Термін «розмовне мовлення», на відміну від терміна «усне мовлення», й дотепер не має однозначного трак­тування. Це й не дивно, бо обидва поняття, які вони по­значають, становлять і певну єдність, спільність і певну опозицію, оскільки значною мірою протиставні одне од­ному. «Найбільш характерні види розмовного, усного мовлення, — зазначає відомий російський мовознавець Абрам Шапіро (1890—1966) — знаходимо в мовленні ді­алогічному». Насправді розмовне мовлення — це мов­лення в межах розмовно-побутового стилю, який має усну й писемну, діалогічну й монологічну форми вияву. Отже, розмовне мовлення & стильовою кате г op і -є ю , бо реалізується тільки в розмовно-побутовому сти­лі. Натомість усне мовлення становить над с тильову (міжстильову) категорію, бо може бути нау­ковим, художнім, публіцистичним або офіційно-діло­вим. Український мовознавець Іван Білодід (1906— 1981) зазначав із цього приводу, що «поняття "усна мо-

116

Стилі і форми мови

Стилі і форми мови

117


ва" й "розмовна мова" не є тотожними; усна мова — по­няття широке, воно являє собою цілий комплекс, до якого входить розмовна мова як одно з найважливіших її відгалужень, характерне своєю багатоманітністю та експресивністю». Аналогічний погляд на усне й роз­мовне мовлення виклав В. Костомаров у статті «О роз-граничении терминов "устный" и "разговорный", "письменный" и "книжный"» (у збірнику «Проблемы современной филологии» (1965). Отже, розмовне мов­лення (точніше — розмовно-побутове мовлення) стано­вить тільки один із стилів мови (її розмовно-побутовий стиль).

Книжне мовлення

Якщо усне мовлення знаходить свій вияв у всіх сти­лях мови (крім епістолярного), а розмовне мовлення — це мовлення тільки в межах одного розмовно-побутово­го стилю, то терміном «книжне мовлення» позначають­ся суттєво інші мовні явища. Тільки за окремими озна­ками ці явища збігаються з тим, що називають мовлен­ням усним і мовленням розмовним.

Книжне мовлення — мовленнєвий процес, матеріалом для якого слугує мовлення в межах офіційно-ділового стилю, наукового і — значно меншою мірою — публіцистичного і конфесійного.

У словниковій статті енциклопедії «Українська мо­ва» про книжну мову (слово «мовлення» у ній не вико­ристовується) сказано, що до неї «належать офіційно-ді­ловий стиль, науковий стиль і частково публіцистичний стиль»; визначено найтиповіші ознаки книжної мови: в ній «переважають книжна лексика, писемні (й усні. — П.Д.) усталені звороти (штампи, стереотипи), ускладне­ний синтаксис з підрядними синтаксичними зв'язками, орієнтація на піднесений високий стиль», тобто на вик­лад думки, позначений емоційною урочистістю, певною пишномовністю. Такі якості мовлення досягаються ви­користанням мовних засобів — метафор, синекдох, пе­рифраз, алегорій, архаїзмів, словесно розгорнутих ре­чень, риторичних запитань і т. ін.

Отже, книжне мовлення як мовлення офіційно-ді­лове, наукове, певною мірою й публіцистичне (особли­во в таких його жанрах, як газетні статті, звіти, частко­во — інтерв'ю, репортажі, кореспонденції, рецензії то-

що), представлене не тільки в писемній формі, а також і в усній.

Термін «усне книжне мовлення» (матеріалом для нього слугує усна книжна мова) дещо незвичний, супе­речливий, але дібрати інший, зручніший дотепер не вдалося. Доцільність обох означень «усне» — «книжне» (мовлення) доводиться обґрунтовувати як очевидною прогалиною в лінгвістичній термінології, так і переваж­но тим, що означення «усне» і «книжне» закріпилось за певним комплексом своєрідних ознак у системі усного мовлення — лексико-фразеологічних, граматичних, стилістичних і навіть інтонаційних, властивих не зага­лом усному мовленню, а лиш тому його різновидові, який названо книжним. Термін «усне книжне мовлен­ня» вже усталився в лінгвістиці. Вперше з такою семан­тикою його запропонував В. Костомаров. Без будь-яких застережень його використовують і інші лінгвісти. Справді, в усному мовленні, наприклад, наукового пра­цівника чи дипломата може бути представлений стиль, який тепер прийнято називати книжним.

Усно, але по-книжному прийнято висловлюватись за найрізноманітніших офіційних ситуацій (виступи під час захисту дисертацій, мовлення учасників судово­го процесу, усномовні висловлювання на наукових чи виробничих конференціях, нарадах та ін.). Виразною книжністю часто позначені дипломатичні дискусії, пе­реговори, висловлювання керівних осіб держави та ін.

Відносна антиномія (суперечність, непоєднуваність) розмовного й книжного мовлення в їх усній формі не по­рушує єдності структурної системи національної мови. В усному мовленні освічених осіб можуть гармонійно поєднуватись мовні засоби всіх стилів мови. Саме цим значною мірою досягається висока культура індивіду­ального нормативного мовлення. Російський мовозна­вець О. Нікольський зазначає, що «елементи розмовно­го мовлення в художньо-літературних текстах звичайно поєднуються з елементами книжного мовлення». На­віть мова драми становить своєрідний продукт контамі­нації різних жанрів мовлення, переважно художньо-лі­тературних. Усно-книжне мовлення позначене чітким формуванням висловлюваних думок, усталеною для книжних стилів манерою говоріння, униканням емо­ційності в передаванні певного змісту (крім усного мов­лення в рамках деяких жанрів публіцистичного стилю).


118
Стилі і форми мови

В усному «книжному» мовленні може простежуватись окнижнення літературної мови, яке створюється про­никненням до її системи таких зворотів-штампів, як у даний час, відповідний період, нарівні завдань (вимог), мати місце, розв'язання проблем, з боку адміністрації, на виконання наказу, за розпорядженням тощо. Такі й подібні звороти {на сьогоднішній день — замість на сьо­годні; подати допомогу, здобути перемогу — замість (у багатьох випадках) допомогти, перемогти і под.) об­тяжливі, громіздкі. Тільки за деяких стилістично вмо­тивованих умов їх можна використовувати в обох фор­мах мови і в усіх її стилях, переважно в офіційно-діло­вому, науковому і конфесійному.

Отже, мовлення (особливо освічених осіб) завжди виразно чи досить виразно реалізується в одному із сти­лів мови і обов'язково в усній або писемній формі.