Дудик_Стилiстика укр. мови_2005. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.12 Mb.
|
|
Таблиця 4 а фонема [и] використана в тексті 150 разів. Майже однаковою виявилась кількість фонем [є] і [у] — відповідно 133 і 129 уживань. Стилістичне значення розглянутих фонетичних явищ полягає в тому, що неоднаковим кількісним виявом голосних фонем створюється помітний фоностилістичний ефект, своєрідне звучання поетичних рядків. Наприклад, фігура асонансу (лат. assono — відгукуюсь), яка досягається повтором фонеми [а], зумовлює й відповідну («акаючу») мелодику поетичного слова: Аркуші паперу найновіші, наче простирадла у палаті; Так безжально тесаком навідмаш... Частотно переважають сонорні фонеми (порівняно з дзвінкими й глухими). Цим створюється ефект очевидної звучності поетичних рядків, їх внутрішньої потужності, енергії. Фонемою [р] створюється така поетична фігура, як алітерація (лат. ad — до, при і littera — літера): Звітрені... віспини град розсипав щедро по лиці; приголосні фонеми [р], [м] разом з голосною фонемою [о] чи [а] слугують одним із засобів побудови досить виразного зорового образу: Простягав мороз із тьмави лапу, волохату, з кігтями, важку; нагромадження, скупчення глухих, а серед них і глухого [ш] посилює інтимність почуттів ліричного героя, наприклад його ніжне ставлення до рідної домівки: Ти лихие у шибочку шкрябни... Дещо інше співвідношення фонем у художніх текстах Т. Шевченка («Заповіт»), М. Коцюбинського (уривок з повісті «Fata morgana»), Л. Костенко («Ще назва є...»). Це можна простежити в таблицях 3 і 4.
Неоднакові градації (лат. gradatio — поступове підвищення, посилення), поєднання певних однотипних фонем у тексті, особливо поетичному, є одним із засобів наповнення тексту мовленнєвими барвами і позитивно впливає на його власне художні якості. Кількісний вияв різних фонем і створювані ними стилістичні нюанси властиві також прозовим творам, надають їм певної художньо-мовленнєвої неповторності, індивідуальності. 2. Звукові повтори, їх різновиди, функції. Фонетичної й фонологічної стилістики ще не створено. Однак уже схарактеризовано (хоча й з немалою суперечністю, неузгодженістю поглядів) такі стилістичні процеси й фігури художньо-поетичного (переважно) мовлення, як повтори слів, звуків (рефрен, алітерація, асонанс, анафора, епіфора, рима, ритміка тощо), які найчастіше формуються неоднаковим співвідношенням голосних і приголосних фонем насамперед у поетичному тексті. Повтор (повторення) мовних одиниць буває різнотипним, але зазвичай характеризує мовлення поетичне і має назву р є фр є н (франц. refrain), або 126 Стилістика мовних одиниць Фонетична стилістика і її одиниці 127 приспів(у пісні) — слово або група слів, які вживаються в тексті по кілька разів: А втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи — трава забуяє вгору; а втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи — Научать літати листя; а втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи — повіє весняний вітер... (В. Підпалий). Може повторюватися (рефренуватись) окремий звук у функції окремого неповнозначного слова. Цим також створюється певне стилістичне забарвлення художньо-поетичних рядків: J — о диво! Трупи встали І очі розкрили, І брат з братом обнялися І проговорили слово. Слово тихої любові Навіки і віки! І потекли в одно море Слов'янськії ріки! (Т. Шевченко). Рефрен [і] в цих рядках міжстрофовий, фонетико-морфологічний; ним посилюється зміст і художньо-мовленнєва виразність поетичного висловлювання, емоційна глибинність і оригінальність Шевченкових слів. Стилістичний прийом, створюваний рефреном, який полягає в повторенні тих самих звуків (як у рядках з початковим І), слів (інколи й речень) на початку двох або кількох суміжних рядків, називають анафорою . Трапляються анафоричні повтори службових слів навіть в одній віршованій строфі, в одній поетичній фразі (реченні): Місто от-от згасне, завмре, навіки заніміє — без хліба, без води, без ласки дружньої (П. Тичина). Один з особливих повторів мовних одиниць представлений алітерацією — поетично-стилістичним прийомом добору слів, який полягає в повторенні однотипних за певною ознакою приголосних звуків в одному чи кількох рядках: Сліпучі тони — і дика воля! Ой, хтось заплакав посеред поля. Зловісна доля, жорстока доля Здаля сміялась струнка тополя (П. Тичина). У цих рядках зосереджено 13 носових звуків: 10 разів ужито фонему [н], що значно посилює виразний ефект художнього твору і вплив його на читача. Мовно-художній повтор однієї чи кількох голосних фонем у словах, розміщених поряд або з певним віддаленням одна від одної, називають асонансом. Це співзвучність тільки наголошених голосних у рядку чи в строфі, тобто в кількох віршових рядках, пов'язаних між собою певною системою рим, інтонацією. Асонанс (повторення голосних) і алітерація (повторення приголосних) здебільшого простежуються в поетичних рядках не окремо, а взаємопоєднано: До причалу Гондола чалить. Повні сонцем губи І згуби, і розгубленості (І. Драч). Тричі повторюється у різних словах їх коренева частина губ: один і той самий голосний [у] (асонанс) і два однакові приголосні [г] та [б] (алітерація). Цим усі різ-нозначеннєві слова губи — згуби — розгубленості фонетично зближуються, створюється милозвучна тональність сказаного. Протилежним до анафори (за місцем розміщення слів, звуків) стилістичним прийомом є епіфора (грец. epiphora — перенесення, повторення) — повторення однакових звукосполучень, слів наприкінці віршованих рядків: Шевченка вулиця зелена, Нагадує його слова, Що зійдуться землі племена — Сім'я велика і нова (М. Рильський). Епіфора властива і прозовим творам: Піднялися в повітрі весла, щоб одразу вискочила на хвилю, на лах-мату височенну хвилю (Ю. Яновський). Подекуди анафора й епіфора однозначні й однозвучні, становлять початок і завершення певного тексту, чим значною мірою акцентується смислова, синтаксична та інтонаційна єдність висловленого, його поетичність, емоційність (навіть якщо твір прозовий): Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твого горя, щоб була блискавка і грім. Освіжи небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори (М. Коцюбинський). Чим повніше й своєрідніше в поетичному та в інших різновидах мовлення виявляються такі засоби мовлен- Стилістика мовних одиниць 128 нєвої образності й виразності, як повторення мовних одиниць на фонетичному, фонетико-морфемному чи фо-нетико-морфологічному рівнях (асонанс, алітерація, анафора та ін.). тим сила й функціональна дієвість висловленого стають вагомішими як семантично, так і за почуттєво-емоційною ознакою. 3. Рима. Ритою називають один з елементів, ознаку інтонації, співзвуччя кінцівок слів у віршованих рядках. Вона буває повною (держава — іржава) або частковою (можливе — важливе): О Боже мій, така мені печаль і самота моя така безмежна, нема вітчизни. Око обережно обмацує дорогу — між проваль (В. Стус). У цих віршованих рядках дві рими: повна — печаль і проваль і часткова — безмежна й обережно. Рима є своєрідною версифікацією (ладом, способом) мовлення, надання йому в багатьох випадках певного іронічного чи навіть каламбурного звучання. Використання рими в поезії та в інших текстах — це завжди вияв неабиякої художньої майстерності. Стилістично вмотивованою римою можуть створюватись такі важливі якості мовлення, передусім поетичного, як його естетика, барвистість, яскравість. Поет зазвичай, мабуть, не розмірковує про риму як про одну з особливих поетичних структур, а лише природно, інтуїтивно прагне до евфонії (милозвучності) писаного: Де цвітуть гвоздики в лісі — Свіжовмивані, червоні, — Вперше руки їх сплелися І зіткнулися долоні (М. Рильський). У цій римі наявні наголошений [і] та в третьому рядку — наголошений [и]: в лісі — сплелися (милозвучність досить очевидна). Звичайно, поетична довершеність окремих рядків, строф досягається цілісно, змістом і граматичною формою всіх слів, а в їх системі — також і позначеною римою. 4. Звуковідтворення, звуконаслідування. Ці явища своєрідні, фонетично суміжні, тісно пов'язані. Звуковідтворення наявне тоді, коли текст (писаний чи усний) наповнений звуками певних об'єктів природи, криками тварин, птахів, шумами машин, механізмів тощо. Такі звуки передаються певними засобами мови, словами: Жене з гір бурелом, котить валуни, ріка глу- Фонетична стилістика і її одиниці 129 хо гуркоче, перемелюючи все в глибині на кам'яних своїх жорнах. Серед брудних пінявих бурунів пливе дерево зелене, гіллясте! Культурна розкотиста яблуня то корінням, то кроною — разом з плодами — вигулькне з водовороту, з масної нафти... Буруни підгрібають під себе буруни, вода сама в себе не потовплюється, цю ще тільки проносить, а за нею знову з гуркотом летить жовтий та чорний з нафтою вал, летить з худобою, з тачками та возами, що йдуть перекидом, лиш колесами ви-мелькують з піняви... Вулики пливуть? Разом із своїм унікальним укладом, із своїми залитими сім'ями, з щільниками й нектарами квітучих гір і долин... (О. Гончар). У тексті наявне багатократне повторення різних звукосполучень зі звуком [р]: гір-бур-гур-жор-ред-руд-бурун-тур-кор-крон-бурун-гріб-бурун-прон-гур-чор-перек і зву-косполуки із [л]: вули-ливу-аль-лами-іль-ли. Цими оригінально яскравими, водночас і грізними звуковими засобами створюється художньо виразна картина потопу, стихії, яка всесильна, усе долає на своєму шляху. Звуконаслідування — це відображення звуків навколишньої дійсності через використання мовцем спеціально дібраних звуків: За вербами, за туманом в озеречці тривожилась птиця, плескалась риба, а за дорогою зовсім несподівано озвався лісовий жайворон: «Ли-ли-ли-ля, ю-ля» (М. Стельмах); Генерал не міг знайти слів, щоб сказати про почуття, кров вдарила йому в голову, аж вуха почервоніли. — Я йому... — Б-б-бах... — відповідно вибухом біля штабу — Дзя-а-ах! — задзвеніли шибки (С. Скляренко). Фонетичними засобами стилістики суттєво формується краса й комунікативна принадність художнього тексту, слів у ньому. Вони вагомо впливають на довершеність, поглиблення змісту висловлюваного. За умов стилістично вмотивованого використання фонетично різноманітні і, водночас, близькі між собою слова виявляють свої функціональні можливості найповніше і найдоречніше. Орфоепічно-акцентні мовні одиниці Основою, джерелом орфоепічних (вимовних) явищ, норм, особливостей мови є явища, норми, особливості фонетичні (фонематичні): не було б у мові певної кіль- 130 Стилістика мовних одиниць Фонетична стилістика і її одиниці 131   кості конкретних голосних і приголосних фонем — не було б і нормативної, всенародно усталеної вимови фонем, звуків. У більшості виявів така вимова суттєво неповторна, бо не властива жодній іншій мові.Звукова система української мови сформувалася з таких підсистем:
Дотриманням просодичних закономірностей мови у всенародному мовленні суттєво формується культура сказаного кожним з носіїв мови. Наголос як елемент інтонації виконує важливу роль у формуванні мовленнєвої звучності, її стилістичної довершеності. Наголошування слів пов'язане з поділом їх на склади, з певною кількістю і своєрідністю звуків у складі і складів у слові. Окремі слова української мови утворені тільки з однієї фонеми (звука):
Навіть одна голосна фонема може утворювати в слові його окремий склад: о-сінь, за-а-реш-ту-ва-ти, у-о-соб-лен-ня і под. Зазвичай склад слова формується поєднанням голосної фонеми з однією і більше приголосними: Ук-ра-ї-на, сту-дент-ство. В таких іншомовних за походженням словах, як пауза, кляуза (розмовне; те саме,^гцо наклеп), складів два: пау-за, кляу-за (фонетично: пау-за, кл'ау-за), а літер, якими позначаються в обох словах голосні фонеми, — три: а, у, а; я, у, а. За кількістю складів у слові розрізняють слова односкладові, двоскладові, трискладові, багатоскладові, напр.: день, кіно, стіна, се-ре-да, по-не-ді-лок та ін. Односкладових слів в українській мові усього 3—4%. Отже, голосна фонема становить або весь склад слова, або тільки його центр, який доповнюється одним (найчастіше), двома, навіть трьома приголосними: мо-ло-дість [мд-ло-д'іс'т']. Одна з голосних фонем у словах з двома і більше складами вимовляється сильніше, виразніше, наголошено (наголошений склад), інші склади — ненаголошені. У складних словах (утворених із двох і більше простих слів, їх основ) може бути один головний наголос (позначається знаком ') і один (або два) побічний наголос(позначається знаком "): землетрус, життєрадісний, електрокардіограма. В українській мові наголос динамічний(силовий), бо наголошений голосний у словах вимовляється з більшою силою, інтенсивністю, тривалістю, ніж ненаго-лошений. Наголос у словах зрідка буває фіксованим, постійним, напр.: берёза — берёзи — березі — берёзу — берёзою — на (в) березі — берёзи — берёзам — берёзами — на (у) берёзах; думати — думаю — думаємо — думали — думай; або вільним(рухомим, різномісним): житло, житла (одн.), але житла, жител (множ.); брата (Р. в. одн.) — братові, братом, але брати (рідні, хороші), братів; два, три, чотири брати, п'ять, шість братів; пишу — пишеш — писали та ін. Від наголосу в однозвучних словах (омофонах) залежить їх лексичне значення. Омофони належать:
Це різні лексеми, бо докорінно відрізняються своєю семантикою — найважливішою ознакою слова. Нормативне наголошування слів — одна з обов'язкових і важливих ознак культури мовлення, його літературної сутності, комунікативної важливості, дієвості. Його дотриманням досягається також етика й естетика усного мовлення. У ненормативному наголошуванні слів виявляється мовленнєве безкультур'я. Часто мовці замість завдання, випадок, показник, сільськогосподарський, одинадцять, чотирнадцять, сімдесят вимовляють читання, завдання, випадок, показник, сільськогосподарський, одинадцять, чотирнадцять, сімдесят; а та- 132 Стилістика мовних одиниць Фонетична стилістика і її одиниці 133  кож грошей, часу, людська діяльність, надали можливість, хочу, несе, буде, кажу замість грошей, часу, людська діяльність, надали можливість, хочу, несе, буде, кажу та ін..В окремих випадках деякий відступ від нормативного наголошування може порушуватись причинами винятково історичними, певними фактами минулого мови, напр.: / мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом (Т. Шевченко). У цих рядках ужито новій замість новій. Це явище відображало колишню практику мовлення, передусім мовлення селян (кількісно переважаючої частини українців) часів Т. Шевченка. Форма новій (з нормативним для сучасної літературної мови наголосом на другому складі) порушила б ритміку Шевченкового рядка, створила б дисгармонію в його мелодиці, збіднила б його естетику, красу, усталеність поетичної палітри, не узгоджувалася б з минулою практикою наголошування цього слова. Це так званий факультативний (неосновний, необов'язковий, тільки вибірковий) наголос, який подекуди трапляється в поетичному мовленні. Доцільність ненормативного наголошування звуків у поезії потребує спеціального розгляду. Ця проблема активно обговорюється і в мовознавстві, і в літературознавстві, особливо в поетиці. Проблема наголошування слів — одна з найскладніших і найактуальніших. По можливості повніше розв'язання її вагомо вплинуло б на стилістичні ресурси української мови, на зростання мовленнєвої культури. Помітно більша усталеність властива російській мові. Наприклад, в «Орфографическом словаре русского языка» (за ред. С. I. Ожегова і А. Б. Шапіро; 1957) подвійне наголошування зафіксоване тільки в п'яти словах: анапест (віршована трискладова стопа, в якій два перші склади ненаголошені, а третій склад — наголошений): Наша ціль/ — людське ща/стя і во/ля. І. Франко); недопитый і недопитый; облитый і облитый; початый і початый; просып і просып. Нині в цих російських словах майже усталився один із двох орфоепічних варіантів: анапест, недопитый, облитый, початый, просып. В українській мові «Словник іншомовних слів (за ред. О. С. Мельничука; 1974), 11-томний «Словник української мови» фіксують слово анапест з двома наголосами, але «Словник-довідник...» С. І. Голо-ващука(1989) і «Літературознавчий словник-довідник» (1997), «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (1991—2002) подають цю лексему з одним наголосом: анапест. Багато слів з одним і тим самим лексичним значенням мають по два нормативні наголоси: алфавіт, амфора (велика посуда), апостроф, атрамент (чорнило); бавовняний, бавовниковий, бавовноочисний, багатовіковий, багатоциліндровий, бажаний, байдуже, басовий, батьківщина (країна для тих, хто народився в ній і є її громадянином); однак тільки батьківщина (спадщина від батьків), беззахисний, безповітряний березник, берестовий, бесідник, бесідниця, бильце, блешня, бовтнути, боляче, болтовий, бондарство, бондарський, броня, брусковий, будучина, буксирувати та ін. (див. СУМ). Зовсім мало акцентних (наголошувальних) змін простежується і в 1-му томі (літери А—Я) двотомного «Орфоепічного словника української мови» (2001). У ньому, на відміну від інших словників, деякі з наведених вище слів уже подаються з одним наголосом: бавовноочисний, багатовіковий, багатоциліндровий, батьківщина (рідний край), боляче, болтовий, брусковий, буксирувати, громадянин, але в багатьох словах збереглося подвійне наголошування: завжди, зокрема, мабуть, також. Слова без додаткового (другого) наголосу орфоепічно зручніші, мовленнєво умо-тивованіші, тому повинні утвердитись як єдино нормативні. Окремого зауваження вимагає теорія й практика наголошування слова тому — тому і тому. Той — вказівний займенник, його форми чоловічого й середнього родів у родовому і давальному відмінках такі: того, тому, але з прийменником — (до) того, (у) того, (на) тому: Шануватиму [кого?] того, хто цього вартий; Буду вдячний [кому?] тому, хто це зробить; або Добре тому ковалеві, що на обидві руки кує (Номис): ковалеві [якому?] тому, але: виходець з того світу; не на того напав; що тобі з того. Окремою статтею коментується в словнику тому як прислівник: Я ще не знав правил, і тому, як мені здавалось, не робив помилок (О. Довженко). Обидві словникові статті не можуть бути міцною основою для розмежування вживання лексем тому і тому. Щоб максимально і якнайшвидше уникнути неуз-  134 Стилістика мовних одиниць годженості в наголошуванні того й тому, варто було б у значенні займенників і як відповіді на запитання кого? кому? вживати того, тому, а в усіх інших випадках — тому: два роки тому; сполучник тому що: Тому й люблю, мій друг, я море і тебе (В. Сосюра). Усталення такого наголошування вмотивовується і його більшою легкістю, зручністю. Всезагальне лінгвістичне осмислення, унормування наголошування багатьох слів української мови сприятиме розвитку культури українського мовлення. Якщо наголос є додатковим засобом розрізнення лексичного значення слів чи їх форм, різне наголошування повинно зберігатись, бо це різні слова чи різні їх форми: вигода (користь) і вигода (зручність), відомість (повідомлення) і відомість (документ), захват (емоція — захоплення) і захват (ширина робочого ходу машини), лікарський (від лікар) і лікарський (від ліки), поділ (ділення) і поділ (низина), пори (час) і пори (отвори, піпари), складний (доладний, ставний, стрункий) і складний (непростий), розходитися (іти в різні боки) і розходитися (розім'ятися, захопитися ходінням), твердити (запевняти) і твердити (повторювати), об'єднання (ціле, яке склалось на основі поєднання чого-небудь) і об'єднання (дія за значенням об'єднати), зараз (негайно, цієї ж миті) і зараз (за один раз), торочити (верзти, говорити те саме) і торочити (витягати, висмикувати нитки з тканини); весни, книжки, вікна (Н. в. множ.) і весни, книжки, вікна (Р. в. одн.) тощо. Для стилістики немало важить логічний наголос, яким досить виразно виділяється не тільки один із складів слова, а все слово (із збереженням у ньому також і звичайного, складового наголосу). Логічним наголосом вирізняється те слово в реченні, лексичне значення якого потрібно активізувати, бо це важливо комунікативно, стилістично. Якщо в будь-якому реченні логічно наголошувати одне за одним слова, з яких речення утворилось, то внаслідок цього воно набуватиме різних смислових і стилістичних відтінків (варіантів): Завтра урочисто відзначимо початок навчального року (саме завтра); Завтра урочисто відзначимо... {урочисто, а не як-небудь) та ін. Зміст і рівень української орфоепічної культури кожного мовця визначається не тільки правильним наголошуванням слів, а й правильною вимовою кожної Фонетична стилістика і її одиниці 135 фонеми в її найрізноманітніших поєднаннях з усіма іншими фонемами в словах і поміж ними — у словосполученнях, реченнях, текстах. У широкому розумінні орфоепічні норми — це:
Як і в інших розділах науки про мову (з їх нормами й правилами), в орфоепії потрібно розрізняти такі терміни і позначувані ними мовленнєві реалії, як орфоепічні норми і орфоепічні правила. Наприклад, у слові джерело [джеиреилб] фонема [дж] — приголосна, шумна, дзвінка, африкат (злита фонема, звук), передньоязикова, тверда. Такою є її нормативна сутність, норма. З такими ознаками потрібно й вимовляти фонему [дж], передаючи її індивідуальність, суттєву відмінність від усіх інших фонем. Опис, характеристика фонеми [дж], доведення її своєрідної неповторності — це орфоепічне правило, елемент лінгвістичної (орфоепічної) теорії. Отже, орфоепічні норми — це своєрідні матеріальні компоненти мови, а. орфоепічні правила — це наукове осмислення, визначення, формулювання і, отже, знання орфоепічних норм. Нормативна вимова, а в її системі також нормативне наголошування голосного звука, завжди в усному мовленні реалізується в певній інтонації(грец. into-nare — голосно вимовляти). В енциклопедії «Українська мова» інтонація характеризується як «сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер висловлення, комунікативне значення та ситуативна зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність виражальних прийомів мовця». Інтонація найтісніше пов'язана з синтаксичними і лексико-се-мантичними засобами мови. Вона належить до мовленнєвих засобів (поза усним мовленням інтонації немає). Інтонація — це обов'язковий елемент і засіб мови під час її реалізації в усному мовленні. У писемному мовленні, яке не прочитується вголос, інтонація тільки потенційна, побутує лише як можливість. Реальним фактом вона стає тільки тоді, коли на- 136 Стилістика мовних одиниць Фонетична стилістика і її одиниці 137  писане вимовляють уголос. Вкрай слабко, притишено інтонація виражається під час розмови або ж прочитання тексту пошепки, без участі голосу. Пишуть здебільшого з орієнтацією на усномовне відтворення написаного. Інтонація завжди мовленнєва за своєю сутністю, бо виявляється у звуках, словах, реченнях, текстах. Вона буває розповідною, питальною або ж спонукальною. Кожен із цих основних різновидів інтонації реалізується в певних модифікаціях, бо може ускладнюватись різним виявом окличної інтонації.Будь-які одиниці інтонації називають інтонема-ми, а відображення їх у писемному мовленні — ін-тограмами. Інтонація вважається звичайною («нормальною»), якщо мовець усно висловлюється (розповідає чи запитує, спонукає когось до чогось) врівноважено, спокійно, без особливих почуттів. У такому разі на все навколишнє він налаштований переважно тільки розумово, майже нейтрально з погляду емоційного. Немає очевидного розмежування між інтелектуальним, розумовим і почуттєвим (емоційним) у мисленні й мовленні, між інтонацією спокійною, врівноваженою, звичайною, розумово налаштованою та інтонацією неспокійною, неврівноваженою, дещо незвичною, тобто емоційною, експресивною, афективною, якою відтворюється певний внутрішній стан мовця — радість, задоволення, роздратованість, іронія, гнів та ін. Інтонація в точному розумінні цього терміна — це ритміко-мелодійний лад мови як особливої комунікативної системи. Різні мовленнєві вияви інтонації становлять своєрідні мовні знаки, які не мають майже нічого спільного із знаками природної сигналізації, наприклад скрипінням дерев, звуками від падіння тих чи інших речей, або звучанням найрізноманітніших предметів, створених людьми: Був сонячний ранок провідної неділі. По церквах дзвонили. Далекі дзвони гуділи в ясному повітрі тихо й мелодійно, і здавалося, що то дзвенить золото сонця (М. Коцюбинський). Йдеться не про мовні, а про позамовні явища, які не втілюються в конкретних мовних звуках. Отже, інтонацією у точному розумінні цього слова є лише інтонація мовленнєва, або вербальна, словесна. Основи наукового розгляду інтонації в російському мовознавстві заклали Василь Богородицький (1857— 1941), Олексій Шахматов (1864—1920), Олександр Пєшковський (1878—1933), Л. Щерба та ін.; в українському — Леонід Булаховський (1886—1961), Петро Коструба (1903—1979), Н. Тоцька та ін. Інтонація — явище особливе за своєю сутністю. Вона формується з таких її внутрішньо й зовнішньо поєднаних елементів, якими витворюється фонетично-орфоепічна своєрідність мовлення окремої особи. Це такі якості індивідуального мовлення:'
Теорія інтонації формувалась поступово. Розпочалась вона дослідженнями мовленнєвої практики вживання розділових знаків у реченнях, у їх середньореченнєвій і кінцевій позиціях. Безсумнівним виявився зв'язок між синтаксисом та інтонацією, яка має передусім синтаксичне підґрунтя. В 60-ті роки XX ст. поглибилось розуміння самого поняття інтонації, розпочалось комплексне вивчення інтонації речення, інтонації тексту, стилістичної функції різноструктурних речень. 138 Стилістика мовних одиниць Фонетична стилістика і її одиниці 139  Інтонація може суттєво змінювати сказане в реченнях, дає змогу точно відтворити зміст і настрій художнього твору, передавати різні почуття.У художніх текстах на інтонацію вказує і так зване авторське мовлення, авторські слова,якими автор (на відміну від персонажів чи дійових осіб) безпосередньо характеризує зображуване, дає йому певну оцінку. Цим також і стилістично урізноманітнюється художній текст: Куди ти його [насіння] подінеш? — дивувався Андрій. — Адже у нас всього дві грядочки (М. Коцюбинський) — слово дивувався орієнтує на інтонацію, яка характерна для вираження подиву; Ти рибу вариш? — поспитала вона [Маланка] наляканим голосом (М. Коцюбинський) — питальна інтонація з відтінком подиву, наляканості; Посватав! Узяв добро! — шипіла вона [Маланка] з кривим усміхом (М. Коцюбинський) — лексемою шипіла автор передає ту велику злостивість, якої героїня твору не в силі стримати і водночас висловити вголос. Усне мовлення завжди реалізується в інтонації. Інтонацією своєрідно забезпечується семантична, граматична і стилістична цілісність висловлювання, його завершеність чи незавершеність, комунікативна зорієнто-ваність — розповідність, питальність, питальна риторичність, спонукальність (наказовість, прохальність, закличність та ін.); окличність; емоційна забарвленість, експресивність і модальність (упевненість мовця в комусь, у чомусь, невпевненість, сумнів, вимогливість, більша чи менша категоричність, наполегливість тощо). Інтонація наявна при актуальному членуванні мовлення на т єм у («дане», «наявне») — основу висловлювання ір є м у , тобто «нове» — предикативну частину речення, те, що повідомляється про тему. Інтонація неоднотипна й за іншими ознаками, бо, наприклад, слову властива номінативна (називаль-на) інтонація,а реченню — інтонаціякомунікативна — розповідно-інформаційна, питальна, спонукальна в різноманітності нюансів і мовних засобів їх втілення. Навіть окремий вимовлюваний звук — поза словом і в структурі слова — це вже мінімальний вияв мовленнєвої інтонації, бо те загальне, чим є інтонація слова, речення, формується інтонацією часткового, представленою, умовно кажучи, «інтонацією», непов- торною фізіологічно-акустичною своєрідністю фонем, передусім їх тембровим забарвленням. Стилістична вагомість інтонації безмежна. Однак і дотепер її усвідомлено й практично аргументовано тільки в найсуттєвіших виявах. До них належить щонайрізноманітніша тональність мовлення, його манера, відтінкова вимова, яка відтворює всі можливі нюанси ставлення мовця до висловлюваного. Частково це засвідчується багатьма прикладами: Інтонація, властива живій людській мові, — така могутня сила, яка підпорядковує собі всі ритми й примушує їх щоразу служити цілком по-новому (3 журналу); Леся Українка... використовує найрізноманітніші ритми — від плавного, розлогого... до прискореного, що відповідає ритмові танцю (3 посібника); Черняева в свій сміх, як і в слова, вкладала певну інтонацію, сміхом вона промовляла, могла сміятися лагідно, зневажливо, гнівно (0. Донченко). Інтонація в писемному художньому тексті завжди об'єктивно наявна, закладена в його змісті і в мовленнєвій формі. За своєю основною суттю інтонація загальнонародна, що дає змогу коленому, хто знає певну конкретну мову, реалізовувати художній текст і в усній формі, донести в такий спосіб його до інших. Цим мовці досягають загалом адекватного сприймання певного художнього (і нехудожнього) тексту на всенародному, а також значною мірою і на індивідуальному рівні. Дотримання норм української літературної вимови (в широкому розумінні — власне вимови, наголошування, інтонування всіх мовних одиниць) украй важливе з погляду соціального, культурно-освітнього, власне мовного (особливо стилістичного), бо від цього залежить процес спілкування носіїв української мови. Без дотримання орфоепічно-акустично-інформаційних норм немає культури мовлення (окремої особи чи всього народу), як і стилістики мовлення. Різновиди орфоепічних норм можуть порушуватись і впливом правопису на вимову, їх розходженням (пор.: підбити і підписати), супровідним тиском діалектної вимови чи впливом орфоепічних норм іншої мови. Дотримання норм вимови, наголошування, усталеного інтонування всього сказаного носіями української літературної мови своєрідно зближує їх також і духовно, національно, в усіх громадських і особистісних сферах, стосунках. 140 Стилістика мовних одиниць Лексична стилістика і її одиниці 141 3.2. Лексична стилістика і її одиниці Лексична стилістика — це найоб'ємніший за мовно-значеннєвими ознаками розділ стилістики; вчення про функції, зумовлені семантикою слів, комплекс знань про стилістичне використання повнозначних, непов-нозначних слів і вигуків. Загальна характеристика лексичної стилістики Лексика мови неоднорідна, різнозначеннєва. Вона поділяється на велику кількість семантичних (частково й граматичних) груп слів, за кожною з яких закріпились певні неповторно-індивідуальні функції. Тому цілком вмотивовано розглядати стилістику кожної окремої групи лексики:
— стилістику архаїзмів, історизмів, неологізмів. Об'єктом лексичної стилістики є слова в усіх виявах властивої їм семантики. Слова вживаються за різних умов і з неоднаковою метою, розгалуженою і неоднозначною стилістичною функцією. Лексика сучасної української літературної мови — один з найважливіших об'єктів стилістики. Теоретичне осмислення й практичне використання слів з властивою їм стилістичною функцією забезпечує високий рівень мовленнєвої культури кожного мовця. В українській мові понад мільйон лексичних одиниць. Кожне слово має свою неповторну стилістику, мовленнєве буття, функціонування. У лексиці (і фразеології) української мови найбільше відображається національно-самобутній характер українського народу, його минуле, сучасний стан і перспективи подальшого розвитку. У ній по-особливому виявляється не тільки логіч- не, а й образне світосприймання українців, їхнє мислення, почуттєвість. Лексика мови, становлячи особливу структурну частину мовної системи, перебуває в безпосередніх зв'язках з усіма іншими мовними системами — фонетичною, фразеологічною, граматичною. Слово, на відміну від морфеми, в структурі мови є тією мінімальною одиницею, що здатна виражати значення самостійно, вільно відтворюватись у мовленні (усному, писемному). Окреме слово, як і кожна його фонема, усвідомлюється кожним носієм мови, вирізняється серед інших слів. Повнозначне слово здебільшого поєднує в собі дві семантичні реалії: поняттєву і експресивно-емоційну. Слово з його семантикою — це одночасно й продукт думки, і витвір людської чуттєвості. Сам по собі лексичний склад мови існувати не може. Він стає мовним фактом лише тоді, коли втілюється в звуках чи літерах. Вони матеріальні, тому тільки з них формуються слова і синтаксичні конструкції, які завжди виконують певну стилістичну функцію (функції). Про сучасний стан української лексики, про використання певних її шарів свідчать, зокрема, такі статистичні дані: у СУМІ пояснюється семантика майже 134 тисяч слів (словникових статей). 18181 слово з-поміж них — це слова обмеженого й особливого використання: вульгарних слів — 47, діалектних — 2623, застарілих — 2067, значеннєво зневажливих — 317, іронічних — 44, народнопоетичних — 98, поетичних — 218, розмовних — 9656, фольклорних — 12, рідковживаних — 3095, фамільярних — 4. Таке розшарування української лексики засвідчує її стилістичну різнобарвність, водночас і функціональні можливості, які комунікативно реалізуються в реченні з одного слова і в кілька- чи багатослівних реченнях. Самі ж власне граматичні характеристики речення з погляду суто стилістичного не мають принципово важливого значення: немає речень стилістично більш чи менш спроможних, як і немає слів більш чи менш стилістично вагомих. Кожне слово стилістично неповторне, через що зовсім адекватно не може бути замінене ніяким іншим словом. Співвідношення активної і пасивної лексики неоднакове, особливо в розмовно-побутовому, художньому і публіцистичному стилях мови. Вона постійно змінюється як семантично, так і стилістично: слова набувають 142 Стилістика мовних одиниць нових оцшно-емощиних значень, оновлюваних відтінків. Такою є сама сутність і логіка життя, в якому завжди і скрізь нове співіснує з уже наявним, більш чи менш звичним, нерідко й архаїчним, віджилим, функціонально пасивним; нове зазвичай стверджується, долаючи старе. В цьому чи не найбільше виявляється прогрес мови, який завжди відображає не тільки позитивне, а й негативне в житті народу — творця і носія мови. Поширений у навчально-виховній сфері вислів Народ — творець мови метафоричний за своєю сутністю: ним фіксується тільки наслідок соціально-колективного творення мови. Насправді ж кожне слово з його початковим значенням (також і з його пізнішими значеннями) завжди мало свого індивідуального творця, хтось (усе-таки один) першим витворив і вимовив слово з чітко визначеною семантикою. Не завжди можна з упевненістю сказати, хто саме це зробив. Наприклад, слова прозор, брунькоцвіт, злотозор з вірша українського поета Павла Тичини (1891—1967) вважають поетовими неологізмами, тому що не відомо, чи використовувались вони раніше у мовленні інших. Отже, творення окремого слова — це завжди наслідок певного мовленнєво-індивідуального зусилля. Слів у мові дуже багато, незліченною є також кількість мовленнєвих зусиль усіх носіїв мови (навіть і окремої особи). Це й слугує основою для такої висновково-метафо-ричної оцінки: творцем мови є народ. Спершу індивідуальну, а згодом і масову основу має витвір і кожної окремої стилістичної функції слова, яка, звісно, як і семантика слова, через свою нематеріальність може сприйматись не сама по собі, а тільки на основі тієї своєрідної матерії, якою є фонетичний склад мови, його фонеми, звуки. Стилістичні можливості мови практично неосяжні, незліченні. Кожен з мовців тільки в найсуттєвіших виявах і ознаках опановує стилістичні можливості мови, її різнотипні одиниці, особливо слова, які сприймаються окремо чи в мовленнєвому контексті. У «Толковом словаре русского языка» (за ред. Д. Ушакова) виділено 36 стилістичних груп лексики. На думку Л. Щерби, таких груп значно більше: «...всяке вживання слів в іншому контексті, ніж той, який зумовлюється відтінком їхньої групи, може викликати той або інший стилістичний ефект». Лексична стилістика і її одиниці 143 Стилістичне значення (функція) слова в усіх актах комунікації нашаровується на його лексичне значення, доповнює його певним значеннєво-емоційним відтінком, забарвленням. У мові наявні групи слів якнайширшого і обмеженого використання. За стилістичною сутністю прийнято виокремлювати лексику загальновживану, загальнозрозумілу, котра доповнюється, розгортається іншими шарами лексики, які відрізняються стильовими ознаками (лексика розмовно-побутова, офіційно-ділова, художня та ін.), професійною зорієнтова-ністю, належністю/неналежністю до літературної мови тощо. Стилістичні можливості загальновживаної лексики В усіх стилях і жанрах мови соціально й комунікативно найважливішою є загальновживана лексика. | |||||||||||||||||||||||||||||