Прикладна політологія. Бойко О. Д. Прикладна політологія. Бойко О. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 3.21 Mb.
|
|
Політична участь як показник якості політичного режиму 165 реходять до більш активних видів участі — масових акцій протесту, пікетування тощо. З огляду на чинники, які засвідчують кризу політичної участі, сучасна політична наука пропонує заходи, покликані зупинити цей процес, перевести його в режим оптимістичного розвитку. Одним із найоптимальніших варіантів подолання кризи політичної участі є інституційна адаптація (лат. adapto — пристосовую) — ухвалення в межах політичної системи інституційного рішення щодо нових виборчих процедур, електоральних інститутів, вдосконалення партійної структури і формування організованих груп інтересів тощо. За такого підходу можлива угода між правлячою елітою і контрелітою, яка прагне участі в прийнятті ключових політичних рішень. Такий шлях, за твердженням учених, веде до розвитку найефективніших моделей представницької демократії — участі громадян у роботі періодично або постійно діючих виборних органів державної влади та місцевого самоврядування. Наприклад, одним із елементів інституційної адаптації, який сприяв пом'якшенню кризи політичної участі, було прийняття Верховною Радою України Закону «Про особливості застосування Закону про вибори Президента України 26 грудня 2004 р.». Альтернативним варіантом подолання кризи політичної участі може бути авторитарний вихід — відмова від пошуку інституційного варіанта розширення ефективної політичної участі, насильницьке його обмеження шляхом заборон, репресивних заходів. Нерідко це призводить до примусової, мобілізаційної чи імітаційної участі, без якої не можуть обійтися тоталітарні й авторитарні режими. Особливості політичної участі громадян України У сучасній Україні наявні всі формальні інститути демократії (інститут виборів, поділ функцій влади між різними владними органами, інститути громадянського суспільства, конкурентні ЗМІ тощо). Однак кількісні (формальні) показники ще не є остаточним свідченням демократичності системи, оскільки для позитивних висновків про здатність суспільства впливати на характер прийнятих політичних рішень, формування (ротацію) правлячої еліти та інші чинники свідчать якісні показники, передусім форми політичної участі. Саме вони є ознакою ефективності і якості політичного режиму, який утвердився у державі. Політичні та економічні перетворення, які відбуваються в Україні, створили умови для розширення сфери політич- 166 Предмет і специфіка прикладної політології ної компетенції українського суспільства. На політико-пра-вовому рівні державою забезпечено умови для легітимних форм політичної участі суспільства. Однак проблема полягає в ступені засвоєння цих можливостей суспільством, окремими групами та верствами. Як свідчить досвід розвитку посткомуністичних країн, форми політичної участі та рівень громадянської активності у цих країнах залежать від історичних особливостей їх розвитку, ступеня проникнення тоталітаризму (авторитаризму) в їх попередній історії. При загальній подібності багатьох процесів у них утверджуються дещо відмінні форми політичної участі. За роки перетворень в Україні сформувалися цілком адекватні уявлення про демократію. Більшість громадян надає перевагу саме демократичним цінностям та інститутам, а не цінностям соціалістичної системи, що спростовує міф про недовіру до атрибутів демократії, які були девальвовані в суспільстві псевдодемократичними діями політиків. Передусім ідеться про форми політичної участі, втілені в пострадянській Україні, — повноцінні вибори органів влади, політичні свободи, свобода підприємництва, свобода пересування тощо. Сумніви щодо функціонування демократичних інститутів виникають за невідповідності між ставленням до демократії та її інструментальними можливостями, що підтверджують дані соціологічних опитувань. Громадяни України загалом розуміють сутність демократії, пов'язуючи її з концепцією необмежених прав людини (66% респондентів), свободою зібрань, віросповідання, з економічним процвітанням (51%), хоча про ключові політичні свободи зауважили лише 36% респондентів. Водночас рівень песимізму щодо стану демократії нині є небачено високим і становить 64%. Причому 58% опитаних вважають, що більш демократичною Україна не стає (опитування Міжнародної фундації виборчих систем у межах проекту «Ставлення та очікування: Опитування громадської думки в Україні за 2003 р.»). Характерно, що рівень зацікавленості громадян політикою до президентських виборів 2004 р. був суттєво нижчим ніж після них. За позитивного ставлення до демократії більшість населення не вірить в інструментальні її можливості, тобто що участь у голосуванні забезпечує вплив на процес ухвалення рішень у державі, а також не вважає, що партії, профспілки, ЗМІ та інші громадські організації є інструментами для захисту їх інтересів, здатними впливати на рішення уряду. Реальними засобами захисту своїх прав вони вважають нелегітимні форми участі («неправові Політична участь як показник якості політичного режиму 167 практики») — використання особистих зв'язків і знайомств, розв'язання проблем за допомогою хабара. Отже, реалією українського сьогодення є недовіра до суспільних і політичних інститутів, функціонально призначених захищати права громадян. Низький рівень політичної активності громадян зумовлений звуженням простору публічної політики, оскільки вони не відчувають своєї спроможності впливати на політику держави. В суспільстві домінують споживацькі настрої; значна кількість людей перебуває за межею бідності, спрямовує свої зусилля на елементарне виживання і адаптацію до нових умов життя; відсутнє «державне замовлення» на суспільну самоорганізацію як суттєву умову професійної самореалі-зації. У зв'язку з цим життєва енергія громадян спрямовується в інші сфери, а власне політична діяльність стає справою професіоналів — політичного класу і його безпосереднього оточення: активістів і волонтерів політичних партій, співробітників ЗМІ, аналітиків, іміджмейкерів тощо. Простежується також зникнення з української політики культури чесної, коректної змагальності ідей, позицій, концепцій майбутнього, витіснення цих феноменів відверто меркантильними інструментами; широке використання нелегітимних або напівлегітимних засобів впливу на рішення виборців; відверте спотворення результатів волевиявлення внаслідок тотального застосування адміністративного ресурсу, маніпулювання рішеннями судів, залучення фіскальних органів; «ручне» управління економікою через видання або позбавлення ліцензій на певний вид бізнесової діяльності тощо. За цих умов партії як основна форма політичної самоорганізації в уявленнях громадян перетворилися на «елітні угруповання», неспроможні виконувати функцію артикуляції групових і суспільних інтересів. Не довіряючи владі, громадяни України, однак, не втрачають інтересу до політичного життя держави, рівень якого інколи навіть вищий, ніж у «розвинутих демократіях». Це підтверджують соціологічні опитування: кількість людей, які цікавляться політикою, становить приблизно 40%. Але таке зацікавлення має дещо відсторонений характер і є своєрідною формою розваг. Не знижується також електоральний потенціал громадян, що засвідчує виборча статистика, яка в період між електоральними циклами демонструє приблизно однаковий рівень явки виборців — понад 70%. Особливістю України є високий рівень неінституціалі-зованої політичної участі (різноманітні рухи, «помаранчева» революція) і надто низький рівень розвитку інституці- 168 Предмет і специфіка прикладної політології алізованих форм політичної участі (за винятком виборів). Лише незначний відсоток громадян України є членами політичних партій; інші (приблизно 83%) не належать до жодної з них. Аналітики пояснюють це тим, що люди психологічно не відчувають власної причетності чи особистого контролю за подіями. Активне психологічне залучення неоднаково сприймається в різних політичних культурах. Щодо цього Україна суттєво відрізняється від «розвинутих демократій» і постсо-ціалістичних країн. У західних демократіях членство в партії не означає для індивіда обов'язкову участь у вирішенні її справ. Тобто психологічно за своїми інтересами індивід — член партії — мало чим відрізняється від інших людей. Така ситуація пояснюється тим, що партії розвинутих демократій мають сталий електорат, імідж якого підтримується (оновлюється) участю в політиці уряду. Залучення своїх активістів партії потребують переважно під час виборчих кампаній, коли відбувається мобілізація електоральних сил для підтримки партійного кандидата на виборах. В Україні, як і в більшості пострадянських республік, на відміну від посткомуністичних країн ЦСЄ, партії не стільки через їх чисельність, скільки через роль у реалізації державної політики змушені у міжвиборчий період спрямовувати зусилля на підтримання власного іміджу, оскільки політика уряду жодним чином не асоціюється з конкретною партією. Ситуація почала дещо змінюватися після президентських (2004) і парламентських (2006) виборів. Розширення повноважень парламентських партій після прийняття Закону про внесення змін до Конституції України, перехід до пропорційної виборчої системи з одночасним застосуванням імперативного мандату в частині заборони переходу депутата із фракції у фракцію (з 2006), рівень інституціалізованої політичної участі (членство в політичних партіях) підвищуватимуться, оскільки політика уряду сприйматиметься також як політика партії (партійної коаліції), що перемогла на виборах. Отже, на сучасному етапі найпоширенішою формою політичної участі є електоральна участь, яка в усіх країнах світу займає особливе місце серед форм політичної активності. Однак показник електоральної поведінки серед інших видів активності у більшості «розвинутих демократій» становить приблизно 50% від загальної кількості виборців, за винятком Великої Британії, де цей показник досягає 75%. В Україні протягом усіх виборчих циклів на виборчі дільниці з'являлося приблизно 75% виборців. Але голосування, попри його важливість, ще не є свідченням розвинутості по- Політична участь як показник якості політичного режиму 169 літичної сфери, оскільки не менше значення мають рівень тих, хто цікавиться політикою, індивідуальне членство в партіях, кількість партійних активістів, тобто справжня політична активність, яка передбачає компетентність і складну політичну діяльність. Такий рівень політичної активності характерний приблизно для 1% українських громадян, що переконує в необхідності подальшої інституціалізації демократичних процедур, створення механізмів реального залучення громадян до політичного життя. Запитання. Завдання
10. Застосуйте типологію культури участі Г. Алмонда і С Верби до конкретних обставин політичного життя в Україні. Література Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979. Гончаров Д. В., Гоптарева И. Б. Введение в политическую науку. — М., 1996. Категории политической науки: Учебник. — М., 2002. Мадатов А. С. Проблемы политического участия в демократическом процессе // Социально-гуманитарные знания. — 1999. — № 2. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. — М., 1996. Политическая наука: новые направления. — М., 1999. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. Шемшучен-ка, В. Бабкіна, В. Горбатенка. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К., 2004. Ротар Н. Ю. Політична участь громадян України у системних трансформаціях перехідного періоду. — Чернівці, 2007. 2. Прикладні політичні технології В умовах політичної конкуренції політикам, політичним силам доводиться постійно закріплювати статус і авторитет у суспільстві, здобуваючи доступ до влади, реалізовувати політичні програми, зміцнювати власні політичні позиції, вигідно вирізнятися серед політичних конкурентів. Часто в політиці використовують заздалегідь сплановані дії, засновані на різноманітній (демографічній, соціально-психологічній, економічній, екологічній тощо) інформації про політичне середовище, проблеми людей і їх очікування від влади. На знанні проблем і очікувань людей, соціально-психологічних механізмів їхньої поведінки, вмінні управляти нею ґрунтуються політичні технології, завдяки яким політичні сили (навіть маловідомі) досягають своєї мети. 2.1. Політичні технології у політичній практиці За будь-якої політичної системи суб'єкти політичного процесу намагаються управляти поведінкою людей з метою досягнення власних цілей. Та оскільки в демократичних суспільствах фізичний примус неприпустимий, виникла потреба у створенні та розвитку технологій і механізмів управління політичними свідомістю і поведінкою. Політичні технології у політичній практиці 171 Особливості застосування політичних технологій Усі сучасні політичні технології ґрунтуються на знаннях про людину, її буття і реалізуються як системні інтелектуальні комплекси, спрямовані на маніпулювання свідомістю. Політичні технології (грец. techne— майстерність і logos— вчення) — набір стратегічних принципів, прийомів, технік, пов'язаних із впливом на свідомість і поведінку людей у політичній сфері з метою здобуття, використання або втримання політичної влади. За смисловим навантаженням і механізмами реальної дії політичні технології є сукупністю певних прийомів, методів, послідовних кроків, що забезпечують досягнення політичного результату. Наприклад, організація політичної події є технологією, а демонстрація, мітинг, що відбулися в межах цієї події, — технікою. Техніки можуть використовуватись у будь-якій країні без істотних змін, а технології завжди є специфічними, потребують адаптування до місцевих умов. Існує багато різноманітних політичних технологій. Щоб обрати найоптимальнішу з них, необхідно діагностувати політичну ситуацію, подбати про створення індивідуальної стратегії для конкретного політичного актора, а також про систематичне отримання інформації в процесі реалізації цієї технології. Використання суб'єктами політичного процесу політичних технологій ще не є безумовною гарантією досягнення ними очікуваного політичного результату. їх ефективність залежить від урахування багатьох чинників, що зумовлюють процеси сприйняття політтехнологічних впливів, особливості індивідуального, групового, масового реагування на них і подальшої політичної поведінки. На політичний вибір і політичну поведінку впливають також цінності, традиції, пріоритети народу і його спільнот; здатність електорального поля сприймати політтехнологічні ДІЇ, сповнені певного змісту та спрямовані на досягнення певної мети; особливості політичної культури народу, а також політичної і виборчої систем країни; обсяг повноважень (політичний статус) політичного інституту, до якого балотується політик або від імені якого він діє. У політтехнологічному процесі політики і фахівці, які надають їм аналітичні, консультаційні, проективні та інші послуги, мають враховувати такі чинники: 1. Особливості національного життя і національного характеру. Моделюючи й реалізуючи політтехнологічні про- 172 Прикладні політичні технології екти, слід враховувати особливості національного простору: якою є країна (полінаціональною чи мононаціональною); ознаки, що характеризують найважливіші для досягнення політичного результату національні групи; які національні цінності культивуються, а які проблематично сприймаються в суспільстві; якими є національні відносини, національне життя в країні та як впливають вони на політичну поведінку індивідів і спільнот тощо. Обов'язково слід звернути увагу на характерні психофізіологічні чинники, настанови, очікування, упередження, які зумовлюють специфіку політичного життя. Наприклад, особливості темпераменту, світосприйняття представників балтійських народів дають підставу розраховувати на успішну роботу за певних умов у цих країнах скандинавських політтехнологів. Згадки росіян про велике імперське минуле багатьма українцями сприймаються як політична нетактовність, імперський рецидив.
Мешканці Закарпатської області більше орієнтовані на Угорщину, ніж на Україну. Виборчі кампанії проводяться не тільки українською, а й угорською мовами, оскільки угорські ЗМІ (газети, телебачення) поширені і на українській території. 4. Політичний режим. Можливості використання полі тичних технологій залежать також від політичного режи му: чим демократичніший він, тим ширшими є можливо сті для самостійного політичного волевиявлення особисто сті, а суб'єкти політичного процесу більше розраховують |