Прикладна політологія. Бойко О. Д. Прикладна політологія. Бойко О. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 3.21 Mb.
|
|
формування і забезпечення діяльності політичної партії 149 тингів політичних сил, політиків у регіональних і загальнонаціональних ЗМІ. Основною формою моніторингу є соціологічні опитування, які проводять приблизно раз на квартал. Партія, її регіональні організації можуть замовити їх або скористатися даними соціологічних служб, які проводять такі опитування за власною ініціативою. На підставі отриманої з різних джерел інформації складають інформаційно-аналітичні довідки про основні щюблеми регіону, діяльність органів влади, політичних сил і політиків, розробляють відповідні прогнози, рекомендації, проекти тощо. Планування діяльності партійної організації Партбудівництво може бути реалізованим лише як плановий процес. Відсутність добре продуманого плану роботи зумовлює зосередження зусиль партії переважно на другорядних цілях. План роботи партійної організації є документом, обов'язковим для виконання всіма партійними інстанціями. Невиконання його повинно передбачати відповідні адміністративні санкції. '' План роботи партійної організації складають на рік і Затверджують на засіданні уповноваженого органу, передбачивши можливість щоквартальної його деталізації і коригування. Структурно він повинен відповідати функціональним напрямам роботи організації, передбачати заходи щодо виконання конкретних завдань, відповідальних за це співробітників апарату, терміни заходів і необхідні ресурси. За відсутності у партії достатніх ресурсів для здійснення необхідних заходів, їх доцільно розмежувати на першочергові і другорядні (включають у план з поміткою «за змогою»). Це дасть змогу побачити проблемні місця в діяльності організації, раціонально використовувати наявні ресурси, шукати і знаходити ті, яких не вистачає. План роботи партійної організації можуть доповнювати різноманітні додатки: програма роботи з активістами і прихильниками; програма опосередкованої реклами; політичні проекти тощо. Політичні партії, діючи в конкурентному політичному середовищі, змушені витримувати напружену боротьбу за симпатії і голоси виборців. Для цього вони повинні на основі вивчення проблем, які їх турбують, запропонувати громадянам певний шлях їх вирішення і переконати, що саме він є найоптимальнішим. 150 Предмет і специфіка прикладної політології Вивчення середовища, в якому діє партія (збір, опрацювання інформації про зовнішнє середовище і дії конкурентів), має поєднуватися з аналізом ефективності власної діяльності, внесенням коректив у її стратегію і тактику. Оцінювання зовнішнього середовища, планування діяльності передбачає аналіз нормативно-правової бази щодо функціонування партії, динаміки правотворчості; створення «лобістської карти» (інтереси, які лобіюють партії); збір та аналіз інформації про партії-конкуренти, що діють на певній території (сила, впливовість, зв'язки, ключові політичні фігури та їх дії, контактна інформація); динаміка відносин «громадяни — влада», індекс корупції, рівень підтримки громадянами конкретних посадових осіб; структура, афілейованість (приналежність) ЗМІ, їх контактна інформація; дії органів влади, їх керівників у звітний період, їх контактна інформація. Збір інформації повинен відбуватися на національному, регіональному і місцевому рівнях, оскільки партія як особливий соціальний інститут має боротися за владу в усій країні. При цьому важливо забезпечити високу швидкість проходження сигналів до партійного керівництва про реальні проблеми на місцях, що дасть змогу виробити адекватну формулу спілкування з виборцями, здобути все більше прихильників. Основними способами отримання партією інформації є:
Отримана інформація зберігається й оновлюється централізовано в базі даних і є основою для короткострокового і довгострокового аналізу, прогнозів, внутрішнього оцінювання ефективності власних кроків, вироблення внутріпартійних рішень. формування і забезпечення діяльності політичної партії XS1 Крім оцінювання безпосереднього середовища, реагування на зовнішні виклики, партія повинна здійснювати стратегічні розроблення: політологічні, економічні, соціальні дослідження ситуації в країні, стану суспільства, його сегментів, електоральних уподобань та інших явищ і інститутів, що дає змогу виробити стратегію виборчої кампанії; розроблення програмних документів, а також документів для внутрішнього і зовнішнього використання. До таких досліджень партії залучають фахівців з відповідних питань, використовують потенціал власних дослідницьких інститутів, фондів. Діяльність партії щодо поповнення своїх лав Навіть найбільш організована й успішна політична партія повинна дбати про своє майбутнє, тобто поповнення своїх лав, що є важливою передумовою здійснення її стратегічних планів за всіма програмними напрямами. Члени партії є її найвагомішим ресурсом, що віддає свої ідеї, енергію, здібності, певні кошти, приносить голоси. Світова практика виробила багато методів роботи щодо збільшення чисельності партії. Однак у будь-якому разі вона повинна відбуватися на основі певних принципів, за чітким планом, цілеспрямовано. Робота із партійного поповнення спрямовується на громадян, які голосують за партію, симпатизують її стратегічному курсу, і починається з їх ідентифікації. З цією метою можуть бути використані пряма агітація, а також опосередковані методи: спонсорування медичних установ, у яких добровольці-професіонали надають безплатні консультації; консультації кваліфікованих юристів; замовлення освітніх, культурно-мистецьких передач на телебаченні тощо. До осіб, які потенційно можуть вступити в партію, найчастіше звертаються персонально листом або по телефону. Пропозицію про вступ підписує голова партії. У листі має бути анкета кандидата на вступ, а також конверт зі зворотною адресою. Можна додати брошуру, буклет з інформацією про партію. При цьому бажано передбачати додаткові контакти з особою за умови неотримання від неї відповіді протягом двох тижнів. Контакт можна здійснити листом, персонально або по телефону. Після проведення масової агітаційної кампанії необхідно проаналізувати її результати з керівником цього на- 152 Предмет і специфіка прикладної політології пряму діяльності партії. Для новачків організовують спеціальний інформаційний захід, на якому їх знайомлять з лідерами, посадовими особами партії та між собою. Для підтримання єдності лав, забезпечення обізнаності громадян про справи партії проводять тренінги, курси, обмін досвідом. Формування і розвиток політичної партії є копіткою роботою, яка вимагає багато фізичних і матеріальних ресурсів. В іншому разі, вона ризикує перетворитися на суто номінальний інститут. Щоб уникнути цього, партія має забезпечити діяльність розгалуженої адміністративної й комунікаційної інфраструктури; вона повинна мати стабільний імідж, пропонувати переконливі рішення щодо розв'язання суспільних проблем; знаходити людей, готових вступити до її лав, навчати активістів; мати стабільні джерела фінансування; забезпечити зрозумілий і прозорий процес прийняття внутріпартійних рішень; враховувати думки місцевих організацій, розширювати коло суб'єктів прийняття рішень, яке не повинно обмежуватися найближчим оточенням її лідера. Організаційна структура політичних партій України За інформацією Міністерства юстиції, станом на 1 липня 2008 року в Україні зареєстровано 148 політичних партій. У всіх регіонах України відповідні структурні утворення мають лише 27 політичних партій. Діяльність 35-ти політичних партій поширюється на менш ніж половину регіонів України (від 13 до 1). Не мають жодного зареєстрованого структурного утворення 11 політичних партій. Найбільше зареєстрованих обласних, районних, міських партійних організацій є в Донецькій (1709), Дніпропетровській (1262), Київській (1152), Харківській (1119), Одеській (1084) областях. У Автономній Республіці Крим зареєстровано 77 республіканських та 757 районних у містах організацій. У місті Києві зареєстровано 96 міських та 489 районних організацій; у Севастополі — 71 міську і 96 районних організацій політичних партій. У 2007 р. 4,6% громадян України були членами політичних партій. Понад 83% громадян України протягом 1993—2007 pp. не входили до жодної політичної партії чи громадської організації. Рівень довіри громадян до політичних партій залишається невисоким; майже половина громадян України не є прибічниками жодної політичної партії. формування і забезпечення діяльності політичної партії 153 Чи не найвразливішою ланкою партійної системи є партійна ідеологія, яка в українських реаліях має дивні поєднання, — «ліві консерватори», «праві ліберали», «зелені бізнесмени», «жінки, які не відстоюють тендерної рівності» тощо. Дефіцит чітко ідеологічно ідентифікованих політичних партій є причиною формування антипартій-них стереотипів масової свідомості, заміщення ідеології постаттю партійного лідера, при зміні якого нерідко руйнується вся партійна структура. В українських реаліях більшість політичних партій нехтує постійною роботою з партійного будівництва і намагається виграти вибори за рахунок використання технологій під час виборчої кампанії. їх інтерес до громадської думки обмежується лише контролем за рейтингами, відповідно до показників яких коригують передвиборні зусилля. Нерідко спеціально фабрикують і поширюють «рейтинги», а послідовних кроків щодо інформування громадян про власну діяльність вони майже не роблять. Негативний імідж політичних партій породжений неспроможністю багатьох із них сформулювати чітку, переконливу і реалістичну програму, яка вирізняла б їх серед інших партій і давала виборцям відповіді на запитання про її курс і наміри. Закон «Про вибори народних депутатів України» (2002) значно розширив можливості політичних партій Щодо контролю за дотриманням законодавства про вибори і забезпечення прав громадян на виборах за рахунок переходу до пропорційної виборчої системи. Політичні партії одержали право брати участь у формуванні виборчих комісій і делегуванні офіційних спостерігачів для роботи на кожній виборчій дільниці. Однак більшість із них виявилися поки що неспроможними охопити своїми представниками всі виборчі дільниці. .' Українські політичні партії приділяють недостатньо Уваги виборам до місцевих органів влади. Брак організаційної спроможності та особистостей, які гідно могли б представляти партію на місцевому рівні, призводить до того, що більшість політичних партій беруть лише епізодичну участь у змаганні за 430 тисяч виборчих посад депутатів та голів міських, районних, обласних, сільських, селищних рад. Відтак імідж політичних партій України безпосередньо залежить від іміджу вищих органів влади. Для зміцнення політичних партій необхідні інтенсивна кому- 154 Предмет і специфіка прикладної політології нікація по всій партійній вертикалі, візити лідерів партій у регіони та зацікавлення місцевими проблемами, забезпечення широких можливостей керівників організацій політичних партій потрапити до «прохідної» частини партійного виборчого списку, подолання «кастовості», залучення низових структур до прийняття рішень щодо партійної стратегії і тактики. Суттєвою проблемою щодо посилення ролі політичних партій є їх недостатня інституціональна спроможність. Багато з них не має чіткої ідеології, за якою одну партію можна відрізнити від інших, відносно стабільної електоральної бази, викристалізованого ставлення до влади, стабільної організаційної структури; не розвивають регіональні організації, не ведуть облік кадрів та іншої регулярної організаційної роботи, не мають партійних ЗМІ. На думку аналітиків, в Україні протягом 1990 р. — початку XXI ст. конкурували чотири партійні ніколи — стара школа КПРС, яка за основу бере саме ідеологічну роботу (КПУ); комсомольська школа (СПУ, ПСПУ, Батьківщина, СДПУ(о), яка заміняє ідеологічну роботу організаційною); школа «господарників», що використовують владні важелі («партія влади»); та західна школа, для якої характерні вузька спеціалізація, активне використання зв'язків з громадськістю тощо (Партія зелених, Народна партія). Крім того, чітко простежується кореляція між провладними і опозиційними (нейтральними) партіями щодо способів організації їх діяльності. Після парламентських виборів 2006 р. та дострокових парламентських виборів 2007 р. лінії водорозділу політичних партій істотно змінилися. Усі парламентські партії не мають докорінних відмінностей у поглядах на розвиток внутрішньої політики України. Тому основні конфліктні поля суперечностей стосуються питань зовнішньополітичних пріоритетів. Прозахідні партії представлені Нашою Україною — Народною самообороною, Блоком Юлії Тимошенко. Проросійські політичні сили в парламенті представлені Партією регіонів України, Блоком Володимира Литвина та Комуністичною партією України. Водночас усі партійні організації дбають про навчання своїх кадрів, хоча використовують для цього різні методи. У багатьох політичних партіях України зберігається висока плинність кадрів. Передусім це стосується партій, створених не на основі ідеологічного критерію, а на основі наближення до влади. Формування і забезпечення діяльності політичної партії 155 Основні фінансові надходження до осередків політичних партій формуються з добровільних пожертвувань від представників малого й середнього бізнесу, надходжень від центральних керівних органів, продажу партійної преси, членських внесків. Деякі партії мають холдинги (англ. holding, від hold — тримати, затримувати) — мережі громадських (молодіжні, жіночі, спортивні, ветеранські тощо), економічних структур, що перебувають під їх впливом. Інституціалізація політичних партій, тобто перетворення їх на політичний інститут, означає їх зміцнення, стабілізацію, посилення їх значення та ролі в суспільстві. Якщо головним чинником слабкості українських політичних партій є відсутність їх впливу на реальну, передусім виконавчу, владу, то іншою стороною проблеми є те, що самі партії не працюють над посиленням свого впливу в суспільстві. Стабільно інституціалізованою вважається партія, яка брала участь принаймні у трьох виборчих кампаніях. Таких партій в Україні небагато. Отже, щоб бути дієвими інститутами артикуляції суспільних інтересів, політичні партії мають готувати професійних політиків, робити публічну політику фаховою. Запитання. Завдання
156 Предмет і специфіка прикладної політології Література Базів В. Інструмент влади: Порівняльний аналіз походження і функціонування політичних партій у тоталітарній та демократичній системах. — Л., 1999. Дюверже М. Политические партии. — М., 2002. Ильясов Ф. Н. Политический маркетинг. Искусство побеждать на выборах. — М., 2000. Малкин Е., Сучков Е. Основы избирательных технологий и партийного строительства. — М., 2003. Мейтус Л. Политическая партия: стратегия и управление. — М., 2004. Организация работы первичной партийной ячейки: Метод, по-соб. — М., 1995. Острогорский М. Демократия и политические партии. — М., 1997. Побудова ефективної політичної партії / Упоряд. І. Підлуська, О. Грязнова, В. Замятін. — К., 2003. Политические партии в условиях демократии. — Борнхайм: Фонд Конрада Аденауэра, Сант-Августин, 1995. Політичні партії в демократичному суспільстві / Й. Тезінг, В. Гофмейстер. — К., 1997. Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. — Л., 2005. Технология создания партии: Учеб. пособ. / Под ред. А. Чадаева, В. Быковой. — М., 2007. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем. — Л., 2004. 1.7. Політична участь як показник якості політичного режиму Становлення первісних форм державності і типів владування спричинило появу такого суспільного явища як політична участь. Від епохи Відродження її розглядають як безпосередню участь громадян у виборах і державному управлінні. У сучасній політичній науці це явище є критерієм, за яким оцінюються наслідки діяльності державно-політичних інститутів, а також ступінь впливу на політичне життя національних традицій, менталітету, рівня політичної культури, якості правлячих еліт та інших чинників суспільно-політичного розвитку. Політична участь як показник якості політичного режиму 157 Природа і сутність політичної участі Для політичного процесу як форми функціонування політичної системи, що постійно змінюється, розвивається, характерне різноманітне співвідношенням сил, перехід від рівноваги між ними до дисбалансу і знову встановлення рівноваги. Він є складною конфігурацією свідомої і стихійної діяльності, тобто акцій, що регулюються державою, і спонтанних акцій громадян, їх груп. Аналіз політичного процесу традиційно звертає увагу на діяльність владних інститутів та інституціалізованих акторів і часто залишає поза сферою свого інтересу форми політичної участі неін-ституціалізованих суб'єктів політики, зокрема громадян. Показниками якості політичної системи, її демократичності є не лише характер політичних рішень, а й форми політичної участі, якими опосередковується вплив суспільства на них, і спосіб їх прийняття. Політична участь є найважливішим критерієм для визначення типу політичного режиму, характеру політичного процесу, а також показником його демократичності. Взаємовплив акторів політичного процесу відбувається на горизонтальному і вертикальному рівнях. За горизонтальної взаємодії держава і соціальні групи виступають переважно на паритетних началах як партнери, що «Яідомо прагнуть до раціонального досягнення узгоджених суспільних цілей; за вертикальної — політичний процес є своєрідною стихією, якій протистоїть державна влада, відіграючи роль управлінської підсистеми цього процесу, яка формує цілі, приймає рішення, пов'язані з національно-державними пріоритетами. Кожна з підсистем має власне функціональне навантаження: одна інтегрує суспільство, формулює колективні цілі і приймає рішення, інша фігурує як тиск громадян та їх груп, пов'язаний з представництвом інтересів. Взаємодія між групою, яка здійснює управління (владою), та групами, які здійснюють тиск на правлячу еліту, як правило, охоплює такі стадії: 1) артикулювання індивідуальних і групових інтересів. Найчастіше це відбувається через артикулювання особливих колективних інтересів, які акумулюють у собі групи індивідуальних інтересів. Виразниками їх є асоціації різнесменів, профспілки, які представляють інколи різні *птереси роботодавців, найманих працівників з однакових проблем (економічні реформи, приватизація чи реприватизація, лібералізація тощо); 158 Предмет і специфіка прикладної політології
На кожній стадії переважає вплив одних політичних акторів над іншими, яскраво виражені певні типи політичної, поведінки.. Але завжди форми політичної поведінки визначають за ступенем впливу суспільства при реалізації державної політики. У демократичному суспільстві громадяни є безпосередніми учасниками політико-владних відносин, мають змогу впливати на характер і перебіг суспільно-політичних процесів, формування структур влади, що є важливим чинником їх політичної соціалізації, протистояння бюрократії, деградації влади загалом. У цьому полягає роль політичної участі як одного з найважливіших феноменів демократії. Політична участь — залучення членів соціально-політичної спільноти до політико-владних відносин; вплив громадськості на формування і перебіг існуючих соціально-політичних процесів у суспільстві, створення владних структур; індивідуальні або групові дії суб'єктів політичного процесу з метою впливу на владу будь-якого рівня. Політична участь є складним, багатогранним явищем, яке поєднує широкий спектр засобів, прийомів здійснення політичного впливу і обумовлюється психологічними, соціальними, економічними, культурно-історичними та іншими факторами. У повсякденному житті політична участь виявляється у будь-яких, переважно добровільних, діях індивідів, груп, пов'язаних з їх безпосередньою або опосередкованою участю в розробці, прийнятті і реалізації політико-владних рішень, курсів політичних сил. Залежно від того, хто і як впливає на владу, виокремлюють такі види політичної участі: Політична участь як показник якості політичного режиму 159 а) автономна політична (дії, які мають переважно добро вільний характер і раціональну мотивацію на основі розви нутих уявлень про політику) і мобілізована (дії, які є наслід ком маніпулювання свідомістю або мають неполітичну мотивацію, тобто стимулюються примусом, насиллям, стра хом, економічними санкціями); б) індивідуальна політична (прагнення до забезпечення соціального, професійного статусу, членства у політичних партіях, громадянських об'єднаннях, участь у голосуван нях, громадських опитуваннях) або колективна (співробіт ництво в рамках груп інтересів, участь у колективних ак ціях протесту); в) активна політична або пасивна (участь у діяльності політичних партій, виборах або цілковите ігнорування цієї діяльності); г) легально-конвенційна політична (відповідає встано вленому законом порядку) чи нелегальна (порушення за конів і традицій; політичний, тероризм., заборонені зако ном акції протесту); ґ) традиційна політична (зорієнтована на підтримання політичної спадкоємності і стабільності) або інноваційна {спрямована на зміни, розвиток); д) постійна політична (діяльність професійних полі тиків і політичних активістів) або епізодична (голосу вання на виборах, грошові внески на виборчу кампанію їощо). Кожен суб'єкт політичного процесу вдається до різних форм політичної участі з метою задоволення власних інтересів. Правляча еліта, переслідуючи власні інтереси, нерідко прагне узаконити певні форми політичної участі громадян. Політична участь у будь-яких своїх формах найчастіше спрямовується на забезпечення таких цілей:
Наприклад, для здобуття ваги у світі, впливу на сусідні Держави політична еліта прагне демонстрації публічної під-"фимки своїх зусиль у країні, що може замінити необхід- 160 Предмет і специфіка прикладної політології ність розвитку певних інститутів та інших стимулів. Збільшення податкових надходжень можна домогтися завдяки створенню партії, організації масових демонстрацій, а не лише шляхом формування, забезпеченням ефективного адміністративного апарату. Політична участь як явище суспільного життя може виражатися в різноманітних як легітимних, так і неправових формах і проявах. їх якість залежить від типу політичного режиму; історичних традицій суспільної та індивідуальної громадянської участі; соціокультурних характеристик, географічного середовища, ментальних особливостей, типу і рівня розвитку політичної культури, масштабу території і розвитку системи масових комунікацій; інституційовано-го (нормативно-правового) забезпечення політичної участі; освіченості суспільства і доступу до інформації; матеріальних можливостей суб'єктів політичної участі тощо. На них впливає також психологічний фактор, який полягає в особистому сприйнятті індивідом своєї участі в політиці, відчутті власної причетності до неї. За спостереженнями політичних психологів, поведінку політичних акторів стимулюють зовнішнє середовище, базові потреби, настанови, цінності, орієнтації людини, переконання та цілі суб'єктів політики, а також зворотний зв'язок між політичною поведінкою та умовами, які її сформували. Людина відчуває потребу в політичній участі (активній чи пасивній), якщо зовнішнє середовище сприяє (перешкоджає) задоволенню її життєвих потреб. Якщо життєві потреби людини не задовольняються, вона намагається вплинути на відносини влади і підлеглості з метою перерозподілу суспільних ресурсів на свою користь, обираючи для цього найприйнятніші способи. Чим більшу причетність до прийняття суспільно значущих рішень відчуває індивід, тим активніші його громадянська позиція та відносини з політичними інститутами. Різноманітність факторів, що зумовлюють політичну участь, є причиною відсутності єдиної класифікації її форм. У політичній науці виокремлюють такі групи чинників, що визначають форму політичної участі:
Політична участь як показник якості політичного режиму 161 Не кожна політична дія є формою політичної участі. До цієї категорії може бути зарахований лише конкретний політичний акт, у т. ч. його вербальний прояв, а не лише певна емоція (наприклад, у СРСР поширеними були емоційні форми: розмови «на кухні», переказування політичних анекдотів). Політична участь має бути реальною, на добровільній основі, за наявності альтернатив. Конкретними формами прояву політичної участі можуть бути:
Природа політичної участі суттєво відрізняється в країнах з демократичним і недемократичним політичним режимами. У демократичних країнах найхарактернішою ознакою політичної участі є її добровільність. У країнах з недемократичним політичним режимом форми політичної участі обмежені, мають переважно примусовий характер і набувають ознак мобілізованої участі — символічного залучення владою громадян держави у політичні дійства задля імітації власної підтримки. У тоталітарних державах політична участь є суто мобілізованою. Вдаються до неї й авторитарні режими. Зокрема, за недостатньої легітимно-сті авторитарна влада вдається до самолегітимації (виправдання влади, політичного курсу, підкреслення своєї значущості), підтримуючи тим самим авторитет у власних очах та піднімаючи рейтинг своїх політичних рішень. Часто політичні актори разово використовують мобілізовану політичну участь, тобто вдаються до політичної мобілізації — заходів, що забезпечують готовність політичних сил (партій, громадських об'єднань) до конкретних суспільно-політичних подій, акцій. Правляча еліта здій- j_62 Предмет і специфіка прикладної політології снює політичну мобілізацію через зосередження і залучення значних матеріальних і людських ресурсів для досягнення своїх цілей, насамперед шляхом організації масової підтримки більшістю населення, контролю за фінансовими та інформаційними ресурсами. До політичної мобілізації можуть вдаватися великі парті; та масові рухи для забезпечення перемоги на виборах, підтримання запропонованих програм і політичних курсів. Політична мобілізація здійснюється за допомогою різноманітних засобів, включаючи примус, індоктринацію (нав'язування своєї доктрини), авторитет, маніпулювання, політичне насильство та ін. У повсякденному житті, як правило, відбувається поєднання різних форм і видів політичної участі. Інтенсивність їх поєднання залежить від умов конкретної країни, але об'єктивно вона значно вища у транзитних (перехідних) суспільствах. У зв'язку з цим американські політологи Г. Алмонд і С. Верба виокремлюють змішані, або перехідні (еволюціонуючі), типи політичної участі, яким відповідає піддансько-партициптивний тип політичної культури — поєднання високих вимог (суб'єктивних, об'єктивних) до політичної особистості за суттєвого обмеження можливостей щодо їх реалізації. Це означає, що під час важливого соціально-історичного процесу, особливо перехідного типу (від монархії до республіки, від колоніальної залежності до незалежності, від апартійної системи до багатопартійності, від авторитаризму до демократії), вдосконалюються традиційні і виникають нові види політичної участі, відбувається дедалі активніше залучення масових груп і категорій населення в політику. Але у будь-якому разі особа або група осіб, вдаючись до тієї чи іншої форми політичної участі, керується певними власними мотивами. Серед базових мотивів політичної участі розрізняють: а) інструментально-раціональні — участь розглядаєть ся як діяльність, спрямована на забезпечення і захист інте ресів політичних акторів; б) освітньо-розвивальні — сприяють загальному ро звитку громадянина, наприклад шляхом набуття нових знань про політику; в) комунітаристські — участь зумовлена морально- етичними причинами, уявленнями про загальне благо і необхідністю його підтримання. Загалом форми політичної участі ґрунтуються на культурі політичної участі — зумовленому історичними, со- Політична участь як показник якості політичного режиму 163 ціально-економічними, політичними умовами, духовними, ментальними та іншими особливостями рівні засвоєння політичних норм і цінностей, способів політичної поведінки і діяльності. На її формування впливають почуття громадянської відповідальності, суб'єктивна впевненість у корисності, ефективності такої діяльності. Культуру політичної участі, за твердженням Г. Алмон-да і С Верби, визначають: розуміння того, що означає демократія і як вона функціонує; довіра до державних і суспільних інститутів; міжособистісна довіра; інтерес людей до політики, впевненість в ефективності громадської участі; залучення до діяльності різноманітних організацій, зорієнтованих на вираження громадських інтересів; рівень самоорганізації і готовність до співпраці; рівень громадянської відповідальності. Основними показниками культури політичної участі є ступінь укорінення у суспільстві демократичних ідеалів і цінностей, здатність суспільства за необхідності задіяти демократичні інститути і механізми для реалізації загальнонаціональних, групових інтересів. Найпоширенішими і наймасовішими формами політичної участі є електоральна участь, а також участь у референдумах. Решта форм політичної участі другорядні для більшості громадян або є сферою компетенції політичного класу — осіб, які професійно займаються політикою. Для більшості з них політика є видом професійної діяльності, джерелом доходів. Політичне відчуження У сучасному світі помітна тенденція зменшення участі громадян у «політиці з великої букви» (діяльність політичних рухів, членство у політичних партіях, участь у масових акціях на підтримку ініціатив, протестні виступи, контролювання діяльності місцевих органів влади). Це явище має різну природу в розвинутих і молодих демократіях. У розвинутих демократіях зміна влади, як правило, не призводить до докорінної зміни державної політики. Тому громадяни не мають потреби прискіпливо відстежувати політичні процеси й активно на них впливати. Значною мірою впливає на це і професіоналізація політичного життя, внаслідок чого для більшості громадян цікавитися політикою стає дедалі складніше. Цю справу вони делегують професійному політичному класу. З цих причин значній части- 164 Предмет і специфіка прикладної політології ні населення демократичних країн притаманний абсентеїзм (лат. absentia — відсутність) — байдуже ставлення до здійснення своїх політичних прав, ухилення від здійснення громадських обов'язків, у т. ч. від участі у виборах. Явище абсентеїзму ґрунтується на впевненості людей у тому, що правляча еліта забезпечить звичний рівень споживання без їх особистої участі і є добровільною, усвідомленою відмовою від участі, у політичному процесі. Крім того, абсентеїзм породжений підвищенням ролі в політиці особистісного фактора, коли особистість лідера, а не програма, яку він пропонує, забезпечує чи не забезпечує йому підтримку; суттєвими розбіжностями між програмами політичних партій і їх діяльністю; невиразністю, подібністю політичних програм. У молодих демократіях багато громадян вимушено стають політично пасивними, хоч є чимало й таких, хто свідомо уникає політичного життя. У цих країнах політичне відчуження набуває ознак політичної апатії (грец. apatheia — нечутливість, байдужість), або політичної аномії (франц. anomie — відсутність закону, організації), що означають морально-психологічний стан свідомості, для якого характерні деформація системи цінностей, зумовлена протиріччям між проголошеними цінностями і неможливістю їх досягнення, відчуження від соціального життя. Громадяни не бачать результатів власної участі, стають індиферентними стосовно політичних процесів. Крайньою формою політичної пасивності є криза політичної участі — зменшення політичної активності громадян, тобто кількості тих, хто голосує на виборах, бере участь у референдумах, є членом політичної партії, цікавиться політикою загалом. Дослідники характеризують кризу політичної участі як «згортання традиційних форм політичної участі суспільства» (Р. Інглхарт), заміну їх складнішими структурами і формами соціального, політичного впливу. Ця тенденція простежується в сучасних суспільствах, ознаками її є зміщення акценту з порівняно простих форм (голосування, участь у виборах, референдумах, членство у політичних партіях) на складніші проблемно-спеціалізовані форми масової участі. Криза політичної участі пов'язана також із неспроможністю правлячої еліти створити інституційні умови для врахування зростаючих вимог щодо участі у політиці нових соціальних груп. На характер політичної участі негативно впливає розмивання позицій класичних політичних партій, внаслідок чого громадяни, не бажаючи бути чиїмось «військом», пе- |