Клiнiчна_фармакологiя_навчал_нии_посiбник. Навчальний посібник до практичних занять для студентів медичних факультетів вищих медичних навчальних закладів

• Название: Навчальний посібник до практичних занять для студентів медичних факультетів вищих медичних навчальних закладів
• Дата: 08.02.2022
• Размер: 466.6 Kb.
• Имя файла: Клiнiчна_фармакологiя_навчал_нии_посiбник.docx
• Тип: Навчальний посібник; #354745
• страница: 14 из 28

І. Теоретичні питання

1. 
   Антагоністи Н₁-гістамінових рецепторів: механізм дії, фармакокінетичні властивості, терапевтичне застосування, побічні ефекти, взаємодія з іншими ліками.
   
2. 
   Стабілізатори мембран тучних клітин: механізм дії, фармакокінетичні властивості, терапевтичне застосування, побічні ефекти, взаємодія з іншими ліками.
   
3. 
   Антагоністи лейкотриєнових рецепторів: механізм дії, фармакокінетичні властивості, терапевтичне застосування, побічні ефекти, взаємодія з іншими ліками.
   

ІІ. Теоретичний матеріал

2.1. Антагоністи Н₁-гістамінових рецепторів

Антагоністи Н₁-гістамінових рецепторів – група ліків, дія яких обумовлена їх взаємодією з рецепторами гістаміну на клітинах різних тканин. Антагоністи Н₁-гістамінових рецепторів блокують їх по принципу конкуренції з гістаміном. Дія антагоністів є зворотною і виявляється блокадою таких ефектів гістаміну, як скоротливість гладеньких м’язів кишковника, бронхів та ін. Ці препарати не пригнічують секрецію соляної кислоти в шлунку, яка стимулюється гістаміном, не змінюють тонус матки.

Більшість антагоністів Н₁-гістамінових рецепторів І покоління крім гістамінових, впливають і на інші рецептори:

• 
  блокада Н₁-гістамінових рецепторів і пригнічення дії гістаміну;
  
• 
  блокада холінергічних мускарінових рецепторів (зменшення екзокринної секреції, підвищення в’язкості секретів);
  
• 
  блокада центральних холінергічних рецепторів (седативна, снодійна дія);
  
• 
  підвищення дії депресантів ЦНС;
  
• 
  посилення ефектів катехоламінів (коливання АД);
  
• 
  місцево анестезуюча дія.
  

Деякі ліки мають антисеротонинову (піперидини) і антидопамінову (фенотіазіни) активність. Фенотіазінові препарати можуть блокувати α-адренергічні рецептори. Деякі ліки мають властивості місцевих анестетиків, можуть мати стабілізуючу дію на мембрану, хініноподібні ефекти на міокард, що може виявлятися зменшенням рефракторної фази і розвитком шлуночкової тахікардії.

До недоліків Антагоністи Н₁-гістамінових рецепторів відносять:

• 
  неповний зв’язок з Н₁-рецепторам, у зв’язку чим необхідні відносно великі дози;
  
• 
  короткочасний ефект;
  
• 
  блокування М-холінорецепторів, α-адренорецепторів, Д-рецепторів, 5-НТ-рецепторів, кокаїноподібна і хінидиноподібна дія;
  
• 
  побічні ефекти не дозволяють досягати високих концентрацій в крові, достатніх для повної блокади Н₁-гістамінових рецепторів;
  
• 
  необхідність зміни антагоністів Н₁-гістамінових рецепторів різних груп кожні 2-3 тижня внаслідок розвитку тахіфілаксії.
  

Антагоністи Н₁-гістамінових рецепторів мають переваги у наступних випадках:

• 
  гострі алергічні реакції (кропивниця, набряк Квінке) при необхідності парентерального введення ліків;
  
• 
  дерматози (атопічний дерматит, екзема, хронічна рецидивуюча кропивниця) при необхідності додаткового седативного ефекту;
  
• 
  передмедикація перед діагностичними і хірургічними втручаннями для попередження вивільнення гістаміну неалергічного генезу;
  
• 
  холінергічна кропивниця.
  

Антагоністи Н₁-гістамінових рецепторів ІІ покоління мають високу конгруентність до Н₁-рецепторів, тому в терапевтичних дозах не впливають на інші медіатори (ацетилхолін, катехоламіни, дофамін) внаслідок чого не виявляють побічні дії, характерні для препаратів І покоління.

Антагоністи Н₁-гістамінових рецепторів ІІ покоління мають наступні переваги:

• 
  висока специфічність до Н₁-рецепторів;
  
• 
  швидкий початок дії;
  
• 
  велика тривалість терапевтичного ефекту;
  
• 
  відсутність блокади інших типів рецепторів;
  
• 
  відсутність проникнення через гематоенцефалічний бар’єр в терапевтичних дозах;
  
• 
  відсутність залежності швидкості всмоктування від їжі (крім астемізолу).
  

2.2. Стабілізатори мембран тучних клітин
Стабілізатори мембран тучних клітин широко застосовуються при лікуванні хворих на бронхіальну астму, алергічний риніт. До групи стабілізаторів мембран тучних клітин відносять кетотифен і похідні кромона – кромогіцієва кислота та недокроміл.

Механізми дії стабілізаторів мембран тучних клітин обумовлений гальмуванням вивільнення з тучних клітин та інших клітин запалення медіаторів алергії – гістаміна та інших біологічно активних речовин. Кетотифен і кромони опосередковано гальмують вхід у клітину необхідних для де грануляції іонів кальцію завдяки блоку провідності мембранах каналів для іонів хлору, а також пригнічують фосфодіестеразу і процес окислювального фосфорилювання.

Кетотифен має анти анафілактичні і антигістамінні властивості, пригнічують вивільнення медіаторів запалення (гістаміна, лейкотриєнів) тучними клітинами і базофілами, є антагоністом кальцію, попереджує тахіфілаксію β-адренорецепторів. Він зменшує гіперреактивність дихальних шляхів, пов’язану з фактором активації тромбоцитів або дією алергенів, пригнічує накопичення в дихальних шляхах еозинофілів. Кетотифен також блокує Н₁-гістамінові рецептори.

Кромоглікат натрію попереджує алерген-індуковану бронхообструкцію, зменшує бронхіальну бронхореактивність, попереджує бронхоспазм, що виникає після фізичного навантаження, холодним повітрям і інгаляцією алергена. Він не має бронходилатуючі або антигістамінні властивості.

Недокроміл натрію східний за хімічною структурою і механізмом дії з кромоглікатом натрію, але у 4-10 разів більш потужний, ніж кромоглікат натрію у відношенні попередження розвитку бронхіальної обструкції і алергічних реакцій. Недокроміл натрію спроможний пригнічувати активацію медіаторів алергії з еозинофілів, тучних клітин, базофілів, макрофагів, тромбоцитів, що пов’язано з впливом на хлорні канали клітинних мембран.

Кромони протипоказані для призначення пацієнтам з відомою гіперчутливістю до них. Кромони протипоказані при гострій атаці бронхіальної астми внаслідок вірогідності розвитку бронхоспазму. Препарати обережно застосовують для лікування пацієнтів з порушенням функції нирок і печінки, під час вагітності та лактації.

1. 
   Антагоністи лейкотриєнових рецепторів
   

Антагоністи лейкотриєнових рецепторів (зафірлукаст, монтелукаст) блокують цистеінилові рецептори І типу, зилеутон пригнічує активність 5-липооксигенази. Ці ліки попереджують або пригнічують дію лейкотриєнів, а саме спазм гладеньких м’язів бронхів, гіперсекрецію слизи, гальмування мукоціліарного транспорту, хемотаксис еозинофілів, гіперреактивність бронхів. Антагоністи лейкотриєнових рецепторів мають протизапальну дію, пригнічують клітинні та позаклітинні компоненти запалення в бронхах. Терапевтичний ефект монтелукаста досягається після першої дози і підтримується на протязі 24 годин. Терапевтичний ефект зафірлукаста починається на протязі перших днів прийому препарату 2 рази на добу.