Навчальний посібник за редакцією Д. І. Рижмань Для студентів аграрних вищих навчальних закладів
 Скачать 4.61 Mb.
|
|
11.10.3. Економічна ефективність свинарства та напрями її підвищення Ефективність свинарства характеризується системою натуральних і вартісних показників, основними з яких є: плодючість свиноматок; продуктивність тварин; оплата корму; продуктивність праці; собівартість 1 ц приросту живої маси; рівень рентабельності виробництва. Головні напрями збільшення та здешевлення виробництва свинини - послідовна інтенсифікація, зміцнення кормової бази, поліпшення племінних і продуктивних якостей поголів'я, всебічна індустріалізація, а також вдо- сконалення організаційних форм ведення галузі. Досвід передових підприємств та науково-дослідних установ свідчить, що кормові ресурси галузі найефективніше використовуються при оптимальному 570 співвідношенні зернофуражу в таких пропорціях: ячмінь - 30 - 35%, кукурудза - 25 - 30, пшениця - 25 - 30, горох - 10 - 15, овес - 3 - 5 %. Весь зернофураж необхідно згодовувати у вигляді повноцінних комбікормів, збагачених трав'яним і м'ясо-кістковим борошном, вітамінами, мікроелементами тощо. Кормова база свинарства складається з великого набору продукції рослинництва, відходів харчової промисловості та інших компонентів. Однак жоден із видів кормів, що використовується в галузі, не забезпечує повноцінної годівлі тварин. Тому при створенні кормової бази у конкретному підприємстві, слід підбирати такі компоненти кормового раціону, які можуть вироблятися в достатній кількості за мінімальних виробничих витрат. Саме за таким принципом створюється кормова база для свинарства у високорозвинутих в аграрному відношенні країнах. Так, у США основними компонентами раціону є кукурудза і соя, в Німеччині - картопля, цукрові буряки. Цей підбір кормів дає змогу здешевити кормовиробництво в галузі, адже витрати на корми становлять близько 70 % собівартості свинини. Необхідно здійснювати реорганізацію у сфері виробництва, збереження і переробки зернофуражу та продукції свинарства, а також її реалізації через форм ефективного господарювання. На початку таким товаровиробникам треба надати державну фінансову підтримку з питань цін і податків. Важливим резервом загального виробництва свинини в Україні є особисті селянські господарства. У зв'язку з цим слід прийняти державне рішення для заохочення населення займатися свинарством, гарантуючи йому придбання поросят, концкормів, ветеринарне обслуговування та допомогу в переробці й реалізації готової продукції. Доцільно створити асоціації з виробництва свинини в індивідуальних і фермерських господарствах. Великі втрати допускаються через низький професійний рівень спеціалістів середньої ланки. Для галузі потрібне економічне стимулювання нарощування поголів'я, створення умов надходження інвестицій. На загальнодержавному рівні для забезпечення зростання виробництва та розвитку галузі потрібно здійснити комплекс заходів: сформувати систему довгострокового кредитування й надати вільний доступ до кредитних ресурсів сільськогосподарським товаровиробни- кам; збільшувати обсяги фінансування державної програми у тваринництві. Сучасне обладнання і техніка також надзвичайно потрібні товаровиробникам. Не менш важливим є забезпечення тваринництва якісними і повноцінними кормами, створення належних умов утримання й годівлі тварин, реалізації товарного та племінного поголів'я через аукціони. Для істотного поліпшення використання наявного поголів'я свиней та досягнення високої їх продуктивності важливе значення мають комплектування стада, встановлення раціональної його структури та оптимальних пропорцій між різними статево-віковими групами тварин. Останнє забезпечує ритмічність і потоковість виробництва продукції, раціональне використання приміщень та зниження потреби в кормах у різні виробничі періоди. Тому від раціональної структури стада значною мірою залежить рівень ефективності виробництва як у звичайних товарних свинарських підприємствах, так і в спеціалізованих та на промислових свинарських комплексах. На збільшення виробництва свинини та зниження її собівартості впливає 571 такий важливий фактор інтенсифікації, як удосконалення відтворення стада свиней та підвищення репродуктивних здатностей основних і разових свиноматок. Це пов'язано з тим, що від рівномірності надходження необхідної кількості ремонтного молодняка, його фізіологічного стану, успадкованої продуктивності залежать весь процес виробництва, його кінцеві результати. За розрахунками спеціалістів, збільшення виходу поросят від однієї свиноматки від 16 до 18 - 24 гол. підвищує ефективність використання кормів на 6 - 18 %. З метою підвищення ефективності використання основного стада як активного елемента основних виробничих засобів свинарства в сільськогосподарських підприємствах доцільно проводити цілеспрямовану роботу щодо вдосконалення організації виробництва, впровадження технології інтенсивного використання маточного свинопоголів'я, поєднуючи науково обґрунтовані системи відтворення та умілу організацію роботи племінних, ре- продуктивних і товарних господарств. Важливим фактором підвищення економічної ефективності галузі є поглиблення спеціалізації сільськогосподарських підприємств на виробництві свинини. Адже спеціалізація й оптимальна концентрація створюють умови для впровадження прогресивних технологій, підвищення продуктивності праці та зниження собівартості свинини. Підвищення ефективності свинарства великою мірою пов'язано з удосконаленням технології виробництва, впровадженням потокової системи виробництва м'яса, підвищенням рівня механізації свиноферм, переходом до індустріальних методів виробництва свинини. Індустріальна технологія вимагає стандартизації розведення, годівлі та утримання тварин, використання гетеро- зисного молодняка, годівлі поголів'я повнораціонними кормосумішами, групового утримання свиней однакового віку, цехової організації виробництва і вузької спеціалізації праці. Перехід до ринкових відносин передбачає реформування власності в усіх сферах АПК, розвиток багатоукладної економіки і різних типів підприємств та форм господарювання. Це повною мірою стосується і свинарства. Перетворення працівника ферми на її господаря, що дасть змогу якнайповніше розкрити його творчі можливості і на цій основі досягти високої продуктивності праці, найбільш повно реалізується при організації на фермах самостійних або внутрішньофермських кооперативів і фермерських господарств. Щоб використати переваги концентрації та зберегти встановлені між працівниками взаємозв'язки, при приватизації колективи ферми (комплексу) переважно організовують на їх базі не самостійні, а внутрішньофермські кооперативи. При цьому останні, маючи практично повну господарську самостійність (самі вирішують оперативні питання в процесі роботи й одержують дохід залежно від результатів своєї роботи), нерозривно пов'язані між собою загальним договором, де обумовлено як штрафні санкції при порушенні взаємних зобов'язань кооперативів, так і стимули за кінцевими результатами роботи всієї ферми (комплексу). Досвід багатьох підприємств свідчить, що на базі невеликих збиткових ферм (а це в основному ферми з поголів'ям свиней до. 500 гол.) доцільно організовувати са- мостійні кооперативи або фермерські господарства. При , цьому, як правило, 572 доводиться проводити дообладнання приміщень, переглядати структуру поголів'я і кормові раціони, бо без створення оптимальних умов для високо- продуктивної роботи тваринників досягти високих кінцевих результатів неможливо. За відсутності бажаючих (а це в умовах переходу до ринкової економіки буває тоді, коли реорганізація і реконструкція ферми не забезпечують окупності витрат) такі ферми доведеться або ліквідувати, або перепрофілювати на виробництво іншої продукції, або передати в оренду промисловим підприємствам чи іншим організаціям. Розширення виробництва свинини та підвищення його ефективності залежать від формування ринку м'яса в Україні. Ринок м'яса - це система економічних відносин між виробниками сировини і кінцевого продукту, придатного для споживання, завдяки якій через купівлю-продаж реалізується право на власність характерних для певного ринку товарів. Це означає, що ринок м'яса, в якому процеси обміну є основоположними, рівною мірою охоплює виробництво, розподіл та споживання і має не тільки пряму, а й зворотну дію на процес відтворення, тобто володіє здатністю до саморегулювання. До найбільш узагальнених особливостей, на основі яких відбувається формування ринкових відносин, є висока заінтересованість підприємств у ринках збуту, оскільки за їх відсутності не існує власне ринку, а є простий розподіл. Тому про наявність ринкових відносин у м'ясному підкомплексі можна буде говорити лише тоді, коли існуватиме збалансована система виробництва і споживання м'ясної продукції, коли темпи зростання вироб- ництва випереджатимуть темпи збільшення обсягу споживання. Крім того, невід'ємною умовою формування ринкових відносин є високий ступінь самостійності підприємств, що грунтується на правовому та господарському законодавстві. Отже, розвиток свинарства і забезпечення населення доступними за цінами м'ясними продуктами можливі лише за умови реформування всіх ланок м'ясопродуктового підкомплексу України, їх технічного та технологічного переобладнання на основі досягнень науково-технічного прогресу та переходу до ринкових відносин. 11.11. Економіка вівчарства 11.11.1. Народногосподарське значення, розвиток та розміщення вівчарства Вівчарство має велике народногосподарське значення. Ця галузь є джерелом таких незамінних видів сировини, як вовна, смушки і шкури. Крім того, вівці дають м'ясо - цінний дієтичний продукт харчування, який містить значну кількість фосфору, кальцію та заліза і незначну - холестерину, а в деяких районах - і молоко для виробництва бринзи та гострих сирів. Порівняно з іншими галузями 573 тваринництва вівчарство менш трудомістке, потребує менше капітальних витрат на будівництво та обладнання виробничих приміщень, використовує насамперед дешеві пасовищні й грубі корми, потребує мало конц-кормів. Є багато рослин, які споживають тільки вівці. Вони поїдають близько 570 видів трав і культур, а корови - 56. До того ж на одиницю спожитого корму вівці виробляють найбільше вовни і не поступаються за виробництвом м'яса перед іншими видами тварин. Для овець використовують малопродуктивні, не зручні для землеробства угіддя (балки, круті схили, гірські пасовища), а також різні відходи рослинництва (солому, полову, гичку). В Україні розводять переважно тонкорунних овець, а також напівтонкорунних, смушкових і м'ясо-вовново-молочних. Тонкорунне вівчарство зосереджене насамперед у Степу та окремих районах Лісостепу й Полісся, напівтонкорунне - в Лісостепу і на Поліссі, грубововне та шубне - в передгірних і гірських районах Карпат, смушкове - на підприємствах Харківської, Полтавської та ряду південно-західних областей. Виробництвом вовни займаються підприємства Автономної Республіки Крим, Херсонської, Одеської та Запорізької областей. 11.11.2. Економічна ефективність вівчарства та напрями її підвищення Відновлення і підвищення ефективності вівчарства пов'язані з інтенсифікацією галузі та зміцненням кормової бази. У більшості районів України кормова база для овець грунтується на використанні природних пасовищ, сіножатей і відходів рослинництва. В районах інтенсивного зем- леробства з високою розораністю земель кормова база формується на польовому кормовиробництві. Безперечно, що в таких різних умовах методи створення її неоднакові. Однак за будь-яких умов раціональна організація кормової бази повинна відповідати таким вимогам: по-перше, бути сталою, біологічно повноцінною й кількісно відповідати обсягу запланованої продукції; по-друге, бути економічно ефективною, тобто забезпечувати виробництво кормів з низькою собівартістю та з найменшим обсягом посівних площ. Саме слабкість кормової бази - один із головних факторів, що стримують розвиток вівчарства в Україні. Реалізувати можливості овець можна, задовольнивши їх фізіологічну потребу в поживних, мінеральних та біологічно активних речовинах. Для цього за рік потрібно згодовувати з розрахунку на 1 гол. 5 - 5,5 ц к.од. та 50 - 60 кг перетравного протеїну. Краще, щоб тварини цілорічно перебували на пасовищах. Там, де немає природних випасів, треба створювати їх або впроваджувати прифермські 4 - 5-пільні сівозміни по 50 га на зрошенні чи 100 га на богарних землях на кожні 1000 вівцематок. Велику роль у зміцненні кормової бази для вівчарства відіграє інтенсифікація використання природних пасовищ: зрошення - в посушливих районах та осушення з подвійним регулюванням ґрунтових вод - у перезволо- жених, поверхневе і докорінне поліпшення, створення культурних, обгороджених пасовищ. На таких пасовищах щільність поголів'я овець; а також 574 виробництво вовни і баранини з розрахунку на 1 га зростають у 4 - 5 разів. На 1 га зрошуваних пасовищ можна утримувати 18 - 20 овець і одержувати від кожної по 5 - 6 кг вовни. Дуже важливо в годівлі овець збалансувати раціони за основними поживними речовинами. Для цього насамперед треба давати тваринам комбікорм, що сприяє підвищенню їх продуктивності на 10 - 12 %. Щоб виробити для овець необхідну кількість високоякісних кормів, найголовніше - правильно підібрати технології їх вирощування, заготівлі та зберігання. На підвищення продуктивності овець впливають інтенсифікація відтворення стада, а також встановлення оптимальної його структури. Остання залежить від спеціалізації вівчарства, природно-економічних умов, перспективного плану розвитку галузі, рівня кормової бази та ін. Підвищення питомої ваги вівцематок у стаді означає перехід до інтенсивніших форм виробництва в галузі. Так, якщо частка вівцематок у стаді становитиме менше 35 %, то й при одержанні від 100 з них 100 ягнят неможливе просте відтворення. Науковці обґрунтовують, а виробничники підтверджують, що збільшення в структурі поголів'я вівцематок від 35 до 50 % підвищує виробництво вовни на 8 - 10, а баранини - на 24 - 28 %. Звичайно, цього можна досягти тільки, займаючись селекційно-племінною роботою, основними елементами якої на вівцефермах є: формування ядра вівцематок, регулярний огляд наявного маточного поголів'я та вибракування малопродуктивних, старих, хворих і травмованих тварин, щорічне бонітування баранів й повна їх заміна через три роки, індивідуальний облік настригів та виходу митої вовни, поотарний облік настригу чистої вовни у вівцематок. Значним резервом збільшення виробництва високоякісної вовни може бути породне поліпшення овець та їх районування відповідно до природно- економічних умов. Тонкорунні та напівтонкорунні вівці удвічі - втричі про- дуктивніші від грубововних. Тому в степовій і лісостеповій зонах України необхідно збільшувати поголів'я овець тонкорунних порід. Слід значно поліпшити селекційно-племінну роботу, ширше практикувати ущільнені окоти вівцематок для того, щоб одержати від 100 маток і ярок, старших одного року, по 150 - 170 ягнят. Факторами підвищення економічної ефективності вівчарства є поглиблення спеціалізації і концентрації виробництва, розвиток різних форм кооперації, переведення галузі на індустріальну основу. Для цього необхідно істотно зміцнити матеріально-технічну базу підприємств (забезпечення приміщеннями, пристосованими до зональних кліматичних умов і механізованого їх обслуговування, оснащення системою машин). Трудомісткі процеси на вівчарських фермах механізовані вкрай недостатньо: роздавання кормів - на 22%, прибирання гною - на 38, водопостачання - на 61%. У собівартості продукції вівчарства 60 - 70 % витрат припадає на корми та оплату праці, тому здешевлення годівлі, упорядкування організації і оплати праці на основі впровадження нових форм організаційно-економічних відносин сприятимуть підвищенню економічної ефективності галузі. Насамперед це стосується нових господарських формувань, зокрема фермерських господарств та кооперативів. Адже вівчарство як галузь найменш капіталомістка об'єктивно 575 підготовлена до переходу на рейки самостійного господарювання. На підвищення рівня рентабельності вівчарства впливає і якість продукції. Закупівельні ціни на баранину встановлені залежно від вгодованості тварин, на вовну - залежно від якості продукції, дефектності, забрудненості, виду та класу. Вівчарські підприємства свої зусилля спрямовують на / те, щоб 1 ц вовни одержувати при згодовуванні вівцям 80 - 100 ц к. од. На одержання 1 ц приросту живої маси необхідно витратити корму у 10 разів менше. Ціна ж за одиницю вовни і баранини майже однакова. Отже, виробляти баранину значно вигідніше. Відсутність організації виробництва баранини завдає вівчарству великих збитків. Вибракуване поголів'я овець відправляють на забій без попередньої відгодівлі. Тому воно має нижчесередню та худу вгодованість. При цьому на кожній вівці недоодержують понад 10 кг живої маси. Зовсім відсутнє в нашій країні виробництво ягнятини й молодої баранини. Таким чином, організація ринку баранини - конче необхідна справа. Для цього передусім слід налагодити її виробництво. Породи овець, що розводяться в Україні, цілком придатні й можуть забезпечити одержання від вівцематки протягом року понад 40 кг приросту живої маси. Треба організувати відгодівлю та нагул вибракуваного дорослого поголів'я овець і водночас перейти на промислове схрещування, використовуючи баранів асканійських кросбредів та чорноголових. Маса тушки помісних ягнят від такого схрещування збільшується на 14 - 17 %, забійний вихід - на 2,3 - 7,3 %, жива маса ягнят при відлученні - на 12 - 14 %. Заслуговує на увагу створення ринку шкірсировини. Щороку тільки в суспільних підприємствах України виробляється 2,9 - 3 млн шкур, а реалізується - близько 50 %. Решта їх стає непридатною для переробки, внаслідок чого не задовольняється попит на таку цінну сировину та вироби з неї, а господарства мають збитки. З кожним роком у країні зростає потреба у збільшенні виробництва продукції вівчарства. Згідно з Державною програмою розвитку леткої промисловості потреба у вовні у 2009 році - 48,5 тис. т. у 2010 році потреба у вовні зросте до 55 тис. т, у 2015-му - до 60 тис. т. Попит на баранину у 2015 році сягне рівня 72 тис. т, овечого молока - 5 тис, т. Це ще раз підтверджує господарський погляд на вівцю як унікальну тварину, здатну виробляти кілька видів сільськогосподарської продукції: вовну, ягнятину, молоко, овчини та смушки. Але недооцінка вівці як високопродуктивної тварини призвела до кризи в галузі вівчарства , що зумовило незахищеність її від імпорту закордонної вовни, диспаритет цін на вівчарську та промислову продукцію. Недоодержання прибутків від основної продукції вівчарства - вовни та баранини може призвести до втрати державою своєї вітчизняної сировинної бази. Перераховані, вище чинники ставлять перед державою важливе завдання з розробки заходів щодо збереження вітчизняного вівчарства шляхом приведення у відповідність механізму цін і рівнів витрат на виробництво продукції цієї галузі. При виконанні досліджень був проведений економічний аналіз стану 576 галузі вівчарства в ринкових умовах, моніторинг собівартості виробництва та реалізаційних цін на ринку збуту вівчарської продукції. Об'єктом досліджень є удосконалення цін на продукцію галузі в системі економічних відносин народногосподарського комплексу країни. В порівняльному аспекті індексним методом досліджувався рівень існуючих цін на різні асортименти вівчарської сировини і промислових товарів, які використовуються в галузі вівчарства. При формуванні рівня реалізаційних цін на продукцію вівчарства залежно від її стану та якості передбачено удосконалення цін за трьома напрямами: відповідності реалізованої продукції стандартам; рівня витрат на виробництво і реалізацію продукції; сортової та якісної структури виробленої продукції. Згідно із законодавством України стандартами встановлюються вимоги до якості продукції, технології виробництва та зберігання, визначаються норми, правила й методи контролю якості вівчарської продукції. Граничне значення узагальнюючого показника якості продукції дорівнює одиниці, тобто наближення його до максимального значення свідчить про поліпшення якості продукції. У розрізі порід, які розводять на півдні України, продукція вівчарства відзначається високою якістю. З метою досягнення самоокупності вівчарських ферм в основу формування мінімально допустимої ціни на різні асортименти вівчарської продукції покладено рівень суспільно необхідних витрат на виробництво 1 ц (піт.) продукції в межах кожного регіону. Слід зазначити, що поголів'я овець в Україні різко зменшилося - з 8,4 млн голів у 1990 році до 1,034 млн голів у 2008 році, або в 8,1 раза. Особливо різко скоротилося поголів'я овець і, як наслідок, виробництво продукції вівчарства в південному регіоні країни, який за традицією є племінною базою вівчарства й основним постачальником вовни, овчин і каракульських шкурок для легкої промисловості. Так, якщо господарства південної зони у 1990 році поставляли вовни 13,8 тис. т, то у 2008 році - тільки 2,8 тис. т, або в 4,9 раза менше. Однак питома вага південних областей у постачанні вовни по відношенню до загальної кількості вовни, виробленої в Україні, збільшилася з 46,4 до 75,4%. Це ще раз підтверджує особливе значення розвитку вівчарства в економіці регіону. Обсяги виробництва вовни в Херсонській області знизилися в 24,7 раза, Миколаївській - 19,5, Одеській - 1,3, Запорізькій - 40,2, АР Крим - 3,6 раза. При цьому економічно постраждали провідні державні підприємства зони, такі як „Асканія-Нова", „Асканійське", „Червоний чабан", „Атманай", „Чорноморське". Стан галузі критичний через невідповідність реалізаційних цін на вовну та витрат на її виробництво. Собівартість виробництва 1 т вовни в регіоні перевищує ціну реалізації в 5,0-6,9 раза, внаслідок чого рівень рентабельності виробництва вовни становить мінус 85,5%. Згідно із даними 12 господарств різних форм власності особливо великою різниця між собівартістю і ціною була по вовні в племзаводах „Асканійське", „Маркеєво" та „Асканія-Нова", де співвідношення між ними відповідало індексам 6,8; 18,0; 33,3; серед приватно-орендних підприємств найвищим таке 577 співвідношення було для господарств „Сиваш", „Світанок'' і „Світлана" -5,8; 6,8; 11,6. В решті господарств співвідношення між собівартістю виробництва вовни та ціною її реалізації становило 0,95-2,7. Собівартість виробництва приросту живої маси овець перевищувала реалізаційну ціну на баранину у 2008 році по агрофірмі „Мир" у 8,2 раза, по приватно-орендному підприємству „Світлана" - у 5.8 раза. В решті взятих на облік господарств це співвідношення знаходилося в межах 0,76-3,5. Нині таке положення, коли собівартість виробництва продукції вівчарства в кілька разів переважає ціни реалізації, не сприяє одержанню прибутків і ставить галузь на межу банкрутства. Слід зазначити, що на підвищення собівартості виробництва вівчарської продукції за цей період значною мірою вплинуло подорожчання виробництва 1 ц корм. од. у середньому по господарствах майже на 32% через зростання цін на енергоносії та інші складові виробництва вовни й баранини. Якість баранини, яка реалізується, низька. В середньому по зоні в розрізі порід індекс якості м'яса становить І = 0,635 - 0,723, що недостатньо для встановлення високої ціни при реалізації баранини на ринку. Якість овчин і смушків достатньо висока: індекс якості становить 0,85-0,95. Зіставлення реалізаційної ціни з рівнем собівартості виробництва продукції в розрізі регіонів і областей країни вказує на збитковість галузі вівчарства у 2006-2008 роках, оскільки собівартість виробництва вовни в середньому по Україні перевищує ціну в 5,15 раза, а собівартість баранини - в 1,86 раза. Найнижчим цей показник був у зоні Карпат, де співвідношення собівартості ціни становило по вовні 1,02, баранині -1,27 рази. Поняття паритетних цін передбачає еквівалентність обміну продукції вівчарства на рівноцінну кількість суспільно необхідної праці, втіленої в споживчу вартість промислової продукції (бензин, електроенергія, ветпрепарати, мінеральні добрива, трактори, комбайни та ін.). Проте в Україні, починаючи з 1991 року, триває процес нерівнозначного обміну між продукцією вівчарства та промисловими товарами, які використовуються галуззю. Така тенденція зводить нанівець річну працю трудових колективів і призводить майже до знищення вівчарства в країні. Згідно із статистичними даними в цінах 2009 року для закупівлі 1 т бензину необхідно реалізувати близько 1,8 т вовни або продати 536 овець. За 1 трактор ЮМЗ, який коштує сьогодні близько 330 тис. грн слід продати майже 90 т вовни, або 27218 овець, а для оплати вартості 1 тис. кВт-год слід продати 58 овець. Таким чином, при існуючій ціновій політиці мова не йде про одержання прибутку від реалізації вівчарської продукції, а про поглиблення кризи в галузі вівчарства та неможливості здійснення розширеного відтворення стада овець. Однак практика рентабельного ведення вівчарства в ринкових умовах ставить на порядок денний питання про необхідність створення в державі економічної системи захисту й державної підтримки галузі цінами в період інфляції та неконтрольованого зростання цін на промислову продукцію. Розрахунок цін на різні асортименти вівчарської продукції представлено в таблицях 11.27-11.28. 578 Аналіз ефективності впровадження удосконалених цін на вовну в розрізі природноекономічних регіонів держави й областей показує, що встановлення ціни залежно від собівартості виробництва продукції та її якості ще не забезпечує самоокупність галузі. По вовні збитковість вівчарства залишається на рівні мінус 1,7 - мінус 12%, баранині - мінус 17,7 - мінус 36,5%, овчин і смушків - мінус 5,0 - мінус 15%. Собівартість виробництва одиниці продукції залишається вищою від ціни реалізації по вовні на 2-7%, баранині - на 21-57, сортових овчинах і смушках - на 5-14%, несортової сировини - в два рази, мерлушках - на 54%, лямках - 39%. Використання в умовах ринку цін підтримки (заставних) виробництва продукції вівчарства дає можливість перевищити ціну над рівнем собівартості як по вовні, баранині, так і овчинах, смушках, каракульських шкурках на 5%. Це дає змогу вести галузь на рівні самоокупності й одержувати від реалізації 1 ц вовни в середньому до 94 грн прибутку, 1 ц баранини - до 55 грн, 10 дм 2 овчин - 0,12-0,18 грн, за лямку та саксак -0,25 грн, каракульську шкурку й смушку -1,75 грн прибутку. Завдяки еквівалентним цінам індекс співвідношення собівартості та цін реалізації знижується до 0,87 по всіх асортиментах вівчарської продукції, що забезпечує одержання прибутку від 1 ц реалізованої вовни в середньому по Україні на рівні 282 грн, 1 ц баранини - 164, 10 дм 2 овчин і смушків -0,37-0,51 грн, несортових - 0,23 грн прибутку на рівні рентабельності +15%. Для успішного ведення вівчарства в Україні середня ціна на 1 ц вовни повинна становити 2159 грн, 1 ц баранини - 1254, за 10 дм 2 сортових овчин залежно від породи овець - 2,77-3,94, несортових овчин - 1,77 грн. На сортові каракульські шкурки має бути встановлена ціна за 1 штуку в розмірі 40-41 грн, несортову - 28-30 грн. Необхідно зазначити, що удосконалені згідно з методикою ціни підтримки галузі й еквівалентні ціни для Степу є вищими, ніж у Лісостепу, на Поліссі, в Західному регіоні та Карпатах, в яких дешевше утримання овець і нижча собівартість виробництва вовни й баранини. Залежно від економічної ситуації, яка склалася в степовій зоні як племінній базі вівчарства, в розрізі областей встановлюється різний рівень цін на вівчарську продукцію. Інфляція в народногосподарському комплексі країни характеризує, насамперед, нестабільність економіки держави. При цьому гальмується розвиток як промисловості, так і агропромислового комплексу, спровокований метою приватних власників промислових підприємств одержувати надприбутки при відсутності паритетних цінових відносин між галузями. Тому на рівні держави слід враховувати факт інфляції та розробити шляхи, які забезпечать ефективну діяльність сільськогосподарських підприємств, насам- перед вівчарських господарств, у ринкових умовах. 579 Таблиця 11.27. Формування рівня реалізаційних цін на вівчарську продукцію Регіон Фактично за 2006-2008 pp. Ін декс я ко ст і п ро ду кц ії Удосконалена ціна 1 ц, грн. Співвідношення собівартості та ціни Рентабельність від використання удосконалених цін, % со бі ва рті сть ц, гр н Реаліза ці йн а ціна ц, гр н сп івв ід но ше нн я со бі ва рто сті т а ці ни залеж но в ід як ост і пр од ук ці ї пі дтр им ки (застав но ї) екві ва лен тна зал ежн о в ід як ост і пі дтр им ки (застав но ї) екві вал ен тн ої зал ежн о в ід як ост і пі дтр им ки (застав ни х) екві вал ен тних Вовна Степ 1879,86 367,83 5,11 0,946 1778,35 1973,85 2161,84 1,06 0,952 0,870 -5,4 5,0 15,0 Лісостеп 1078,93 328,18 3,29 0,931 1004,48 1132,88 1240,77 1,07 0,952 0,870 -6,9 5,0 15,0 Полісся 1146,90 506,97 2,26 0,962 1103,32 1204,25 1318,94 1,04 0,952 0,870 -3,8 5,0 15,0 Карпати 419,47 409,47 1,02 0,962 403,53 440,44 482,39 1,04 0,952 0,870 -3,8 5,0 15,0 У середньому по Україні 1877,41 364,73 5,15 0,950 1783,54 1971,28 2159,02 1,05 0,952 0,870 -5,0 5,0 15,0 Баранина 1106,96 674,46 1,64 0,667 738,34 1162,31 1273,00 1,50 0,952 0,870 -33,3 5,0 15,0 Степ 1105,98 600,00 1,84 0,712 787,46 1161,30 1271,88 1,40 0,952 0,870 -28,8 5,0 15,0 Лісостеп 1133,50 570,78 1,98 0,695 787,78 1190,17 1303,50 1,44 0,952 0,870 -30,5 5,0 15,0 Полісся 1215,34 576,97 2,11 0,635 771,74 1276,11 1397,6 1,57 0,952 0,870 -36,5 5,0 15,0 Карпати 586,63 462,06 1,27 0,635 372,51 615,93 674,62 1,57 0,952 ^0,870 -36,5 5,0 15,0 У середньому по Україні 1089,81 584,88 1,86 0,669 729,08 1144,30 1253,98 1,49 0,952 0,870 -33,1 5,0 15,0 580 Таблиця 11.28 Формування рівня реалізаційних цін на хутрову сировину Продукція Фактично за 2006- 2008 pp. Ін декс я ко ст і п ро ду кц ії Удосконалена ціна Співвідношення собівартості та ціни Рентабельність від використання удосконалених цін со бі вар тіс ть , гр н реаліз ац ій на ці на, гр н сп івв ід но ше нн я со бі ва рто сті т а .ці ни зал еж но в ід якості пі дтр имк и (застав но ї) екві вал ен тна зал еж но в ід якості пі дтр имк и (застав но ї) екві вал ен тн ої зал ежн о в ід якості пі дтр им ки (застав но ї) екві вал ен тних Сортові хутрові овчини від порід (за 10 дм 2 ) Каракульської 2,49 1,01 2,47 0,875 2,18 2,62 2,86 1,14 0,95 0,87 -12,0 +5,0 +15,0 Таврійського типу асканійської тонкорунної породи 2,41 1,21 2,0 0,850 2,05 2,53 2,77 1.18 0,95 0,87 -15,0 +5,0 +15,0 Цигайської 2,50 1,28 1,95 0,925 2,31 2,63 2,88 1,08 0,95 0,87 -8,0 +5,0 +15,0 Асканійської крос-бредиої 3,43 1,41 2,43 0,950 3,26 3,60 3,94 1,05 0,95 0,87 -5,0 +5,0 +15,0 Несортові хутрові овчини 1,54 0,04 38,5 0,50 0,77 1,62 1,77 2,00 0,95 0,87 -50,0 +5,0 +15,0 Мерлушки (за 1 шт.) 4,5 2,24 2,01 0,65 2,93 4,73 5,18 1,54 0,95 0,87 -34,9 +5,0 +15,0 Лямки, саксах (за 1 шт.) 5,0 3,05 1,64 0,72 3,60 5,25 5,75 1,39 0,95 0,87 -28,0 +5,0 +15,0 Сортові шкурки та смушки від порід (за 1 шт.) Асканійської каракульської 35,0 10,0 3,5 1,00 35,0 36,75 40,25 1,0 0,95 0,87 0 +5.0 +15,0 Сокольської 35,0 10,0 3,5 1,00 35,0 36,75 40,25 1,0 0,95 0.87 0 +5.0 +15,0 Несортові шкурки та смушки 25,0 5,0 5,0 0,88 22,00 26,25 28,75 1,14 0,95 0.87 -12,0 +5.0 +15,0 581 Література 1. Закон України "Про банкрутство" // Нове законодавство України. Випуск 4,- К., 1993. 2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 №435, ВВР, 2003, №40-44. 3. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємства" від 14 січня 1999 р. 4. Господарський кодекс України від 16.01.2003 №436, ВВР, 2003, №18, №19-20, №21-22. 5. Закон України "Про господарські товариства" від 19.09.1991 №1576, ВВР, 1991, № 49. 6. Закон України "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України"// Голос України. 5 травня 2000 р. 7. Закон України "Про оплату праці" // Нове законодавство України. Випуск 3.- К., 1993. 8. Закон України "Про оренду землі" // Урядовий кур’єр. – 1998. – 22 жовтня. - №203-304. 9. Закон України «Про фіксований сільськогосподарський податок»// Урядовий кур’єр. – 1999. – 30 березня. - №18. 10. Закон України від 18.10.2005 р. № 2982-IV "Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року"; 11. Закон України від 19.02.2004 р. № 1517-IV "Про загальнодержавну програму селекції в тваринництві на період до 2010 року"; 12. Закон України від 19.06.2003 р. № 973-IV "Про фермерське господарство" (із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 08.09.2005 р. № 2864-IV); 13. Закон України від 15.05.2003 р. № 742-IV "Про особисте селянське господарство" (із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 17.11.2005 р. № 3108-IV); 14. Закону України від 16.01.2003 р. № 433-IV "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні"(із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 04.11.2005 р. № 3076-IV, від 09.02.2006 р. № 3421-IV); 15. Закон України "Про цінні папери і фондову біржу ".— К.: Парламентське видання, 2000. 16. Матеріали щодо указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 03.12.99. № 1529/99. — Навчально-методичний центр. — 2000. 17. Про заходи щодо забезпечення формування аграрного ринку. Указ 582 Президента України від 06.06.2000 № 767/2000. 18. Реформування агропромислового комплексу України. — К.: Інститут аграрної економіки НААН, 1998. 19. Рекомендації щодо створення приватного сільськогосподарського підприємства з орендними відносинами та організація його розвитку / За ред. П. Т. Саблука і В. В. Юрчишина. — К.: Інститут аграрної економіки НААН, 1998. 20. Земельний кодекс України від 25.10.2001 №2768, ВВР, 2002, №3-4. 21. Податковий кодекс України від 2.12.2010 № 2755-VI. 22. Андрійчук В.Г. Економіка аграрних підприємств. — К.: КНЕУ, 2002.- 624 с. 23. Бойчик І.М., Харів П.С., Піча Ю.В. Економіка підприємства. – К.: «Каравела»,2001. – 298 с. 24. Бойчук М.І. Економіка підприємства: Навч. посіб. – К.: Атака, 2002. – 480 с. 25. Виробнича економіка./За редакцією В.П. Галушко, Г. Штрьобеля. Навч. посібник. – Вінниця :Нова книга, 2005. – 400 с. 26. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С.Ф.Чигинов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – К. КНЕУ, 2000. – 316 с. 27. Дієсперов В.С. Економіка сільськогосподарської праці. – К.: ІАЕ НААН, 2004. – 488 с. 28. Економіка підприємства: Підручник/ За заг.ред. С.Ф. По кропивного. – Вид. 2-ге, перероб та доп.. - К.:КНЕУ, 2001. 29. Економіка аграрного підприємства: Підруч. для екон. і технол. спец. аграр. вищ. навч. закл. І-ІІ рівнів акредитації/ С.І. Михайлов, В.В. Ярова, Г.В. Заєць та ін.; За ред. С.І. Михайлова. – К.: Укр. Центр духов. культури, 2004. – 396 с. 30. Економіка виробничого підприємництва/ За ред. Й.М. Петровича. – К.: Знання, 2001. – 456 с. 31. Економіка підприємства/ П.П. Руснак, В.Г. Андрійчук, А.А. Ільєнко та ін.; За ред..П.П. Руснака. - Біла Церква, 2003. 32. Економіка підприємства: Навчальний посібник – 2-ге вид., доп./ Н.М. Бондар. – К: А.С.К., 2005. – 400 с. 33. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Н.М. Бондар, В.Є. Воротін, О.А. Гаєвський та ін.; За заг. ред. А.В. Калини. – К: МАУП, 2006. – 352 с. 34. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Т.О. Приймак. – К: Вікар, 2006. – 219 с. 35. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. Й.М. Петровича. – Львів: „Магнолія плюс‖. 2004 – 680 с. 36. Економіка підприємства: підручник / за заг.ред. С.Ф. Покропивного. – вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: КНЕУ, 2001. – 528 с. 37. Економіка сільського господарства / П. П. Руснак , .В. В. Жебка, М. М. Рудий, А. А. Чалий; За ред. Руснака. - К.: Урожай, 1998. 38. Економіка сільського господарства: Навч. посібник/ Збарський В.К., Маци бора В.І., Чалий А.А., та ін.; За ред.. В.К. Збарського і В.І. Маци бори. – К.: Каравела, 2009. – 264 с. 583 39. Завіновська Г.Т. Економіка праці: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2000. – 200 с. 40. Коваленко Ю.С. Сільськогосподарське підприємство в ринковому середовищі. — К.: ІАЕ НААН, 2000. 41. Макаровська Т.П. – Економіка підприємства, -К.: МАУП, 2006. 42. Малік М.Й.Сільськогосподарська кооперація: Суть та проблеми розвитку. — К.: Інститут аграрної економіки НААН, 1999. 43. Нелеп В.М. Планування на аграрному підприємстві. – К.: КНЕУ, 2000. – 370 с. 44. Основи аграрної економіки Підручник / В.П. Галушко, Гвідо Ван Хулєнбрук, О.А. Ковтун та ін. – К.: Вища освіта, 2003. – 399 с. 45. Основи підприємницької діяльності та агробізнесу. Навч. посіб. Бідзюра І.П., Збарський В.К., Ільчук М.М. – К.: 2001. – 320 с. 46. Посібник по формуванню ринкового середовища підприємства АПК / За ред. П.Т. Саблука, М.Я. Дем'яненка. — К.: Інститут аграрної економіки НААН, 1997. 47. Саблук П.Т.Аграрна реформа: Стан і напрямки розвитку. — К.: Інститут аграрної економіки НААН, 2000. 48. Сідун В.А., Пономарьова Ю.В. Економіка підприємства: Навч. посіб.. – К.: Центр навчальної літератури, 2003 . – 436 с. 49. Хорунжий М. Й. Організація агропромислового комплексу. - К.: КНЕУ, 2001. 50. Царенко О.М., Руденко В.П. Управління якістю агропромислової продукції: Навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. – 431 с. 51. Ціни, витрати, прибутки агровиробництва та інфраструктура продовольчих ринків України / За ред. акад. Шпичака О. М. — К.: ІАЕ НААН, 2001. |