Навчальний посібник за редакцією Д. І. Рижмань Для студентів аграрних вищих навчальних закладів
 Скачать 4.61 Mb.
|
|
Рис. 3.2. Схема організаційного забезпечення оренди землі Отже, визначальна функція держави у земельно-орендних відносинах - це забезпечення їх ефективного функціонування. Інструментами розв'язання цієї проблеми є формування, удосконалення, забезпечення ефективних земельно-орендних відносин, а також захист інтересів власників земельних ділянок, що здаються в оренду. Способом ефективного здійснення таких функцій держави має стати послідовний моніторинг земельно-орендних відносин уповноваженими на це 89 державними інституціями. 3.2.7. Поняття ринку землі В ринковій економіці всі фактори виробництва: земля, праця і капітал - повинні функціонувати як товар. В іншому разі, коли той чи інший ресурс, у даному випадку земля, виключається з повноцінного товарного обігу, це призводить до звуження дії законів товарного виробництва унеможливлює досягнення повного ефекту від створення нових форм господарювання на селі ринкового типу. В нашій країні на законодавчому рівні в основному вирішена проблема створення ринку засобів виробництва, робочої сили, цінних паперів, фінансових ресурсів, інформації, технологій тощо. З прийняттям нового Земельного кодексу закладено правове підґрунтя і для створення ринку землі. Його становлення - це складний процес, зумовлений насамперед політичним чинником. Нерідко існує не цілком правильне розуміння суті ринку землі, яку часто трактують надто звужено, зводячи її лише до купівлі-продажу землі. Але це - помилкове тлумачення ринку землі. Навіть у країнах з високоорганізованими ринковими відносинами купівля-продаж сільськогосподарських земель має обмежений характер і становить, за даними ряду дослідників, лише 0,5-1 % від їх загальної площі. Ринок землі - це набагато ширше поняття, в основу якого покладено юридичне визнання землі капіталом і можливість здійснення фізичними та юридичними особами загальновизнаних у світі земельних операцій. Відповідно до сказаного ринок землі можна визначити як сукупність юридично-правових і економічних відносин, що виникають між суб'єктами такого ринку в процесі обігу земельних ділянок: їх оренди, обміну, купівлі- продажу, застави, дарування і спадкування. Найважливішою умовою становлення повноцінного ринку землі є утвердження приватної власності на землю, яке дає право володіти, користуватися і розпоряджатися нею . Водночас мають бути створені умови для практичної реалізації цього права. Скажімо, власник земельної ділянки повинен мати можливість вільно в межах чинного законодавства використовувати право розпорядження землею шляхом її продажу, дарування, міни, передачі в заставу, спадщину та оренду. Має також бути економічна мотивація виходу на земельний ринок продавців земельних ділянок і їх покупців. При цьому покупці повинні мати відповідну платоспроможність і можливість отримувати прийнятний для них дохід від підприємницької діяльності в сфері сільськогосподарського виробництва. В свою чергу це вимагає створення сприятливого економічного середовища та інфраструктури земельного ринку. Реалізація права власності на землю дає змогу здійснювати пошук більш ефективного господаря через купівлю- продаж землі та її оренду, залучати додаткові кредитні ресурси через заставу 90 землі й одержувати додаткові інвестиції завдяки так званому зв'язаному продажу земельних ділянок. Світовий досвід, насамперед Англії, переконує, що продаж сільськогосподарських земель нерідко відбувається саме таким способом, коли продана фермером земельна ділянка береться ним у довгострокову оренду (не менше ніж на 25 років) і водночас він інвестує у розвиток фермерського господарства обумовлену договором оренди частку виручених від продажу коштів. Ціна на землю при цьому дещо знижується (на 10- 15 %), але взамін фермер отримує надійне фінансове джерело здійснення капіталовкладень у сільськогосподарське виробництво. Новим Земельним кодексом реалізована вимога ст. 14 Конституції України про гарантії права приватної власності на землю для всіх суб'єктів господарювання та положення про їх рівність перед законом. З метою еволюційного розвитку ринку землі в нашій державі, набуття селянами, які одержали земельні ділянки у приватну власність, відчуття справжнього власника вказаним законом накладений, як уже зазначалося, трирічний мораторій на право купівлі-продажу землі. Ця норма не розповсюджується на ділянки, що передані у приватну власність для ведення особистого підсобного господарства, для ведення садівництва, дачного і гаражного будівництва. Слід зазначити, що введене новим Земельним кодексом тимчасове обмеження щодо розміру земельної ділянки для сільськогосподарського використання, яка може бути у приватній власності, розцінюється неоднозначно. З одного боку воно обмежує рух землі до більш ефективного власника, а з іншого - через нерозвинутість інфраструктури ринку, низьку платоспроможність багатьох селян, які можуть ефективно працювати на землі, але не в змозі тепер її купити, є загроза скупівлі землі людьми, які мають грошовий капітал (а це - не селяни), але самостійно працювати на землі не будуть. Враховуючи це, тимчасове обмеження розміру земельних ділянок у приватній власності є виправданим. Із закінченням терміну мораторію на купівлю-продаж земельних ділянок для товарного сільськогосподарського виробництва актуальною стане проблема цін і ціноутворення на даний ресурс. В зв'язку з цим важливо чітко з'ясувати сутність категорії ренти. В економічній теорії під терміном «економічна рента» прийнято вважати ціну, яка сплачується за використання землі або інших природних ресурсів, що кількісно обмежені. Отже, коли йдеться про плату за використання землі, то в цьому випадку оперують терміном «земельна рента», рідше - терміном «ціна земельної ренти». Важливо знати, що земельна рента (ціна земельної ренти) - це ще не ціна землі (земельної ділянки). Ціна землі - це капіталізована земельна рента. В ній також враховується базова цінність землі як ресурсу, що бере участь у виробництві продукту. Земельна рента існує тому, що земля не просто кількісно обмежена, а обмежена абсолютно, тобто так, що суспільство не може ні в короткостроковому, ні в довгостроковому періодах запропонувати землі (земельних ділянок) більше, ніж її існує взагалі. Саме з цієї причини в 91 макроекономічному аспекті земля має абсолютно нееластичну пропозицію. Це означає, що в часі пропозиція землі не може бути збільшена, вона залишається сталою або ж зменшується. Змінюється лише попит на землю, а відтак, зростає або знижується земельна рента, отже, і ціна землі (рис. 3.3). Рис. 3.3. Попит і пропозиція на землю та величина земельної ренти Лінія SS відображає абсолютно нееластичну пропозицію землі. Адже її як природного тіла не може бути більше в господарському обороті, ніж є в дійсності. Саме вказана особливість пропозиції землі породжує відмінність рентних платежів від інших джерел доходу - заробітної плати, процента і прибутку. За повної нееластичності пропозиції попит на землю на макрорівні є, по суті, єдиним чинником, що визначає величину земельної ренти. Якщо попит зростає з D 2 до D 1 , то земельна рента також зростає з P 2 до P 1 Зменшення попиту на землю до D 3 , зумовлює й зниження величини земельної ренти до Р 3 , а отже, і ціни землі. Земля є особливим товаром і не лише через реальну відсутність її замінників, повну нееластичність пропозиції, а й тому, що така нееластичність породжує «пасивність» земельної ренти. її зростання чи зниження не справляє ніякого впливу на кількість пропозиції землі, тоді як зміна ціни на «звичайні» товари або стимулює збільшення пропозиції, якщо відбувається її підвищення, або мотивує товаровиробників зменшити пропозицію за умови зниження ціни. В світі спостерігається загальна тенденція до зростання попиту на землю, а отже, і до підвищення ціни на неї. . На мікрорівні в межах окремих територіальних регіонів описане правило не завжди витримується. Адже цілком вірогідно, що в певному регіоні може з'явитися відносно багато землевласників, які забажали продати свої земельні ділянки, тоді як бажаючих купити їх у цьому регіоні - значно менше. В такому разі перевищення пропозиції над попитом призведе до зниження ціни на землю. Може скластися і зворотна ситуація. Тоді згідно із законами ринку ціна на цей ресурс знижуватиметься. Отже, на мікрорівні за описаних обставин земля стає до відомого ступеня «звичайним» товаром, і це 92 потрібно враховувати суб'єктам ринку землі. 3.2.8. Інтенсивність та ефективність використання земельних ресурсів На кожному аграрному підприємстві з урахуванням його конкретних умов (типів ґрунтів, їх механічного складу, конфігурації земельних ділянок, кута їх нахилу, спеціалізації виробництва тощо) необхідно розробити і впровадити систему агрономічних, зооветеринарних, технічних і організаційно-економічних заходів, що забезпечують ефективне використання земельних ресурсів. Важливе місце займають заходи, спрямовані на підвищення потенційних можливостей підприємства щодо збільшення виробництва сільськогосподарської продукції з кожного гектара угідь. Такі можливості значно залежать від рівня інтенсивності використання земельних ресурсів. Порівняльна оцінка показників інтенсивності в динаміці та в різних підприємствах дасть змогу виявити деякі напрями подальшого поліпшення використання землі. Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів визначають за такими показниками: • ступенем господарського використання землі, яка розраховується діленням площі сільськогосподарських угідь на всю земельну площу господарства; • ступенем розораності, що обчислюється як частка від ділення площі ріллі і багаторічних культурних насаджень на площу сільськогосподарських угідь; • ступенем меліорованості як відношення площі меліорованих земель (зрошуваних, осушених) до загальної площі сільськогосподарських угідь; • питомою вагою інтенсивних культур (цукрових буряків, льону, картоплі, овочів, соняшнику, зернової кукурудзи, коноплі) у загальній посівній площі підприємства; • коефіцієнтом повторного використання землі, який визначається відношенням посівної площі разом з площею повторних посівів до посівної площі господарства. При аналізі й оцінці цих показників слід пам'ятати, що завдяки трансформації земельних угідь і вдосконаленню їх структури, підвищенню (зниженню) частки ріллі, багаторічних культурних насаджень і меліорованих земель у загальній площі сільськогосподарських угідь, а інтенсивних культур - у структурі посівів, підвищенню коефіцієнта повторного використання землі до оптимальних рівнів можливості підприємства щодо збільшення об- сягу виробництва продукції (за інших однакових умов) зростатимуть. Але тут важливо не вийти за раціональні межі кожного з названих показників, оскільки це може призвести до погіршення використання землі, втрати її родючості. Наприклад, надмірне розорювання сільськогосподарських угідь у багатьох господарствах призвело до інтенсивного розвитку вітрової та водної ерозії з усіма відповідними негативними наслідками. 93 Про економічну ефективність використання землі судять на основі системи натуральних і вартісних показників. До натуральних показників відносять: урожайність сільськогосподарських культур; виробництво окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га сільськогосподарських угідь, свинарства - на ріллю, птахівництва - на площу зернових). До вартісних показників відносять: виробництво валової продукції в порівнянних цінах, товарної продукції в поточних цінах реалі- зації, чистої продукції і прибутку в розрахунку на гектар сільсь- когосподарських угідь. Натуральні показники характеризують продуктивність лише певної частини сільськогосподарських угідь, а вартісні - всієї їх площі. Ці дві групи показників доцільно розраховувати як на гектар фізичної площі, так і з урахуванням грошової оцінки гектара сільськогосподарських угідь, в якій відображена їх економічна родючість. У першому випадку можна судити про фактично досягнутий рівень використання землі без урахування її якості, а в другому - об'єктивно оцінити результати господарювання. Наведемо такий приклад. Два господарства мають однакову площу і структуру сільськогосподарських угідь - по 2 000 га. Грошова оцінка 1 га угідь у першому підприємстві становить 7 000 грн, а в другому - 9 000 грн, тобто тут землі кращі за економічною родючістю. Перше підприємство виробило за звітний рік 2 млн грн валової продукції, друге - 2,2 млн грн. Якщо розраховувати вартісний показник ефективності використання землі на гектар фізичної площі, то можна зробити висновок, що друге господарство раціональніше використовує землю, оскільки виробляє на гектар угідь 1 100 грн валової продукції (2 200 000 : 2 000 = 1 100), тоді як перше господарство менше - 1 000 грн. Але коли врахувати економічну родючість землі, то з'ясується, що такий висновок є передчасним. Щоб у цьому переконатися, потрібно розрахувати вартісний показник ефективності використання землі - землевіддачу відношенням вартості валової продукції, одержаної з гектара угідь, до грошової оцінки цих угідь. У нашому прикладі по першому підприємству землевіддача становить 1 000 : 7 000 = 0,143, а по другому - лише 0,122. Тепер стає очевидним, що землю раціональніше використовує не друге, а перше підприємство. Дана методика може бути використана і для оцінки виробничої діяльності структурних рослинницьких підрозділів підприємства, які використовують неоднакові за якістю землі. Досягнутий у сільськогосподарських підприємствах рівень ефективності використання землі нині (2010 р.) ще низький. У багатьох з них знижується родючість землі. Великі площі піддаються вітровій і водній ерозії, не зменшується площа засолених і кислих грунтів. Тому важливо в кожному підприємстві запровадити науково обґрунтовану систему землеробства, що відіграватиме вирішальну роль у підвищенні родючості грунтів. Основною ознакою високої родючості й окультуреності ґрунту є вміст 94 у ньому гумусу і перегною. Доведено, що підвищити вміст гумусу в ґрунті можна двома основними шляхами: а) щорічним внесенням гною і торфогноєвих компостів, б) розширенням посівів люцерни і конюшини за рахунок скорочення площі кормових культур, що у великих кількостях споживають (мінералізують) гумус. У перспективі важливе місце в розв'язанні даної проблеми займатиме вермикультура. В поліських районах України в середньому на гектар сівозмінної площі потрібно щорічно вносити 12- 14 т, у Лісостепу 10-12, на південних чорноземах 5-8 т гною, причому якість гною потрібно оцінювати не за вмістом доступних форм, а за кількістю в ньому гумусу і перегною. Збільшення вмісту двох останніх компонентів в гної можна досягти, коли він вироблятиметься найбільш ефективним підстилковим способом за обмеження безпідстилкового способу, який зменшує вихід гною на 15 % і знижує його цінність на 20%, і повним виключенням рідкого способу, коли гній прибирається гідрозмивом (такий гній не лише втрачає свою якість, а й завдає шкоди довкіллю). У розвинутих країнах Заходу вносять високі дози гною, наприклад у Голландії - до 70 т на гектар сільськогосподарських угідь. З підвищенням доз внесення гною знижується кислотність ґрунту. Це надто важливо, оскільки на фоні органічних добрив можна збільшувати дози внесення мінеральних добрив, які підвищують рН грунту. Якщо мінеральні добрива вносити без органічних або за низьких доз застосування останніх, то виникне не- обхідність у вапнуванні ґрунту, яке знижує кислотність, але прискорює мінералізацію органічної речовини. Недарма існує німецьке прислів'я: «Вапно збагачує батьків, але розорює дітей». Дослідні дані свідчать, що 10т якісного гною або торфогноєвого компосту збагачують ґрунт на 1 т гумусу, а лише 1 г гумусу вбирає від 4 до 20 г води, склеюючи в грудочки мінеральні частки ґрунту, завдяки чому створюється його структура. Висока якість гною може бути забезпечена за правильних його підготовки і внесення. Ні в якому разі не можна вносити рідкого, напіврідкого і свіжого твердого гною. Він швидко мінералізується і не справляє належного впливу на підвищення родючості ґрунту. Заготовляти гній потрібно протягом усього року, а вносити - лише влітку і восени. В Україні є потреба розширити площі під люцерною і конюшиною. В США, наприклад, понад 30 % орних земель зайнято багаторічними травами на сіно, сінаж і на випас. Непересічна цінність люцерни і конюшини полягає в тому, що лише ці культури при оранці залишають у ґрунті гумус. Потребують змін і традиційні підходи до планування структури посівних площ зернових культур. Слід орієнтуватися не просто на вихід білка, а на вміст комплектного білка, збалансованого за 8 незамінними амінокислотами (лізином, треоніном, валіном, метіоніном, триптофаном та ін.), які тварини повинні одержувати в готовому вигляді. За даними П. Тихоновського на 1 гектар посіву ячменю для збалансування білкового компонента потрібно сіяти 0,32-0,34 га гороху, а на гектар вівса - лише 0,02 га, оскільки ця культура має оптимальне співвідношення амінокислот у зерні. За норми 10 % овес містить 9,8 % комплектного білка, тоді як озима пшениця - лише 5,7- 95 6,07, ячмінь 6,93-7,13, горох - 30,15 %. Як видно, зерно пшениці - це найбільш розбалансований корм. Пшеничного білка потрібно давати в 1,7 раза більше, ніж вівсяного, що негативно позначається на стані тварин. Економічно це є збитковим, а біологічно - шкідливим, причому посіви вівса в 2,6 раза менше мінералізують органічну речовину, ніж пшениця і на 40 % менше, ніж ячмінь. Тому розширення площі вівса для кормових цілей у районах, де він дає високі врожаї, за рахунок скорочення посівів пшениці - один з важливих напрямів збереження і розширеного відтворення родючості грунту і водночас засіб зміцнення кормової бази тваринництва. Удосконалення структури посівних площ необхідно поєднувати з правильним чергуванням сільськогосподарських культур. Правильно побудовані й освоєні сівозміни підвищують урожайність на 30-40 % і забезпечують повніше використання техніки і робочої сили. У підвищенні економічної родючості ґрунту велика роль належить також прогресивним системам обробітку ґрунту, системам насінництва, полезахисним смугам. Значним резервом поліпшення використання земельних ресурсів є підвищення продуктивності природних кормових угідь, частка яких становить 17,8 % всієї площі сільськогосподарських угідь України. Однак значні площі природних сінокосів і пасовищ використовуються малоефективно, хоч виробництво кормів на них є значно дешевшим, ніж на орних землях. Підвищення продуктивності природних кормових угідь можна досягти завдяки докорінному і поверхневому поліпшенню їх. Особливо важливе значення для підвищення ефективності ви- користання земельних ресурсів має меліорація. |