С. О. Караман, О. В. Караман орфоепічний тренінг Завдання і вправи

• Название: С. О. Караман, О. В. Караман орфоепічний тренінг Завдання і вправи
• Анкор: Orfoepichny_trening_-_kopia.doc
• Дата: 11.05.2018
• Размер: 1.14 Mb.
• Имя файла: Orfoepichny_trening_-_kopia.doc
• Тип: Документы; #19124
• страница: 5 из 24

69. Прочитайте. Складіть на основі прочитаного пам’ятку для вироблення чіткої дикції.

Сутність дикції як феномену полягає в тому, що промовець мусить чітко вимовляти не тільки думку, але й кожен звук губами і язиком. Губи повинні рухатись під час розмови постійно, а язик, по можливості, мусить не зачіпатись за зуби чи за будь-які інші частини ротової порожнини. Він увесь час перебуває в напруженні, змінюючи своє положення від одного до другого звуку, що справляє враження зачарованості, згоди з мовцем.

Між окремими словами можна робити незначні паузи, а між реченнями, фразами, окремими думками допускати більш тривалі інтервали, даючи можливість слухачам зосередитись, щоб добре розуміти, про що йдеться. Але твердим правилом є таке: уникати будь-яких зайвих звуків, невизначеності, заповнення пауз словами-паразитами чи звуками, типу: е-е-е, м-м-м, и-и тощо.

Процес артикуляції охоплює не тільки язик, губи, зуби, але й міміку, зміни в обличчі, навіть у жестах, у всій постаті промовця. Чіткість, виваженість у виборі вербальних та невербальних засобів спілкування підсилюють враження, захоплюють слухача не тільки змістом, але й формою вираження, викликають довіру та бажану реакцію слухача, співрозмовника.

Важливо знайти для себе найбільш приємні (оксамитового звучання) висоту звуку і тембр звучання. Для цього струменем повітря можна пошукати впродовж голосових зв’язок таке місце, натискуючи на яке струменем повітря можна почути найприємніший звук. Кількаразове повторення визначить бажаний тембр. Зафіксувати слід увагу саме на ньому, а потім намагатися щоразу користуватись саме ним під час розмови, виступу, відповіді (З посібника).
70. Прочитайте. Чи поділяєте ви думки автора тексту? Складіть поради для тренування й збереження голосу, вживаючи дієслова наказового способу.

Голос – це найдосконаліший інструмент, який вимагає турботливого ставлення. Берегти й зміцнювати його слід вправами, тренуваннями, дотриманням температурного режиму.

При палінні, як і при перепадах температури води, голосові зв’язки потовщуються, що значно утруднює дихання, а це негативно відбивається на якості голосу. Збільшення чи розбухання голосових зв’язок, що призводить до їх незмикання, коли щілина між двома ніжними смужками так розширюється, що вони перестають торкатись одна одної, призводить до того, що людина позбавляється звучання голосу взагалі.

Голос грубий, глухий чи писклявий дратує тих, хто слухає, гальмує процес сприйняття змісту мовлення. Втрата голосу призводить до дискомфорту і дисгармонії мовця і слухачів, створює безвихідну ситуацію.

Голос – це не тільки провідний елемент процесу спілкування – мови й мовлення, але й інструмент самовираження особистості, ілюстрації власного іміджу, відповідний фактор формування громадської думки людей бажаним чином.

Знайти “свій голос”, свій найприємніший тембр (забарвлення) звучання і утримувати його якнайтриваліший час – завдання нелегке, а результат його – корисний і приємний і необхідний за будь-яких обставин.

Неякісне харчування, зловживання палінням, часте підвищення голосу псує його. Мовець повинен шукати спосіб, який би створював враження про його високу загальну особистісну культуру, привертав би увагу, симпатію, бажання слухати його.

Говоріть до себе (про себе) з повагою, з любов’ю, обережно, наче ви звертаєтесь до високої особи, від якої залежить стан здоров’я, ідобробут (В.Пасинок).
71. Прочитайте текст, дотримуючись фонетичних засобів мовлення (інтонація, мело­дика, динаміка, тембр, артикуляція, темп, дикція та ін.).

Марія Башкирцева

Творчість Башкирцевої – це аристократичний жест, грайлива молодість, що розквітла в барвах феєрично яскравих із подихом розкішного саду. Природа, з якої черпала свої творчі сили й кольористичні враження, дала їй змогу висловити свою думку зі смаком і глибоким виявом почуттів.

Марія Башкирцева народилася 23 листопада 1860 року біля Полтави. Батько її, багатий дворянин, був маршалі у Полтаві, мати походила з українізованої, колись татарської, родини Бабаніних, родини дуже шляхетної і давньої.

Перші літа молодості прожила Башкирцева на Харківщині у свого діда, багатого дідича, людини високоосвіченої.

Року 1870 родина Бабаніних-Башкирцевих-Романових виїжджає з України до Флоренції. Відвідує Австрію, Німеччину та Швейцарію, а потім поселяється в Ніцці. Перебування в тому місті мало великий вплив на молоду Башкирцеву. Марія Башкирцева з наймолодшого віку виявила талант артистки.

Вже на тринадцятім році життя складає собі програму науки, до якої входять природознавство, філологія та музика.

Ще раніш вчиться малювати у київського майстра Котарбінського. У чотирнадцять років читає класиків, грецькі та латинські твори, складає іспити зрілості, вільно розмірковує про модерні імітації, читає Колінса, Діккенса, Шекспіра. Велика туга за знанням і працею стелиться безперервною ниткою через ціле її життя. Малі успіхи не задовольняли її ніколи, тож прагла чимраз більшого вдосконалення. А природа була до неї щедра. Осягнувши перші лаври, Башкирцева іде далі в пошуках ідеалу. Вона прагне до того шляхетного пошуку форми, яка дає їй душевну вартість і насолоду. Башкирцева добирає найтонших нюансів окремих частин тіла, але бажає повідати й вираз душі. Й таким глибоким почуттям подає нам правду, яка сяє в усіх працях молодої малярки, приймає все нове, знайдене в технічних студіях і піддає його оцінці свого серця (В.Шевчук).
Користуйтеся багатствами рідної мови!*
72. Прочитайте. Прокоментуйте, поясніть, за яким значенням розрізняють подані слова. Поясніть зміни голосних у потоці мовлення.

Дебошир, дебоширство, бешкетник, бешкет. Наші газетярі вподобали слова дебошир, дебоширство, дарма що ні в класичній літературі, ні в народній мові їх не натрапиш. Ми часто читаємо на шпальтах наших газет: “З дебоширами треба повести рішучу боротьбу”; “Дебоширство в місцях відпочинку трудящих – недопустиме явище”; “Затриманий п’яниця продовжував дебоширити”. Нема ніякої потреби вдаватись до неукраїнських слів, які до того ж не кожний розуміє на Україні, коли є всім відомі українські слова: бешкетник (“Бешкетники свистіли пронизливо й неприємно”. – О.Ільченко), бешкет ( “Ідіть, хлопці, не чиніть бешкету”. – С.Васильченко), бешкетувати (“Сором ховатися умів бешкетувати, зумій і відповідь казати”. – С.Васильченко).

Магазин, крамниця, крамничка. У сучасній українській офіційній і діловій мові слово магазин замінило всі Інші синоніми, широко відомі в класичній літературі й живому мовлененні, де якщо й траплялося слово магазин (або гамазин, гамазей, гамазея, гамазія), то далеко в вужчому значенні. Ці слова означали не будівлю для продажу, а велику комору на зерно (“Підпалюють гамазини з хлібом”. – О.Стороженко) або комору на різне начиння, знаряддя, продукти (“Рушниць, мушкетів, оружжин наклали повні гамазеї”. – І.Котляревський; “На самім кінці Борислава... стояв великий магазин, де складували земний віск”. – І.Франко).

Заклад, де продають харчі або якісь інші припаси й речі, незалежно від розміру його й асортименту краму, в класичній літературі й народній мові називали й називають крамницею: “Завів крамницю з тютюном” (І.Нечуй-Левицький); “Ще сонце не зайшло, а вже крамниці почали зачинятись” (М.Коцюбинський); “Лелія спинилась біля одної дуже великої крамниці, там в освітленому вікні стояло багато квітів” (Леся Українка). Крамниці, де продають спеціальні вироби, мають теж свої назви: книгарная, де продають літературу, цукерня , де продають солодощі тощо (“Перед дверима цукерні ще помацався за кишеню, чи є гроші”. – Л.Мартович).

Якщо мовиться про дрібну сільську крамницю, вживають зменшеного іменника – крамничка, відповідно до російського слова лавка: “Яків зайшов до кума в крамничку “ (Марко Вовчок).

Навряд чи є потреба заміняти всі ці слова одним-однісіньким словом магазин, бо таким способом збіднюється багата на різноманітну лексику українська мова.

Громадський, громадянський, цивільний. Прикметник громадський, що походить від іменника громада, означає “належний до певного колективу людей”: “Громадських людей кликали цінувати” (Марко Вовчок); “Тут кінчалося місто і далі лежав уже громадський вигін, на якому стояли гамазеї з хлібом” (П.Панч). Прикметник громадянський вказує на суспільство або людність цілої країни, на все громадянство, що підлягає законам цілої країни й виконує пов’язані з цим обов’язки. Від цього маємо вислови: громадянські права, громадянська війна, цебто війна різних класів одного суспільства, тощо.

Властиве українській мові слово цивільний, як і прикметник громадянський, відповідає російському гражданский, штатский: “Він не знаходив принципової різниці між своєю роботою в армії й своїми цивільними перспективами” (Л.Смілян­ський); “Це був кремезний хлопець у цивільному костюмі” (Ю.Смолич); “Художник розбудив ще якогось цивільного в кепі, в благенькому демісезонному пальті”... (О.Гончар). Із цих прикладів бачимо, що прикметник цивільний – протилежний слову військовий тощо. Кажемо: цивільне будівництво, а не грома­дянське, хоч може бути громадське будівництво, коли щось будується на громадських засадах; цивільне законодавство, цивільний кодекс – протилежно до карного кодексу, цивільний шлюб, а не громадянський шлюб, – на відміну від церковного шлюбу.
Уникайте помилок!

Розмовне (ненормативне) мовлення	Літературне (унормоване) мовлення
За голосом впізнав однокласницю За пропозицією учителя За думкою моїх ровесників За зізнанням мого сусіда За зростом шикуйся! За ініціативою старости За друга розповісти

Правопис і вимова

Правильно пишіть	Правильно вимовляйте
Балхаш, шу (озеро) Балхаш, ша (місто) бальзамінний бальзаміновий бальзамований Бангкок, ка Бангладеш бандероль, лі, ллю тобі радість	[балхашу] [балхаша] [мін:и] [мінови] [мовани] [бангкок] [бангладеш] [бандеирол’:у] [тоб’і] [рад’іс’т’]

Наголошування

Правильно наголошуйте слова!

абищиця абищо абиякий абіссінець абрикос абрикоса абрикосовий абрис абсорбер

73. Поставте наголос у словах, поділіть слова на склади, визначте ритмічну структуру виділених слів, поясніть їх лексичне значення. Складіть із виділеними словами речення.

Рукопис, гуртожиток, машинопис, життєпис, лісостеп, землемір, пішохід, листопад, ознака, Рава-Руська, спідлоба, стогін, троїстий.
74. Укладіть словник найуживаніших лінгвістичних та літературознавчих термінів (до 30 слів), записавши їх транскрипцією. Поясніть, які звукозміни зумовили невідповідність між написанням і вимовою.
Як правильно сказати?

75. І. Прочитайте. Виберіть правильну відповідь і обґрунтуйте.

1. Коли йдеться про якусь проблему, що потребує розв’язання чи дослідження вживають слово питання чи запитання?

2. Коли йдеться про звертання, що потребує відповіді, пояснення, краще надавати перевагу слову запитання чи питання?

3. Запобігати аваріям, помилкам чи аварії, помилки?

4. Попереджувати аварії, помилки чи аваріям, помилок?

5. Замісник чи заступник – людина, що з якихось причин тимчасово виконує чиїсь обов’язки (замість когось)?

6. У нашому університеті в системі проводяться цікаві міроприємства чи заходи?

7. Збиткуватися з однокурсника чи збиткуватися над однокурсником?

8. Глузувати зі студентів чи глузувати над студентами?

9. У двох студентів співпадають наміри чи у двох студентів збігаються наміри?

10. Як ми збіднили тематику курсових робіт чи як ми збідніли тематику курсових робіт?

11. Багатотомне видання творів одного автора можна назвати і зібранням і збіркою. Якими словами слід називати однотомне видання творів одного автора – збіркою чи зібранням?

12. Студенти першого курсу звертали свою увагу на старшокурсників чи старшокурсники привертали увагу студентів першого курсу?

13. На нього ніхто не звертав уваги чи до нього ніхто не привертав увагу?

14. Коли йдеться про людину, яка має змогу, силу, певні дані щось зробити, вживають слово здатна чи здібна?

15. Здібний співак чи здатний співак?

16. Ректорові університету (мимохіть чи мимохідь?) довелося вжити адміністра­тив­них заходів.

17. Минає чи проходить повільно час?

18. Збори відбудуться в січні місяці чи збори відбудуться в січні?

19. Міфічний чи міфологічний герой?

20. У статті йдеться про міфічні чи міфологічні теми?

21. Поштовий ящик чи поштова скринька? Дерев’яний ящик чи дерев’яна шухляда? Скринька для скарг і пропозицій чи ящик для скарг і пропозицій?

22. Ніяк не вдавалося заснути чи не щастило заснути? Ні, не везе-таки мені чи ні, не таланить мені? Щасти тобі, Ростиславе, чи хай везе тобі, Ростиславе? Мені сьогодні щастило чи таланило?

23. Про Жмеринку вона не мала ніякого уявлення чи ніякої уяви?

24. В його (уяві чи уявленні?) виринали картини дитинства.

25. Я слухав, (тамуючи чи гамуючи?) подих, розповіді професора.

26. Спокійніші (гамували чи тамували?) всіх.

ІІ. Запишіть виділені слова фонетичною транскрипцією, поділіть слова на склади, поясніть правопис і вимову.
Практичне заняття № 4-6
Орфоепічні норми
76. Дайте відповіді на запитання: 1. Що ви розумієте під орфоепічними нормами? 2. Яке значення має нормативна вимова? 3. Як вимовляються голосні звуки? 4. Чи зазнають у вимові змін ненаголошені голосні? 5. Яких змін зазнають приголосні звуки у мовному потоці? 6. Виокремте правила, яких необхідно дотримуватися під час вимови приголосних: [ґ], [г], [р], [д], [т], [з], [с], а також шиплячих і губних приголосних? 7. Як вимовляються буквосполучення тц, шц, чц, жц перед закінченням –і? 8. Як вимовляються буквосполучення -шся, -жся, -чся у 2 ос. дієслівних форм однини теперішнього часу і наказового способу? Підготуйте схеми-опори до теми «Вимова приголосних звуків». Доберіть приклади. При потребі користуйтеся довідкою.

Довідка

Орфоепічні норми – це закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти у вимові, які найповніше і найкраще виконують свою суспільну роль. Норми виробляються всією мовною практикою суспільства, обґрунтовуються науково й узаконюються відповідними актами. Орфоепічні норми охоплюють насамперед вимову звуків у різних позиціях, у сполученнях з іншими звуками, у граматичних формах, групах слів та окремих словах. Крім цього, вони включають і норми наголошування слів та інтонацію.

Нормативна вимова має велике суспільне значення: вона підвищує загальний рівень культури і полегшує процес спілкування. Адже відхилення від літературної вимови заважає взаєморозумінню між мовцями, відвертає увагу слухача.

Вимова наголошених голосних в українській мові чітка і виразна: [лехко], [тихиі], [літо], [рано], [холод], [вуз’ко] – голосні [е], [и], [і], [а], [о], [у] вимовляються ясно і не плутаються одна з одною. Не наголошені голосні через те, що послаблюється напруженість артикуляційних органів, менш виразні, зазнають невеликих змін. Проте не всі голосні – [а], [у] в наголошеній і ненаголошеній позиції майже не змінюються, хіба що впливають на них сусідні приголосні, завдаючи незначних змін: [гарниі], [гар’ачиі], [н’ан’ка], [знаіду], [дудка], [дукати], [д’ушес], [л’убити], [л’утиі].

Більших змін зазнають голосні [е], [и], [о]. Ненаголошений [е] наближається у вимові до [и], особливо перед складом з [и], [і], [у]: [ве^изи] – [ве^из’іт’] – [ве^изут’]. Перед складами з голосними [е], [о], [а] не наголошений голосний [е] менше піддається зміні: [ве^изе], [ве^изла], [ве^изло]. Так само ненаголошений голосний [и] наближається у вимові до [е] більше перед складом з [е], [а]: [ли^ехе], [ли^еха] і менше перед складами з [и], [і] та в кінці слова: [ли^ели], [пли^ев’іт’], [дати].

Багато змін зазнають приголосні звуки у мовному потоці. Є й окремі звуки, які вимовляються неправильно, спотворюються мовцями. Так, складні звуки [дж] і [дз] при вимові часто втрачають зімкнену частину: замість [йіжджу] вимовляють [йіжжу], [дріжж’і] замість [др’іждж’і, [п’ідтверже^иниі] замість [п’ідтвердже^иниі], [зеркало] замість [дзеркало], [кукуруза] замість [кукурудза] тощо. Іноді, навпаки, уставляють зімкнену частину там, де її не повинно бути, наприклад: [в’іджчудже^иниі], [зона в’іджчудже^ин’:а]. Мовці забувають (або й не знають), що ці звуки вимовляються злито. Навіть у словах, у яких пишемо дві окремі літери д і ж, д і з внаслідок злиття звуків у мовному потоці (явище асиміляції), хоч вони належать до різних морфем, відчувається їх злиття: [в’ідзс’іч], [надззвивчаіно], [п’іджжиўле^ин’:а].

Звук [ґ], діставши в сучасному алфавіті своє позначення, за звичкою не вимов­ляється носіями мови у словах [ґул’а], [ґатунок], [ґава], [ґрати] та ін. У цьому разі впливає те, що в друкарнях відсутня літера ґ. В іншомовних словах іноді вимовляють [ґ] у тих словах, у яких цей звук відсутній. Наприклад, нема його у грецьких словах [г’іпс], [г’ігант], [ге^иге^имон’ійа], [де^имагог’ійа], [орган], [орг’ійа]. У латинських словах, засвоєних українською мовою, він теж плутається із звуком [г]: [ґонґ], [ґоти], [жарґон], [реґе^инт], [танґо], [сленґ], [смоґ], [ре^иґлан], [ре^иґламе^инт], [шлаґбаум], [суґес’т’ійа] тощо.

У власних назвах також літери г і ґ плутаються, що відбивається й на вимові. Звук [ґ] треба вимовляти у словах: [Ваши^енґтон], [Вол’фґанґ], [Гете], [Гриґ], [Маґе^илан], [Паґан’ін’і], [Родриґо], але: [Геґе^ил’], [Г’уґо], [Габсбурґ], [Гамбурґ], [Гааґа], [Копе^ингаґе^ин].

Дзвінкі приголосні і в кінці слова, і в середині слів перед глухими вимовляються в українській мові дзвінко: [л’ід], [в’із], [дуб], [н’іжка], [кладка], [губка], [обпе^икти], [п’ід’т’іагти], але: [лехко], [вохко], [н’іхт’і], [к’іхт’і], [спи^етаў], [с тобойу], [роз^ссипати], [бе^из^с тебе].

Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова піддаються впливу дзвінких і одзвінчуються: [воґзал], [аізбе^ирґ], [фудбол], [коз’ба], [молод’ба]. Навіть на стику слів спостерігається одзвінчення глухих [н’ідж була м’іс’ашна], [брад даў книжку].

Шиплячі звуки в кінці слова і складу, а також перед голосними [и], [е], [а], [о], [у], крім подвоєних, вимовляються твердо: [н’іч], [плач], [йідеиш], [р’іж], [дошч], [тиша], [брошура], [шостиі], [чорнити], [че^ибрец’], [шеп’іт], [чистиі], [жити], [жур’і]. Перед [і], а після подвоєних і перед [а], [у] шиплячі напівпом’як­шені: [коми^еш’і], [кл’уч’і], [меж’і], [узвиш’:а], [узб’іч’:а], [п’ід’н’іж’:а], [по^удруж’:у], [роз^ск’іш’:у], [н’іч’:у].

Твердо вимовляються губні в усіх позиціях: [л’убоў], [твойа], [степ], [пеўниі], [мир], [сором], [кроўйу], [мйата], [верфйу], [голуб], [бити], [пйат’], [вйут’], [бйе]. Але перед [і] та в деяких словах перед [а] губні напівпом’якшені: [б’ілииі], [скуп’і], [м’ірка], [в’іхот’], [у торф’і], [ц’в’ах], [дзв’акати], [с’в’ашченик].

Приголосний [р] в українській мові ствердів. Він твердо вимовляється в кінці слова і складу: [писар], [харк’іў], [зв’ір], [т’урма], [бурйан], [мат’ірйу]. На початку складу він може бути і твердим, і пом’якшеним: [р’абий], [ради^еі], [р’ічка], [рибка], [буру], [бур’у].

Перед голосними [е], [и] приголосні вимовляються твердо: [лекц’ійа], [ле^иб’ідка], [котлета], [небо], [дере^иво], [диктор], [липа], [в’іне^иґрет], [дизе^ил’], [Сидороў], [Куницин], [те^иле^ибаче^ин’:а]. М’яка вимова приголосних перед [е] спостерігається лише в кількох випадках: м’який приголосний [н’] в кінці основи прикметників середнього роду м’якої групи: [п’ізн’е], [колишн’е] та в деяких прикметниках, утворених від іменників на -ння, -ття: [жи^ет’:евиі], [моўле^ин’:е­виі], [значе^ин’:евиі], [ми^ет’:евиі], а також у дієсловах [л’:е] і [л’:ец’:а].

Слід дотримуватися правил вимови в окремих групах приголосних: спрощувати [д] і [т] у словах [студен’с’киі], [контрасниі], [ш’існадз’ц’ат’], [ш’іс’:от], [аґенство], [ш’ізде^ис’ат] або зливати звук [т] із [с] в один складний звук [брац’кииі], [багацтво], [дац’киі], [де^иўйацсот]. Звук [д] перед свистячими та шиплячими зазнає їх впливу і перетворюється на [дз] або [дж]: [громадз’с’киі], [в’ідззнака], [в’іджчаі], [п ’іджжи^евити].

Буквосполучення тц, шц, чц, жц перед закінченням -і в іменниках давального і місцевого відмінків однини звучать як [ц’:], [с’ц’], [з’ц’]: [викруц’:і], [пл’ас’ц’і], [руц’і], [н’ізц’і]. Так само зазнають асимілятивного впливу ці ж звукосполучення і в іменниках чоловічого роду в називному відмінку множини [пе^ире^имоз’ц’і], [зви^етазц’і] та сере днюго роду в місцевому відмінку однини [у йаблуц’:і].

Спрощуються приголосні [д] і [т] у звукосполученнях [здц], [стц]перед закінченням -і в іменниках жіночого роду в давальному та місцевому відмінках однини: [горс’ц’і], [пойіз’ц’і], [не^ив’іс’ц’і].

Буквосполучення -ться у дієслівних формах третьої особи однини і множини теперішнього і майбутнього часу звучить як [ц’:а], [коле^иц’:а], [закрути^ец’:а], [научіц’:а], [знайомл’ац’:а], а -шся, -жся, -чся – як [с’:а], [з’с’а], [ц’с’а] у другій особі дієслівних форм однини теперішнього часу і наказового способу: [купайе^ис’:а], [маз’с’а], [мороц’с’а].