Всемирная история. Вступ всесв іст. Утвердження демократії в Афінах за Перикла
 Скачать 3.67 Mb.
|
|
Революційні виступи у Відні, столиці Австрійської імперії, також розпочалися після того, як надійшло повідомлення про ліквідацію монархії у Франції. Під тиском повсталого народу імператор Фердинанд І погодився надати конституцію і скликати Установчі збори. Одночасно з подіями у Відні в Австрії розпочалися національно-визвольні виступи. Революція охопила Угорщину. У Празі активізувалися чеські ліберали. Хорвати заявили про намір створити власну державу. Розпочалося повстання в австрійських володіннях в Італії. Австрійський уряд для придушення цих виступів використовував міжнаціональні протиріччя та іноземну допомогу. Революції в Італії розпочалися з повстання на о. Сицилія в січні 1848 р. У деяких з італійських держав у роки революції було прийнято конституції. У березні 1848 р. відбулися народні повстання в Мілані та Венеції, внаслідок чого австрійські війська залишили більшу частину Північної Італії. Проте, незабаром національно-визвольний рух був придушений французькими та австрійськими інтервентами. У Північній Італії поновились абсолютистські порядки і влада австрійців. Революції 1848-1849 років у Європі завершилися поразкою. Лютнева революція 1848 р. у Франції позбавила влади короля Луї-Філіппа, але не призвела до встановлення міцної республіки. У Німеччині, Австрії та Італії національні рухи не змогли досягти поставленої мети. Проте, незважаючи на це, революції не минули безслідно. Чимало революційних завоювань у тій чи іншій формі збереглися. Конституційний устрій у державах Європи став правилом, а не виключенням. У більшості європейських країн було остаточно ліквідовано давні феодальні повинності селян. Правлячим колам держав Європи після поразки революцій не вдалося відновити старі порядки. Революції показали неможливість продовження політики Священного союзу. Окремі монархи стали пристосовувати ідеї національно-визвольних рухів до своїх інтересів.      28.Становлення незалежних держав на Балканському півострові у ХІХ − на поч. ХХ ст. Після поразки в Кримській війні 1853-1856 рр. основним змістом зовнішньої політики російського уряду стала боротьба за ліквідацію важких умов Паризького мирного договору. Росія відмовилася виконувати умови Паризького договору про заборону тримати на Чорному морі військово-морський флот. Як наслідок, Росія активізувала свою політику на Балканах, узявши курс на розвал Османської імперії через підтримку національно-визвольних рухів. Росія намагалася утвердитися і в Румунії, повернути частину Бессарабії та встановити контроль над протоками Босфор і Дарданелли. Улітку 1875 р. спалахнуло повстання в Боснії та Герцеговині, яке започаткувало балканську (східну) кризу. Балканська криза (1875-1878 рр.) стала наслідком загострення суперечностей між європейськими державами в Південно-Східній Європі, внутрішньополітичної кризи Османської імперії, піднесення національно-визвольної боротьби пригноблених народів Балкан (у квітні 1876 р. почалося повстання в Болгарії, улітку того ж року війну проти Туреччини розпочали Сербія та Чорногорія). Туреччина, підбурювана Англією, відхилила пропозицію Росії про мирне врегулювання конфлікту зі слов’янськими народами. Царський уряд у квітні 1877 р. оголосив війну. Воєнні дії розгорнулися на Балканах і в Закавказзі. Наприкінці червня 1877 р. російська армія здобула стародавню столицю Болгарії місто Тирново, у липні захопила Шипкинський перевал та утримала його, відбивши численні контратаки турецької армії, а в листопаді взяла штурмом сильну фортецю Плевну. У грудні російські війська захопили Софію. У січні 1878 р. основні сили російської армії перейшли Балканські гори. Почався загальний наступ російських військ. Турки були розгромлені під Філіппополем (зараз місто Пловдив), а потім без бою залишили Адріанополь (Едірне). Нові перемоги було здобуто на Кавказі. Над Туреччиною нависла загроза цілковитого розгрому. Це налякало Англію та Австро-Угорщину, оскільки призвело б до зміцнення могутності Росії. Англія ввела свій флот у Мармурове море, погрожуючи Росії розірвати дипломатичні відносини, якщо вона захопить Константинополь. Австро-Угорщина заявила протест проти продовження воєнних дій. Росія не була готова до нової великої війни з європейськими державами. Командування зупинило війська в містечку Сан-Стефано (поблизу Стамбула), і 19 лютого 1878 р. тут було підписано прелімінарний (попередній) мирний договір. Він передбачав створення автономного князівства Болгарії, проведення Туреччиною реформ у Боснії та Герцеговині, визнання незалежності Румунії, Сербії та Чорногорії, передачу Росії Південної Бессарабії, а Румунії — Північної Добруджі; в Азії Росія отримала міста Ардаган, Каре, Батум, Баязет. Англія та Австро-Угорщина були невдоволені договором у Сан-Стефано, зажадали перегляду його умов на Європейському конгресі й почали погрожувати Росії війною. Царський уряд змушений був погодитися на скликання конгресу, який відбувся влітку 1878 р. в Берліні. Вигідні Росії та балканським народам умови Сан-Стефанського миру було переглянуто й погіршено. Болгарію поділили на три частини, і тільки Північна Болгарія здобула свою державність. Територіальні надбання Чорногорії та Сербії зменшувалися. Боснію та Герцеговину окупувала Австро-Угорщина. Англії дістався острів Кіпр, який став плацдармом для її експансії в Єгипет. У Закавказзі за Росією залишилися лише Каре, Ардаган і Батум. Нові національні держави на Балканах у системі міжнародних відносин Проголошення незалежності Сербії, Болгарії та Румунії не розв’язало проблеми Балкан. Правителі нових держав не вважали, що справа національного об’єднання своїх країн остаточно розв’язана. Князь Сербії Мілан Обренович вважав, що Росія основну ставку зробила на Болгарію, і це не дозволило йому об’єднати всі сербські землі. Тому у своїй зовнішній політиці він узяв курс на Австро-Угорщину. У 1881 р. Сербія з Австро-Угорщиною підписала договір про те, що відмовляється від претензій на Боснію і Герцеговину. Австро-Угорщина, своєю чергою, підтримала ідею перетворення Сербії на королівство з необмеженою владою М. Обреновича.. За конституцією 1888 р. Сербія ставала конституційною монархією. Проти політики М. Обреновича, а згодом його сина Александра, який фактично скасував конституцію, у Сербії зріла опозиція, на чолі якої стояв Нікола Пашич. Останньою краплею стало одруження Александра з жінкою із сумнівною репутацією. У ніч на 11 червня 1903 р. стався переворот. Монарха та його наближених було вбито. Королем Сербії було проголошено Петра І Карагеоргієвича (1903-1921 рр.). Новий король почав проводити протекціоністську політику, яка сприяла формуванню власної промисловості й національної буржуазії,. Боснійська криза прискорила створення союзу у 1912 р. між Сербією, Болгарією, Грецією та Чорногорією, спрямованого проти Туреччини. в Болгарії. Після проголошення незалежності країни її трон посів представник німецької герцогської династії Александр Баттенберг. Але правитель Болгарії не виправдав сподівань Росії та взяв курс на союз із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Це було викликано тим, що Росія виявилася нездатною відстояти кордони Болгарії за Сан-Стефанським договором. Зрештою, від 1883 р. Росія зарахувала Болгарію до своїх ворогів. У 1885 р. в Південній Болгарії, що ще перебувала під владою Туреччини, спалахнуло повстання. Повсталі проголосили об’єднання двох частин країни. А. Баттенберг став королем усієї Болгарії, яка стала єдиною в березні 1886 р. У серпні 1886 р. в Болгарії відбувся переворот, організований проросійськими силами. Але новий уряд знову очолили проавстрійськи налаштовані представники, а новим правителем було обрано німецького принца Фердинанда Саксен-Кобурзького. Болгарія продовжувала залишатися у сфері впливу Німеччини та Австро-Угорщини. У 1908 р. Болгарія остаточно проголосила свою повну незалежність від Османської імперії, а також була проголошена царством. Найменшою і найвідсталішою державою була Чорногорія. Тут правив князь Петро II Негош (1860-1918). Незначна промисловість перебувала в руках італійського та австрійського капіталу. Державний бюджет формувався на основі російських субсидій. На початку століття через відверте невдоволення родової (племінної) знаті князь був змушений вдатися до реформ. Наприкінці 1905 р. було скликано скупщину, що прийняла конституцію, згідно з якою в Чорногорії встановлювалася спадкова монархія на чолі з князем. Чорногорія була найнадійнішим союзником Сербії. Румунії. У 1881 р. вона була проголошена королівством на чолі з німецькою династією. У правлячій еліті було сильним прагнення створити Велику Румунію, до складу якої, крім Існуючих володінь, увійшли б Трансільванія, Бессарабія та Буковина. Але щоб здобути ці землі, потрібно було йти на конфлікт із Росією та Австро-Угорщиною. Румунія обрала орієнтацію на Австро-Угорщину, яка обіцяла їй підтримку в боротьбі за Бессарабію. 29.Конституційні реформи 1860-х рр. в монархії Габсбурґів: становлення системи дуалізму Наприкінці 50-х років ХІХ ст. політичний режим, який був установлений в Австрійській імперії після революції 1848-1849 рр., переживав кризу. Вона була обумовлена внутрішньополітичними й зовнішньополітичними чинниками. У цих умовах імператор Франц Йосиф (1867—1916) погодився на політичні реформи. Вони були спрямовані на досягнення компромісу між німцями (австрійцями) й угорцями. У лютому 1867 р. було затверджено конституцію Австрії та відновлено конституцію Угорщини (існувала до 1848 р.) й сформовано новий уряд. За «угодою між королем і угорською нацією» («Аусгляйхом») Австрійська імперія перетворювалась на дуалістичну монархію — Австро-Угорщину — у складі двох частин: «Цислейтанія» (Австрія, Чехія, Моравія, Сілезія, Грац, Істрія, Трієст, Далмація, Буковина, Галичина і Крайна) і «Транслейтанія» (Угорщина, Трансільванія, Фіуме, Хорвато-Славонія (отримала автономію у 1867 р.)). Угорщина отримала політичну та адміністративну автономію, власний уряд і парламент — сейм. На чолі Австро-Угорської імперії стояв австрійський імператор із династії Габсбургів, який одночасно був королем Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. За австрійською конституцією рейхсрат — двопалатний парламент (Палата панів і Палата депутатів, усього 525 депутатів). До Палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначати пожиттєвих членів. Ними, зокрема, були митрополит Андрей Шептицький та письменник Василь Стефаник. Палата депутатів формувалася за результатами виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежене майновим і віковим цензом та куріальною системою. У 1907 р. було запроваджено загальне виборче право, ліквідовано куріальну систему виборів. Отже, австро-угорський компроміс, створивши для обох частин монархії конституційну ліберальну форму правління, забезпечив збереження для Габсбурзької монархії статусу великої держави, посприяв бурхливому економічному розвитку й модернізації усіх сторін суспільного життя. Покінчивши з режимом абсолютизму, компроміс не усунув чинників дестабілізуючих (збереження сильної влади імператора, врівноважуюча роль парламентських структур, нерівноправне політико-правове становище національних меншин імперії), що в умовах поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні спричинило розпад імперії у 1918 р. 30.Громадянська війна у США (1861–1865 рр.): причини та наслідки Президентом США від 1800 р. був Томас Джефферсон, автор Декларації незалежності. Він був представником республіканців, які виступали за активне захоплення нових земель. Першим великим територіальним надбанням адміністрації Джефферсона стала Луїзіана куплена усього за 15 млн доларів у Франції 1803 р. Внаслідок цього територія США збільшилася вдвічі. Подальші територіальні надбання на кінець XIX ст. сформували територію країни. Такою, в цілому, вона залишається й до сьогодні. Одночасно зі збільшенням території стрімко зростало населення країни. Разом із цим катастрофічно зменшувалося корінне населення континенту - індіанці. Через нестачу робочих рук на континенті до Америки, починаючи з XVII ст., завозили негрів-рабів. Впродовж першої половини XIX ст. їхня чисельність постійно зростала: з 1,19 млн чоловік у 1810 р. до 4 млн у 1860 р. Ставлення до рабства у різних регіонах США було неоднаковим. На Півночі та Заході країни рабство засуджували і воно було скасовано. На Півдні у справі щодо використання праці рабів моральна сторона питання поступалася економічній вигоді. Тому рабство зберігалося. Перша половина XIX ст. на Півночі стала періодом бурхливого розгортання промислової революції. Рабовласницький Південь в той самий час зберігав аграрний характер економіки і дедалі більше відставав у своєму розвитку. Проте керівництво країною перебувало в руках представників південних штатів. Ускладнювало ситуацію також те, що рабовласники Півдня намагалися поширити плантаційну систему господарювання на нові землі Заходу, де між противниками і прихильниками рабства виникали інколи збройні сутички. Політичні лідери Півночі виступали за ліквідацію рабства в усій країні. Плантатори Півдня вбачали у цих планах загрозу для свого способу життя. Чимало з них виступало за відокремлення від США і створення власної держави. Після перемоги на президентських виборах 1860 р. республіканця Авраама Лінкольна, що був рішучим противником рабства, плантатори Півдня перейшли до рішучих дій. Першою про вихід зі складу США у грудні 1860 р. заявила Південна Кароліна, а в лютому 1861 р. 11 південних штатів оголосили створення нової держави-Конфедерації Американських Штатів. 12 квітня 1861 р. її війська захопили Форт-Самтер, де перебував союзний гарнізон. У США розпочалася громадянська війна. Причини громадянської війни 1. Протистояння двох систем — системи рабства на Півдні й системи найманої праці на Півночі. Панування рабовласників гальмувало розвиток капіталістичного господарства. 2. Невирішеність проблеми рабства і поширення його на нові землі. 3. Боротьба за західні землі між плантаторами і фермерами. • рабовласники вимагали заснувати на Заході нові плантації, поширити рабство на нові території; • фермери вимагали безплатної передачі земель і ведення вільного фермерського господарства. 4. Боротьба за владу між плантаторами Півдня і буржуазією Півночі. На своєму конгресі рабовласники Півдня утворили уряд і обрали свого президента — великого плантатора полковника Дж. Девіса. Центр Конфедерації — м. Річмонд. Крім захисту рабовласницьких порядків, плантатори Півдня намагалися повернути збройним шляхом своє панування у державному апараті, усунувши звідти республіканців. На конгресі було прийнято рішення сформувати 100-тисячну армію. Квітень 1861 р. Початок воєнних дій між Північчю і Півднем (громадянська війна). Громадянська війна — організована збройна боротьба між різними верствами населення та політичними угрупованнями всередині країни за політичну владу. Етапи громадянської війни Перший етап (1861—1862 pp.) Нерішучість буржуазії в боротьбі проти рабовласників, яка ставила за мету тільки збереження Союзу. Перевага Півдня, де були сильні воєнні традиції. Другий етап (1863—1865 pp.) Перехід до війни по-революційному. Було знищено рабство і проведено інші демократичні перетворення. Воєнні дії на першому етапі громадянської війни 12 квітня 1861 р. Війська Півдня обстріляли форт Самтер — укріплення на невеликому острові при вході в бухту Чарльстона, а через два дні оволоділи ним, Так розпочалися воєнні дії між Північчю і Півднем. Південь сподівався на допомогу Великої Британії і Франції, які були тісно пов’язані з плантаторами, отримуючи від них бавовну. Англійські робітники своїми рішучими виступами зірвали плани англійського уряду послати війська на допомогу Півдню. А. Лінкольн оголосив про формування армії Півночі з добровольців. Організовувалися окремі полки й роти за професіями або за національностями (із робітників-іммігрантів). Червень — липень 1861 р. Великі сили Півдня почали наступ на Вашингтон (столицю Півночі). Сталася битва за 40 км від Вашингтона — одна зі значних битв першого періоду війни. Серпень 1861 р. Великі сили Півдня вдруге вирушили на Вашингтон. Столиця встоялаціною великих зусиль. Північани прийняли план оточення військ Півдня кільцем (план “Анаконда” — “удаваного оточення”). Він передбачав морську блокаду південних штатів і здійснення натиску на заколотників уздовж усього сухопутного кордону. Командування Півночі вело війну нерішуче, утримувалося від великих наступальних операцій. 1862 р. Масові виступи народних мас проти нерішучих дій уряду й командування військ. Причини поразки Півночі на першому етапі війни 1. Небажання уряду і командування військ перейти до революційних методів ведення війни. 2. Буржуазія Півночі боялася втратити джерело постачання своїх фабрик бавовною, а тому діяла нерішуче і прагнула до примирення з Півднем. 3. Наявність в армії Півночі великої кількості таємних прихильників Півдня. 4. Значні дії контрреволюції на Півночі. 5. Не було вирішено питання про вільні землі на Заході. 6. Зберігалося рабство. |