Всемирная история. Вступ всесв іст. Утвердження демократії в Афінах за Перикла
 Скачать 3.67 Mb.
|
|
Другий етап громадянської війни Велику роль відіграли заходи, вжиті починаючи з 1862 р. 1. Видано закон про гомстеди, що сприяв залученню до армії фермерів (1862 p.). 2. Почав здійснюватися призов до армії негрів (дозволено 1862 p., але широко розгорнувся 1863 р. після скасування рабства). 3. Було звільнено рабів (з 1 січня ,1863 p.). 4. Почалася чистка армії від таємних прихильників Півдня. 5. Проводилися арешти контрреволюціонерів. 6. Почалася реорганізація армії. 7. Здійснювалася конфіскація майна заколотників. Гомстед — ділянка землі, яку мав право одержати кожний американський громадянин згідно із законом 1862 р. з великих земельних фондів на Заході, які були оголошені власністю держави, зі сплатою невеликого збору 10 доларів. Із часом ця ділянка переходила у його власність. Воєнні дії на другому етапі громадянської війни 1863 р. Північна армія під командуванням генерала У. Гранта оволоділа всією течією р. Міссісіпі, а морські сили Півночі оволоділи Новим Орлеаном. Генерал Лі на чолі основних сил південної армії здійснив рейд на Північ, щоб розгромити армію Півночі та захопити Вашингтон, Нью-Йорк, Філадельфію. Липень 1863 р. Битва під Геттісбергом (Пенсільванія), де армію Лі було зупинено і йому довелося повернути назад. Ця перемога знаменувала остаточний перехід уряду Лінкольна до революційних методів ведення війни і переломила хід війни на користь армії Півночі. 1864 р. Армія Півночі під командуванням В. Шермана вторглася в тил противника, перерізала важливі залізниці Півдня. На Півдні скрізь повстали раби. Кінець 1864 р. “Рейд до моря” 60-тисячної армії Шермана, яка рухалася трьома паралельними колонами, знищуючи все на своєму шляху. Напередодні 1865 р. армія Шермана вийшла до моря в районі Саванни. Територія Конфедерації була розрізана на дві частини. Із Саванни армія Шермана вирушила на північ, щоб з’єднатися з військами Гранта. Вона зайняла столицю Південної Кароліни — м. Колумбію — і з’єдналася з головними силами Півночі. Квітень 1865 р. Армія Півночі під командуванням генералів У. Гранта і В. Шермана захопила всю територію Конфедерації, зокрема й її столицю Річмонд. 9 квітня 1865 р. Армія Півдня капітулювала. 12 квітня 1865 р. Над фортом Самтер було знову піднято прапор США. Війна закінчилася повним воєнним розгромом рабовласників Півдня. 14 квітня 1865 р. А. Лінкольна смертельно поранив у театрі у Вашингтоні найманець рабовласників. Реконструкція Півдня (1865-1877 pp.) Це період перебудови соціальних і політичних відносин на Півдні, знищення колишніх порядків у південних штатах та відновлення державної єдності. Це примусова демократизація життя на Півдні США за допомогою армії. Період Реконструкції характеризувався активною боротьбою негрів за свої права, що визначило революційно-демократичний характер цих перетворень. 1.1865 р. Було внесено поправку до Конституції про відміну рабства на всій території Союзу. 2. Організовано вибори нових органів влади. 3.1866 р. Конгрес ухвалив 14-ту поправку до Конституції (почала діяти з 1870 p.), за якою чорношкірі дістали ті самі громадянські й політичні права, що й білі. Два чорношкірих було обрано до сенату, 14 — до палати представників, багатьох — до органів місцевого самоврядування. 4. Колишні керівники Конфедерації позбавлялися права обіймати державні посади. 5. Повсюдно на Півдні рабів звільняли від рабства, але вони не одержали землі. 6. Раби працювали наймитами у господарствах колишніх плантаторів. 7. Значну частину рабовласницьких плантацій було конфісковано, а плантаційні господарства перетворилися на господарства дрібних орендарів. Негри орендаторами не ставали. 8. Частину земель колишніх рабовласників продавали невеликими ділянками. 9. Реконструкцію на Півдні здійснювали за допомогою військ Півночі. На Півдні було створено п’ять військових округів. 10. Згодом рабовласникам повернули громадянські, політичні та економічні права (крім прав мати рабів). Їм було надано амністію (1872 p.), за якою уник заслуженої кари президент Півдня Дж. Девіс, відповідальний за навмисне вбивство 50 тис. солдатів і офіцерів армії Півночі, що перебували на Півдні як військовополонені. Вже 1876 р. всюди на Півдні панували колишні рабовласники 11. Хоча до влади в південних штатах повернулися рабовласники, їм не вдалося відновити тут рабство. Південь повільно, але все ж таки ставав на шлях капіталістичного розвитку. 12. 1877 р. Республіканці дали згоду на виведення військ із трьох штатів Півдня, що означало остаточну передачу влади на Півдні колишнім рабовласникам-плантаторам. Ці події — завершення періоду Реконструкції Півдня США. Висновки 1. Поступово колишні рабовласники почали витісняти всіх негрів з представницьких установ і повернулися до влади 2. Вони створили расистську організацію Ку-клукс-клан (1865 р.) для розправи з чорношкірими. В країні існувала расова дискримінація. 3. Негри не могли повною мірою користуватися політичними й багатьма громадянськими правами, існувала фактична нерівність. 4. Більшість колишніх плантаторів Півдня зберегла свої землеволодіння, на яких використовувалася праця негрів- наймитів. Расизм — вчення про фізичну і психічну нерівноцінність людських рас і народів, про поділ їх на “вищих” і “нижчих”, “повноцінних” і “неповноцінних”. Расизм слугував для виправдання гноблення негрів в Америці. 31.Об’єднання Італії: передумови та етапи Політична роздробленість Італії Віденський конгрес ) — конференція послів великих держав Європи, яка проходила у Відні з 18 вересня 1814 р. до 9 червня 1815 р. Мета конгресу врегулювати питання і перекроїти континентальну політичну карту після розгрому наполеонівської Франції. За рішенням Віденського конгресу, Італія була розділена на вісім держав: Королівство обох Сицилій (Неаполітанське королівство - найбільш відсталий регіон Італії), Папська область, герцогства Модена, Парма, Лукка, Тоскана, Сардинське королівство, Ломбардо-Венеціанське королівство, що увійшло до складу Австрійської імперії. До більшості з них повернулися колишні династії, що правили до французького панування. В італійських державах поновлювалися внутрішні митниці і деякі феодальні закони, проте землі, конфісковані у дворян і церкви, залишилися у нових власників. Скасування феодальних повинностей селян і привілеїв дворянства та духовенства також залишилися в силі. Майже всі ці держави потрапили під вплив Австрії. Відповіддю на це стала епоха «Рісорджіменто» - рух за звільнення з-під австрійського гніту та об'єднання Італії. Після поразки революції 1848 -1849 pp. в італійських королівствах (крім Сардінського) були реставровані абсолютистські порядки, панувала реакція. Конституції, прийняті в роки революції, були відмінені. Ломбардія знову була окупована австрійцями, влада папи римського опиралась на французьку військову силу, іноземна окупація також зберігалась у Тосканії та Романії. У 50-х роках Сардінське королівство (або П'ємонт) було єдиною італійською державою, де Савойська династія, прагнучи розширити свої володіння, проводила антиавстрійську політику. Конституційно-парламентський устрій в цій державі закріпився завдяки діяльності голови уряду, поміркованого ліберала Камілло Бенсо Кавура (1810-1861). Очолюваний Кавуром уряд підписав вигідні торгові угоди з провідними капіталістичними країнами, понизив митні тарифи, сприяв будівництву залізниць, зміцнював фінансову систему. Ці заходи прискорили розвиток капіталістичного способу виробництва в сільському господарстві та активізували промислове виробництво. Було реформовано законодавство країни. Сардінське королівство (П'ємонт) стало однією із сил руху за національне визволення та об'єднання країни. Передумови об'єднання Італії: 1) Пробуджувалася національна самосвідомість італійців, які усвідомлювали себе єдиною нацією та прагнули до національного визволення. 2) Більшість італійців розуміли, що роздробленість Італії перешкоджає її соціально-економічному розвитку. 3) На італійський національно-визвольний рух впливали передові ідеї щодо нації як носія державного суверенітету, що поширювалися Європою. Отже, основними завданнями для італійців були визволення італійських держав від австрійського гніту та створення об'єднаної незалежної держави. У національно-визвольному русі в Італії наприкінці 50-х рр. ХIХ ст. визначилися два напрями - помірковано-ліберальний і революційний. Помірковано-ліберальний напрям представляв інтереси ліберального дворянства і буржуазії Північної Італії та орієнтувався на об'єднання країни під верховенством Сардинського королівства, де формою державного правління була б конституційна монархія. Головна надія покладалася на П'ємонт. Лідер цієї течії граф К. Кавур, як і всі ліберали, відкидав шлях об'єднання країни «знизу», при якому б вирішальну роль відігравав народ. Він планував створення Королівства Північної Італії під егідою Савойської династії. Представники революційного напряму об'єднання Італії в єдину демократичну республіку спиралися на інтелігенцію, ремісників, робітників, селян. Їх лідерами були Джузеппе Мадзіні і Джузеппе Гарібальді. Дж. Мадзіні проповідував свободу особистості і національне визволення не лише Італії, але й усієї Європи. Його кредо було: «Я люблю мою країну, тому що я люблю всі країни». Він гадав, що європейські народи мають жити в рівності і братерстві в межах природних кордонів, відведених для них Богом. Уявлення Дж. Мадзіні про нову Європу передбачало руйнування монархічного правління в Австро-Угорщині, Росії та Османській імперії. Він бажав об'єднання у федерації Німеччини, Італії, земель від Балтійського до Чорного та Егейського морів. Росії він хотів компенсувати територіальні втрати в Європі, відвівши їй колонізаторську місію в Азії. Дж. Мадзіні вважав, що у ХХ ст. націоналізм має поширитися за межі Европи. І дійсно, надалі його твори служили джерелом натхнення для багатьох лідерів азіатських та африканських держав. Початок обєднання. Наполеон III, прагнучи посилити французький вплив в Італії та витіснити Австрію, уклав в січні 1859 р. з урядом Кавура таємний договір про спільні військові дії проти Австрії разом з армією П'ємонта. Згідно з угодою звільнені від австрійців Ломбардія та Венеція мали бути включені до складу П'ємонту і утворити Королівство Верхньої Італії, повністю залежне від Франції. Напередодні війни до Італії прибули 20 тисяч волонтерів, які прагнули взяти участь у визвольній боротьбі. Гарібальді також дав згоду взяти участь у війні як генерал армії П'ємонту і очолити 3-тисячний корпус волонтерів. У квітні 1859 р. Франція та П'ємонт оголосили війну Австрії. Після генеральних битв в червні 1859 р. біля Мадженте та Сольферино, в результаті яких австрійці зазнали нищівної поразки, вся територія Ломбардії була звільнена від їх окупації. Справа об'єднання Італії здавалась вже вирішеною. Але Наполеон III, який не хотів посилення Італії, в липні 1859 р. без згоди з П'ємонтом підписав з Австрією попередній мир. П'ємонт змушений був разом з Францією підписати з Австрією мирну угоду, згідно з якою Ломбардія відходила до П'ємонту, а Венеція полишалась під владою Австрії. У березні 1860 р. уряди Тосканії, Парми, Модена, частини Романії провели референдуми прийняли рішення про приєднання до П'ємонту. Тієї ж весни розпочалось повстання на о. Сіцілія. На допомогу повсталим виступив Гарібальді. 11 травня 1860 р. гарібальдійці висадились на острові. Після триденних боїв гарібальдійцям вдалося захопити Палермо. Було утворено уряд революційної диктатури, який одним з перших видав декрет про розподіл громадських земель серед учасників визвольної боротьби. Після битви 20 липня 1860 р. Сіцілію покинули Бурбони і весь острів був в руках Гарібальді. Він почав готуватися до висадки на континент. Армія Гарібальді в цей момент нараховувала 24 тис. чол. 17 серпня Гарібальді розпочав експедицію на континент. В цей час у Неаполі розпочалось повстання проти Бурбонів. 7 вересня 1860 р. гарібальдійці вступили до Неаполя. Генеральна битва відбулася 1 жовтня 1860 р. В результаті битви гарібальдійці отримали перемогу, а останні вірні Бурбонам війська зазнали поразки. Південна Італія була визволена. Було проведено референду про приєднання до П'ємонту Неаполітанського королівства та Сіцілії. Більшість населення проголосувало за приєднання. У квітні 1861 р. було офіційно оголошено про створення італійського королівства. Майже вся Італія (за винятком Рима та Венеції) були об’єднані під владою Савойської династії. Королем Італії став Віктор Еммануїл II. Лише в 1866 р. Венеція, а в 1870 р. Рим були приєднані до Італійського королівства. Столицею королівства став Рим (1871 p.). 32.Франко-прусська війна 1870–1871 рр. Утворення Німецької імперії. Після закінчення революції 1848—1849 pp. Німеччина залишалася феодально роздробленою державою. Пруссія прагнула зайняти панівні позиції. Утім відбувався процес швидкого економічного розвитку німецьких держав. У Рейнській області, у Саксонії, Сілезії виникла сильна, технічно добре обладнана велика заводська промисловість. Промислове виробництво і протяжність залізниць за 10 років зросли вдвічі. На 1860 р. Німеччина посіла третє місце у світовому промисловому виробництві після Великої Британії та Франції. Швидко зростав і промисловий пролетаріат. Стрімкий розвиток капіталізму сприяв розумінню необхідності вирішити питання про об’єднання Німеччини. У 1866 р. 22 німецькі держави (4 королівства, 11 герцогств, 7 князівств) і три вільні міста підписали договір про створення Північнонімецького союзу. Установчі збори, обрані на засадах загального виборчого права, затвердили конституцію, яка набула чинності з 1 липня 1867 р. На чолі Союзу був президент, на посаду якого завжди призначали прусського короля, що зосереджував у своїх руках виконавчу владу. Процесу об’єднання Німеччини заважала Франція, яка остерігалася посилення Пруссії, намагалася перешкодити об'єднанню німецьких земель під її зверхністю. Обидві країни прагнули війни, щоб остаточно вирішити протиріччя, що назрівали. Поштовхом до війни стали династичні суперечки навколо іспанського престолу. У 1868 р. в Іспанії сталася революція, внаслідок якої королеву Ізабеллу II було позбавлено престолу. Народ вимагав республіки, а правлячі кола Іспанії тим часом вели пошуки нового монарха. Улиплі 1870 р. престол запропонували родичеві прусського короля Леопольду Гогенцоллерну. Боячись опинитися між двома вогнями, Франція почала наполягати на тому, щоб кандидатура Леопольда, як претендента на престол, не розглядалася ні тоді, ні будь-коли у майбутньому. Пруссія, погоджуючись із першою вимогою, відмовлялася прийняти другу. Подальші наполягання Франції закінчилися тим, що прусський король Вільгельм І надіслав французькому послові "Емську депешу", підкореговану канцлером Бісмарком. У ній, зокрема, містилася фраза про те, що "його величність король відмовляється прийняти французького посла". Французький уряд сприйняв це як образу і 19 липня 1870 р. оголосив війну Пруссії. Майстерно розіграна Бісмарком провокація мала успіх. Пруссія в очах громадськості виступала як жертва агресії. Почавши війну, Франція виявилася непідготовленою до неї. її армія поступалася прусській як чисельно (250 тис. проти 400 тис. вояків), так і якісно. На початку серпня три німецькі армії вторглися в межі Франції. 20 серпня 80-тисячну французьку армію було оточено в районі фортеці Мец, а 1 вересня така ж доля спіткала 100-тисячне військо в районі м. Седан, де знаходився і сам імператор Франції Наполеон Ш. 2 вересня після нетривалих переговорів Наполеон III підписав акт про капітуляцію французької армії. Звістка про полонення імператора сколихнула Париж. 4 вересня 1870 р. населення вийшло на вулиці міста. Францію було проголошено республікою (Третя республіка у Франції). Влада перейшла до Тимчасового уряду національної оборони, що його сформував блок опозиційних політичних сил - від монархістів до радикально налаштованих республіканців. Прагнучи припинити війну, новий уряд запропонував Пруссії перемир'я і сподівався в подальшому домовитися про почесний мир. У відповідь Пруссія висунула відверто загарбницькі вимоги. Республіканці, які доступилися до влади у Франції, вважали прийняття тих умов національним приниженням. Отже, становище, в якому опинилася Франція, не залишало надій на швидке завершення війни. 16 вересня 1870 р. прусські війська з'явилися на підступах до Парижа. Місто було повністю блоковано. 27 жовтня французька армія, оточена в Меці, капітулювала. Затягування війни поставило Париж у нелегке становище. вороже військо оточило місто і наприкінці грудня 1870 р. почало обстрілювати його з важкої артилерії. Громадян найбільше непокоїли не руйнівні обстріли і втрати, а загроза голоду і холоду взимку. У січні 1871 р. на одного мешканця видавалося 300 грамів хліба на день. На дрова було порізано всі дерева паризьких бульварів. Щоправда, на "чорному ринку" можна було купити все, але ціни були доступні мізерній кількості громадян. Відсутність підвозу сировини і вивозу готової продукції' паралізували промисловість, а разом з нею і всю ділову активність мільйонного міста. Промисловці й торговці залишилися без прибутку, а робітники та службовці - без заробітної платні. Тисячі сімей існували завдяки винагороді, яку одержували за службу в Національній гвардії, - 1,5 франка на день. Мешканці міста не могли оплачувати квартир, промисловці й торговці - повернути взяті кредити. Щоб відвернути загрозу масових банкрутств, уряд заборонив вимагати виплат за борговими зобов'язаннями і за квартири до завершення війни. Однак це не могло зупинити зростання соціальної напруженості в місті, де на тлі напівголодного існування більшості його мешканців особливо впадала в око ситість мешканців багатих кварталів. |