Учебник по клиндиагностике (укр.). Учебник по клиндиагностике (укр. Вступ предмет клінічної діагностики

• Название: Вступ предмет клінічної діагностики
• Анкор: Учебник по клиндиагностике (укр.).doc
• Дата: 26.04.2017
• Размер: 2.87 Mb.
• Имя файла: Учебник по клиндиагностике (укр.).doc
• Тип: Документы; #5786
• Категория: Биология. Ветеринария. Сельское хозяйство
• страница: 4 из 32

41

яскраво-червоним, мідно-червоним, темно-червоним, синювато-чер­воним (Постников В. С., 1981). Плямисте гіперемійоване почерво­ніння шкіри є досить характерним для бешихи свиней, при кропи­в'янці ділянки почервоніння мають ромбовидну форму. Нерідко гіперемія шкіри виникає при тепловому ударі.

Геморагічне почервоніння з'являється при хворобах, які супро­воджуються геморагічним діатезом, тобто внаслідок крововиливів у шкіру або підшкірну клітковину. Геморагічні почервоніння, на відміну від гіперемійованих, частіше обмежені й мають вигляд цяток, плям або смужок. Крововиливи частіше з'являються на ді­лянках тіла з тонкою і ніжною шкірою — на внутрішній поверхні стегна, нижній стінці черева, боковій поверхні грудей. Спочатку вони мають червоний або вишнево-червоний колір, пізніше стають темно-червоними з жовтуватим або зеленуватим відтінками. Такі зміни частіше знаходять при чумі свиней і собак.

Диференціація гіперемійованого почервоніння від геморагічного має цінне діагностичне значення. При гіперемії червоне забарвлен­ня шкіри під тиском пальця зникає, а при наявності геморагій не проходить. Цей метод у практиці часто застосовують з тим, щоб відрізнити почервоніння у свиней при бешисі від крововиливів при чумі.

Ціаноз шкіри є ознакою тяжких порушень серцевої діяльності (пороки серця, хвороби міокарда, перикардит), запальних і застій­них процесів у легенях, зумовлених пневмонією, набряком легень, альвеолярною емфіземою їх, ексудативним плевритом, тиском на легені збільшеними органами черевної порожнини, особливо при гострій тимпанії рубця, гострому розширенні шлунка, метеоризмі кишечника.

Інтенсивність синюшного забарвлення буває від слабо синю­ватого відтінку до червоно-синього. Найбільше синюшність поміт­на на носовому дзеркальці у великої рогатої худоби, вухах, п'я­тачку, губах і нижній частині черева у свиней; на сережках і гре­бені у птиці, особливо при псевдочумі, коли вони стають синьо-червоними. Крім загального, ціаноз шкіри може бути місцевим, ко­ли він пов'язаний з місцевим порушенням кровообігу.

Жовтяничною шкіра стає при захворюваннях будь-якої етіоло­гії, які супроводяться ураженням печінки і порушенням її біліру-бінсинтетичної та білірубінвидільної функцій, а також гемолізі еритроцитів, зумовленому піроплазмідозами, лептоспірозом, після­родовою гемоглобінурією корів, гемолітичною хворобою поросят, інфекційним енцефаломієлітом коней. При всіх перерахованих хво­робах у сироватці крові збільшується кількість білірубіну внаслі­док посиленого гемолізу еритроцитів, порушення його перетцорен-ня через ураження гепатоцитів чи виділення з жовчю при меха­нічних перепонах (гемолітична, паренхіматозна та механічна жов­тяниці) .

42

Вираженість жовтяничного забарвлення шкіри залежить від ступеня білірубінемії. Легка жовтяничність характеризується не-аначним жовтим забарвленням, значна — лимонно-жовтим. Най­більш помітна жовтяничність на місцях, де шкіра тонка й менше пігментована — внутрішня поверхня вушних раковин, стегна, дій­ки і вим'я. Жовтяничність шкіри особливо помітна у собак і ко­тів, значно менше — у великої рогатої худоби, овець і свиней; у тварин інших видів її можна спостерігати лише при дослідженні слизових оболонок.

Еластичність (тургор) шкіри залежить від вмісту в ній крові та лімфи, ступеня розвитку підшкірної клітковини. Визначають її збиранням шкіри в складку на ділянках тіла з розвиненою шкір­ною клітковиною: у великої рогатої худоби в середній третині шиї, шкіру збирають вздовж шиї, у коней — у тому ж місці, але шкіру в складку збирають впоперек шиї, у свиней — на шиї і грудній клітці, у овець — на спині. У здорових тварин шкіра еластична — зібрана в складки швидко (за 1—2 с) розправляється і набуває по­переднього вигляду.

Зниження еластичності шкіри спостерігається при зневодненні організму внаслідок профузної діареї (диспепсія, гастроентерит, колібактеріоз, сальмонельоз, рота- і коронавірусний ентерити, па­ратуберкульоз, вірусний гастроентерит свиней та інші хвороби), при поліурії (цукровий і нецукровий діабет), значних крововтра­тах, хронічних захворюваннях, які перебігають з вираженими по­рушеннями травлення, коли зникає підшкірна жирова клітковина й зменшується кількість еластичних елементів шкіри. Шкіра на дотик стає сухою, нееластичною, погано збирається у складку і повільно (4—20 с) розправляється.

Повна втрата еластичності шкіри настає при хронічних запа­леннях її, гіперкератозі, що виникає при стригучому лишаї, хро­нічній екземі, корості (псороптозі, саркоптозі).

Вологість шкіри залежить від інтенсивності потовиділення й випаровування. У здорових тварин ці два процеси урівноважені, тому шкіра еластична і в таких випадках кажуть, що вона помірно волога. При захворюваннях помічають сухість (ангідроз) і підви­щення вологості шкіри (потіння, гіпергідроз).

Сухість шкіри виникає внаслідок зниженого або повного припи­нення утворення поту. Це явище спостерігається при захворюван­нях, які супроводяться великою втратою води з організму, висна­женні, гарячці, захворюваннях обміну речовин (А-гіповітаміноз, нестача^ йоду, кобальту, міді, цинку). При сухій шкірі волосся нещільно прилягає до її поверхні, скуйовджене, шкіра має зниже­ну еластичність. Крім того, при визначенні вологості шкіри звер­тають увагу на носове дзеркальце у великої рогатої худоби, п'ята­чок — у свиней і кінчик носа — у собак і котів. Завжди волога хо­лодна шкіра на цих місцях стає на дотик сухою, теплою, а при

43

тривалому перебігу хвороби на носовому дзеркальці і п'ятачку з'являються тріщини та кірочки.

Гіпергідроз може бути загальним і обмеженим або місцевим. Загальне потіння частіше спостерігається у коней, рідше у жуйних і дуже рідко у тварин інших видів. Воно буває при тяжких гаряч­ці та задишці, серцевій недостатності, при захворюваннях, що пе­ребігають з сильними болями («кольки»), міоглобінурії, під час судом. У випадку розриву шлунка або кишок у коней, перитоніті, різкому ослабленні серцевої діяльності, асфіксії, колапсі й агонії виділяється холодний і липкий піт, так званий «критичний», який з'являється при швидкому зниженні температури і є сприятливою ознакою при захворюваннях, що супроводжуються гарячкою.

Місцеве потіння найчастіше є ознакою механічного ушкоджен­ня периферичних нервів, запальних процесів і травм спинного моз­ку. Рясний піт на бічних поверхнях грудної клітки свідчить про розрив шлунка. Так званий «кривавий» піт спостерігається при за­хворюваннях, які супроводжуються явищами геморагічного діате­зу. Виникає він внаслідок кровотечі в потові залози, кров виділяє­ться на поверхню шкіри у чистому вигляді або разом із потом. ' Запах шкіри є специфічним для кожного виду тварин. У здоро-вих тварин запах шкіри характеризується слабкою інтенсивністю. Він різко посилюється при поганому догляді за шкірою внаслідок розпадання жиропоту, забруднення шкіри фекаліями і сечею. При захворюваннях з'являються запахи, не властиві шкірі: ацетону — буває при кетозі, сечі — при гострій уремії, що є наслідком недо­статності нирок, закупорення уретри сечовими камінцями; гангре­нозного (гнильного) запаху шкіра набуває при некробактеріозі, гангренозній формі віспи, а при діареях у новонароджених телят (диспепсія, колібактеріоз) шкіра набуває приторного, солодкувато­го запаху.

Температура шкіри залежить від густоти сітки кровоносних су­дин, їх кровонаповнення і швидкості кровотоку. Вона неоднакова на різних ділянках тіла. На вкритих довгим волоссям (чілка, гри­ва), у пахвині, на губах, навколо носа, вух, на черепі, де густа сітка судин, вона вища, ніж на відкритих ділянках (бокові по­верхні грудей і черева, кінцівки). У зв'язку з нерівномірністю кро­вопостачання температуру шкіри визначають, прикладаючи руки до симетричних ділянок тіла — у коней до вух, бічних поверхонь грудей, кінцівок; у великої рогатої худоби до вух, основи рогів, кінцівок, носового дзеркальця; у свиней до вух, кінцівок, п'ятачка; у собак і котів — до кінчика носа й хвоста. Температура шкіри, виміряна електротермометром із спеціальним датчиком, на симет­ричних ділянках однакова. При м'язовому напруженні шкірна температура підвищується, а з появою поту — знижується. При патологічному стані може бути підвищення і зниження температу­ри шкіри, нерівномірне її розприділення.

44

Загальне підвищення температури шкіри спостерігається при гарячці, тепловому ударі, хворобах, що супроводжуються різким збудженням і неспокоєм, а місцеве — при запальних процесах у тканинах і органах, вкритих шкірою в ділянці їх розміщення. За­гальне зниження температури шкіри буває при анеміях, зниженні температури тіла, різкому послабленні серцевої діяльності, після­родовій гіпокальцемії. Місцеве зниження температури шкіри об­межується окремими ділянками шкіри або захоплює значні ділянки при паралічах, застійних набряках (у випадку хвороб серця, ни­рок), послабленні серцевої діяльності.

Патологічні зміни шкіри та підшкірної клітковини. До них від­носять порушення цілісності шкіри, збільшення об'єму, шкірні ви­сипи та виразки, сверблячку.

Порушення цілісності шкіри буває у формі саден, тріщин, ран, пролежнів і гангрени.

Садна — це неглибокі ушкодження шкіри, які супроводжую­ться порушенням її сосочкового шару й судин. Вони виникають внаслідок розчухування, ударів, захворювань з приступами силь­ного болю та неспокою тварин (коліки і т. д.), або при хворобах, при яких тварини вимушені лежати. Локалізуються вони частіше на голові, кінцівках і ділянках тулуба, що виступають, інколи бу­вають поширеними по всьому тулубу, що спостерігається при сверблячці, викликаній ектопаразитами, акарозом.

Тріщини шкіри характеризуються лінійними поверхневи­ми або глибокими надривами, які утворюються внаслідок сухості шкіри і втрати нею еластичності. Тріщини бувають поверхневими, коли пошкоджується лише шар епідермісу, і глибокими, якщо вони захоплюють підшкірну клітковину й супроводжуються кровотечею. Тріщини, як правило, виникають у ділянках природних складок шкіри та у місцях вигинів суглобів, де шкіра при пересуванні силь­но розтягується. Тріщини в кутках губ розміщуються перпендику­лярно ротовій щілині і бувають ознакою стахіботріотоксикозу.

Рани шкіри виникають внаслідок механічного пошкоджен­ня самої шкіри і підшкірної клітковини. При огляді звертають увагу на характер рани (різана, колота, вогнепальна, проникаюча і т. д.), її локалізацію, розмір, форму та стан поверхні рани.

Пролежні являють собою глибокі зміни шкіри й підшкір­них тканин внаслідок тривалого лежання тварин в одному поло­женні (хвороби кінцівок, остеодистрофія, рахіт, дородове й після­родове залежування, міоглобінурія коней та інші хвороби). Часті­ше пролежні утворюються у ділянці кісткових виступів — на лопатках, сідничних горбах, стегновому, плечовому, колінному суг­лобах, ліктьовому горбі, виличному гребені, на ребрах. Нерідко про­лежні стають причиною утворення глибоких виразок, розвитку сеп­сису та загибелі тварин.

Гангрена шкіри являє собою вологий або сухий некроз

45

шкіри й підшкірних тканин. Некротизована ділянка шкіри стає чорно-бурою, м'якою, вологою або сухою, холодною на дотик і не­чутливою. Викликають гангрену ряд інфекцій: некробактеріоз, бе­шиха, гангренозний дерматит кінцівок у коней, гангренозна віспа у корів і овець. Причиною гангрени шкіри можуть бути кормові інтоксикації — отруєння люпином, картопляною бардою (везику­лярний дерматит у корів), гречана і конюшинна хвороби При от­руєнні алкалоїдами ріжків (Claviceps purpurea) спостерігається суха гангрена кінчиків вух, хвоста, дистальних відділів кінцівок. її може викликати синьогнійна паличка при зниженні загальної неспецифічної резистентності.

Збільшення об'єму шкіри частіше спостерігається на обмежених ділянках, інколи воно буває розлитим, захоплюючим значну по­верхню тіла. Виникає воно внаслідок нагромадження у підшкірній клітковині транссудату, ексудату, крові, повітря або газів, розрос­тання сполучної тканини та розвитку пухлин. Збільшення об'єму шкіри проявляється у вигляді набряків, емфіземи, абсцесів, флег­мон, гематом, лімфоекстравазатів, новоутворень.

Набряк — це нагромадження транссудату в позаклітинних 'тканинних просторах шкіри і підшкірної клітковини. Частіше на­бряки у травоїдних локалізуються у ділянці мошонки, вим'я, ниж­ньої частини черева, підгрудна, міжщелепного простору, у м'ясоїд­них — на кінцівках, у нижній частині черева, на статевих органах і голові. Шкіра в місці набряку припухла, гладенька, блискуча, на­пружена. Характерною ознакою набряку, за яким його легко мож­на відрізнити від підшкірної емфіземи, є його тістоподібна кон­систенція.

Набряки за походженням бувають застійними, нирковими, ка-хектичними, запальними, токсичними, ангіоневротичними

Застійні набряки виникають внаслідок застою крові у велико­му колі кровообігу при затрудненому відтіканні її з вен. Причиною застійних набряків у більшості випадків бувають хвороби серця — перикардит, міокардит, міокардіодистрофія, декомпенсовані поро­ки серця. Особливо характерними є набряки в нижній частині підгрудка при травматичному перикардиті у корів (рис 11). За­стійні набряки, як правило, симетричні, розлиті, тістоподібної кон­систенції, неболючі, температура шкіри в даній ділянці нижча по­рівняно з навколишньою. За цими ознаками легко диференціюва­ти набряки, що виникають при запальних процесах.

Ниркові набряки виникають при функціональній недостатності нирок внаслідок запалення клубочків і дистрофічних процесів у канальцях. В основі механізму утворення ниркових набряків ле­жить затримання іонів натрію і води нирками, однією з причин чого є збільшення продукції альдостерону, який сприяє нагрома­дженню іонів натрію у тканинах, а це в свою чергу утримує в них воду, і антидіуретичного гормону, під дією якого посилюється

46



реабсорбція води і натрію хлориду в ниркових канальцях. Значну роль в утворенні набряків відіграє гіпоальбумінемія, оскільки альбуміни утримують у кров'яному руслі воду, а при хворобах нирок вони інтенсивно виділяються з сечею.

На початку ниркові набряки мають вигляд невеликого припу­хання повік, губів, рота, в подальшому вони поширюються на та­зові кінцівки, нижню черевну стінку. Вони розлиті, холодні на до­тик, водянисто-тістуватої консистенції, неболючі.

Кахектичні набряки розвиваються при хронічних виснажливих захворюваннях (лейкоз, туберкульоз — у великої рогатої худоби,

47

інфекційна анемія — у коней, фасціольоз, диктіокаульоз — у овець), а також внаслідок різкого зменшення у раціоні протеїну. Розвивається гіпопротеїнемія в основному за рахунок альбумінів, що призводить до зниження осмотичного тиску крові й переходу плазми в тканини. Локалізуються кахектичні набряки в нижній частині грудної клітки, черева.

Токсичні набряки виникають через токсичне пошкодження кро­воносних судин внаслідок місцевої або загальної дії токсинів.

Ангіоневротичні набряки утворюються внаслідок судинних і трофічних розладів, які супроводжуються підвищенням порозності судин на основі порушення нервової регуляції при паралічах кін­цівок.

Запальні набряки розвиваються при запаленні шкіри та під­шкірної клітковини, що призводить до скупчення ексудату в по­шкоджених тканинах Для запальних набряків характерні: місце­ве підвищення температури, болючість, почервоніння непігменто-ваних ділянок шкіри, різке відмежування пошкоджених тканин від здорових Вони часто є несиметричними. Крім травм, причиною запальних набряків є ряд інфекційних хвороб: злоякісний набряк, сибірка, геморагічна септицемія — у великої рогатої худоби; сап, сибірка, інфекційний енцефаломієліт — у коней.

Емфізема — це нагромадження у підшкірній клітковині повіт­ря або газів. Характерними ознаками її є еластична консистенція і крепітація при пальпації. За походженням підшкірна емфізема буває аспіраційною і септичною.

Аспіраційна емфізема розвивається внаслідок проникнення у міжтканинний простір підшкірної клітковини повітря із внутрішніх органів, або через рани шкіри. Особливо обширні емфіземи вини­кають при розриві легень (туберкульоз, травми легень сторонніми предметами, кінцями поламаних ребер), стравоходу, трахеї, шлун­ка, неправильно виконаному руменоцентезі (проколі рубця). При розриві легень повітря проникає у міжальвеолярну тканину, просу­вається до кореня легень, виходить по рихлій клітковині, що ле­жить навколо трахеї, стравоходу, із грудної порожнини в під­шкірну клітковину. Такі емфіземи розлиті, неболючі, шкіра в ді­лянках емфіземи холодна, чутливість її збережена, при пальпації її добре відчувається крепітація.

Септична емфізема розвивається внаслідок нагромадження у підшкірній клітковині газів, які утворюються під впливом специ­фічної мікрофлори. Септична емфізема у великої рогатої худоби — типова ознака емфізематозного карбункула, злоякісного набряку та інших анаеробних інфекцій. На відміну від аспіраційної, сеп­тична емфізема обмежена й супроводжується ознаками запалення на початку процесу: болючість при пальпації, підвищення темпера­тури шкіри в ділянці ушкодження, виділення червонуватої пінистої

48

рідини неприємного запаху при розрізі В подальшому шкіра стає сухою, холодною, неболючою.

Шкірні висипи являють собою своєрідні морфологічні зміни шкіри, різноманітні за формою, розміром, кольором, поширенням. Вони часто з'являються на початковій стадії хвороби. Розрізняють висипи первинні та вторинні. Первинні — з'являються на нормаль­ній за зовнішнім виглядом шкірі. До них належать плями, вузли­ки, горбики, пухирці й пухирі.

Плями — це обмежене почервоніння шкіри, яке не виступає над поверхнею шкіри і виникає внаслідок розширення судин (гі­перемія) або зменшення їх щільності (геморагія).

Маленькі круглі почервоніння називають розеолами, а розлиті, що зникають при надавлюванні,— еритемою. Перші характерні для віспи, другі — для бешихи свиней. Геморагічні пля­ми у вигляді маленьких крапок, які виникають внаслідок виходу еритроцитів із судич, звуть петехіями, а більші за розміром — екхімозами. Вони червоного, пізніше буро-червоного і синьо-червоного кольорів і не зникають при надавлюванні пальцем При злитті окремих петехій утворюються геморагії. Геморагічні висипи з'являються внаслідок діапедезу еритроцитів (тобто, виходу їх за стінки судин) на ділянках тіла з тонкою шкірою — череві, під-грудку, згинальній поверхні суглобів — при чумі свиней, сибірці, геморагічній септицемії.

Вузлик (папула) — округле блідо-червбне або червоне ма­леньке (розміром від маїсового зерна до горошини) підвищення шкіри, у якому відсутня рідина. Вузлики не розпадаються, не ут­ворюють виразок і загоюються без утворення рубців. Виявляють їх оглядом і пальпацією. Вузлики на шиї, бокових поверхнях гру­дей і черева спостерігаються при злоякісній катаральній гарячці і чумі, на вим'ї — при віспі великої рогатої худоби, на шкірі губ, щік, навколо носа — при фолікулярному риніті, віспі і контагіоз­ному стоматиті коней.

Горбик — теж щільне підвищення шкіри, як і вузлик, але більших розмірів — від горошини до лісового горіха. На відміну від вузлика, при утворенні горбика уражуються всі шари шкіри, внаслідок чого він може розпадатися з утворенням виразок, а при загоюванні — рубців. Горбики з'являються при туберкульозі і шкірному сапі.

Пухирець (везикула) — округле або конічне підвищен­ня шкіри розміром до горошини, що утворюється внаслідок від­шарування епідермісу й містить серозне випотівання. Серозна рідина прозора з незначною кількістю лейкоцитів, епітеліальних клітин, інколи еритроцитів. Пухирці можуть бути світлими, жовту­ватими, червонуватими, сірими. Великі пухирці звуть пузирем. Пухирці поступово розсмоктуються або розриваються з утворенням ерозій і кірочок, нерідко перетворюються у гноячки. Поява пухир-

49

ців на шкірі вим'я, міжпальцевої щілини і слизовій оболонці ро­та — характерна ознака ящура жуйних і свиней. Вони бувають і при віспі у великої рогатої худоби та коней, надалі перетворюють­ся у гноячки.

Гноячок (пустула) являє собою пухирець, наповнений гнійним ексудатом, забарвлений у білуватий, жовтуватий, зелен­куватий, червоно-жовтий або синювато-червоний колір. Спостеріга­ються вони при екземах та захворюваннях сальних залоз, можуть бути й при чумі великої рогатої худоби, контагіозному пустульоз­ному стоматиті коней (переважно на шкірі губ і щік), а також при чумі, віспі й ензоотичній пневмонії свиней (Судаков М. О. з співавт., 1985).

Пухир — це овальне, округле або неправильної форми різко обмежене, щільне підвищення шкіри, яке утворюється внаслідок серозної інфільтрації мальпігієвого шару і має порівняно великі розміри (від горошини до курячого яйця, а інколи й більше). По­ява пухирів супроводжується сверблячкою. Такий стан спостеріга­ється при кропив'янці у коней. У випадку функціональних розла­дів нервової системи, органів травлення вони раптово з'являються на поверхні шкіри, а потім швидко зникають.

Вторинні висипи утворюються з первинних при десквамації епідермісу та некрозі або організації тканин. До них відносять лусочки, кірки, ерозії.

Лусочки — ороговілі клітини, які відокремилися від епідер­місу внаслідок переродження рогового шару при запальних про­цесах шкіри. Утворюються на місці первинних висипів — плям, па­пул, везикул і пустул.

Кірка (круста) утворюється на поверхні шкіри при виси­ханні ексудату або крові, при екземі, ектопаразитах, чумі свиней, віспі та інших хворобах. Кірки, що виникають на місці порушення цілісності шкіри, прикривають пошкоджену ділянку і, як правило, тісно зв'язані з шкірою. Колір їх залежить від рідини, що виси­хає: при висиханні серозного ексудату кірки стають світло-жовто­го кольору, гною — зеленкувато-сірого, або зеленкувато-жовтого, крові — бурого й навіть чорного (Постников В. С., 1981).

Ерозії — порушення цілісності епітеліального шару шкіри. Утворюються вони внаслідок механічного впливу на шкіру або відшарування кірочок, які виникли при висиханні ексудату з вези­кул і пустул. Ерозії мають гладеньке, червоного кольору дно, го­яться швидко, без утворення рубців.

Шкірні виразки утворюються внаслідок глибокого некрозу шкі­ри, інколи разом з підшкірною клітковиною. Розвиваються при розпаді пустул, абсцесів, актиноміком, ботріоміком, злоякісних пухлин, при глибоких некрозах шкіри внаслідок травм і пролежнів. Особливе діагностичне значення мають виразки при деяких інфек­ційних хворобах — сапі, туберкульозі, сибірці та ін. Сапні шкірні

бо

виразки локалізуються на кінцівках, боковій поверхні грудей, ниж­ній черевній стінці, губах, навколо носових отворів. Вони глибокі, кратероподібні, з сіро-червоними нерівними краями і салоподібним дном, вкриті гнійним секретом. Загоюються вони повільно з утво­ренням характерних променевих або зірчастих рубців. При сибір­ці утворення виразок пов'язане з відокремленням некротизованої частини карбункулу.

Шкірні рубці утворюються в результаті заміщення глибоких дефектів шкіри на місці ран, виразок і абсцесів щільною сполуч­ною тканиною. На відміну від звичайної тканини, рубець має бі­лувату блискучу поверхню, щільну консистенцію, не містить залоз і на ньому не росте волосся.

Шкірна сверблячка виникає внаслідок подразнення чутливих нервових шляхів, ураженнях шкіри, слизових оболонок, при де­яких внутрішніх незаразних, інфекційних та паразитарних хворо­бах. Так, вона є постійним симптомом корости у тварин різних видів (псороптозу, саркоптозу, хоріоптозу, нотоедрозу, отодекто-зу), гіподерматозу у великої рогатої худоби, який викликають ли­чинки підшкірного оводу. В місцях з тонкою шкірою знаходять кліщів-іксодид, які є біологічними перенощиками збудників піро-плазмідозів, а на шкірі і волосяному покриві, особливо у верхній частині шиї, холки, на підгрудку, біля вух і хвоста виявляють ек­топаразитів — вошей і волосоїдів. При інтенсивному сіфункулято-зі воші поширюються по всій поверхні шкіри.

Сверблячка навколо носових отворів виникає у овець внаслі­док подразнення слизової оболонки личинками носоглоткового овода (естроз), навколо ануса коней — оксіурами. Шкірна сверб­лячка спостерігається також при хворобах печінки, коли кількість циркулюючих жовчних кислот у крові збільшується, при хронічно­му нефриті внаслідок порушення виділення залишкового азоту (азотемія), при діабеті. Сильна сверблячка розвивається на місці покусу при сказі, хворобі Ауєскі. У хутрових звірів, особливо пес­ців, виникає так зване самопогризання.

Клінічне зуд проявляється розчісуванням, розгризанням і лизан­ням місць, де тварини відчувають сверблячку. При сверблячці у вусі тварини трясуть головою, нахиляють її у бік хворого вуха. Якщо у тварин (наприклад, коней, хворих на оксіуроз) сверблячка локалізується у ділянці ануса, вони розчісують об будь-які пред­мети корінь хвоста. Волосяний покрив на місці сверблячки вити­рається, скуйовджується, змочений слиною. Як наслідок розчісу­вання на шкірі з'являються садна, запальні процеси і навіть нек­роз тканин, а песці при самопогризанні відкушують хвіст, а потім розгризають тазові кінцівки.

51

ДОСЛІДЖЕННЯ СЛИЗОВИХ ОБОЛОНОК

Дослідженню видимих слизових оболонок надається велике зна­чення, оскільки за їх змінами можна зробити висновок про стан газообміну в легенях, порушення кровообігу, обміну білірубіну при хворобах печінки і розвитку гемолітичних процесів, стан кро­вотворення і кількісні зміни в складі крові.

При загальному дослідженні обмежуються оглядом кон'юнкти­ви, слизових оболонок носа, рота і піхви. Для дослідження глибо-корозміщених слизових оболонок застосовують риноскоп, ларин­госкоп, піхвове дзеркало, бронхоскоп, гастроскоп та інші ендоско­пічні прилади.

Методика дослідження слизових оболонок. Склеру у коней від­кривають вказівним пальцем, піднімаючи верхню повіку, у великої" рогатої худоби її досліджують нахилом голови тварини у бік (рис. 12). Склера у всіх тварин дещо ціанотична без випинання кровоносних судин. При патології вона може бути гіперемійова-ною, анемічною або жовтяничною, судини розширені і наповнені кров'ю.

Для дослідження кон'юнктиви у коней три пальці накладають на верхню частину орбіти, злегка зігнутим вказівним пальцем цієї руки торкаються до краю верхньої повіки посередині і надавлюють через неї на очне яблуко, а великим пальцем відтягують нижню





повіку (рис. 13). У великої і дрібної рогатої худоби, свиней та со­бак великий палець однієї руки накладають на верхню повіку, а другої руки — на нижню (рис. 14). Надавлюючи на нижню пові­ку, відтягують вверх верхню. Для дослідження кон'юнктиви ниж-! ньої повіки натискують на верхню повіку й відтягують вниз ниж-I ню. Кон'юнктивальний мішок із третьою повікою відкривають на­тискуванням на нижню і верхню повіки. У великої рогатої худоби, овець, кіз і свиней кон'юнктива червона або рожева, у коней — рожева, блискуча, помірно волога.

Слизову оболонку носових ходів у великої і дрібної рогатої худоби, свиней і собак оглядають, піднявши голову тварини вгору. Техніка її дослідження у коней дещо складніша: однією рукою-фіксують голову, великим і середнім пальцями другої руки захоп­люють крило носового хряща і дещо витягують його, а вказів­ним — розширюють носовий отвір. При цьому можна оглянути нижню частину носової перетинки і нижнього носового ходу.

У великої і дрібної рогатої худоби, свиней, собак слизова обо­лонка носа блідо-рожева, у коней — блідо-рожева або рожева з синюватим відтінком на перетинці. Якщо вона пігментована (особ­ливо у великої рогатої худоби), то колір її визначити не вдається. Слизові оболонки губ у коней, великої і дрібної рогатої худоби та свиней оглядають одночасно відтягуючи руками верхню губу вверх, а нижню вниз. Щоб відкрити рот у коня, лікар однією ру-

53



кою фіксує голову вуздечкою, а другу вводить через беззубий край, витягує язик, а великим пальцем натискує на тверде підне­біння (рис. 15). Велику рогату худобу беруть однією рукою за ріг або ніздрі, а другу вводять через беззубий край і витягують язик назовні (рис. 16).

У свиней, собак, котів ротову порожнину відкривають за до­помогою тасьми: одну накладають на верхню щелепу, другу — на нижню позаду ікол. У собак ротову порожнину можна відкрити й руками, підвернувши губи тварини на корінні зуби. У птиці для огляду слизової оболонки відкривають ротову порожнину з одно­часним відтягуванням пальцями верхньої і нижньої частин дзьоба (у курей беруть за гребінь і сережки).

Слизова оболонка рота, ясен, піднебіння, нижньої частини язи¹ ка у тварин блідо-рожева/ у коней із ледь жовтяничним відтінком під коренем язика, помірно волога.

Для огляду слизової оболонки піхви великим і вказівним паль­цями розширюють статеві гу'би. .у корів вона блідо-рожева зі злег­ка помітним жовтяничним відтінком, у кобил — від блідо-рожевої до червоної також із жовтяничним відтінком.

Зміни кольору слизових оболонок — важливий діагностичний тест, особливо при масовому огляді тварин з метою виявлення хво­рих на лептоспіроз, злоякісну катаральну гарячку, інфекційну ане­мію та інші хвороби. Із змін кольору слизових оболонок діагнос­тичне значення мають блідість (анемічність), почервоніння, си­нюшність (ціаноз) і жовтяничність (іктеричність).

54

Блідість слизових оболонок спостерігається при анеміях різної етіології: гіпопластичній, викликаній нестачею кобальту (гі-покобальтоз), міді (гіпокупроз), заліза, вітамінів В₂, ВІ₂, С; пост-геморагічний (внаслідок крововтрат), при хронічно перебігаючих незаразних, інфекційних та паразитарних хворобах (лейкоз, інфек­ційна анемія коней, туберкульоз, фасціольоз, піроплазмідози), при перерозподілі крові, наприклад після швидкого випускання газів із рубця і переміщення крові в судини черева. Швидкий розвиток анемії характерний для внутрішньої кровотечі внаслідок розриву великих судин матки, селезінки, печінки.

Почервоніння слизових оболонок за характером може бути гіперемічним й геморагічним, а за поширенням дифузним та локальним.

Дифузне почервоніння в основному буває гіперемічним. При­чиною його є нагромадження вуглекислоти в крові при хворобах дихальної системи (пневмонія, емфізема, бронхіт), хворобах серця у період компенсації, при підвищенні внутрішньочеревного тиску внаслідок перерозподілу крові (гострі тимпанія рубця і розширен­ня шлунка, метеоризм кишечтика), коли кров затримується у су­динах передньої частини тіла; при гостро перебігаючих інфекцій­них хворобах з явищами гарячки (сибірка, злоякісна катаральна гарячка великої рогатої худоби, чума і бешиха свиней).

На дифузно почервонілій слизовій оболонці, особливо на кон'­юнктиві, часто виділяються сильно наповнені й розширені крово­носні судини.

Геморагічні почервоніння з'являються внаслідок крововиливів у слизову оболонку Вони бувають крапчастими, у вигляді смужок і плям (сибірка, септицемія).

Ціаноз (лат cianosis — синій) слизових оболонок — одна із ранніх ознак порушення кровообігу. Відтінки синюшності бувають найрізноманітніші — від блідо-синього до чорно-синього.

Ціаноз залежить в основному від збільшення вмісту в крові відновленого гемоглобіну, який, на відміну від ясно-червоного ок­сигемоглобіну, має темний червоно-синій колір. Нагромадження відновленого гемоглобіну залежить від недостатнього насичення крові киснем у легенях внаслідок їх запалення (пневмонія), на­бряку, здавлювання легень збільшеними органами черевної порож­нини (тимпанія рубця, метеоризм шлунка та кишечника у коней), а також внаслідок порушень кровообігу при різних хворобах сер­ця, особливо при запаленні листків перикарда (перикардиті) з нагромадженням у перикардіальній сумці великої кількості ексу­дату, міокардозі, деяких уроджених та набутих пороках серця у стадії декомпенсації.

Ціаноз слизових оболонок може бути зумовлений нагромаджен­ням у крові «темних» дериватів гемоглобіну (метгемоглобіну при отруєнні нітратами).

56

Жовтяничність (лат. icterus — жовтий) слизових оболо­нок з'являється внаслідок підвищеного вмісту в крові білірубіну. Особливо добре вона помітна в тих випадках, коли слизові обо­лонки бліді, і, навпаки, почервоніння приховує жовтяничність ї утруднює її розпізнавання, проте на склері у таких тварин ікте-ричність добре помітна. За даними В. С. Постникова (1975), жов­тяничність кон'юнктиви у корів спостерігається при концентрації білірубіну в крові 1,6 мг/100 мл і більше (у здорових не більше 0,5). Спостерігається жовтяничність слизових оболонок у тих ви­падках, що і шкіри: при запаленні печінки (гепатит), дистрофічних процесах у ній (гепатоз), при посиленому гемолізі еритроцитів (наприклад, гемолітична хвороба поросят, післяродова гемоглобі­нурія корів), а також лептоспірозі у великої рогатої худоби, ін­фекційному енцефаломієліті та інфекційній анемії у коней, при піроплазмідозах. Незначна жовтяничність у коней буває при хро­нічному гастриті та гастроентериті. Суцільна жовтяниця слизової оболонки рота у коней виникає при непрохідності кишечника (хі-мостаз, копростаз), метеоризмі кишечника, механічних ілеусах.

При жовтяничному забарвленні кон'юнктиви її необхідно до­слідити на обох очах. Якщо інтенсивніше забарвлена права кон'­юнктива, це необхідно пов'язувати з так званим гепатоенцефаліч-ним синдромом (печінково-мозковим), який з'являється у коней при мікотоксикозах (отруєннях токсинами грибів), а у людей — при інфекційному гепатиті (хворобі Боткіна). Добре виражена асиметрія в забарвленні кон'юнктиви у свиней і собак, у жуйних вона характеризується інтенсивнішою гіперемією, а не жовтянич-ністю (Мельник Й. Л.)

/Вологість слизових оболонок. У здорових тварин слизові оболонки помірно вологі. При захворюваннях з явищами гарячки вона може знижуватися. Сухість слизової рота буває при всіх видах дегідратації, особливо у новонародженого молодняка, при динамічній і механічній непрохідності шлунка та кишечника. Підвищена вологість найчастіше зумовлена виділенням ексудату. Він може бути серозним, слизовим, слизово-гнійним, гнійним І гнильним. Серозні та слизово-гнійні витікання з кон'юнктиви мо­жуть спостерігатися при первинному кон'юнктивіті, чумі м'ясоїд­них, телязіозі, злоякісній катаральній гарячці, чумі великої рога­тої худоби, інфекційному ринотрахеїті, А-гіповітамінозі, грипі.

Витікання з носових ходів бувають при риніті, запаленні сли­зових оболонок лицьової і верхньощелепної пазух, трахеїті, брон­хіті, пневмоніях. У випадку закупорки носо-слізного каналу у коней можна спостерігати твердий тяж з гнійними масами в ніздрях.

Підвищена вологість слизової оболонки рота буває при стома­титі незаразної та інфекційної (ящур, везикулярний стоматит,, пустульозний стоматит коней) етіології або внаслідок розладів

57

ковтання при запаленні слизової оболонки глотки (фарингіт), па­ралічі глотки (сказ).

Припухання слизових оболонок зумовлюється серозним просочуванням їх при запальних процесах або застої крові. У ви­падку запалення кон'юнктива збільшена, через що вона виступає у вигляді блискучої, блідо-червоної складки. Таке припухання її характерне для злоякісної катаральної гарячки, чуми і сибірки великої рогатої худоби, чуми собак і псевдочуми птахів, грипу ко­ней, пастерельозу птахів.

Важливим у діагностиці є венозний застій у твердому підне­бінні, який виникає при хронічному гастриті. Слизова оболонка нерідко опускається у вигляді валика нижче від різців верхньої щелепи.

Нашарування на слизових оболонках утворюються вна­слідок виділення серозно-фібринозного ексудату з великою кіль­кістю епітеліальних клітин, лейкоцитів. Фібринозні нашарування на кон'юнктиві частіше спостерігаються при злоякісній катаральній гарячці у великої рогатої худоби, слизові — чумі собак.

Спинка язика вкривається сіро-білим або сіро-бурим нашару­ванням при стоматиті, гастриті, усіх видах динамічної та механіч­ної непрохідності кишечника. Таке нашарування на язиці курей одержало народну назву «тіпун».

Цілісність слизових оболонок порушується внаслідок ме­ханічного й хімічного впливу з утворенням ран, ерозій, тріщин, виразок і рубців. Однією з причин травм є неправильне стирання зубів. У великої рогатої худоби на спинці язика розвиваються ви­разки при поїданні грубого корму. На слизовій рота часто з'явля­ються везикули, папули, афти, ерозії, виразки, тріщини, рани, руб­ці, як симптом інфекційних хвороб (ящура, злоякісної катаральної гарячки, стахіботріотоксикозу, везикулярного стоматиту та інших хвороб). Механізм їх розвитку такий, як і при ураженні шкіри.

ДОСЛІДЖЕННЯ ЛІМФАТИЧНИХ ВУЗЛІВ

Діагностичне значення дослідження лімфатичних вузлів поля­гає у тому, що при розвитку патологічного процесу в них з потоком лімфи із найближчих запальних вогнищ надходять збудники ін­фекцій і токсини. При місцеве перебігаючому запальному процесі уражуються регіональні лімфатичні вузли, а при інфекційних за­хворюваннях — більшість лімфатичних вузлів організму.

Досліджують лімфатичні вузли оглядом і пальпацією, і лише в деяких випадках застосовують пункцію або біопсію їх з наступ­ним цитологічним або гістологічним дослідженням. Найбільш пра­вильний результат одержують при пальпації лімфатичних вузлів, яку за можливістю, роблять одночасно з обох боків. Це дає змогу

58

порівнювати здоровий вузол зі зміненим. Двобічне ураження є по­казником генералізації патологічного процесу.

У здорових тварин для дослідження доступні лише поверхнево розміщені лімфатичні вузли: у коней — підщелепні й колінної складки; у великої і дрібної рогатої худоби — підщелепні. перед-лопаткові, колінної складки та надвим'яні, у дорослих свиней вони недоступні для пальпації, а у поросят і підсвинків можна прощу­пати заглоткові та колінної складки; у собак і котів — пахвинні. При інфекційних хворобах, що супроводжуються збільшенням лім­фатичних вузлів, можна прощупати й інші, наприклад, у великої рогатої худоби, хворої на лейкоз,— навколовушні, заглоткові, три пари шийних і голодної ямки.

Підщелепні лімфатичні вузли у коней з лівого боку досліджу­ють правою рукою, великий палець кладуть на ділянку жуйного м'яза, а останніми чотирма — притискують лімфатичні вузли до внутрішнього боку нижньої щелепи. Лімфатичні вузли лівої ко­лінної складки пальпують правою рукою, великим пальцем — зверху складки, а решту — підводять під неї. У коней лімфатичні вузли невеликі за розміром — 0,5—1 см у діаметрі, але вони роз­міщені у вигляді пакету й тому підщелепні мають довжину до 15—20, а колінної складки — 6—10 см.

',У великої рогатої худоби підщелепний лімфатичний вузол роз­міщений біля кута нижньої щелепи, має овальну форму, подібну до зрілого каштана, діаметр у дорослих тварин 3—4,'у молодняка до 2 см. При дослідженні зліва лівою рукою утримують тварину за кінчик рога, великий палець правої руки кладуть за нижню ще­лепу, а останніми чотирма відшукують лімфатичний вузол, «пере­кочуючи» його до великого пальця (рис. 17). Для пальпації лівого передлопаткового лімфатичного вузла лівою рукою утримують тварину, а витягнуті пальці правої руки підводять під передній край лопатки трохи вище плечового суглоба і рухають ними від лопатки до шиї. У телят, овець і кіз пальпують одночасно обидва передлепаткові лімфатичні вузли. У дорослих тварин вони продов­гуваті— 6—12, діаметром 1,5—2 см, у молодняка довжиною 4— 8, діаметром 1—1,5 см, рухливі, неболючі, щільні, гладенькі. •- Лімфатичні вузли колінної складки розміщені в кінці черева, нижче колінного суглоба, мають витягнуту форму, довжина їх 6—12, діаметр 1—1,5 см у дорослих тварин і 4—8 та близько 1 см — у молодняка. Лімфатичні вузли лівої колінної складки до­сліджують пальцями правої руки, покладеними зверху на складку. Надвим'яні лімфатичні вузли розміщені в підшкірній клітковині задньої ділянки шкіри, яка фіксує вим'я. Форма їх продовгувата, розмір 1—1,2 см і їх не завжди можна пропальпувати. Надвим'яні лімфовузли збільшені при туберкульозі, лейкозі та хронічних мас­титах й тому при цих хворобах доступні для огляду та пальпації. '

Під час дослідження лімфатичних вузлів звертають увагу на

59



їхні розміри, форму, рухомість, болючість, консистенцію, характер поверхні, температуру шкіри над вузлом. Нормальні лімфатичні вузли не збільшені, гладенькі, рухомі, не болючі, щільні, добре від­межовані від навколишніх тканин, а температура шкіри над ними не відрізняється від температури поряд розміщеної ділянки шкіри.

Серед змін лімфатичних вузлів розрізняють гостре й хронічне запалення та гіперплазію

При гострому паренхіматозному запаленні (лімфаденіті) лім­фатичні вузли збільшені, щільні, болючі, малорухомі, поверхня їх залишається рівною і гладенькою, а температура шкіри над ними підвищена. Такі зміни лімфатичних вузлів спостерігаються при гострих місцевих запальних процесах: риніті, фарингіті, маститі, флегмоні та інших хворобах, у коней — при миті, заразному катарі верхніх дихальних шляхів.

Гостре запалення лімфатичних вузлів може перебігати з їх на­гноюванням, утворенням абсцесів з наступним розкриттям їх і ви­діленням гною. Такий перебіг особливо характерний для миту. Ді­лянка вузла припухає, щільна консистенція його поступово стає розм'якшеною і флюктуюючою, температура шкіри над лімфатич­ним вузлом підвищена. В подальшому абсцес розкривається.

При хронічному запаленні лімфовузлів розростається сполучна тканина як у самому вузлі, так і в прилеглій до нього підшкірній клітковині. Вузол стає малорухомим, щільним, горбистим і небо-лючим. В інших випадках хронічного запалення вузли не зроста-

60

ються з навколишніми тканинами і тому рухомість їх зберігається. При запальній інфільтрації лімфатичних вузлів може спостері­гатися набрякання зв'язаних з ними лімфатичних судин, внаслідок чого вони значно потовщуються з наступним утворенням по їх ходу вузлуватих набряків, абсцесів і виразок. Шкіра, що прикриває уражені вузли і судини, набрякає, стає малорухомою і болючою. Такі зміни виникають, наприклад, при епізоотичному лімфангоїті, сапі, рідше — при миті коней; обмежений лімфангоїт може бути при фолікулярному риніті, дерматиті в ділянці кінцівок та інших місцевих запальних процесах.

Гіперплазія лімфатичних вузлів спостерігається у великої ро­гатої худоби при лімфолейкозі, лімфогрануломатозі й характери­зується рівномірним і значним збільшенням поверхневих лімфатич­них вузлів. При цих хворобах гнійне запалення лімфатичних вузлів ніколи не проходить. На відміну від гіперплазії, при тубер­кульозному ураженні збільшуються лише окремі симетрично роз міщені лімфатичні вузли.

АНАЛІЗ РЕЗУЛЬТАТІВ ТЕРМОМЕТРІЇ

У здорових тварин механізми терморегуляції забезпечують рів­новагу між теплоутворенням і тепловіддачею, завдяки чому тем­пература тіла підтримується постійною з деякими коливаннями (табл. 1), які залежать від фізіологічних і зовнішніх факторів.

Так, у самок дещо вища температура, ніж у самців, особливо в останні дні вагітності і в день родів (за винятком собак і верб­людів, у яких в день родів температура не підвищується); у тва­рин чистопородних, більш жвавого темпераменту, температура тіла також дещо вища порівняно з непородистими. Фізичне наван­таження також призводить до тимчасового підвищення температу­ри тіла, яка потім відновлюється до початкової протягом 10— 60 хв, а у верблюдів — 2,5—3 год.



Якщо температура тіла вища меж максимальної норми, то тоді говорять про гіпертермію або гарячку, а якщо показники темпера­тури нижчі мінімальної норми, то таку зміну називають гіпотер­мією.

Гарячка (febris) являє собою своєрідну захисну реакцію орга­нізму на вплив патологічних факторів, що характеризується роз­ладом терморегуляції і підвищенням температури тіла. При гаряч­ці спостерігається порушення функцій усіх систем і органів: при­гнічення тварини, навіть до сопорозного стану, озноб з ритмічним тремтінням м'язів тулуба (тремор), відчуття холоду, скуйовдже-ність волосяного покриву, нерівномірний розподіл температури шкіри — підвищення її у ділянці вух, основи рогів, носового дзер­кальця і зниження на кінцівках. Підвищення температури викли­кає збільшення частоти пульсу і дихання, посилення серцевого поштовху і тонів серця, звуження периферичних судин, а з погір­шенням стану серцева діяльність послаблюється, судини розширю­ються, збільшується їхня порозність, розвиваються застійні явища. У хворих із синдромом гарячки погіршується апетит, пригнічується секреція слинних, шлункових і кишкових залоз. У жуйних навіть легка гарячка супроводжується гіпотонією передшлунків, а при тяжкому перебігу може висихати вміст книжки. Погіршується ро­бота нирок, зменшується виділення сечі, підвищується її щільність, у ній з'являється білок.

Таким чином, підвищення температури тіла впливає на функ­цію усіх органів і систем і є одним з провідних і типових симпто­мів гарячки, який дає змогу у її перебігу розрізняти три стадії. Перша — це стадія підвищення температури тіла (stadium incre-menti). Вона охоплює період підвищення температури до типової для даної гарячки (не обов'язково до максимальної). Темп підви­щення температури тіла може бути швидким (від кількох годин до доби) і повільним (протягом кількох днів).

Наступна стадія — це стадія утримання температури тіла (sta­dium fastigii) — період, коли проявляються найбільш типові для гарячки патологічні зміни. Цю стадію характеризують і за висо­тою підвищення температури тіла, і за характером перебігу. На-кінець, настає стадія зниження температури (stadium decrementi) до норми, яке може перебігати швидко, протягом кількох годин — це критичне зниження (crisis), або повільно протягом кількох днів (lysis). Критичне зниження температури тіла супроводжується по­тінням, зниженням частоти пульсу та дихання, поліпшенням за­гального стану. Однак у деяких випадках температура тіла знову підвищується і тримається кілька днів. Це — несправжній або пе­рерваний криз, який є свідченням поширення патологічного про­цесу. При критичному зниженні температури тіла внаслідок різко­го розширення периферичних судин може розвинутися гостра су­динна недостатність — колапс.

62

18. Постійна гарячка

При несприятливому закінчен­ні хвороби може бути період, ко­ли температура то різко знижує­ться, то знову різко підвищується. Це так званий період передсмерт­ної боротьби — період агонії.

Літичне зниження температу­ри тіла (lysis) спостерігається при більшості захворювань, що перебігають з явищами гарячки, і є ознакою поліпшення загально­ го стану тварин.

Стадія утримання температури тіла характеризується двома по­казниками: ступенем підвищення температури порівняно з макси­мальною нормою і характером добових її коливань.

За ступенем підвищення температури тіла розрізняють такі форми гарячки: субфебрильну (слабку), коли вона підвищується в межах до 1 °С вище максимальної нормальної температури (на­приклад, у коня це в межах 38,6—39,5 °С); фебрильну (помірну) гарячку — підвищення температури до 2 °С; піретичну (грецьк. pyros — вогонь) або високу —до З °С; гіперпіретичну (дуже висо­ку) — більш ніж на З °С порівняно з максимальною нормою. Суб-фебрильна гарячка спостерігається при бронхіті, фарингіті, гаст­риті, ентериті, міокардиті, гепатиті, нефриті, фебрильна — харак­терна для крупозної пневмонії, перикардиту, гострих респіратор­них хвороб, а останні дві (піретична та гіперпіретична) бувають при септичних процесах і тяжко перебігаючих гострих інфекційних хворобах

Як у здорових тварин, так і в хворих з явищами гарячки, спо­стерігаються добові коливання температури тіла. Залежно від ха­рактеру цих коливань розрізняють п'ять основних типів гарячки: постійну, послаблювальну, переміжну, зворотну і атипову.

Постійна гарячка (febris continua) характеризується тим, що добові коливання підвищеної температури тіла не перевищують 1 °С (рис. 18) Так перебігають крупозна пневмонія у коней, злоякісна катаральна гарячка у великої рогатої худоби, септичні процеси.

Послаблювальна, або ремітуюча гарячка (febris remittens) ха­рактеризується високою температурою, добові коливання якої більші 1 °С, але до норми температура не повертається.

Переміжна або інтермітуюча (febris intermittens) відрізняється чергуванням періодів короткочасного підвищення температури по­над 1 °С (параксизми) з періодами нормальної температури тіла (апірексії), які продовжуються 1—3 дні (рис. 19). Спостерігається при гбстрій катаральній бронхопневмонії. Виснажлива або гек-

63



тична (iebris hectica) гарячка характеризується високим підви­щенням температури з наступним зниженням її до норми або на­віть нижче (рис. 20). Добові коливання температури досягають З—5 °С. Спостерігається такий тип гарячки при сепсисі, гнійних процесах.

Зворотна гарячка (febrys reccurens) характеризується правиль­ним чергуванням (по кілька днів) періодів високого підвищення температури з періодами нормальної температури і навіть зниже­ної (рис. 21). Підвищення і зниження температури відбувається швидко, а добові коливання у період підвищення такі ж, як при постійній або послаблювальній гарячці. Такий тип гарячки може бути при пневмоніях, коли після кількаденного лікування антимік­робними препаратами їхнє застосування припиняють і температура тіла знову, підвищується.

Атипова гарячка (febrys atypica) відрізняється різноманітніс­тю добових коливань температури тіла без будь-якої закономір­ності.

Гарячки характеризують по тривалості перебігу. Залежно від цього розрізняють гарячки: ефемерні, гострі, підгострі та хроніч­ні. Ефемерна гарячка продовжується від кількох годин до 1— 2 днів. Буває вона після введення вакцин, сироваток, транспорту­вання тварин. Гостра гарячка продовжується до двох тижнів, під-гостра — 1—1,5 міс, хронічна — кілька місяців.

Гіпотермія — зниження температури тіла за межі мінімальної норми. Температуру, на 1 °С нижчу норми, називають субнормаль-

64



ною. Вона буває при низькій зовнішній температурі у старих, ви­снажених коней, після значних крововтрат, при застосуванні жа­рознижуючих засобів, розладах кровообігу, деяких аутоінтоксика-ціях (уремія). При поліпшенні годівлі, загального стану темпера­тура нормалізується. Стійке зниження температури тіла, яке має іноді тенденцію до подальшого зниження, зустрічається при після­родовій гіпокальцемії (родильному парезі) у високопродуктивних корів, при шлунково-кишкових хворобах у новонароджених телят,, поросят, у термінальну стадію перебігу багатьох хвороб.

Більш значне і різке зниження температури називають колап­сом (лат. collabor — падаю). Зниження на 2 °С нижче мінімальної норми називають помірним колапсом, а на 3—4 °С — альгідним.

Крім зниження температури, колапс характеризується охоло­дженням усієї поверхні тіла, появою холодного липкого поту, блі­дістю з легкою синюшністю видимих слизових оболонок і різким погіршенням серцевої діяльності — частота пульсу збільшується, пульс малого наповнення, ледве відчутний при пальпації, чим і відрізняється від кризу, при якому, одночасно зі зниженням темпе­ратури тіла, частота пульсу повертається до норми, загальний стан поліпшується. Найбільш типова картина колапсу спостерігається при розривах шлунка у коней, рубця і матки у великої рогатої худоби.

65