Учебник по клиндиагностике (укр.). Учебник по клиндиагностике (укр. Вступ предмет клінічної діагностики

• Название: Вступ предмет клінічної діагностики
• Анкор: Учебник по клиндиагностике (укр.).doc
• Дата: 26.04.2017
• Размер: 2.87 Mb.
• Имя файла: Учебник по клиндиагностике (укр.).doc
• Тип: Документы; #5786
• Категория: Биология. Ветеринария. Сельское хозяйство
• страница: 14 из 32

153



коней. Потім вони перетворюються у пустули, які, розпадаючись, утворюють неглибокі виразки. Пухирці (везикули), наповнені прозорою рідиною, характерні для ящуру та везикулярного сто­матиту, їх спостерігають у великої рогатої худоби, а при вези­кулярному стоматиті і у коней на слизовій оболонці ясен, язика, твердого піднебіння, губ, щік. Через 2—3 дні тоненька стінка пухирця розривається, рідина виливається і залишається поверх­нева виразка. Пустули з гнійним вмістом зустрічаються при віспі овець, чумі свиней; глибокі виразки на вільному краї ясен навко­ло шийки різців особливо характерні для виразкового стоматиту собак.

154

Поодинокі виразки на слизовій оболонці дна ротової порожни­ни, ясен і язика часто супроводжують Т2-токсикоз свиней (спричи­няють гриби роду Fusarium), стахіботріотоксикоз коней, злоякіс­ну катаральну гарячку великої рогатої худоби. Виразки травма­тичного походження на щоках і язиці часто спостерігаються у ко­ней при неправильному стиранні корінних зубів.

У зв'язку з утворенням виразок, а інколи й самостійно на сли­зовій оболонці рота можна помітити своєрідні накладання або у вигляді щільних плівок, тісно пов'язаних із слизовою оболон­кою, або тістуватих, нашарувань, які легко зняти пінцетом, їх знаходять у птахів при віспі-дифтериті, у великої рогатої худо­би — некробактеріозі, чумі та злоякісній катаральній гарячці.

Припухання слизової оболонки рота у коней особливо харак­терні для хронічного гастриту, коли валики твердого піднебіння ніби звисають, досягаючи рівня корінних зубів.

Дослідження язика здійснюють оглядом і пальпацією, звер­таючи увагу на наявність нашарувань, цілісність, розмір, щіль­ність, рухливість. Нашарування на спинці язика бувають пухкими або досить щільними, забарвленими в сіро-білий чи зеленувато-бурий (за рахунок хлорофілу) колір; характерні вони для стома­титу, гастриту та інших шлунково-кишкових хвороб. Обкладений і сухий язик може бути при багатьох хворобах, які перебігають з високою температурою і розладами апетиту.

Збільшення об'єму язика спостерігається при травматичних пошкодженнях (рани, сторонні тіла), переході запального процесу з глотки, при сибірці, пастерельозі, а при актиномікозі він може так розпухати, що не вміщується у ротовій порожнині (рис. 49). При цьому він стає твердим, як дерево. Параліч язика спостері­гається при механічних ушкодженнях, а також таких інфекційних хворобах, як сказ, ботулізм, лістеріоз, чума. Паралізований язик безпомічно звішується з рота, не реагує на подразнення.

У курей при Т₂-токсикозі характерним є некроз кінчика язи­ка, який часто завертається на його спинку і має вигляд обруба­ного.

Зуби досліджують оглядом,' пальпацією, інколи застосовують перкусію, зондування і рентгенографію. Особливо велика потреба в ретельному дослідженні зубів виникає при розладах жування, слинотечі, появі неприємного запаху з рота. Поганий стан зубів часто є причиною катарального гастриту, розширення шлунка, стоматиту. Під час дослідження зубів звертають увагу на прикус, колір, їх будову, цілісність, правильність стирання, стан ясен.

Неправильний прикус (щучий, короповий, хрестоподібний, схід­частий) спостерігається при порушенні розвитку верхньої і ниж­ньої щелеп, розладах вітамінно-мінерального обміну, інфекційно­му атрофічному риніті, карієсі зубів, остеомієліті. Інколи бувають відхилення у кількості зубів, їх положенні, розмірі й формі. У мо-

155

49. Збільшення язика при актиномікозі (за Лев­ченком В. І.)

. лодих тварин слід ураховувати зміни зубів. Розлади зміни зубів виявляють при рахіті, а хитання різців у великої рогатої худоби нерідко настає при остеодистрофії. У новонароджених те-лят-гіпотрофіків часто відсутні одна або більше пар різців, а навколо їх шийки на яснах добре помітна синьо-червоного кольору кайма.

Наявність на поверхні зубів корич­невого нальоту у вигляді цяток або смужок характерні для флюорозу, по­чорніння зубів і порушення цілісності їх — для карієсу. Одночасно з оглядом ротової порожнини та органів, які в ній розміщені, звертають увагу на запах із рота. Солодкуватий приторний запах свідчить про розкладання епітелію, що відшарувався від поверхні слизової оболонки, запах ацетону характерний для кетозу; неприємний (каріозний) — карієсу зубів або розпаду накладань, що утворилися на їхній поверхні, гниль­ний — розпадання слини, залишків корму, епітелію, що відшару­вався, та ексудату. Трупний запах виникає при виразковому сто­матиті, некробактеріозі поросят, лептоспірозі собак (Судаков М. О. з співавторами).

ДОСЛІДЖЕННЯ ГЛОТКИ

Глотку досліджують оглядом і пальпацією. Під час зовнішньо­го огляду звертають увагу на положення голови і шиї, конфігура­цію ділянки глотки і верхньої частини яремного жолоба. Тварини, особливо коні і свині, при запаленні глотки (фарингіті) витягують голову й шию, обмежують їх рухливість; у них спостерігається дифузне або обмежене припухання ділянки глотки. У випадку дифузного припухання шкіра дещо напружена, а верхній контур яремного жолоба змінений. Обмежене припухання буває при но­воутвореннях, актиномікозних і туберкульозних гранульомах у ді­лянці глотки, закупорці глотки стороннім тілом.

Зовнішню пальпацію глотки здійснюють поступовим здавлю­ванням її пальцями обох рук у ділянці верхнього краю яремного жолоба, дещо вище від гортані, позаду гілки нижньої щелепи (рис. 50). У здорових тварин при зустрічному здавлюванні пальці обох рук розділяються порівняно тонким шаром тканин, пальпація не спричиняє болю. Якщо запальні процеси супроводжуються значною інфільтрацією тканин глотки, виявляють набрякання,

156

50. Зовнішня пальпація глотки

ущільнення тканин, болючість підвищення температури в ура­женій ділянці, тварини кашля­ють, роблять часті ковтальні рухи. Зовнішньою пальпацієгс можна також установити наяв­ність у глотці сторонніх предме­тів. При паралічі глотки тварини не відчувають болю при глибокій пальпації, ковтальні рухи не спо­стерігаються, місцеві ознаки за­палення відсутні.

Внутрішній огляд глотки не­озброєним оком можливий лише в короткоголових собак, котів, птахів. Розкривши за допомогою тасьми рот і злегка натиснувши шпателем на основу язика, оглядають порожнину глотки, мигда­лини, задню та бічні стінки. У великої рогатої худоби і коней для детального огляду глотки застосовують спеціальний шпатель з освітлювальною системою (шпатель Габрійолавічюса В. І.), медич­ний езофагоскоп.

Внутрішню пальпацію глотки здійснюють лише при серйозних показаннях — підозрі на закупорку або пошкодження її стороннім тілом, наявність абсцесів, новоутворень. Голову коня чи корови добре фіксують, за допомогою зівника широко відкривають рот, відтягнувши лівою рукою язик, праву руку, обмотану рушником вище долоні, із складеними у вигляді човника пальцями обереж­но вводять між рядами зубів у порожнину глотки й пальпують її стінки (рис. 51). Якщо тварина непокоїться, необхідно припи­нити дослідження.

Щоб простежити, чи не порушена функція ковтання, тваринам

дають воду, рідкий або густий корм і спостерігають за ков­танням і проходженням гру­дочки через глотку та стра­вохід.

ДОСЛІДЖЕННЯ СТРАВОХОДУ

Найпоширенішим симпто­мом при захворюваннях стра-

51. Техніка внутрішньої пальпації глотки

157

воходу є порушення проходження по ньому корму, що називають дисфагією. Вона з'являється у випадку закупорки стравоходу сто­ронніми тілами (картоплею, турнепсом, буряком, яблуком і т. д.), що частіше зустрічається у великої рогатої худоби. Крім того, дисфагія може бути наслідком запалення і набряку стінки стра­воходу, утворення рубців, дивертикула, ектазії, спазму та пара­лічу його м'язів, розвитку пухлин усередині нього або при здав­люванні зовні пухлинами. При закупорці стравоходу сторонніми тілами і його спазмі дисфагія розвивається раптово, а в усіх інших випадках — поступово. При травмах і розривах стравоходу може спостерігатися кровотеча, особливо під час рвоти.

Стравохід досліджують оглядом, пальпацією, зондуванням, езофагоскопією і рентгенографією. Початковий відділ стравоходу розміщений дорсально від гортані і трахеї, у ділянці 5-го шийного хребця він переходить на лівий бік трахеї і спрямовується у грудну порожнину. Отже, огляд і пальпацію можна застосовувати для дослідження шийної частини стравоходу, грудну — досліджу­ють із застосуванням додаткових методів.

Оглядом у ділянці лівого яремного жолоба при закупорці стра­воходу сторонніми тілами, дивертикулах, ектазіях, пухлинах вдає­ться виявити різко обмежене припухання тістуватої або щільної консистенції.

Стравохід пальпують обома руками — ліву накладають на пра­вий яремний жолоб, а кінцями пальців правої руки прощупують стравохід вздовж лівого яремного жолоба до входу його в грудну порожнину. Визначають його болючість, закупорку сторонніми тілами, нагромадження кормових мас (при паралічі), а у випадку розривів — болючість у місці припухання і крепітацію внаслідок підшкірної емфіземи.

Зондуванням виявляють закупорку, запалення, параліч, звужен­ня стравоходу.

ЗОНДУВАННЯ ТВАРИН

Зондування тварин проводять з діагностичною і лікувальною метою. У випадку закупорки стравоходу зонд, досягнувши предме­та, який викликає обтурацію, наштовхується на нього і дальше не просувається. При запаленні стравоходу зондування викликає занепокоєння у тварини внаслідок різкого болю, часті ковтальні рухи і кашель. При паралічі стравоходу зонд, не зустрічаючи звичайного опору, який буває у здорових тварин, вільно просуває­ться по всьому стравоходу.

Зондами беруть вміст шлунка, рубця, сичуга, шлунковий і си­чужний соки для лабораторного дослідження, а застосовуючи фракційний метод взяття шлункового соку, вивчають типи шлун­кової секреції (гіперацидний, субацидний, інертний, астенічний).

158

За допомогою зондування одержують натуральний шлунковий сік на біофабриках, який застосовують для лікування тварин і людей. Використання зондів з лікувальною метою також досить різ­нобічне. При закупорці стравоходу зондом проштовхують сторон­нє тіло в шлунок, що частіше роблять у коней, свиней, дрібної рогатої худоби, собак, а у великої рогатої худоби в більшості випадків прагнуть вивести його назовні. Через зонд можна ви­вести з шлунка гази (при гострому розширенні шлунка) і рубця (при гострій його тимпанії), промивати шлунок, рубець, сичуг і воло (у птахів), вводити лікарські препарати і здійснювати штуч­ну годівлю. Велика рогата худоба в зв'язку з особливостями приймання корму при деяких хворобах, коли спотворюється смак (алотріофагія), захоплює і ковтає металеві феромагнітні предме­ти, які потрапляють у сітку, травмують її стінку й викликають запалення сітки (ретикуліт), а потім очеревини (ретикулопери-тоніт) та інших внутрішніх органів. Для виведення сторонніх предметів з сітки застосовують магнітні зонди різних конструк­цій: Меліксетяна, Телятникова, ЗМУ-1.

Зондування коня проводять носо-стравохідним або носо-шлун-ковим зондом, який виготовлений із щільної гуми. Довжина зонда 190—225 см, загальний діаметр—16—18 мм, внутрішній діа-| метр — 12—14 мм. Для полегшення введення зонда на ньому став-| ;лять три постійні і одну рухому (за допомогою гумового кільця) І мітки, запропоновані С. П. Гоженком. Відстань до рухомої мітки визначають двома методами: вимірюють висоту в холці коня і до неї додають ще 20 % цієї висоти; початок зонда прикладають до входу в носовий хід, потім зонд ведуть до основи вушної ра­ковини, а потім до середини 16-го ребра або до останнього груд­ного хребця. Відстань від початку зонда до даної мітки дорівнює відстані до шлунка коня.

Три постійні мітки наносять олійною фарбою: першу — на від­стані 15—20 см від початку зонда; другу — 45 і третю — 75 см. Зонд перевіряють на прохідність, змазують вазеліном або рос­линною олією. Введення зонда полегшується при правильному положенні голови відносно шиї коня — її необхідно наблизити так, щоб утворився трикутник з вершиною у ділянці глотки, а ос­нову його становила лінія, проведена від ніздрів до плечового суглоба. Коли зонд потрапить у стравохід, голову коня підні­мають.

Лікар правою рукою бере початок зонда й вводить у праву '^Ніздрю, а пальцями лівої руки натискує його початок до нижнього •І (найбільшого) носового ходу (якщо зонд вводять через ліву нізд­рю, то стають з лівого боку і зонд вводять лівою рукою). Цей етап досить відповідальний, оскільки просування зонда по серед­ньому носовому ходу спричиняє його травмування, кровотечу і є менша ймовірність потрапляння зонда в стравохід. Ввівши зонд

159

до першої мітки, пальці виймають з носового ходу і зонд дальше просувають двома руками. Якщо він введений правильно, то його просування не викликає особливого занепокоєння у тварини. Якщо ж зонд введений по середньому носовому ходу, то подальше натискування пальцями не змінить його положення. Провівши зонд до другої мітки (а він у цей час знаходиться в порожнині глотки), необхідно дочекатися ковтальних рухів і вводити зонд у стравохід. Третя мітка є важливим орієнтиром — коли зонд до­водимо до неї, то початок його в цей час знаходиться у середній третині шиї, тут необхідно зупинитися і перевірити правильність введення. Це можна зробити кількома методами. Основний з них — огляд і пальпація зонда в середній третині стравоходу; рухаючи зонд вперед—назад на 5—7 см легко помітити його просування по стравоходу (лікар, який вводить зонд, повинен сам перекона­тися у цьому!); вільний кінець зонда опускають у склянку з во­дою — якщо він потрапив у трахею, то синхронно видиху у склянці з'являються пухирці повітря; вільний кінець зонда підводять до вуха і прослуховують звуки: якщо зонд введений правильно, то чути періодичні звуки булькання, переливання, гурчання, якщо ж він потрапив у трахею, вислуховуються шуми, які збігаються з видиханням повітря; беруть трахею (знизу шиї) пальцями однієї руки і погойдують її — зонд, що потрапив у трахею, відчувається по удару його об стінки. Є й інші додаткові методи перевірки правильності введення зонда. Зупинимося лише на двох найбільш поширених. Часто фахівці заливають 100—150 мл води, надіючись, що рефлекторно настане кашель. Проте кашель виникає не завжди, і цей прийом необхідно знати лише для того, щоб його не застосо­вувати (Оливков-Б. І.). На думку інших, зонд, який потрапив у трахею, спричиняє кашель. У більшості випадків це так, але часто зонд, введений у стравохід, теж викликає рефлекторне збудження кашльового центра.

Переконавшись у правильності введення, поступово вводять зонд до останньої рухомої мітки — початок його в цей час зна­ходиться на дні шлунка. Якщо зонд потрапив у трахею, його від­тягують назад до другої мітк і при появі ковтальних рухів зно­ву спрямовують у стравохід.

При виведенні вільний кінець зонда опускають вниз.

Зондування великої рогатої худоби. Для зондування великої ро­гатої худоби використовують зонди кількох моделей: рото-страво-хідний — для телят (з мандреном та оливою), яким випускають гази з рубця, перевіряють прохідність стравоходу; двопетлеподібний О. П. Хохлова — для видалення сторонніх тіл із стравоходу; рото-стравохідний В. А. Черкасова і рото-шлунковий Г. М. Даценка — для промивання рубця і виведення з нього газів; магнітні зонди С. Г. Меліксетяна, І. О. Телятникова, ЗМУ-1 О. В. Коробова ви­користовують для діагностики та лікування травматичного рети-

160

52. Зівник І. Д. Ганжі для зонда Хохлова

куліту; носо-сичужний Г. М. Даценка — для взяття вмісту сичуга на дослідження та про­мивання сичуга.

Техніка початкових етапів введення рото-стравохідних зондів аналогічна. Зонд, змаза­ний вазеліном, вводять у рот через отвір де­рев'яного зівника, потім, спрямовуючи його посередині твердого піднебіння, швидко про­ сувають його в порожнину глотки, а з по­явою ковтальних рухів — в стравохід і рубець. Для введення дво-петлеподібного зонда О. П. Хохлова І. Д. Ганжа запропонував особ­ливу форму дерев'яного зівника, у якому враховані особливості анатомічної будови ротової порожнини та особливості зонда (рис. 52).

При відсутності зівника у великої рогатої худоби лівою рукою виводять язик через беззубий край, а правою спрямовують зонд посередині твердого піднебіння в порожнину глотки і стравохід. При зондуванні через носову порожнину застосовують носо-шлунковий зонд для коней. Техніка введення його така ж, як і коням.

Сичуг у телят зондують спеціальним носо-сичужним зондом Г. М. Даценка, медичними шлунковими зондами № 8, 10, 12 (діа­метр 6—9 мм) або еластичною гумовою трубкою довжиною 115— 130 см діаметром 6—9 мм, з оливою із пінопласту на кінці. Перед зондуванням визначають відстань до сичуга, прикладаючи початок зонда до входу в носові ходи, а потім проводять його до глотки і точки перетину на реберній дузі лінії, яка йде горизонтально від колінного суглоба. Теплий прокип'ячений зонд вводять через ниж­ній носовий хід у порожнину глотки і стравохід. Коли зонд дося­гає шийної частини стравоходу, теляті випоюють із соскової на­пувалки 200—300 мл теплого молозива, молока або ізотонічного розчину натрію хлориду чи глюкози і в цей час просувають зонд у сичуг. Довжина введеної частину зонда 75—90 см.

Магнітний зонд С. Г. Меліксетяна вводять після 12-годинного витримування тварини на голодній дієті. Гумову частину зонда вводять через нижній носовий хід у глотку та стравохід, потім виводять язик назовні через беззубий край, а з другого боку на корінні зуби ставлять клиновидний зівник Байєра. Гачком спе­ціальної ключки в глотці захоплюють гумову частину зонда, ви­водять кінець його назовні через рот, приєднують магнітну голов­ку й кладуть її за корінь язика. Тварина ковтає головку, і вона потрапляє у сітку. Перевіряють потрапляння магнітної головки в сітку таким чином: тварину ставлять головою з півночі на південь, компас підводять з правого боку в 5—6-му міжреберних проміж-

161

ках на рівні ліктьового горба. Якщо головка знаходиться у сітці, то північний кінець стрілки компаса повертається перпендикуляр­но до тулуба тварини. Якщо ж цього не відбувається, то магнітну головку підтягують до входу в стравохід і під час скорочення рубця відпускають гумову частину. Під впливом скорочення маг­нітна головка рухається у сітку. Вільний кінець зонда фіксують за ріг. З діагностичною та профілактичною метою магнітну го­ловку зонда витримують у сітці 1—2 год, а у хворих на травма­тичний ретикуліт — до 24 год.

При виведенні зонда відкривають рот, гачком захоплюють гу­мову частину його в порожнині глотки, виводять її через рот, потім протягують вільний кінець зонда через носові ходи. Лише після цього з сітки можна виводити магнітну головку. При спазмі кардіального сфінктера стравоходу зонд не можна витягувати насильно. У таких випадках 0,5—1 л води рефлекторно усуває спазм і зонд вільно виводять з стравоходу.

І. О. Телятников, а потім О. В. Коробов сконструювали маг­нітний зонд, який вводять через рот. Суттєвою деталлю ЗМУ-1 (зонда магнітного удосконаленого) є порожнистий металевий шток з конусом на одному кінці для магнітної головки і П-подібною пластиною з іншого кінця для фіксації штока на беззубому краї. Оригінальними є магнітні головки. Сила магнітного притягання головки зонда І. О. Телятникова 5 кг, О. В. Коробова — 8—12кг. Зонд застосовують після 12—24-годинної голодної дієти. Перед його введенням корові випоюють 5—10 л теплої води або рідкого пійла. Гумовий шланг пропускають через отвір металевого што­ка, з боку конуса до нього приєднують магнітну головку й під­тягують її так, щоб вона повністю ввійшла в конус і була ніби продовженням фігурного штока. Лівою рукою виводять язик на­зовні, зафіксований за П-подібну пластину металевий шток вво­дять у ротову порожнину по центру твердого піднебіння на корінь язика, кладуть пластину на беззубий край і швидко послаблюють натяг гнучкої тяги. Металевий шток фіксують за допомогою ре­менів. Ковтальними рухами і скороченнями стравоходу магнітна головка досягає рубця і під дією своєї маси опускається у сітку. З метою профілактики зонд у сітці витримують 15—ЗО хв, для лі­кування травматичного ретикуліту — 1—2 год. Виймають його по­вільно, натягуючи правою рукою гнучку тягу.

Зондування свиней здійснюють рото-шлунковим медичним зон­дом або гумовою трубкою діаметром до 15 мм. У ротову порож­нину свині вставляють дерев'яний зівник з отвором посередині, фіксують його тасьмою у ділянці потилиці, або використовують зівник І. Г. Шарабріна. Свиней фіксують у лежачому положенні (кладуть їх на правий бік), зонд вводять через отвір зівника, пропускають у бік глотки, під час ковтальних рухів просувають у

162

стравохід і дальше без перепон — у шлунок. Вміст шлунка на­тягують шприцом Жане

Зондування дрібної рогатої худоби проводять, як правило, рото-стравохідним зондом у стоячому положенні тварини. Зонд вводять так, як і свиням, застосовуючи дерев'яний або петлеподібний зів-ники.

Зондування собак проводять для взяття вмісту шлунка на дос­лідження або промивання його. Застосовують медичні зонди або звичайну гумову трубку довжиною 100—120 см, діаметром 15мм. Відкривають рот собаки, безпосередньо за ікла вводять дерев'я­ний зівник з отвором посередині або зівник І. Г. Шарабріна, фік­сують їх за верхню і нижню щелепи. Зонд вводять таким же чи ном, як і поросятам.