Учебник по клиндиагностике (укр.). Учебник по клиндиагностике (укр. Вступ предмет клінічної діагностики
 Скачать 2.87 Mb.
|
|
137 ко передаються на поверхню грудної клітки. Таким чином, звучні вологі хрипи мають важливе діагностичне значення, бо свідчать про те, що у даному випадку є не лише бронхіт, а й запалення легеневої тканини (катаральна бронхопневмонія). Звучні вологі хрипи також бувають при кавернах і абсцесах легень, оскільки вони, як правило, оточені запально ущільненою легеневою тканиною, що буває при гангрені легень та аспіраційній бронхопневмонії. Вологі хрипи, так як і сухі, змінюються при кашлі. Рідкий вміст бронхів під впливом кашлю переміщується або зовсім видаляється. Діагностичне та прогностичне значення сухих і вологих хрипів не однакове. Хрипи, які вислуховуються на обмежених ділянках грудної клітки, свідчать про те, що вони розміщені поряд із запальною ділянкою у легенях і тому є більш несприятливими для прогнозу порівняно з дифузними. Характер хрипів змінюється у ході розвитку патологічного процесу. Як було відмічено, сухі хрипи виникають у бронхах в результаті набряку слизової оболонки, чи при зосередженні в них в'язкого, густого вмісту, вологі—при наявності рідкого вмісту в бронхах. Таким чином, сухі хрипи вислуховуються або в початкову стадію бронхіту, або в період припинення подальшої ексудації, вологі ж хрипи вислуховуються або в розпалі бронхіту, коли ексудат має рідку консистенцію, або при легеневих кровотечах, якщо бронхи переповнені кров'ю, або при набряку легень, коли' в бронхах набирається транссудат, чи у випадку наявності каверн і абсцесів. Звідси виходить, що вологі хрипи є більш несприятливим прогностичним симптомом порівняно з сухими Із вологих хрипів дрібнопухирчасті повинні привернути значну увагу, оскільки вони свідчать про локалізацію запалення у дрібних бронхах, що, з одного боку, може бути ознакою висхідного характеру бронхіту, а з іншого — загрожує переходом запального процесу з дрібних бронхів на альвеоли, тобто може бути ускладнення бронхіту пневмонією. Шуми тертя плеври нагадують звуки від згинання нової шкіри, хрустіння снігу, шелестіння шовкової тканини або паперу. Спостерігаються вони при сухому (фібринозному) плевриті внаслідок тертя парієтального та вісцерального листків плеври при дихальних рухах. У нормі поверхні плеври гладенькі й тому рухи їх непомітні. При сухому плевриті внаслідок відкладання на поверхні листків плеври плівок, ниток або пластівців фібрину, повернені одна до другої поверхні плевральних листків стають шорсткими. Фібринозний плеврит, крім спонтанних випадків, може спостерігатися при туберкульозі у великої рогатої худоби, контагіозній плевро- 138 пневмонії коней, пневмоніях свиней (у них найчастіше розвивається фібринозний плеврит). Шуми тертя плеври прослуховуються в обидві дихальні фази, однак виразніше під час вдиху. Локалізуються шуми тертя у місці розміщення ділянки ураження плеври, частіше це нижня частина грудної клітки позаду ліктьового горба (3—5-ий міжреберні проміжки). По мірі нагромадження рідкого ексудату в плевральній порожнині листки плеври роз'єднуються і тому шуми тертя поступово зникають. І навпаки, поява шуму тертя плеври при ексудативному плевриті вище верхнього рівня ексудату свідчить про початок розсмоктування ексудату, коли плевральні листки знову починають торкатися. Шуми тертя необхідно відрізняти від сухих хрипів і крепітації. На відміну від хрипів, шуми тертя плеври прослуховуються нібито біля вуха, посилюються при тиску на грудну клітку стето- чи фонендоскопом або пальцями внаслідок зближення листків плеври, не змінюються при кашлі, вислуховуються у вигляді переривчастих звуків, тоді як сухі хрипи являють собою протяжні звуки. Від крепітації шуми тертя плеври відрізняються тим, що вислуховуються в обидві дихальні фази, а крепітація лише при вдиханні повітря. При локалізації запале.ння у тій ділянці плеври, яка торкається перикарда, з'являється так званий плевро-перикардіальний шум (див. главу IV). його краще чути на висоті видиху, тобто тоді, коли плевральні листки тісніше стикаються з перикардом. Від шумів тертя плеври відрізняються тим, що при апное (затримці дихання) вони не зникають, а лише послаблюються, а від пери-кардіальних шумів тертя тим, що та ж проба не впливає на чутливість перикардіальних шумів. Шум хлюпання виникає у плевральній порожнині при наявності рідини (ексудату, транссудату) і незначної кількості повітря або газу. Він нагадує звуки, які виникають під час струшування пляшки з невеликою кількістю у ній рідини. Прослуховуються ці шуми при рухах тварини, серцевих скороченнях, дихальних рухах. Спостерігаються вони в легенях у випадку наявності каверн, але частіше — у плевральній порожнині при пневмотораксі, ускладненому плевритом, або при гнійному плевриті, коли у цих порожнинах нагромаджуються одночасно рідина та газ (повітря). Оскільки плевральні шуми хлюпання збігаються з серцевим ритмом, бо працююче серце є головним генератором коливання рідини й газу в плевральній порожнині, то їх необхідно відрізняти від перикардіальних шумів хлюпання. Плевральні шуми хлюпання прослуховуються краще за перикардіальні по горизонталь- 139 ній лінії притуплення, яку виявляють перкусією грудної клітки при ексудативному плевриті. Шум легеневої фістули (клекотіння, булькання) виникає при утворенні в легенях відкритої каверни, яка через фістулу з'єднується з плевральною порожниною, що містить рідкий ексудат, і нагадує булькання, яке виникає при проходженні струменя повітря через рідину. Він з'являється на фазі вдиху при набряку, гангрені або туберкульозі легень, клапанному пневмотораксі, ускладненому ексудативним плевритом, а також ураженнях легень і наявності легеневих свищів. ДОСЛІДЖЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО СТАНУ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ Для визначення функціонального стану органів дихання застосовують такі проби: а) з проганянням тварин легкою риссю. У коней в спокійному стані підраховують кількість дихальних рухів за 1 хв. Після цього тварину проганяють легкою риссю протягом 15 хв і знову визначають кількість дихальних рухів і час повернення їх до вихідного стану. За даними М. С). Судакова, у здорових рисистих тренованих коней після проганяння дихання незначно частішає (до 20— 24 дихальних рухів за 1 хв) і повертається до вихідного через 7—10 хв. У малотренованих коней частота дихання збільшується до 28—34 дихальних рухів і повертається до вихідного через 12—15 хв. При функціональній недостатності органів дихання після проганяння спостерігається різке збільшення кількості дихальних рухів за хвилину (до 45 і більше), яке тривалий час не повертається до вихідного положення (до 20—ЗО хв і більше) залежно від характеру патологічного процесу; б) проба з апное за І. Г. Шарабріним. У коня на вдиху затримують дихання, закриваючи ніздрі, і відмічають час до появи характерного руху глотки, який нагадує утруднене дихання. Якщо у здорових коней цей рух з'являється через ЗО—40 с, то у хворих — цей час значно скорочується. Під час проведення обох проб необхідно враховувати стан серцево-судинної системи, а також температуру і вологість навколишнього повітря. Важке фізичне навантаження у нетренова-них тварин може призводити до розвитку патологічних процесів у легенях (гостра альвеолярна емфізема) і в серці (гостре розширення серця, міокардіодистрофія), порушення типу й ритму дихання, а також виникнення задишки. Торакоцентез (пробний прокол грудної клітки) застосовують для проведення фізико-хімічних, мікроскопічних і бактеріологічних досліджень нагромадженого в плевральній порожнині випоту, для визначення його характеру (транссудат, ексудат, кров, гній), 140 в результаті чого одержують цінні дані про патологічний процес. Дослідження плевральної рідини має також важливе значення у діагностиці деяких хвороб, особливо для диференціальної діагностики плевриту і грудної водянки. Ексудат характерний для плевриту, а транссудат — для грудної водянки. Транссудат — абсолютно прозора, злегка жовтувата, інколи безбарвна рідина. Серозний і серозно-фібринозний ексудат, як правило, забарвлений в інтенсивний лимонно-жовтий колір і менш прозорий. В ексудаті при відстоюванні випадають в осад пластівці фібрину, від чого він мутніє, у ньому міститься багато лейкоцитів, еритроцитів, епітеліальних клітин. Транссудат залишається прозорим, у ньому зовсім не утворюється осад або він дуже ніжний і має вигляд хмарки. Серозно-гнійний ексудат мутний, білувато-жовтого кольору, при відстоюванні розділяється на два шари: верхній — серозний і нижній — гнійний. Гнійний ексудат — густий, зеленкуватий, непрозорий. Геморагічний ексудат непрозорий, червоного кольору, при розпаді еритроцитів — червоно-бурого. Гнильний ексудат грязно-бурого кольору, неприємного запаху. Отже, гнійний, гнильний і геморагічний ексудати легко відрізняються за зовнішнім виглядом. Утруднення може викликати диференціювання транссудату і серозного ексудату, які за кольором і прозорістю можуть бути подібними. Розрізняють їх по питомій вазі (в ексудату вона більша 1,016, а транссудату менша 1,014} і вмісту білка (ексудат має більше 3,5 % білка, а транссудат менше 2 %). Для одержання плевральної рідини необхідно зробити асептичний пробний прокол, який є безпечним методом дослідження. З цією метою використовують спеціальні троакари або шприц з голкою, аспіратори. Прокол грудної клітки у великих тварин (коней, жуйних, свиней) проводять у стоячому положенні в зафіксованому стані, а у дрібних — сидячому. Після фіксації тварини, в зоні тупого перкусійного звуку, зумовленого нагромадженням рідини в плевральній порожнині, визначають місце проколу грудної клітки: у коней — 7-й міжреберний проміжок зліва або 5—6-й справа; у великої рогатої худоби, овець і свиней — 6-те міжребер'я зліва або 5—6-е — справа. Голку вводять попереду переднього краю ребра вище грудної зовнішньої вени на глибину у великих тварин 2—4, у дрібних— 1—2 см. Просування голки по тканинах грудної клітки зустрічає певний опір. Після того, як кінець голки проникає у плевральну порожнину, опір відразу зникає. Після цього шприцом (аспіратором) насмоктують патологічне випотівання. Голку виймають з плевральної порожнини, відповідно обробляють місце пункції. Дослідження мокротиння. Мокротинням називають виділення з дихальних шляхів, що виділяються назовні при кашлі. Це завжди 141 патологічне явище. Одержують його з трахеї за допомогою зонда Габрійоловічюса або з ротової порожнини. Для цього в ротову порожнину тваринам вводять зівник, язик виводять набік, штучно викликають кашель і після кашльового поштовху, просуваючи руку з тампоном до гортані, збирають слиз. У телят, овець, кіз і собак мокротиння беруть аналогічно, але збирають його фаринге-альною ложкою невеликого розміру або стерильним ватним тампоном, який тримають артеріальним пінцетом. У коней з цією метою використовують гумову трубку, яку вводять через ніс у глотку або верхню третину трахеї, викликають кашель і опускають голову коня вниз. При макроскопічному дослідженні визначають кількість мокротиння, його консистенцію, колір, запах, різні домішки (повітря, частинки пухлин, кров), при мікроскопічному — наявність у мазку різних клітин, інших формених елементів, бактерій. При ларингіті, трахеїті, на початку гострого бронхіту, при хронічному бронхіті мокротиння виділяється мало, а в розпалі катаральної бронхопневмонії, гнійної пневмонії, при гангрені легень кількість її досить велика. Консистенція мокротиння, як правило, в'язка. В'язкість, тягучість і клейкість залежать від вмісту в ньому слизу. Клейкість мокроти підвищується при значному вмісті в ній фібрину. Велика кількість рідкого мокротиння виділяється при набряку легень, його називають серозним, оскільки воно відрізняється рідкою консистенцією, пінистістю, за зовнішнім виглядом нагадує збитий яєчний білок, без кольору, частіше має рожевий відтінок із-за домішок еритроцитів, прозоре або опалесцентне. Крім серозного, ще може бути слизисте і гнійне мокротиння. Слизисте складається переважно із слизу, що характерне для гострого катару гортані і трахеї, катаральної бронхопневмонії. Воно в'язке, без кольору, прозоре або білувате. Часто буває слизово-' гнійне мокротиння, коли до слизу примішується гній. Гнійне мокротиння вершкоподібної консистенції, жовто-зеленого кольору, а слизово-гнійне такого ж кольору, але менш інтенсивного, має ознаки і слизового й гнійного. Червоний колір мокротиння залежить від домішок крові. У деяких випадках мокротиння являє собою чисту кров. Домішки крові до мокротиння бувають при туберкульозі, ранах і пухлинах, абсцесах і гангрені легень, гострій пневмонії, особливо гіпостатичній, застої крові в легенях при серцево-судинній недостатності, а також захворюваннях верхніх дихальних шляхів. Свіже мокротиння в більшості випадків не має запаху. Смердючий гнильний запах зумовлюється діяльністю мікробів-анаеро-бів, що викликають гниттєве розкладання білків легеневої тканини з утворенням індолу, скатолу, сірководню, які й надають неприємного запаху мокротинню (це буває при аспіраційній бронхопневмонії, ускладненій гаигреною легень, бронхоектазах). 142 До мокроти можуть примішуватися шматочки змертвілої легеневої тканини при гангрені легень, які мають вигляд сіро-чорних клаптиків різного розміру, інколи шматочки пухлин, кров, згустки фібрину, які являють собою зліпки трахеї та бронхів і зустрічаються при дифтерійному ларингіті, крупозній пневмонії. Мікроскопічне дослідження мокротиння проводять у незабарв-лених (нативних) і забарвлених препаратах. При мікроскопічному дослідженні препаратів знаходять лейкоцити, частіше нейтрофіли, а при бронхіальній астмі в мокротинні багато еозинофілів. Крім лейкоцитів, в ньому знаходять еритроцити, епітеліальні клітини (плоскі — з порожнини рота, гортані; циліндричні — з носа і глибоких дихальних шляхів; альвеолярний епітелій — овальні клітини з зернистою цитоплазмою і одним або кількома ядрами). При розпаданні легеневої тканини (абсцес, гангрена легень, туберкульоз) в мокротинні зустрічаються еластичні волокна. При бактеріологічному дослідженні мокротиння у ньому можна виявити збудників різних легеневих захворювань, перевірити їхню чутливість до антимікробних засобів. Г л а в а VI ДОСЛІДЖЕННЯ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ Серед різноманітних спорадичних випадків захворювань особливо часто спостерігаються хвороби органів травлення, причиною яких є різні порушення годівлі: незбалансований за поживними речовинами раціон, недостатня підготовка кормів до згодовування, порушення режиму годівлі, згодовування неякісних кормів. Серед незаразних захворювань органів травлення досить значно поширені порушення моторної функції передшлунків (атонія і гіпотонія), переповнення рубця газами (гостра тимпанія), травмування сітки гострими металевими предметами (травматичний ре-тикуліт), запалення слизової оболонки шлунка (гастрит) та кишечника (ентерит), захворювання з симптомокомплексом кольок (гостре розширення шлунка, метеоризм кишечника, хімо- і копро-стаз та ін.). Крім названих хвороб, великі збитки тваринництву наносять різноманітні інфекції, збудники яких локалізуються у шлунку або кишечнику (колібактеріоз, сальмонельоз, дизентерія, вірусний гастроентерит свиней, чума свиней, паратуберкульоз, ентеровірус-ний гастроентерит, ротавірусний ентерит та багато інших). Найбільш поширені шлунково-кишкові хвороби новонароджених телят незаразно-інфекційної природи, які зустрічаються у деяких господарствах у 70—100 % телят і загибель від яких досягає 10—50 % від захворілих. Органи травлення е місцем локалізації багатьох 143 паразитів — шлункового овода (гастрофільоз коней), монієзій, аскарид, езофагостом, тріхоцефал та ін. І накінець, необхідно завжди пам'ятати, що при всіх важко-перебігаючих хворобах, наприклад серця, печінки, легень, нирок, інфекціях і гельмінтозах спостерігаються функціональні розлади органів травлення: пригнічення секреторної функції, зниження активності ферментів, апетиту, що призводить до загального занепаду сил. Все це примушує лікаря з особливою увагою стежити за станом органів травлення, коригувати їх функції, що буде зовсім неможливим при відсутності знань в області методики дослідження. При дослідженні органів травлення широко застосовують загально-клінічні методи — огляд, пальпацію, аускультацію, менше перкусію, а також додаткові — зондування, руменографію, гастроскопію, ендоскопію, рентгенографію, фізико-хімічне та мікроскопічне дослідження слини, шлункового та кишкового соків, вмісту рубця, калу і т. д. Дослідження органів травлення проводять за такою схемою: дослідження приймання корму та води; ротової порожнини, глотки й стравоходу; передшлунків і сичуга жуйних; шлунка і кишок; ректальне; акту дефекації і екскрементів; додаткове або специфічне дослідження. І ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИЙМАННЯ КОРМУ ТА ВОДИ При цьому досліджують апетит, наявність спраги, приймання корму та води, жування, ковтання, відригування, жуйки та блювоти. Апетит — складна рефлекторна реакція, яка проявляється харчовим збудженням, тобто бажанням тварини приймати корм. Апетит визначають, спостерігаючи за твариною в момент годівлі, або використовуючи дані анамнезу. При захворюваннях тварин спостерігають різні порушення апетиту, які проявляються зменшенням або відсутністю його, підвищенням і спотворенням. Зниження апетиту проявляється тим, що тварина не поїдає звичайної порції корму або їсть її повільно, а відсутність апетиту (анорексія, enorexis від грецьк. an — заперечення, orexis — апетит, бажання їсти) — тривалою відмовою від корму. Такі зміни спостерігаються при зниженні шлункової секреції, різних інтоксикаціях, хворобах органів травлення, багатьох незаразних, інфекційних та паразитарних хворобах. Підвищення апетиту — булімія (від грецьк. bus — віл, limos — голод) або поліфагія (від грецьк. poly — багато, phagein — їсти) — як тимчасове явище може бути у тварин, які одужують, після 144 тривалого недоїдання, а справжня поліфагія відрізняється довгим перебігом і спостерігається при цукровому діабеті. Спотворення апетиту — алотріофагія (allotriophagia, від лат. allotrius — сторонній, чужий і гр. phagein — їсти)—проявляється тим, що тварини починають поїдати, як правило, сторонні речовини — кал, підстилку, сечу, землю, гуму, волосся, перо, ганчірки і відмоляються від доброякісного корму. Спостерігається при деяких видах мінеральної і вітамінної недостатності — при D-гіпові-тамінозі (рахіті), остеодистрофії, гіпокобальтозі, гіпокупрозі, недостатній кількості в раціоні натрію хлориду, а також при сказі. Спотворення смаку ще називають лизухою (lambitus — лат., лизання). Спрага характеризується позивами до пиття. Спостерігаючи за твариною під час напування, звертають увагу на кількість випитої води за один прийом і за добу. У здорових тварин спрага залежить від фізичного навантаження, молочної продуктивності, виду корму і вмісту в ньому води, а також від пори року. Можливі розлади спраги — її збільшення і зменшення. Збільшення спраги — полідипсія (polydipsis, від грецьк. роїу-dipsios — відчуваючий сильну спрагу) — спостерігається при захворюваннях, що супроводжуються втратою рідини, тобто тих, що * перебігають з діареєю, блюванням, поліурією (збільшенням ви-'* ділення сечі), сильним потовиділенням, при плевриті, перитоніті, цукровому і нецукровому діабеті, отруєнні натрію хлоридом. Зменшення спраги спостерігається при захворюваннях шлунка і кишечника, які не супроводжуються діареєю та блюванням, на початку гарячки. |