Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
 Скачать 2.62 Mb.
|
|
По-різному за чинним правописом пишеться частина т Частина півпишеться, як правило, разом: півкілограма півлітра, піваркуша, півогірка, пів 'яблука, пів 'їдальні, півострів півфінал. Через дефіс частина півпишеться лише з власними назвами: пів-Києва, пів-України, пів-Криму, пів-Європи. У словосполученнях із вказівкою на час, таких, як о пів на третю, пів до п 'ятої години тощо, частина пів пишеться окремо. Примітка. Логічно було б і на письмі розрізняти два значення пів. Якщо при слові пів, яке має значення «половина», іменник виступає в родовому відмінку однини, то такий іменник доцільно було б писати окремо: пів кілограма, пів кілометра, пів сотні, пів (половина) острова, пів дня, пів огірка, пів яблука, пів Києва, пів України. Частину півписати разом слід було б лише тоді, коли наступний іменник – загальна назва, вжита у формі називного відмінка, – позначає єдине поняття: півострів, південь, півколо, півмісяць, півкуля, півзахист, півфінал, півовал, піваркуш, а також у прислівнику на півдорозі. Написання складноскорочених слів і графічних скорочень Складноскорочені слова (абревіатури), утворені з початкових букв або звуків, незалежно від написання словосполучення пишуться великими буквами (крапки між ними не ставляться): Міністерство внутрішніх справ – МВС, житлово-ек-сплуатаційна контора – ЖЕК, державна автоінспекція – ДАІ, мале підприємство – МІГ, виробниче об'єднання – ВО, Українська республіканська партія – УРП. Великими буквами пишуться також складноскорочені слова, утворені від іншомовних словосполучень: МАТО, ЮНЕСКО, МАГАТЕ, УЄФА. Але малими буквами пишуться: загс, вуз (від російського вьісшее учебное заведение). Великими й частково малими буквами пишуться складно-скорочені слова на зразок Демократична партія України – ДемПУ, Конгрес української інтелігенції – КУІн. Якщо складноскорочені іменники, утворені з початкових букв або звуків, відмінюються, то закінчення біля них дописуються малими буквами: ЛАЗи, у ЖЕКу, з ВАКом. У складноскорочених словах, утворених іншими способами, усі частини пишуться з малої букви: районна державна адміністрація – райдержадміністрація, завідувач господарства – завгосп. Але власні складноскорочені назви пишуться з великої букви: Дніпрогес, Донбас, Укрінбанк. Від абревіатур слід відрізняти умовні графічні скорочення, які вимовляються повністю й скорочуються лише на письмі. Наприклад, пишемо: 4 кг, читаємо: чотири кілограми. Слова на письмі скорочуються на приголосний: громадянин – гр., добродій – д., пан – п., наприклад – напр., область – обл., імені – ім., і так далі – і т. д.; але: нашої ери – н. є., острів – о. У кінці графічних скорочень ставиться крапка: півн.-сх. (північно-східний), проф. (професор), р. (рік). Але крапка не ставиться при скорочених назвах метричних мір: 5 кг, 10 км, 2 год ЗО хв, 4 мкФ тощо. Не ставиться крапка й між подвоєними буквами, що вказують на множину: pp. – роки, mm. – томи, пп. – пани. Якщо в графічному скороченні залишаються початок і кінець слова, то на місці пропущених букв ставиться лише дефіс (без крапки): видавництво – вид-во, район – р-н, фабрика – ф-ка, товариство – т-во. Такі скорочення не розриваються для переносу. Частини скороченого словосполучення іноді розділяються похилою рискою: поштова скринька – п/с, військова части на – в/ч, метрів за хвилину – м/хв. Не виділяється й префікс сув слові сусід, префікс обу слові обруч (колись дослівно означало «навколо руки») – і тепер ці слова сприймаються як непохідні. Внаслідок спрощень збільшується кількість коренів у мові. Перерозклад – пересування межі між морфемами в слові. Наприклад, у формах вертиш, вертить, вертимо і т. д. колись виділялися закінчення -ш, -ть, -мо, нині –иш, -ить, -имо (пор. латинське verti-s, verti-t, verti-mus). У слові внутрішній ми тепер виділяємо префікс ві корінь -нутр-, а колись тут виділявся префікс вні корінь -утр(той самий, шо й у слові утроба). Ускладнення – збільшення кількості виділюваних у слові морфем. Наприклад, слово вальці в українській мові сприймається як утворене від вал за допомогою суфікса -ець / -ц'. Насправді ж у цьому слові немає суфікса, воно запозичене з німецької мови – die Wahe, у якому суфікс не виділяється. Перехід кореня в афікс (декореляція) спостерігається за дуже частого повторення його в складному слові. Наприклад, у словах людина, киянин, болгарин і под. (у множині: люди, кияни, болгари) елемент -инколись був рівнозначний слову один (пор. латинське unus «один», німецьке еіп «один»), а тепер сприймається як суфікс. Значення суфікса набуває корінь -лог(від грецького lohos «вчення») у словах на зразок психолог, біолог, зоолог та ін. Значення префікса набуває займенник сам у словах на зразок самобутній, самозаспокоїтися, самосійка тощо (таких слів із частиною самоналічується близько 500). Морфемний склад слова може змінитися і внаслідок різних фонетичних процесів. Наприклад, у слові убозтво іубог + ство) унаслідок злиття звуків г і с змінився звуковий склад як кореня, так і суфікса (у таких випадках морфеми слід виділяти відповідно до словотвірної моделі: корінь убог-, суфікс -ств-іі закінчення -о). У слові холонути в корені холодвипав звук д. У слові пісний у корені піствипав звук т. Чимало фонетичних змін у морфемах пов'язано із звуком -й-. В одних випадках він зберігся, як, наприклад, суфікс або частина закінчення в словах пір 'я [п'ір + й + а], кров 'ю І кров + йу]. В інших – він уподібнився до попереднього м'я кого приголосного, як у словах колосся [колос + й + а], молоддю [молод' + йу]. А ще в інших – він зник, від н'ьог® залишилася тільки м'якість, як у словах листя [лист + й + а] вістю [в'іст' + йу]. Суфікс -йколись був у похідних словах із кінцевим м'яким на зразок юнь [йун + й], зелень [зелен + й] твірна основа яких закінчується на твердий приголосний: юн(ий), зелен(ий). Іноді, щоб з'ясувати справжній морфемний склад слова, треба вдаватися до етимологічних досліджень. Історичні зміни в морфемному складі слова Етимологія – визначення походження слова і його фонетичних та семантичних зв'язків з іншими словами тієї самої та споріднених мов. Етимологічні дослідження спираються на такі наукові принципи: 1) фонетичний – чітко й повно враховувати фонетичні закони (наприклад, підставу говорити про спорідненість слів гіркий, горіти, гарячий, жар дає наявність в українській мові чергування голосних о – і та о – а, г – ж); 2) семантичний – враховувати можливість значеннєвої спорідненості слів, наявність у них спільної семи (наприклад, слова горіти, гарячий, гіркий, горно, гончар (від горнчар), горщик, горілка, горе і под., крім спільної звукової частини гор / гір / гар, мають спільну сему «пек-v ти» – отже, вони етимологічно споріднені); 3) словотвірний – чітко виділяти морфеми (наприклад, походження слова щастя [шчас'т'а] стане зрозумілим лише тоді, коли правильно виділимо в ньому префікс ш-, який походить із колишнього с(пор. написання в російській мові счастье, запозичене з церковнослов'янської мови), корінь суфікс -й-, від якого залишилася тільки м'якість (пор. такий самий суфікс у слові пір'я [п'ірйа]), і закінчення -а – отже, дослівно воно означає «щось ніби частка, пайка»); генетичний – враховувати також значення й звучання споріднених слів інших мов, близьких за походженням (наприклад, шоб зрозуміти значення слова рука, зіставляємо його із спорідненим польським reka [рен'ка] «рука», потім із литовськими ranka «рука» і renkiu «зби раю, згортаю» – отже, первісне значення цього слова «збирачка, згортачка»; це значення збереглося в українських словах горстка, пригорща); речовий – значення слова пов'язувати з дійсністю (наприклад, досліджуючи етимологію слова лебідь, його зіставляють із латинським albus «білий» на тій реальній підставі, шо лебеді білі; до речі, правильність такого зіставлення підтверджується і давньоверхньонімецьким словом albiz «лебідь»). Внаслідок різних фонетичних, морфемних та семантичних змін видимий зв'язок між спорідненими словами може втратитися. Наприклад, тепер уже ніхто не відчуває, шо слова початок і кінець споріднені – мають той самий етимологічний корінь кон. У другому слові він залишився майже незмінним – лише відбулося закономірне чергування о з і. У першому ж слові корінь кон змінився на кен (як у слові молоти – мелений); звук к перед є перейшов у ч (як у словах рука – рученька); звукосполучення єн дало я, тобто голосний а після м'якого (пор. грец. pente «п'ять» і укр. п 'ять; лат. mentha «м'ята» і укр. м'ята); шиплячий ч отвердів; таким чином, корінь кон став звучати як ча. У початковій формі цей корінь зберігся в слові споконвіків, що дослівно означає «з початку віків» (у польській мові – poczatek [почонтек]). Ось, наприклад, який вигляд мають міркування про можливе походження назви Дніпро. Звук ь виник на місці ще давнішого у: пор. лат. domus і давньослов'янське домь «дім»; українське рудий і давньослов'янське рьджа «іржа». Звук Ь походить від давнього ай: пор. литовське каіпа «ціна» і давньослов'янське ц'кна «ціна»; готське stains «камінь» і давньо-слов'янське ст'кна «стіна» (у сербській мові це ж слово стена и тепер означає «скеля», «великий камінь»). Підставляємо в першу частину назви Дьн'к історичні відповідники звуків т» так: Дунай. Значення другої частини прь виводимо, зіставляючи її зі словами, у яких є той самий елемент пр: прісний «несолоний, річковий»; діалектне пруд «швидка течія ріки», назви річок Прут, Прип 'ять («Ріка-путь»), Протва, Лростир, Просянка, Прусянка, Прудник, Прудок, Проня, Придка, Предівка, Пира, Пиріг, Стопирка, Опір, Пороз, Порозок, Лорозовиця, Пе-рев, Пірна (давня назва річки Ірпінь) тощо. Первісний корінь пр маємо також у словах прати (у давнину прали переважно в річці), періщити (про дощ), порскати, пирскати, бризкати, очевидно, й у назві бога Перун, який нашими предками-хліборо-бами мислився як такий, що посилає дощ. Наведені слова дають підстави вважати, що елемент прь колись означав «текуча вода, ріка». Отже, можна зробити висновок: назва Дніпро походить від прадавнього словосполучення із значенням Дунай-ріка. І справді, в украшських народних піснях дуже часто згадується саме Дунай чи то як річка, чи то як велика вода: Тихо, тихо Дунай воду несе... Нехай, нехай погуляю, як та риба по Дунаю... Понад морем, Дунаєм вітер явір хитає... Налетіли сірі гуси, сіли, пали на дунаєчку, сколотили всю дунай-воду... Назва Дніпро в них не трапляється.
Поділ слів на частини мови Усі слова мови поділяються на великі лексико-граматичні розряди – частини мови. Кожна частина мови характеризується своїми граматичними, лексико-семантичними й функціональними особливостями. Слова відносяться до певних лексико-граматичних розрядів за спільними найзагальнішими семантичними, словотвірними, морфологічними й синтаксичними ознаками. Наприклад, слово зелень відносимо до розряду іменників, зелений – до розряду прикметників, зеленіти – до розряду дієслів на підставі таких їхніх відмінних ознак: 1) перше відповідає на питання щ о? й, отже, називає предмет; друге – на питання я к и й? і, отже, називає ознаку; третє відповідає на питання що робити? й, отже, називає дію (семантичні ознаки); 2) зелень має нульове закінчення, яке буває в іменників; зелений має властиве всім прикметникам закінчення -ий; зеленіти має суфікс -ти, властивий для неозначеної форми дієслова (словотвірні ознаки); 3) перше має власний рід, змінюється, як усі іменники 111 відміни; друге не має власного роду, змінюється, як усі прикметники; третє може творити способові форми, змінюватися за особами і т. д. (морфологічні ознаки); 4) у реченні зелень найчастіше виступає в ролі підмета або додатка; зелений – у ролі означення або іменної частини складеного присудка; зеленіти в способових формах– у ролі присудка (синтаксичні ознаки), наприклад: Блискуча, перебриз-кана червоним сонцем лісова зелень оточувала їх (О. Гончар). Густі садки пишаються своєю красою, земля – своїм зеленим килимом (Панас Мирний). Трава надворі вже потроху зеленіє (Григір Тютюнник). В українській мові – десять частин мови. Шість із них (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово й при слівник) самостійні, три (прийменник, сполучник, частки) службові, й окремо стоїть вигук. Змінюваними є тільки п'ять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово, усі інші – незмінювані. У цілому частини мови характеризуються так:
Самостійні частини мови можуть виступати членами речення. Через те слова, шо належать до них, називають ше повнозначними. Службові частини мови самі по собі членами речення не виступають, вони виконують допоміжну роль у творенні членів речення. Ці слова називають ще неповнозначними. Самостійні частини мови за реальним лексичним змістом поділяються на номінативні (іменник, прикметник, дієслово, прислівник) і вказівні (займенник, числівник). Значення перших зрозуміле й поза контекстом (сонце, блакитний, іти, швидко), другі – наповнюються змістом лише в контексті (воно, дев'ять). Інакше кажучи, номінативні слова мають постійний сигніфікат, у вказівних він ситуативний. До останніх слід віднести також вигуки. Деякі мовознавці як окремі частини мови виділяють ше слова категорії стану (треба, сонячно, тепло), модальні слова (мабуть, очевидно) та зв'язки (бути, ставати). Перші дві категорії слів хоч і різняться своєю специфічною синтаксичною роллю (виступають присудками в безособових реченнях та є вставними словами), однак мають усі ознаки прислівників – тому їх варто зараховувати до прислівників. Зв'язки – це все-таки дієслова, які в певному контексті виконують допоміжну, службову роль. Граматичні значення Кожне слово в мові характеризується одним чи кількома граматичними значеннями. Наприклад, слово розумом має такі граматичні значення: «іменник», «чоловічий рід», «орудний відмінок», «однина». Слово розумно має лише одне граматичне значення – «прислівник». Граматичне значення є обов'язковою ознакою слова. Граматичні значення слова є додатковими (супровідними) щодо лексичного значення і слугують для позначення як певних різних зовнішніх зв'язків предмета чи явища, так і найза-гальніших властивостей буття. Наприклад, розглянемо два слова в реченні Як вовка не держи, він в ліс втече при першій нагоді (І. Карпенко-Карий). Словоформа вовка має лексичне значення «чотириногий хижак сірої масті» і чотири граматичні значення: «іменник», «чоловічий рід», «родовий відмінок», «однина». Граматичне значення «іменник» вказує, що названий словом предмет може виступати діячем (суб'єктом) або об'єктом дії. Граматичне значення «родовий відмінок» вказує, що цей предмет виступає тут об'єктом дії (не вовк держить, а його держать). У другій частині речення є слово він. Лексичного значення воно не має, але має чотири граматичні значення: «займенник», «чоловічий рід», «називний відмінок», «однина». Граматичне значення «займенник» вказує, що це слово виступає замінником якоїсь назви. Граматичні значення «чоловічий рід» і «однина» співвідносять займенник він із предметом, названим словом вовк, «називний відмінок» вказує, що цей предмет у даному разі виступає діячем (вовк утече). За роллю в мові граматичні значення слова поділяються на класифікаційні, синтаксичні і номінативні. Класифікаційні граматичні значення виступають у різних словах і є постійними, незмінними. Вони, як правило, зумовлені лексичним значенням слова. Такими в українській мові є належність до частини мови (синь, синій, синіти), вид дієслів (йти, прийти), рід іменників (рік, ріка). |