1. Предмет і завдання історії мовознавства
 Скачать 117.5 Kb.
|
5.Індійська лінгвістична традиція.(фонет.вчення в роботі Панніні; словотвір і морфологія в працях давньоіндійських учених).Найдавніша наук. трад. – 3000 років. Виникнення зумовлене практичними потребами: -прагнули зберегти точність Вед (найдавніша літ. памятка) і забезпечити їх розуміння, -уберегти від впливу розмовних варіантів давньоінд. мови та здійснити нормалізацію санскриту, який прості люди не розуміли. Уже в самих Ведах розкриваються питання фонетики, орфографії, граматики і лексики. Багато мовознавців працювало над укладанням списків незрозумілих слів у ведах, над укладанням коментарів до вед, вивченням фонетики, граматики, словотвору, етимології санскритської мови, але найвидатнішим серед них був Паніні ( IV ст. до н.е.), Паніні створив працю «Аштадгяї», тобто «складену з восьми частин». «Аштадгяї» складається з восьми книг і містить у собі 3996 коротких віршованих правил, або сутр, розрахованих на легке запамятовування й усне передавання. Сутри охоплюють фонетику, морфологію, словотвір, етимологію і синтаксис класичного санскриту, без поділу всього мовного матеріалу на відповідні підрозділи. Основа викладу - індукція, аналіз, але сам виклад здійснюється дедуктивно, синтетично. Це стислий, точний і старанний аналіз морфологічного ладу, словотвірної будови і фонетичої системи санскриту, зрідка Паніні звертає увагу і на говіркові риси Східної Індії, на своєрідності усного мовлення, вказує на особливості ведійської мови. Майже два тисячоліття була зразком опису класичного санскриту. Ввів поняття морфеми та нульової морфеми. Інші: Яска, Вараручі, Катьяяна, Патанджолі, Бхатріхарі, лексикограф Амарусіпх, Хемачандра, Вопадева та ін.розвивають учення Паніні. Основною одиницею мови - речення, бо тільки воно спроможне виражати думку. Слово не має цієї властивості і поза реченням не існує. Найвищі досягнення - аналіз морфологічних, словотвірних та фонетичних явищ. Звичайно виділяють 4 частини мови: імя, дієслово, прийменник і частку. У відм. – 7 відмінків без назв, описувалося діэвідм. Всі слова утворені від дієслівних, далі неподільних коренів-основ. Виділяли основу і закінчення. Паніні такі корені-основи: а)прості; б) корені - твірні елементи; в) корені похідні. Увага суфіксам - первинним і вторинним. Точні правила для всіх видів зміни звуків, для всіх випадків наголошування і чергування і -е - аі. Розрізняють активний орган, або артикулятор (корінь язика, середину язика і кінчик язика) і місце артикуляції (мяке піднебіння, піднебіння, зуби або альвеоли). Нижня губа - артикулятор, верхня - місце артикуляції. Вперше виділяють голосні і приголосні. Серед голосних уже розрізняють довгі й короткі, а серед приголосних - проривні і фрикативні. Досл. філософські проблеми: співвідн. речення і судження, роль слова у мові. 6.Історія китайської писемності.Перші мовознавчі праці в Китаї належать до І ти сячоліття до н. е. Так, у V ст. до н. є. з'явилися тлума чення незрозумілих слів у давніх текстах, а також пра ці про зв'язок між словом і властивостями позначуваного ним предмета чи явища.У III ст. до н. е. китайці дійшли висновку, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним, і так виникала теорія «виправлення імен», тобто вибору імені, яке б відповідало позначуваному. Наприклад, якщо правління імператора було невдалим, девіз правління оголошували «неправиль ним» і змінювали. Вважалося, що людина, яка займає певне соціальне становище, повинна поводитись відпо відно до назви цього становища. У II ст. до н. є. було укладено перший ієрогліфіч ний словник. Далі словникова робота стала провідною в китайському мовознавстві. Першим класиком китайського мовознавства вва жають Сю Шеня (І ст. н. е.). Він здійснив класифіка цію ієрогліфів і виділив їх складові частини (цим ко ристуються до наших днів). Специфіка китайського мовознавства в тому, що до II—III ст. н. є. китайські вчені досліджували тільки значення й написання ієрогліфів, а не вимову слів. На китайську лінгвістичну традицію вплинув скла довий характер китайської мови. Основною одиницею китайської фонетики вважають цзи — склад у цілому, який водночас відповідає писемному знакові та лексич ній одиниці й розглядається як основна одиниця і лек сики, і граматики. Спочатку цзи інтерпретували як неподільну одиницю, пізніше з розвитком фонетики як розділу мовознавства цзи почали членувати: відділили тон як особливу характеристику складу, а те, що зали шилося після відрахування тону, ділили на дві частини, які в нашому мовознавстві прийнято називати ініціаллю і фіналлю. Ініціаль — приголосний, з якого почина ється склад, а фіналь — усе інше (голосний + приголос ні). Фіналь утворює риму. З XI ст. китайські мовознавці складають таблиці, в яких склади впорядковуються за ініціалями і фіналями. Звуків (фонем) у китайському мовознавстві не виділяли аж до ознайомлення з євро пейською традицією та її прийняття. Такий підхід по в'язаний із жорсткою структурою китайського складу З III ст. н. є. з'являються перші словники омофонів і рифм. На початку XVIII ст. укладено великий слов ник. Граматиці в китайській лінгвістиці приділяли не значну увагу. Це зумовлено тим, що не було необхід ності виділяти граматику в окрему дисципліну, бо в китайській мові немає словозміни й граматичної афік сації. Класифікації за частинами мови також не було, за винятком виділення «повних» і «пустих» слів, що так само пов'язано з особливостями будови китайської мови. Хоча синтаксис є дуже важливим для китай ської мови, він не став об'єктом вивчення. Граматична наука в Китаї почала формуватися лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Перша граматика китайсь кої мови з'явилася 1898 р. і то під впливом європей ської традиції. Досліджували китайські мовознавці й питання діа лектології та етимології. Так, ще на початку нашої ери Ян Сюн написав працю про народні слова, що ввійшли до літературної мови, вказавши на місце, звідки кожне з цих слів походить. У II ст. Лю Си уклав словник «Шимін» («Тлумачення імен»), у якому дано етимоло гію китайських імен. Китайське мовознавство аж до кінця XIX ст. розви валося самостійно без будь-яких впливів інших лінгві стичних традицій. У XIX ст. китайці ознайомилися з європейським мовознавством, і китайська традиція, на відміну від індійської, швидко піддалася впливу євро пейської. Нині в чистому вигляді вона вже не існує, хоча деякі її ідеї та методи, особливо ті, що стосуються ієрогліфіки, збереглися. Китайська лінгвістична традиція справила істотний вплив на японське мовознавство. 7.Чотири трактати Давнього Китаю.Вивчення кит. граматики почалося з остаточного становл. кит. писемності. Результатом грамат. досліджень були 4 трактати: «Ер’я», «Фаньянь», «Шовень цзенцзи» та «Шимін». «Ер’я» ( 3-1 ст. до н.е.) - сукупний орфограм., енциклопедичних та ідеологічних норматив знань у вигляді словника, в якому подано 19 тематичних розділів. Кожен розділ – тлумачення однієї категорії світу. Подає філософ. картину світу та дає кількісний склад тематичних угрупувань, порядок розгортання містичних чисел. Для читання і тлумачення канонічних текстів. «Фаньянь» («Місцеві речення», на рубежі нашої ери) – початок кит. діалектології. Витлумачує народні слова в літературній мові з вказівкою на місце походження слова. «Шовень цзенцзи» - автор – Сю Шень, закінчив в 100 р. н.е., нагадує словник за алфавітом. 9353 ієрогліфічних укладань в результаті різних комбінацій540 елементів. Перша праця, де описано кит. мову як предмет граматичного мистецтва. Описана Теорія 6-ти категорій ієрогліфів:зображальна, вказівна, ідеограматична, фонографічна, видозмінна і категорія запозичених ієрогл. Ієрогл. поділ. на прості і складні, утв. з простих. «Шимін» («Тлумачення імен») – етимол. словн. Лю Си створенний у 2 ст. н.е. Включає в себе етимологію кожного імені. Становлять основу кит. філології. 10.Особливості греко-римської лінгвістичної традиції. Її періодизація.Греки запозичили своє письмо у фінікійців, які мали консонантне письмо. Греки його вдосконалили, створили алфавіт, внесли голосні зв. і почали записувати їх поряд з приг. звуками. Грамат. вчення розвивалось у філософських школах, тому і проблеми мови досліджували філософи. Певні досягнення пов’яз. не з одним іменем, а з багатьма. Проблеми вивчення групою авторів, щодо неї велися дискусії і суперечки. Філософія давніх греків – це не окрема,галузь людських знань; це всеохоплююча нерозчленована наука, складові частини якої були мовознавчими уявленнями та поглядами. Періодизація: 1) філософський (5-3 ст. до н.е.): вивч. проблеми зв’язку внутр. і зовн. сторони слова, аналогії та аноммалії, питання походж. мови. Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель, школа стоїків. 2) александрійський (3 ст. до н.е. – 4 ст. н.е.): мовозн. виокр. від філософії і стало самост. розділом. В цей період мовозн. мало виконати такі завд.: 1) філологічно роз тлум. незрозумілі слова у творах; 2) унормувати загальну літ. мову (коіне). Арістарх Самофракійський, Діонісій Фракійський, Аполоній Діскол, Донат, Прісціан. Якщо в 1й період проблеми розв. грец. філософи, то в 2й – александрійські граматисти. 11.Філософський період мовознавства в Давній Греції(дискусія давньогрецьких учених про правильність імен; проблема аналогії й аномалії; теорії походження мови).У цей період предметом на укових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлю ється людьми за умовною згодою, свідомо. Так, Геракліт (VI—V ст. до н. є.) стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Проти лежну думку висловив філософ Демокріт (V—IV ст. до н. є.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповід ності між словом і річчю: 1) одне слово може назива ти декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різ ні слова можуть збігатися за формою і звучати одна ково (омонімія); 4) значення слів можуть змінювати ся; 5) існують поняття без однослівної назви. Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. 427—347 рр. до н. є.) «Кратіл, або про правильність імен» у формі діалогу між Кратілом, який обстоює тезу про природний харак тер назв, і Гермогеном, який наполягає на тому, що наз ви встановлюються законом. Сам Платон не підтри мує жодної з цих точок зору, а лише резюмує. Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово. Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель(384—322 рр. до н. є.) у своїх творах «Пое тика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допоміжні слова (сполучники та зв'язку). Арістотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з преди катами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Платона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці категорії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядко вував логічним категоріям. Його якоюсь мірою мож на вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві.Арістотелю мовознавство завдячує також введен ням поняття початкової форми (для імен — форма на зивного відмінка, для дієслів — форма 1-ої особи) і гра матичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і серед ній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови. Подальша робота з уточнення мовних категорій по в'язана з філософською школою стоїків (від назви пор тика Зіоа в Афінах, де збиралися представники цієї школи) — однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IV ст. н. є., яка розробляла основи морального життя і вбачала їх у подоланні при страстей, в «силі духа», що виявляється в підкоренні розумові та долі. Стоїки уточнили й розширили класи фікацію частин мови (встановили п'ять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні наз ви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмін ків і виділили прямий і непрямий відмінки. Вступив ши в суперечку про «природний» чи умовний характер назв і вважаючи, що слова спочатку були «правильни ми, істинними», вони стимулювали розвиток етимоло гії. Однак, не маючи наукових принципів етимологізу вання, вони довільно тлумачили «правильні» значення слів, чим завдали шкоди етимології. Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокреми лись аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономір ностей. Ця дискусія мала важливе значення для ство рення нормативної граматики, де поряд із граматични ми правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Суперечка між аналогістами й аномалістами була настільки популярною, що привер нула увагу до проблеми і далеких від філософії та мо вознавства людей. Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію. Теорію вигукового або афективного походження мови пов'язують з іменем Епікура, погляди якого через брак фактич них матеріалів відтворені не досить чітко. І винятково важливим джерелом не тільки для розуміння філософії Епікура, а й для харак теристики римського мовознавства є поема Тіта Лукреція Кара (99—55 pp. до н. е.) «Про природу речей», у п'ятій книжці якої, окреслюючи хід розвитку первісної культури, Лукрецій визнає мову за витвір самих людей і пов'язує її початки, ідучи, очевидно, за Епікуром, з криками тварин та інстинктивними виявленнями по чуттів людини в звуках і жестах. Вважається, що за античних часів теорію звуконаслідувального походження мови розгорнули ще стоїки. А погляди стоїків на латин ському мовному матеріалі найповніше виклав римський учений Августін Аврелій (354—430 pp. н. е.). Він наводить латин ські приклади на схожість між звучаниям слова і річчю, як-от tinni tus — дзвін (міді), hinnitus — іржання (коня), balatus — мекання (вівці), clangor — звучання (сурми), stridor — скрип (ланцюга). Стої ки були свідомі того, що не всім речам властиве звучання, яке могло б бути покладене в основу значення слова. 12.Граматичний(александрійський)період греко-римського мовознавства(вивчення фонетики, граматики, етимології, стилістики; Арістотель, Арістарх, Д.Фракійський, стоїки).Бурхливого розвитку кла сична традиція у мовознавстві зазнала в Александрійській державі Птолемеїв (III ст. до н. є. — V ст. н. є.) — Єгипті. Саме тут граматика відокремилася від філосо фії, стала самостійною наукою. Це було зумовлено виданням класичних літературних творів (Гомера, Есхіла, Софокла), необхідністю філологічної інтер претації цих творів, нормуванням спільної єдиної лі тературної мови всієї Греції. Найвідомішими мовознавцями александрійської школи є Арістарх Самофракійський (217—145 рр. до н. є.), Діонісій Фракійський (170—90 рр. до н. є.) і Аполлоній Діскол (II ст. н. є.). Арістарх Самофра кійський видав і прокоментував твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Піндара, Есхіла й Арістофана. Коментарі зво дились до розбору текстів і виправлення помилок. Най більшою заслугою Арістарха Самофракійського є ство рення повної класифікації частин мови. Він виділив вісім частин мови: ім'я, дієслово, дієприкметник, займен ник, прислівник, сполучник, прийменник, член (ар тикль), і класифікація набула завершеного вигляду. Учень Арістарха Самофракійського Діонісій Фра кійськийстворив підручник граматики. У цьому підручнику він уперше трактує частини мови в суто мор фологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить по няття акциденцій, тобто граматичних категорій. Так, у дієслові він виділяє категорії часу (теперішній, мину лий і майбутній), стану (активний, пасивний і середній) та особи (перша, друга і третя). Аполлоній Діскол— основоположник грецького синтаксису, який він визначає як учення про словоспо лучення. У словосполученні, на його думку, головну роль відіграють дієслово та ім'я. Синтаксичну теорію Аполлонія Діскола, викладену в його основній праці «Синтаксис», взято за основу багатьох пізніших шкільних граматик. КРІМ ГРАМАТИКИ АЛЕКСАНДРІЙСЬКІ МОВОЗНАВЦІ ГЛИБО КО ОПРАЦЮВАЛИ ФОНЕТИКУ.Вони чітко розрізняли звуки й букви. Звуки класифікували на голосні та приголос ні. У букві розрізняли два елементи — зображення і назву. Мовознавство Давнього Риму не залишило оригіна льних праць. Римські мовознавці переповідали погля ди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця «Про латинську мову» Марка-Теренція Варрона (116— 27 рр. до н. є.), де описано граматичну систему латинсь кої мови за давньогрецькими зразками, та підручник ла тинської мови Квінтпа-Реммія Палемона (І ст. до н. є.), де вперше подано впорядковану латинську граматич ну термінологію, яка стала основою термінології су часного мовознавства. Пізніше з'являються два варіан ти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доната (прибл. 350 р. н. є.) і найповніша граматика латинської мови Прісціана (прибл. 526— 527 рр. н. є.). Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років (аж до середньовіччя) в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов.Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (ар тикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, від крили новий відмінок — аблятив і числівники поділи ли на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мис тецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту). Прикладом є підручник із красномовства («Ораторські настанови») Марка-Фабія Квінті-ліана (прибл. 35 — 96 рр. н. є.). Арістотель(384—322 рр. до н. є.) виділяє імена, дієслова і допоміжні слова (сполучники та зв'язку). Арістотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з преди катами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Платона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці категорії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядко вував логічним категоріям. Його якоюсь мірою мож на вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві.Арістотелю мовознавство завдячує також введен ням поняття початкової форми (для імен — форма на зивного відмінка, для дієслів — форма 1-ої особи) і гра матичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і серед ній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови. Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокреми лись аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономір ностей. Ця дискусія мала важливе значення для ство рення нормативної граматики, де поряд із граматични ми правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Суперечка між аналогістами й аномалістами була настільки популярною, що привер нула увагу до проблеми і далеких від філософії та мо вознавства людей. Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію. 13.Розвиток мовознавства в Давньому Римі.Римські вченні наслідували традиції давньогрецького мовознавства (уточнили, систематизували розгорнули теоретичні засади стоїків та представників александрійської школи на матеріалі латини), тому зберегли значну частину мовознавчої спадщини античної Греції; коментували праці своїх попередників; переклали дослівно всі терміни граматики й фонетики з грецької ораторське мистецтво, стилістику поєднували з граматикою, питаннями фонетичних, граматичних, лексичних норм латини, її чистоти, вишуканості, ясності. Марк Теренцій Варрон – «Про латинську мову» (опис граматичної системи латини на матеріалі відмінювання дієслів та імен), виділяє 4 ЧМ (слова, які утворюють відмінки – імена, займенники; слова, які мають часи – дієслово; слова незмінні – прислівники, прийменники, сполучники; слова, які мають імена і часи – діє прикметники) – за наявністю/відсутністю флексії; Тіт Лукрецій Кар – «Про природу речей» (у 5 книзі – про виникнення мови, підтримує теорію афективного походження мови); Елій Донат – «Мистецтво граматичне» (повна і скорочена форма); Прісціан – «Граматичні настанови»; Квінт Ремій Палемон – підручник нормативної граматики латини, виділяв 8 ЧМ, із яких замість артикля ввів вигук (ім’я, дієслово, прикметник, прислівник, прийменник, сполучник, займенник), основи сучасної термінології. Відкривають новий відмінок – аблатив, поділяють прислівники на кількісні та порядкові. Діомед при поясненні Діонісієвого вчення про речення вказує: речення – взаємоузгоджене сполучення слів, що доводить думку до завершення, тобто узгоджене словосполучення. Граматики Доната і Прісціана слугували як зразкові граматики латини, за їх зразком укладали граматики живих європейських мов. 14.Значення античної філології в ІМ.Фонетична, граматична, лексикологічна, стилістична термінологія сучасного мовознавства бере свій початок із античної традиції. Александрівці виокремили граматику як самостійну дисципліну, нагромадили новий граматичний матеріал і встановили основні граматичні категорії імені та дієслова. В Александрії і Пергамi були створені найбільші сховища рукопису- бібліотеки, в яких був збір більшості творів грецької літератури і науки, переклади творів східних літератур. В свої кращі часи до розгрому Александрії арабами в 642 р. н.е. Александрійська бібліотека налічувала понад 700000 рукописних сувоїв. Греки заклали основи фонетики, морфології, синтаксису, етимології, визначили слова та речення, виділили ЧМ, хоч і плутали логічні категорії з граматичними. Розроблені в античних риторика і поетиках («Поетика» Горація, Цицерон «Оратор». Арістотель «Поетика») вчення про поезію та прозу, про тропи і фігури мовлення, про якості мовлення, про сполучення слів, про типи чи стилі мовлення лягли в основу європейських теорій стилю. У своїх працях античні лінгвісти аналізували твори літератури, що сприяло їхньому збереженню досьогодні. Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Опис мови, який дав Арістотель, є початковий етап античної лінгвістичної теорії. Він .) виділяє імена, дієслова і допоміжні слова (сполучники та зв'язку). Арістотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з преди катами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Платона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці категорії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядко вував логічним категоріям. Його якоюсь мірою мож на вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві. У відношення граматики слід зазначити, що антична наука заклала основи граматичної термінології. Граматична наука «Європи, аж до XIX в., грунтувалася на граматичному навчанні греків, в його зміненому на римському грунті вигляді; одним з доказів цього є граматична термінологія, яка переважно залишилася такою ж, як за часів старовини; і навіть терміни, що виникли в більш пізні епохи, є головним чином тільки більш менш вдалою передачею старої назви і грунтуються лише в окремих випадках на більш новому і кращому розумінні мовної категорії. Особливістю теоретичних побудов античних авторів було те, що мовна база теорій обмежувалася однією мовою - грецькою або латинською, оскільки всі інші мови вважалися варварствами і не підлягаючими вивченню, причому і самі спроби зіставлення грецької і латинської мов залишилися у зародку. Правила граматичного мистецтва створюються тільки для мови даної культури. Разом з тим антична лінгвістична традиція, разом із староіндійською, засвоєної європейським мовознавством дещо пізніше, з'явилася колискою європейського мовознавства. 15.Історичні риси епохи Середній Віків і їх відображення в мові.Історія Середніх Віків це тривалий період,який триває впродовж 1000 років. З кінця 496р.до н.е.(занепаду Римської імперії) по 1492 р.(відкриття Колумбом Америки). Мова цього періоду характеризувалась: 1.виділенням двох сфер мов: -канонічні(правильні мови; мови давніх цивілізацій давньогрецька і латинська, давньоєврейська, арабська); -варварські(вульгарні мови, безписемні мови, розмовні мови). 2.розвитком неправильних мов. У зх.Європі писемність створювалась стихійно на основі латинської мови. У сх..Європі створювалась на основі грецького алфавіту старослов’янська мова. В 9ст.починають створювати граматики для неправ.мов. 3.формування білінгвізму(двомовності:усної і писемної),його розповсюдження по європ.континенту. Головним завдання теорії мови є подолання диференціації текстів канонічної мови і погодження нового письмового тексту із старим текстом. Лінгвістика Середньовіччя – це створення писемності для неправильних мов і створення для них граматик. 16.Розробка граматичної теорії в Середньовічній Європі(граматики Доната і Прісціана).Поняття «Латинська мова» і «Граматика» були тотожними.Компілятивні роботи(напис.на основі чужих матеріалів)-зявляються у ранньому Середньовіччі. 1.Граматика ДОНАТА. Повна Граматика Доната складається з двох частин. Перша найчастіше зустрічається під заголовком Донат. «Коротка наука про частини мови», або коротко «Мала граматика». Вона містить огляд восьми частин мови: ім'я, займенник, дієслово, прислівник, причастя, союз, привід і вигук. Побудована у формі «питань» і «відповідей», як діалог учня з учителем. Учень задає питання, а вчитель дає відповідь на нього. Наприклад: «Скільки чисел у імені? - Два: однина і множина ». Ця частина Граматики широко використовувалася на початковому етапі навчання латинської мови. 2.Граматика ПРІСЦІАНА(18 книжок) -вивчення латин.мови в школі. -16 книг вчення про звук та формотворення; 2 книги – вивчення синтаксису. Використовував семантику і формальний критерій.Плутав поняття букви та Звука. Слово – найменша частина складного висловлювання, яка сприймається як семантичне ціле(за Присціаном). У морфології виділ.8частин мови, такіж як і виділяв Арістарх:імя, дієслово, прикметнк,займенник,прийменник, вигук, сполучник, прислівник. На формально-граматичному критерії були побудовані 2 останні книги Прісціана. Він розписав взаємодію слів між собою. Граматика Прісціана утвердилась,як найбільший граматичний трактат раннього Середньовіччя. Але в 12-13ст.латинська мова вже не є розмовною, тому граматика Прісціана втрачає свою актуальність. СПЕКУЛЯТИВНА ГРАМАТИКА. Граматика Петра Гелійського. Основана на грамат.Прісціана, але вносить характерні зміни. Латинська граматика була в Середньв.Європі єдиним і універсальним підручником мови.Панування латинськ.мови негативно впливало на інші мови і виявлялось: 1.ЛМ використовувалась для писемної комунікації у Зх.Європі, нехтуючи звуковою будовою мови, а звертали увагу лише на буквенну передачу латини. 2.Поняття «Лат.Граматики» збігається з поняттям «Граматики» взагалі.І в процесі вивчення національних мов на них механічно переносяться норми латинськ.мови, в результаті цього не добираючи норм інших мов. 3.На вивчення латинськ.мови дивилися як на «логічну школу мислення», що призвело до того, що правила граматичних явищ почали визначатися логічними критеріями. 17.Філософські дискусії в середні віки.В період Середньов.розвинулась полеміка навколо універсалій «Суперечки між номіналістами та реалістами» тривали 5 століть.У центрі науки стояв Париж. Філософ-теолог – Ансельм Кентерберійський голова реалістів, які стверджували, що універсалії(загальні поняття)існували д появи речей.На думку реалістів, речі – це просто копії реальних назв. Представник номіналістів – П’єр Абеляр.Вважали, що назви вторинні по відношенню до речей. Діяльність модистів в період пізнього Середньовіччя. Представники: Мартін Дакійський, Боецій Дакійський, Симон Дакійський, Томас Ерфуррдський. Модисти вважали, що граматика однакова для всіх народів, оскільки у всіх народів однакове мислення та логіка. Загальність логіки та мислення породжується загальністю оточуючого матеріального світу. Звукова будова не повинна вивчатися в латині, а повинна вивчатися в фізиці, семантика – в психології. Справжнім предметом граматики є лише граматичні значення. Модисти вивчали етимологію та синтаксисюУ будь-якого мовного знака(слова) окрім звучання є різні типи значень: -предметне -граматичне. Предметне знач.може виражатися різними способами позначення, а значить і різними частинами мови. Граматичне знач.повязане з модусом позначення. У синтаксисі модисти розмежовували підмет та присудок, логічний суб’єкт та предикат. Розмежовують граматичне узгодж./неузгодж., і логічну сумісність/несумісність. У середьов.Європі було створений новий граматик – філософський. Характеризувався роз’яснювальним характером, намаганнями встановити філософську (логічну)сутність. 18.Граматичне вчення арабів.Арабське мовознавство досягло великих успіхів в епоху халіфату (VII—XII ст.). Халіфат був багатонаціональною державою, в якій проживали перси, сирійці, греки, євреї та інші народи. Його територія охоплю вала Аравію, Передню Азію, Північну Африку та Пі ренейський півострів. Державна політика була спря мована на арабізацію всіх народів, що населяли краї ну. Цьому сприяла підтримувана державою релігія — магометанство (іслам). Стимулом розвитку арабського мовознавства було тлумачення Корану (релігійного вчення, писаного чи укладеного Магометом у першій половині VII ст.) і бо ротьба проти засмічення літературної мови. Арабські вчені були ознайомлені з багатьма досягнен нями індійських і грецьких філологів. Спираючись на ті досягнення, вони досліджували арабську мову і створили детальний опис її фонетики, морфології та лексики. В арабському мовознавстві розрізняють п'ять шкіл: -басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), -куфійську з центром у м. Куф (Месопотамія), -багдадську з центром у м. Багдад, -андалузьку (в Іспанії); -єгипетсь-ко-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи. Серед мовознавчих праць виділяється трактат «Аль-Кітаб» («книга») басрійського граматис та Сібавейхі (прибл. 753 — 796 рр.)- Це повна грамати ка класичної арабської мови, в якій детально описано словозміну імені та дієслова, словотвір, фонетичні проце си, що відбуваються при творенні різних граматичних форм, а також проаналізовано артикуляцію звуків та їх позиційні варіанти. Арабські мовознавці розрізняли звук і букву, вияв ляли факти невідповідності між звучанням і написан ням. Услід за Арістотелем вони виділяли три частини мови: ім'я, дієслово, службові слова. Виявили специфіч не для семіто-хамітських мов явище — внутрішню флексію. На початку X ст. в арабському мовознавстві остаточно сформувався мовознавчий поняттєвий апа рат. Термінологія і граматичне вчення були приведені в систему. Вивчали арабські мовознавці й загальнотеоретичні питання, зокрема проблему походження мови. Однак найбільших успіхів досягли араби в лекси кографії. Вони уклали чимало багатотомних словни ків, серед яких вирізняється двадцятитомний словник Сагані (1181—1252) і стотомний (за іншими джерела ми, шістдесятитомний) словник аль Фірузабаді (1329— 1414) «Камус», що в перекладі означає «океан». Він був настільки популярним, що словом камус стали на зивати словник узагалі. Аналіз арабських словників засвідчує надзвичайне захоплення їхніх творців сло вом, лексичним багатством арабської мови. Особливості арабських словників: -не відображали ні діалектне, ні стилістичне, ні соціальне членування складу; -не враховувався часовий простір; -ігнорувалася омонімія; -слова розташовувалися за фізіологічною характеристикою звуків, а пізніше за останньою (першою)буквою кореня. Арабська лінгвістична традиція вплинула на серед ньовічного тюрколога Махмуда аль Кашгарі (XI ст.), відомого в мовознавстві своєю оригінальною працею «Диван тюркських мов» (написана в 1073—1074 рр., опублікована у Стамбулі в 1912—1915 рр.), що є своєрід ною енциклопедією тюркських мов (тут слово диван означає «зібрання»). У цій праці вперше застосовано порівняльний метод як науковий принцип досліджен ня. 19.Особливості епохи Відродження й мовознавство періоду 14ст.-16ст.Епоха Відродження(в Італії XIV–XVIст,в інших країнах Європи XV–XVIст.)характеризується відродженням гуманізму, зверненням до культурної спадщини античності, розквітом мистецтва, літератури, оживленням в науці. В цей період яскраво виявляються три розумові і культурні течії – ренесанс, реформація і просвітлення. Ренесанс означав розрив із середньовічною ідеологією і відкриттям заново античної культури, заміну церковної культури на культуру світську. Реформація дала моливість розвиткові національних сил європейських країн. Просвітлення замінило теологію на філософію раціоналізма і науку і пов’язало з ними усе духовне життя народів Європи. В сфері мовознавства в епоху Ренесанса переглядається антична і середньовічна спадщина. Знайомство Європи з культурою античного світу стало можливим лише в резуьтаті величезної роботи і тлумачення грецьких і латинських текстів. Значні заслуги у виданні і філологічному коментуванні античних літературних пам’ятників французьких гуманістів Юлія Скалігера ( 1484 – 1558) і його сина Йосифа скалігера ( 1540 – 1609), Роберта Стефануса ( 1503 – 1559) і його сина Генріха Стефануса(1528 – 1598). Текстологічна робота над літературними творами, тлумачення явищ граматики і лексики класичних мов сприяють відродженню класичної філології. Ю.Скалігер обгрунтував закон про три єдності, який згодом став основою нормативної есетики класицизму. І.Скалігер видає працю “Про засади мови латинської”, а Р.Стефанус – “Скарбниця мови латинської”. Опис грецької мови пов’язаний з ім’ям Г.Стефануса, автора книги “Скарбниця мови латинської”. Рух Реформації в європейських країнах викликав необхідність переклада Біблії на мови різних національностей. Це приводить європейських вчених до заннять семитськими мовами: давньоєврейською ( мовою Старого заповіту), арамейською, арабською та інш., що сприяло створенню семитської філології. Переклади Священних текстів на національні мови викликають появу філології різних народів Європи, оскільки при цьому виникало питання про засади нових літературних мов, особливостях їх граматичної будівлі і лексичного складу, про співвідношенні діалектних і літературних форм. Великий італійський поет Данте Алігьєрі (1265-1321) вперше ставить питання про народну і літературну мови.В трактаті “Про народну мову” він захищає нову літературну мову, підкреслюючи, що народна італійська мова благородніше латинськлї мови, тому що це мова “природня”, а латинська – мова “штучна”. Ці ідеї він втілює на практиці і пише свою “Божествену комедію” не латинською, як це було тоді прийнято, а народною італійською мовою. Технічні досядження в сфері книгодрукарства сприяють перетворення всього мовного вигляду суспільства. Поява друкованих текстів надає усі умови для стандартизації освіти, росту темпів мовної комунікації. Через певні умови становлення і формування націй і національних країн, розвитку національної самосвідомості суспільство спрямовує свої зусилля на зміну “ неправильних” мов, яка одночасно б віповідала машинній переробці мови. Нове мовне будування здійснюється за принципом “єдність мови і пиьсма”, причому рух здійснюється від письмової мови до усної – через школу, граматики, словники. Великий вплив на становлення книгодрукарства в низці слов’янських країн зробила діяльність білоруського просвітника і гуманіста Франциска Скоріни (прибл. 1490- прибл. 1541). Великі його заслуги в перекладі Біблії на рідну мову. 20.17ст в ІМ.Ідеї філософів.Теорії походження мови.Завдання лінгвістів Нового часу 17ст: -каталогізація мовного матеріалу, створення нових словників; -створення міжнародної мови(цим питанням займались філософи); -вирішення питань, пов’язаних з проблемою походження мови і її розвитку; -розробка всезагальної раціональної граматики; -написання нормативних граматик. Специфічним є формування 2-х напрямків мов: 1)розробка емпіричних(практичних)граматик і словників з метою навчання в школах, перекладацької діяльності.Працюють над цим питанням лінгвісти. 2)Теоретичне усвідомлення мови як найважливішого засобу комунікації. Працюють над цим питанням філософи, логіки. Розвиток обох напрямків мов відбувається паралельно, але на деякій відстані(теорія відірвана від практики). У другій пол..17ст.зявляється універсалізм, у зв’язку з чим стверджується уявлення про всесвітню мову. «Універсальна граматика» - з такою назвою цей напрям увійшов у лінгвістику. Перші багатомовні словники (Аделунг «Мітріад»). А. Арно і К. Лансло, картезіанці з монастиря Пор-Рояль під Парижем 1660 р. уклали загальну (універсальну, раціональну, філософську) граматику. Завдання – природні основи ораторського мистецтва, принципи, спільні для всіх мов, причини головних відмінностей. На матеріалі французької мови, італійської, іспанської, англійської, німецької, латинської, грецької, частково давньоєврейської. Як і в античному мовознавстві, не розмежовувалися граматика і логіка, норми мовних явищ установлювалися за допомогою логічних категорій, як у середньовічному мовознавстві. Загалом мовознавство розвивалось дедуктивним (створення універсальної граматики) та індуктивним (спроба виявити спільні властивості наявних мов) шляхами. Починається пошук універсальних властивостей мови, ідея творення «всесвітньої мови» – для цього треба було визначити властивості реальних мов. У філософії мови було 3 концепції: емпірична – Ф. Бекон (в основі його філософської граматики – принципи індуктивного (емпіричного) пізнання, висунув ідею створення порівняльної граматики всіх мов, шляхом домовленості створити єдину для всіх людей, яка б увібрала переваги всіх мов), раціоналістська – Р. Декарт (ідея творення філософської мови – мала ввібрати сукупність понять, з яких за певним алгоритмом у результаті формальних операцій можна виводити нові знання; бо всі поняття можна звести до невеликої кількості неподільних ідей, які піддаються обчисленню; така єдина мова повинна мати спрощену граматику.Правила не повинні були б мати жодних винятків), науково-філософська – Г.-В. Лейбніц (шукав науковий метод, який мав би змогу збагнути сутність мислення і слугував би засобом наукового відкриття; пропонував створити універсальну символічну мову, близьку до логіко-філософських та математичних побудов; в основі теза – всі складні ідеї є комбінаціями простих; ця мова мала бути міжнародною мовою і слугувати знаряддям відкриття нових істин з уже відомих за певними формальними правилами). Активно збираються відомості про словниковий склад, фонетичну систему і граматичну будову різних мов світу. Формування національних мов і закріплення їх у літературі – тому укладалися національні емпіричні граматики та словники, які мали велике наукове і практичне (виконували педагогічні, нормативні завдання) значення. Починає розвиватися етимологія. Спроби укладання етимологічних словників. Позитивно впливає книгодрукування, а поява тиражних текстів сприяє стандартизації навчання та зростанню темпів мовної комунікації. Продовжуються формувати літературні мови, закріплюватися на письмі; вони затверджуються теорією мови та суспільномовною практикою. 21.Граматика Пор-Рояля в ІМ(дослідження слова й речення).У 1660р.в історії мовознавства зявляється новий етап повзаний зі створенням «Граматики Пор-Рояль».Її створили Антоан Арно і Клод Лансло. Вони було поліглотами і не могли Не помітити спорідненості між мовами, що й наштовхнуло їх на думку створити Граматику.Вони відштовхувались від ідей античних філософів та їх мислення. Головний принцип, яким керувались автори граматики була все загальність та раціональність. Граматика розділяється на дві частини: 1частина Мова йде про букви і графічні знаки письма(6розділів).Було визначено 5 голосних, які могли реаліз.у короткій та довгій формі. Звертали увагу на відкритий/закритий звук. -кожна фігура повинна позначати якийсь звук; -кожен звук повинен позначатись фігурою; -кожна фігура повинна позначати лише один звук; -один і той самий звук не може позначатись різними фігурами. Під «Звуком» розуміли автори звукову оболонку слова. Під «Буквою» розуміють звук. Вивчали склади, наголоси, давали їи визначення. 2частина Присвячена морфології та синтаксису(24розділи) У знака виділяли 2-ві сторони, як це робив і Платон. З обмеженої кількості знаків можна створити необмежену кількість слів. Говорячи про значення слів автори поділяють їх на: -ті, що позначають предмет думки(субстантиви, артиклі,займенники, дієприкметники,прислівники – іменні частини мови). -ті, що передають спосіб протікання думки(дієслова, сполучники, вигуки). Для того, щоб дослідити мовлення(речення)необхідно дослідити таку логічну дію, як судження(ствердження про щось). Речення – це висловлене судження про речі.кожне речення повинно мати 2-ва члена: -субєк; -атрибут. Раціональне правило в Граматиці П.Р. – це наявність двох елементів та зв’язки між ними. Автори вперше звернули увагу на поєднання лексичних і граматичних значень у межах слова. Поєднання одиниць змісту в одиницях мовлення відбуваються різними шляхами і виявляються в різних мовах різними граматичними формантами. Автори стверджують про існування єдиних фундаментальних правил функціонування граматичної структури. У структурі будь-якого речення вони виділяли формальну і семантичну структуру речення. Виділяли глибинну і поверхневу структуру речення. Глибинна – абстрактна категорія, внутр..характеристика речення, що властива всім мовам. Поверхнева – це те, як оформлена думка в формальних показниках. Граматика ПР – це перша спроба науково осмислити структуру і функціонування мови, показати єдність усіх мов, що полягає у глибинній структурі і зазначити їх специфічні риси; побудувати всеосяжну граматичну систему на основі узагальнення фактів конкретних мов. Ця Граматика поклала початок зародження загального мово-ва і відкрила нову епоху розвитку дослідження мов. 22.Проблема спорідненості мов у 16-18ст.Предвісники порівняльно-історичного мовознавства.Знайомство зі санскритом підготувало лінгвістику до розвитку пор-іст.мово-ва. Санскрит: -зберігав архаїчно-фонологічну систему та фонетичну, що дало уявлення про те, якою могла бути структура індоєвропейської прамови; -індійські граматисти досить детально проаналізували фонетику і морфологію давньої мови, що сприяло появі нового методу; З’являються нові погляди на класифікацію мов. У 17 ст. Скалігер виділяє 11 основних мов: 4 великі (латинська, тевтонська, слов’янська, грецька) і 7 малих (албанська, татарська, фінська, ірландська, кімрська, лопарська, бретонська), у кожній з якоих є діалекти (діалектами він називав сучасні йому живі мови; так, до латинської мови він відносив італійську, іспанську і французьку). Мови не мають між собою нічого спільного, а похідні від них називав спорідненими («Розвідка про європейські мови», 1610 р.). Отже, у цей період були визначені мови, які підлягали зіставленню: давньогрецька, латина, давньоєврейська, санскрит. У цей період утворювався принцип історизму і саме цей принцип втілюється в меті порівняння мов під історичним кутом зору і класифікації мов, враховуючи їх походження і розвиток. Ідею історичного вивчення мов висунув Й.-Г. Гердер («Дослідження про походження мови») – стверджував, що мова пов’язана з культурою народу, постійно розвивається і в процесі свого розвитку вдосконалюється. Мовознавство остаточно виділяється в окрему науку, що було пов’язано з активізацією національних рухів у країнах Європи і виникненням порівняльно-історичного методу. За допомогою цього методу вдалось простежити істор.розвиток мов. Виникнення порівняльного історичного мовознавства відноситься до 1-ої чверті 19 століття. В лінгвістиці є тенденція рахувати це початком наукового мовознавства. Порівняльне історичне мовознавство стає основним напрямком розвитку лінгвістичної науки аж до 20 століття, тобто це по суті вся лінгвістика 19 століття. І лише в 20 столітті починають складатися різні аспекти мовознавства. В створенні і розробці його основ брали участь мовознавці різних країн, але відносно історичного мовознавства це вважається досягненням німців, що, напевне, пов'язано з тим, що німецькі мовознавці є авторами найвидатніших фундаментальних праць, які і до цих пір активно вивчаються. Тому порівняльне історичне мовознавство іменують ще німецькою лінгвістикою. Порівняльне історичне мовознавство створювалося на базі індоєвропейських мов, які називалися індогерманськими. Основоположниками цього методу є: ФРАНЦ БОПП(нім.вчений) ЯКОБ ГРІММ(нім.вчений) РАСМУС РАСК(датський вчений) ОЛЕКСАНДР ВОСТОКОВ(російський вчений). Порівняльно-історичний метод – це система науково-дослідницьких прийомів, завдань,яких за допомогою порівняння споріднених мов допомагають пояснити історію певної мови та реконструювати прамову.Цей метод є єдиним засобом,що може показати розвиток мови ще ДО наявності писемної системи. 23.Порівняльно-історичний метод дослідження мов, його періодизація.Порівняльно-історичний метод – сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку. Цей метод ґрунтується на наукових прийомах від творення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомір ного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ят ками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Методу відповідає певна теорія мови, за якою: порівняння мов виявляє їх спо рідненість, тобто походження від одного джерела — мови-основи (прамови); за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперер вним їх розвитком; зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає мож ливість установити (реконструювати) архетипи. Цей метод ґрунтується на наукових прийомах від творення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомір ного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ят ками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Складається з порівняння мовних явищ (причому для цього залуча ють тільки споріднені мови) і їх розгляду в історичному аспекті. Основоположниками цього методу є: ФРАНЦ БОПП(нім.вчений) ЯКОБ ГРІММ(нім.вчений) РАСМУС РАСК(датський вчений) ОЛЕКСАНДР ВОСТОКОВ(російський вчений)основоположник словянського пор-іст мово-ва. Історія порівняльно-історичного вчення поділяється на 4 періоди: 1)1816р.Заснування пор-іст методу. По 1870р. А)1етап Боппа-Гумбольдта Б)2етап Шлейхера-Штейнталя 2)діяльність молодограматикі 1870-ті 3)діяльність різних лінгвістичних шкіл та напрямків на межі тисячоліть(неограматизм) – від молодограматиків до Соссюра «Курсу загальної лінгвістики» Соссюра і до розшифровки хетських пам’яток (1905-1906) 4) від Соссюра (1920-ті) і дотепер. Порівняльно-історичний метод – це система науково-дослідницьких прийомів, завдань,яких за допомогою порівняння споріднених мов допомагають пояснити історію певної мови та реконструювати прамову.Цей метод є єдиним засобом,що може показати розвиток мови ще ДО наявності писемної системи. |