Рататуй. Навчальний посібник для студентів, що навчаються у вищих навчальних закладах іii1V рівнів акредитації за напрямом Ветеринарна медицина
 Скачать 5.29 Mb.
|
|
Патогенез. Збудник розмножується у легенях і кишечнику як у місцях первинного вторгнення, потім проникає в кров, заноситься у всі внутрішні органи, де розвиваються патологічні процеси, що переважно мають летальний кінець. У курей збудник проникає у яйця, з яких потім вилуплюються заражені курчата. При інкубації таких яєць значна кількість ембріонів гине. Діагностика. Клініко-епізоотологічні і патологоанатомічні дані, підтверджують бактеріологічним дослідженням свіжих трупів курчат, в процесі якого виділяють чисту культуру збудника й ідентифікують її за культуральними ознаками та антигенною структурою. При можливості використовують тести ІФА, ПЛР. Дорослу птицю обстежують на бактеріоносійство постановкою кров’яно-крапельної реакції з пулорозним антигеном на предметних 372 стеклах. Імунітет при пулорозі нестійкий, інфекційний. Біопрепарати для специфічної профілактики і терапії захворювання не розроблені. Протей Представники роду Proteus входять в родину Enterobacteriaceae. Він включає P. mirabilis, P. penneri, P. myxofaciens та P. vulgaris. Вперше протей був описаний в 1885 р. Хаузером. Цей мікроб надзвичайно поширений у природі, може проникати в організм тварин, особливо новонароджених. У кишечнику здорових телят зустрічається у 40 % випадків, а у тих, що загинули від шлунково- кишкових захворювань,—до 100 %. Він пригнічує нормальну мікрофолору кишечника, особливо кишкову паличку, причому на ентеропатогенні її серовари практично не впливає. Для більшості штамів протея характерна гіалуронідазна активність. Токсигенність у мікроба має зв’язок з протеолітичними властивостями, зокрема здатністю розщеплювати, желатин. При переході в О-форму протей помітно підсилює лецитиназну активність, а його лецитиназа — це типовий токсин з вираженою гемолітичною дією. Штами протею, виділені від молодняку сільськогосподарських тварин, який загинув від шлунково-кишкових захворювань, продукують так звані «ранній» і «пізній» токсини. Останній з’являється у культуральній рідині після загибелі й розпаду мікробних клітин. Ранній токсин термолабільний білок, характеризується виразною ентеротоксичною дією. 373 Здатність протею виділяти ряд токсинів, виразний його антагонізм щодо нормальної мікрофлори кишечника, стійкість проти багатьох антибіотиків сприяють тому, що цей мікроб може помітно ускладнювати у новонароджених тварин перебіг шлунково-кишкових захворювань вірусної, бактеріальної і незаразної природи. Існує експериментальне підтвердження самостійної ролі протея у розвитку інфекційного процесу. При згодовуванні безмолозивним телятам 800 мл бульйонної культури протея з’являється профузний пронос, загальний токсикоз, який може закінчитися летально. Морфологія, культуральні й біохімічні властивості. Бактерії роду Proteus — палички середньої величини, грамнегативні, рухливі перитрихи, спор і капсул не утворюють, характеризуються поліморфізмом. Рис.6. P. vulgaris, світлова мікроскопія. Мікроб - факультативний анаероб, культивується на простих середовищах. На поверхні МПА спостерігається повзучий ріст, середовище поступово вкривається своєрідною вуаллю блакитно- димчастого кольору. При посіві культури в конденсаційну рідину вся поверхня скошеного МПА вкривається бактеріальною масою. В МПБ виникає дифузне помутніння, у старих культурах — білий осад, на поверхні рідини — ніжна плівка. 374 При переході мікроба в О-форму втрачається здатність до «роїння» і він росте у вигляді ізольованих колоній середньої величини. В біохімічному відношенні протей нестабільний. Він розріджує желатин, зсаджує і пептонізує молоко, відновлює нітрати і нітрити, розкладає сечовину з виділенням аміаку. Антигенна структура. У представників роду Proteus розрізняють два основні антигени: Н-антиген — джгутиковий і О-антиген соматичний. Ендотоксин, що входить до складу О-антигену, є глюцидо-ліпідо-поліцукридним термостабільним комплексом. Розрізняють 98 сероваріантів протею за Н-антигеном і близько 50 сероваріантів за О—антигеном. Для пригнічення протею в організмі, особливо при масових шлунково-кишкових захворюваннях новонародженого молодняка, бажано застосовувати неоміцин, мономіцин, левоміцетин, тераміцин, а також поєднання неоміцину з тераміцином. Мікроб досить стійкий проти еритроміцину, тетрацикліну, стрептоміцину. ІЄРСИНІЇ Рід Yersinia об’єднує кілька видів мікроорганізмів, патогенних для людей і тварин. Сюди відносять збудників антропозоонозної чуми — Y. pestis, псевдотуберкульозу — Y. pseudotuberculosis, кишкового ієрсиніозу — Y. Enterocolitica. Збудник_антропозоонозної_чуми'>Збудник антропозоонозної чуми Антропозоонозна чума — гостре інфекційне захворювання, що 375 характеризується лімфаденітом, важкою інтоксикацією, ураженням легень, чисельними крововиливами в різних органах і тканинах. Збудник — Yersinia pestis — відкритий і описаний в 1894 р. Кітазато і Ієрсеном. Значний внесок у вивчення цієї інфекції зробив Д. К. Заболотний. Морфологія. Y. pestis є короткою овоїдною поліморфною нерухливою паличкою розміром 1—2 х 0,3 — 0,7 мкм, яка добре фарбується аніліновими барвниками, часто біполярно, негативно за Грамом, не утворює спор (Рис. 7) . В мазках із патологічного матеріалу виявляють ніжну капсулу. Культуральні властивості. Збудник культивується на звичайних живильних середовищах в аеробних умовах при оптимальній температурі 28 °С і величині рН 7,0—7,2. На МПА утворює блискучі сірувато-білі колонії з випуклим центром, плоскими хвилеподібними краями у вигляді мережива (Рис.8). В МПБ утворюється поверхнева плівка, від якої спускаються вниз ниткоподібні пасма. Пізніше випадає розпушений осад. В МПЖ по ходу уколу утворюються бічні відгалуження ближче до поверхні, середовище не розріджується. 376 Рис. 7. Вигляд єрсиній при електронній мікроскопії. Рис.8. Колонії єрсиній на кров’яному агарі Біохімічні властивості. Збудник активний у цукролітичному відношенні. Він ферментує глюкозу, арабінозу, мальтозу, левульозу, маніт до кислоти без газу. Індол не продукує, сірководень виділяє непостійно; молоко не зсаджує, сечовину не розщеплює, редукуючі властивості відсутні. Стійкість збудника у зовнішньому середовищі незначна і він швидко гине поза організмом. Кип’ятіння мікроб витримує до 1 хв, при нагріванні до 60 °С інактивується через 1 год. При низьких температурах зберігається добре: при 0 °С виживає до 6 міс, у 377 патологічному матеріалі в холодильнику залишається живим до 18 міс. Чутливий до дезинфікуючих речовин і гине під впливом розчинів лізолу, фенолу, етилового спирту через 3—5 хв. Антигенна структура збудника складна. У нього виявлено 18 антигенів, які локалізуються в капсулі, оболонці та цитоплазмі. Соматичний антиген є термостабільним поліцукридом, капсульний антиген представлений термолабільним білком. В активній фазі мікроб виділяє у зовнішнє середовище ліпопротеїдний антиген, який у комплексі з антигеном клітинної стінки пригнічує активність фагоцитів. Патогенність. Із сільськогосподарських тварин до антропозоонозної чуми найбільш чутливі верблюди, а також осли, мули, свині, вівці, кози. В природних умовах збудник постійно зберігається в організмі щурів, ховрахів, тарбаганів, мишей та інших гризунів, в зоні існування яких створюються стаціонарні вогнища чуми. В умовах експерименту захворювання виникає у білих мишей, пацюків, морських свинок, кролів, ондатр і деяких інших тварин. Носіями збудника є блохи та кліщі. Інфекція дуже небезпечна для людей. Патогенез. Збудник проникає в організм через ушкоджену шкіру й заноситься в регіональні лімфатичні вузли. Розвивається лімфаденіт, у вогнищі якого формується первинний бубон. Лімфогенним шляхом збудник заноситься в інші лімфовузли, де утворюються вторинні бубони. Під впливом токсинів збудника в паренхіматозних органах з’являються крововиливи, прогресують дегенеративні зміни. Надходження мікробів у кров закінчується розвитком важкого, септичного процесу. В легенях розвивається 378 серозно-геморагічне запалення, яке переходить в некротичне. Діагностика. Виходячи з того, що чума є надзвичайно небезпечною і для людей, усі роботи, пов’язані з патологічним матеріалом, виділенням збудника і т. ін., проводять лише в особливих режимних лабораторіях. Застосовують бактеріологічний і серологічний методи. Мазки для мікроскопії готують із гною лімфатичних вузлів, паренхіматозніних органів, кісткового мозку. Препарати фарбують за Грамом і метиленовою синькою Леффлера для виявлення біполярності. При наявності в мазках характерних кокоподібних біполярних бактерій роблять попередній позитивний висновок. Остаточно діагноз підтверджують після виділення чистої культури збудника і його ідентифікації на підставі морфологічних, культуральних, біохімічних даних, а також з урахуванням показників тесту з бактеріофагом (реакція; наростання титру фага — РНФ). Обов’язково ставлять біопробу: суспензією патологічного матеріалу підшкірно заражають білих мишей або морських свинок, які у позитивних випадках гинуть на 5—7-му добу. Серологічній діагностиці належить другорядне місце. Розроблені РЗК, реакція непрямої гемаглютинації і її затримки (РНГА і РЗНГА), реакція нейтралізації антигену (РНА), реакція імунодифузії у гелі (РІД) і деякі інші. Імунітет. У перехворілих тварин створюється імунітет. Для профілактики чуми у верблюдів застосовують живу вакцину із авірулентного штама «ЕВ», яку можна використовувати і в медицині. 379 Збудник псевдотуберкульозу Псевдотуберкульоз — природно-вогнищева хвороба, яка характеризується інтоксикацією, виникненням у внутрішніх органах, лімфатичних вузлах утворень, схильних до казеозного переродження і зовнішньо подібних до туберкульозних. Збудник — Yersinia pseudotuberculosis — вперше виділений французькими вченими Л. Малассежом і Вігналом в 1883 р. із органів морської свинки. Термін «псевдотуберкульоз» ввів у 1885 р. С. Еберт для позначення хвороби тварин, в органах яких виявляли туберкулоподібні вузлики. Морфологія. Y. pseudotuberculosis є поліморфною грамнегативною паличкою, яка частіше має овоїдну форму, є рухомою (лофотрих), не утворює спор, синтезує за певних умов капсулу. Величина окремих клітин, вирощених на штучних середовищах, коливається у межах 0,8— 1,2 х 0,5 — 0,8 мкм. В препаратах із агарових культур, вирощених при температурі 4—12 °С, збудник частіше має кокоподібну або овоїдну форму. В бульйонних культурах зустрічаються ланцюжки по 4—8 клітин. В алантоїсній рідині заражених курячих ембріонів і в культурах клітин утворюються ниткоподібні форми, які можуть переплітатися між собою. Збудник добре фарбується усіма аніліновими фарбниками, частіше — біполярно. Культуральні властивості. Мікроб не вибагливий до живильних середовищ, типовий автотроф, може розмножуватися навіть у ґрунті та воді. Важливим фактором, здатним активно впливати на збудник, є температура культивування. Вважають, що температурний оптимум знаходиться в межах 24—37 °С, хоч найбільш інтенсивно збудник 380 розмножується при температурі 28—30 °С. Через те, що Y. pseudotuberculosis може розмножуватися і зберігати всі свої біологічні властивості при температурі 2—12 °С, її відносять, до мікробів з очевидними психрофільними властивостями. Мікроб є типовим факультативним анаеробом, який розвивається в діапазоні рН від 6,6 до 7,8. В рідких середовищах через 24 год з’являються рівномірне помутніння і ніжна поверхнева плівка, від якої вниз відходять ніжні тонкі відгалуження. На поверхні МПА утворюються колонії двох типів: S-варіант — діаметр до 1 мм, рівні краї, випукла поверхня, напівпрозорі. Через 48 год діаметр колоній досягає 2—3 мм, причому поверхня в одних з них може бути вологою з прозорими й рівними краями, у інших — сухою, горбкуватою з нерівними фестончастими краями. Колонії R-варіанта мають діаметр 5—7 мм, неправильної форми, з нерівними краями, піднятим центром і вираженою пігментацією. Біохімічні властивості. Збудник псевдотуберкульозу ферментує до кислоти без газу глюкозу, арабінозу, мальтозу, маніт, рамнозу, маннозу, галактозу та деякі інші цукри, не розщеплює лактозу, сахарозу, інулін, дульцит, сорбіт, крохмаль, не росте на цитратному середовищі Сімонса, не дає реакцію Фогес-Проскауера, проте обумовлює позитивну реакцію з метиловим червоним, не розріджує желатин, редукує нітрати у нітрити, молоко не зсаджує. Мікроб утворює сірководень нерегулярно, не виділяє індол, продукує аміак. Стійкість проти фізико-хімічних факторів у ієрсиній невисока. Вони чутливі до ультрафіолетових променів сонця, висушування, Проте добре переносять низьку температуру. При нагріванні до 60 % 381 гинуть в інтервалі між 15 і 60 хв. Тривалий час збудник виживав в ґрунті: в стерильному при температурі 18—20 °С — протягом 199 днів, в нестерильному — до 128 днів, в умовах холодильника — протягом 10 років і більше. 1 %-ний розчин фенолу вбиває його через 5 хв, а 3—5 %-ні розчини — через 30 с. Досить ефективними виявилися також нафталізол і лізол. Антигенна структура. Розрізняють вісім серологічних варіантів або О-груп (1—8) з 20 О-факторами і 5 різних Н-антигенів, які позначають літерами а, b, с, d, e. Всередині деяких сероваріантів розрізняють ще й підсероваріанти. Н-антиген термолабільний, діагностичного значення не має, оскільки містить спільний для усіх серологічних варіантів компонент. Соматичний О-антиген термостабільний і визначає антигенну специфічність збудника. Патогенність. Збудник псевдотуберкульозу в природі значно поширений. Його можна виділити із фекалій багатьох видів ссавців, птиці, земноводних, а також із різних об’єктів зовнішнього середовища та ґрунту. До псевдотуберкульозу певним чином чутливі усі теплокровні тварини, однак інтенсивність інфекційного процесу у них буває різна — від безсимптомних до важких летальних форм. Серед диких гризунів, овець і птахів захворювання частіше перебігає у формі епізоотій, спорадичні випадки спостерігаються серед кіз, великої рогатої худоби, коней, свиней, котів і лисиць. Епізоотії цієї хвороби із загибеллю тварин описані серед мавп, зайців, кролів, морських свинок, білих мишей, індиків, курей, ластівок і голубів. Люди заражаються псевдотуберкульозом при безпосередньому контакті з дикими і сільськогосподарськими тваринами, а також 382 через забруднені збудником продукти харчування і воду. Патогенез вивчений недостатньо. Після проникнення в організм бактерії псевдотуберкульозу поширюються лімфогенним шляхом, зумовлюють бактеріемію. На фоні сенсибілізації організму вудбувається генералізація процесу з переважанням некротичних змін в органах і тканинах. Бактеріемія сприяє розвитку вторинних патологічних процесів у внутрішніх органах і лімфатичних вузлах, де утворюються сірувато-білі вузлики величиною від горошини і більше, схильні до казеозного переродження. Провідними факторами патогенності у збудника є пілі адгезії (антиген колонізації), капсульна та екстрацелюлярні субстанції, які пригнічують, і навіть запобігають фагоцитозу. Крім того, мікроб виділяє термолабільний і термостабільний ентеротоксини,летальний токсин, цитотоксин та деякі інші. Діагностика. Проводять бактеріологічні й серологічні дослідження. У лабораторію відправляють цілі трупи дрібних тварин або уражені внутрішні органи й лімфатичні вузли від великих тварин. У мазках із казеозних вузлів, пофарбованих водними розчинами анілінових барвників, виявляють скупчення поліморфних характерних паличок, які нерідко розміщуються у цитоплазмі фагоцитів. Для виділення чистих культур збудника висіви із патологічного матеріалу здійснюють на МПА з генціановим фіолетовим і кров’ю, середовища Ендо, Левіна, Морісса і спеціальне диференційно-діагностичне середовище № 67, запропоноване Г. Д. Сєровим. Заключну ідентифікацію виділеної культури здійснюють з урахуванням ферментативної активності на середовищах Гісса, а також за показниками утворення індолу, сірководню, 383 ацетилметилкарбінолу (реакція Фогес-Проскауера), росту на цитратному середовищі Сімонса, рухливості. В РА на склі і в пробірках з типоспецифічними сироватками визначають сероваріант збудника. Біопробу ставлять на білих мишах і морських свинках, яких заражають підшкірно. В позитивних випадках гинуть на 3—7—13-ту добу після зараження. При нанесенні виділеної культури на кон’юнктиву морської свинки через 2—3 доби розвивається серозний кон’юнктивіт, який прогресує і переходить у гнійний з ураженням рогівки. На 14—15-ту добу запалення проходить. При розтині тварин, які загинули внаслідок експериментального зараження, у печінці і селезінці знаходять некротичні вогнища. Із крові та внутрішніх органів при бактеріологічному дослідженні виділяють культуру збудника. Імунітет вивчений недостатньо. Встановлено, що в системі захисту організму провідне значення відводиться фагоцитозу й антитілам класів IgM та IgG, які опсонізують збудника і разом з комплементом блокують його. В імуногенезі певну роль відіграє також гіперчутливість сповільненого типу. Біопрепарати не розроблені. Збудник бруцельозу Бруцельоз — хронічне інфекційне захворювання багатьох видів тварин, яке характеризується абортами, ендометритами, маститами, артритами, бурситами, тендовагінітами, орхітами. На бруцельоз 384 хворіють також люди. Незважаючи на те, що бруцельоз був відомий людству давно, вперше як самостійне захворювання він був описаний у людей в 1861 р. Мерстоном під назвою мальтійська гарячка. В інших місцевостях хворобу називали середземноморською, крітською, хвилеподібною гарячкою. Англійський лікар Давид Брюс із селезінки солдата, який помер від мальтійської гарячки, виділив у 1886—1887 рр. збудника і назвав його Micrococcus melitensis. Банг і Огрібольдт (1897) при інфекційному аборті корів виділили збудника під назвою B. abortus bovis. В 1905 р. Замміт встановив, що джерелом мальтійської гарячки для людей виявилося сире козяче молоко. В 1909 р. Гутіра (Угорщина) і Траум (1914 р., США) виявили збудника інфекційного аборту свиней. Аліса Івенс (1918) вивчила згаданих вище збудників в порівняльному аспекті і знайшла у них багато спільного, що дало підставу Хадолсону (1928—1929) об’єднати їх у загальний рід Brucella на честь Брюса. При цьому було визначено три види бруцел: Br. melitensis (козячо-овечий), Br. abortus (бичачий) і Br. suis (свинячий). В 1953 р. Сімонс і Холл виділили збудника інфекційного епідидиміту баранів — Br. ovis; в 1957 р. Стоннєр і Лакіман виділили від пустельних щурів Br. neotomae, а в 1968 р. Кермічел і Кенні довели, що у собак Br. canis фігурує як збудник епідидимітів і абортів. Бруцели належать до групи «Грамнегативні аеробні мікроаерофільні палички і коки» першої категорії «Грамнегативні еубактерії, які мають клітинну стінку» прокаріотів і 6 видів: Br. |