Рататуй. Навчальний посібник для студентів, що навчаються у вищих навчальних закладах іii1V рівнів акредитації за напрямом Ветеринарна медицина
 Скачать 5.29 Mb.
|
|
біопробу на морських свинках, золотистих хом'яках, кроленятах, і деяких інших тваринах. У лабораторних умовах найчастіше заражають золотистих хом'яків 20—30 — денного віку й кроленят 10—20-денного віку. Морські свинки 3—5-тижневого віку найбільш чутливі до L. icterоhaemorrhagiae, в меншій мірі —до L. pomona і малочутливі до лептоспір інших серологічних груп. Біопробу ставлять також з метою первинного виділення лептоспір, очищення одержаних культур від сторонньої мікрофлори та диференціації виділених культур від сапрофітів. Біопробу вважають позитивною, якщо виді- лено культуру лептоспір із внутрішніх органів і крові серця, а також встановлюють наявність специфічних антитіл у сироватці крові піддослідних тварин, забитих у другому періоді, в титрах не нижче 1 : 10. Серологічна діагностика лептоспірозу ґрунтується на дослідженні сироватки крові в реакціях мікроаглютинації (РМА) або макроаглютинації (РА) та ІФА. Краплю суміші сироватка + культура досліджують у темному полі мікроскопа. При наявності в сироватці антитіл відбудеться аглютинація лептоспір з утворенням характерних клубочків у вигляді павучків з наступним лізисом склеєних лептоспір (рис .). Для виявлення лептоспір (експрес-метод) незалежно від серогрупової належності в патологічному матеріалі і об'єктах зовніш- нього. середовища застосовують імунофлуоресцентний метод, у якому використовують флуоресціюючий глобулін лептоспірозний з міче- ними ФІТЦ-антитілами. Лептоспіри, оброблені специфічним глобуліном, в люмінесцентному мікроскопі зберігають характерну їм форму й світяться порівняно рівномірно зеленуватим світлом. 463 Викорисовують також РЗК, РНГА, реакцію латекс-аглютинації. Сьогодні найбільш широко в лабораторній практиці застосовується ІФА. В Україні розроблено тест - систему DIA – Leptospirosis – V (тест – система для визначення антитіл класу IgG до патогенних штамів Leptospira icterohaemorrhagiaе в сироватці крові великої рогатої худоби. Імунітет. Частина тварин після перенесення інфекції залишаються тривалий час лептоспірносіями. У перехворілих тварин розвивається тривалий достатньо напружений імунітет, який забезпечується переважно гуморальними факторами. В крові нагромаджуються аглютиніни, лізини, преципітини, комплементзв'язуючі антитіла, гемаглютиніни, гемолізини, причому титри деяких видів антитіл можуть бути досить високими. Активний імунітет проти лептоспірозу формується штучно шляхом застосування депонованої полівалентної інактивованої вакцини ВДНКІ. Для забезпечення відповідної концентрації антигенів вакцину випускають у двох варіантах: до першого входять антигени серогруп помона, тарассові, іктерогеморагія і канікола. В другому варіанті вакцини використано антигени серогруп помона, тарассові, грипотифоза, гебдомадис. Імунітет після введення тваринам вакцини формується через 2—3 тижні і триває від 6 до 12 міс. Хворих тварин і лептоспіроносіїв ізолюють та проводять специфічне лікування гіперімунною сироваткою й антибіотиками. Ефективне лікування досягають тими антибіотиками, які виводяться із організму через нирки. Застосовують стрептоміцин та фарматил. Стрептоміцин застосовують в дозі 10—15 тис. ОД на 1 кг маси тіла двічі на день протягом чотирьох діб. Фарматил порівняно із стрептоміцином є більш технологічним (розчинна форма), його 464 вводять один раз на добу і цей препарат в 3 рази дешевший за стрептоміцин. Збудник дизентерії свиней (Treponema hyodysenteriae) Дизентерія — інфекційне захворювання свиней, яке характеризується кривавим проносом та явищами гострого катарального або катарально-геморагічного коліту та сильним виснаженням хворих тварин. Збудником захворювання є Treponema hyodysenteriae, яка належить до родини звивистих мікробів Spirochaetaceae і роду Treponema. У «Визначнику бактерій» Берджі (1997) відноситься до Групи 1 «Спірохети». Вперше збудника дизентерії свиней виділили в 1972 р. Харрісон і Глок. Деякі дослідники стверджують, що дизентерію можуть викликати й іншими мікроорганізмами (вірусами, балантидіями та вібріонами). У здорових свиней поряд з основним збудником зустрічається також Т. innocens, яка є маловірулентним варіантом Т. hyodysenteriae і відрізняється від останньої нездатністю ферментувати галактосидазу. Морфологія. Збудник дизентерії — грамнегативні анаеробні спірохети, які мають форму звивистих ниток, довжина яких коливається від 2—4 до 20 мкм, а ширина становить 0,3—0,4 мкм. Кількість завитків варіює від 3 до 12. Трепонеми рухливі, добре фарбуються аніліновими фарбниками і не утворюють спор і капсул,. Культуральні властивості. В лабораторних умовах збудник культивують на спеціальних живильних середовищах, таких як трипсин-агар з додаванням 5 % цитратної крові великої рогатої худоби, соєвий агар з аналогічним вмістом крові, МПБ з дрібними 465 шматочками печінки корови. Кращим живильним середовищем є триптикозо-соєвий перевар з додаванням 10 % свіжої дефібринованої крові овець або великої рогатої худоби. На такому середовищі трепонеми ростуть у вигляді дрібних (до 0,2 мм в діаметрі), прозорих, пласких з рівними краями колоній ослизлої консистенції або дуже тонкого й ніжного суцільного нашарування. Характерним є те, що навколо колоній утворюється зона гемолізу. Біохімічні властивості. Збудник дизентерії рощіпляє глюкозу, мальтозу, лактозу, фруктозу, виділяє індол, не утворює сірководню та не розріджує желатин. Резистентність збудника дизентерії свиней до факторів зовнішнього середовища відносно висока. Трепонеми в навколишньому середовищі можуть залишатися активними місяцями, тривалий час виживають у гноївці. Із простих дезинфікуючих засобів добре себе зарекомендували застосовувати 2 %-ний розчин формальдегіду, гарячий 4 %-ний розчин гідроокису натрію, розчин хлорного вапна з вмістом не менше 5 % активного хлору, та 10 % - на емульсію дезинфекційного креоліну. Патогенність. Хворіють тільки свині різних вікових груп. Більш чутливий молодняк. Перебігає інекція гостро, підгостро й хронічно. Джерелом інфекції є хворі тварини і бактеріоносії. Патогенні трепонеми потрапляють в організм аліментарним шляхом і інвазують гоблетовські клітини товстого відділу кишечнику, де розмножуються і на наступному етапі проникають у бокалоподібні клітини. Встановлено, що вже з четвертого дня захворювання розпочинається виражена гіперплазія бокалоподібних клітин. Розвивається запалення, яке досить часто ускладнюється секундарною мікрофлорою. Виникає загальна інтоксикація, на фоні якої за рахунок дисфункції 466 вегетативної нервової системи з'являються секреторні, трофічні й мобільні розлади кишечнику, що призводить до глибокого порушення водного, жирового і білкового обмінів. Головна ознака хвороби – профузна діарея. Фекалії з домішками слизу, крові, плівок фібрину. Хворі тварини пригнічені, втрачають апетит, швидко худнуть. Летальність серед молодняку становить 90 - 100, а серед дорослих тварин наближається до 50%. Діагностика. Діагноз ставлять на основі епізоотологічних, клінічних, патолого-анатомічних і бактеріологічних даних. Для дослідження на дизентерію свиней використовують тільки свіжий матеріал. За життя від хворих свиней стерильним ватним тампоном відбирають патматеріал із прямої кишки. Після забою або безпосередньо після загибелі тварини відбирають ділянки клубової кишки із зонами запалення. Із тканин підслизових шарів уражених зон кишечнику готують висячу або роздавлену краплю і досліджують під фазово-контрастним мікроскопом або використовують темнопольову мікроскопію. У позитивних випадках в полі зору мікроскопу виявляють до 10 рухливих трепонем. Трепонеми вдається виявити і в препаратах, пофарбованих за методом Романовського або пофарбованих фуксином. Для постановки біопроби використовують фільтрат патологічного матеріалу в дозі 5 мл, яким заражають кролів в порожнину очеревини. В позитивних випадках через 7—10 днів трепонеми можна виявити в пунктатах із цієї порожнини. Дизентерію свиней диференціюють від чуми, сальмонельозу, гастроентериту, анаеробної дизентерії, колібактеріозу та харчових токсикозів. Імунітет не вивчений. У тварин, які перехворіли, настає певна 467 стійкість до повторного зараження цим збудником. Біопрепарати не розроблені. Збудник чутливий до трихополу, диметридазолу, ронідазолу, феноксиметилпеніциліну, тіамуліну, лінкоміцину, ампіциліну, фуразолідону, діарексу, тилозину та осарсолу. Для лікування хворих тварин застосовують осарсол, ніфулін, тилан, фармазин, трихопол, ветдипасфен та ін. Частіше за все застосовують осарсол, який згодовують із кормом або в свіжому содовому розчині (в 100 мл води додають 10 г бікарбонату натрію і 2,5 г осарсолу). Осарсол дають двічі на добу протягом трьох днів підряд. Перед його застосуванням свиней витримують на голодній дієті. Збудник кампілобактеріозу (Campylobacteriosis) Кампілобактеріоз (вібріоз) — інфекційне захворювання переважно великої рогатої худоби та овець, що характеризується абортами, частими перегулами, затриманням посліду, вагінітами, метритами, народженням нежиттєздатного потомства та безпліддям. На кампілобактеріоз хворіє людина. Збудники кампілобактеріозу належать до родини Spirіllaceae, роду Campylobacter, який об'єднує два патогенні види кампілобактерій: Campylobacter fetus subspecies fetus з двома підвидами — Campylobacter subspecies ventralis і Campylobacter fetus subspecies fetus, а також Campylobacter yeyuni, що спричиняють захворювання на кампілобактеріоз великої рогатої худоби. Кампілобактеріоз у овець викликають патогенні кампілобактерії — 468 Campylobacter fetus subspecies fetus. У «Визначнику бактерій» Берджі (1997) відносяться до Групи 2 «Аеробні (мікроаерофільні, рухомі, спіральні) вигнуті грамнегативні бактерії». Збудник кампілобактеріозу вперше був виявлений у 1913 p. Дж. Мак-Фадьєном і С. Штокменом у матеріалах овець, що абортували. Морфологія. Кампілобактерії мають форму спіралі або штопора, чи коротких, зігнутих у вигляді коми паличок, які можуть також мати вигляд чайки, яка летить (рис.26). Розміри збудника коливаються за довжиною від 1,5 до 5—7 мкм, шириною — від 0,2 до 0,5мкм (рис. 27).Кампілобактерії не утворюють спор і капсул. Збудник грамнегативний, завдяки джгутикам може активно рухатись. При виявленні збудника препарати краще фарбувати карболовим фуксином, спиртовим розчином метиленової синьки або генціановим фіолетовим. Морфологічно окремі види й підвиди кампілобактерій майже не різняться між собою. Рис.26. Збудник кампілобактеріозу, світлова мікроскопія. Фарбування карболовим фуксином. 469 Рис.27 . Збудник кампілобактеріозу, скануюча ЕМ. Культуральні властивості. Збудник вібріозу краще культивується в середовищах із підвищеним вмістом вуглекислог газу. Посіви роблять на спеціальні середовища, а саме в 0,2 %-й м'ясо- печінковий пептонний агар, мартенівський агар та ін. Середовища краще збагачувати дефібринованою кров'ю великої рогатої худоби, кролів овець, або коней до 10%, та додавати екстракт сухих дріжджів. В напіврідкому МППА кампілобактери ростуть під поверхнею середовища у вигляді сірувато-блакитного диска товщиною до 4 мм. На щільних середовищах збудники вібріозу утворюють росинчасте нашарування або ж дрібні з блакитним відтінком колонії. Біохімічні властивості. Збудник кампілобактеріозу не ферментують вуглеводів, не утворюють індолу, редукують нітрати в нітрити, утворюють каталазу, не змінюють кольору лакмусового молока, а за певних умов культивування виділяють сірководень. Резистентність. Збудник вібріозу відносно малостійкий до факторів зовнішнього середовища. У гноївці, воді, грунті при температурі 18—27 °С зберігається лише до 20 днів, а при 6 °С — до 1 470 міс. Дуже чутливий до нагрівання — при 56 °С гине через 10 хв. Звичайні розчини дезинфікуючих речовин знищують кампілобактери через декілька хвилин. Виявляють виражену стійкість проти низьких температур. Антигенна структура. Між видами кампілобактерів встановлені виражені антигенні розбіжності, а також — споріднені антигенні зв'язки між представниками роду кампілобактер і бруцелами. Патогенність. У природних умовах на кампілобактеріоз хворіють статевозрілі телиці, корови, вівцематки і досить рідко — кози. У корів основним джерелом збудника хвороби є інфіковані бугаї-плідники, в препуціальному мішку яких, рідше у спермі кампілобактерії можуть зберігатися роками. У кіз, свиней і собак описані гастроентерити кампілобактеріозної природи. Подібні процеси описані й у людей. В експериментальних умовах захворювання можна відтворити у вагітних овець, кіз, хом'яків і морських свинок. В організм корів, як і бугаїв, збудник проникає в основному статевим шляхом, овець — через заражені корми та воду. У плідників розвивається хронічний запальний процес в сім'яниках, придатках, уретрі. При проникненні в статеві органи корів кампілобактери спричиняють вагініти й ендометрити. Спостерігається рання загибель ембріонів, а при пізнішому зараженні можливі аборти. Діагностика. Діагноз ставлять на основі клініко- епізоотологічних даних і результатів лабораторного дослідженння. Випадки абортів, часті перегули та яловість, народження нежиттєздатного молодняку дозволяє лише запідозрити кампілобактеріоз. Для уточнення діагнозу необхідні лабораторні дослідженння, насамперед бактеріологічні, для чого в лабораторію направляють патологічний матеріал: від корів, нетелей, вівцематок — 471 абортований плід (або голову, печінку з жовчним міхуром, легені плода, шлунок), плаценту, слиз із шийки матки; від самців-плідників — препуціальний слиз, сперму і секрет придаткових статевих залоз. Для виділення чистої культури збудника часто суспензією патологічного матеріал заражають в черевну порожнину або піхву вагітних морських свинок. Із абортованих плодів яких і виділяють чисту культуру. Серологічну диференціацію проводять за допомогою РА з моноспецифічними кампілобактерійними аглютинуючими сироватками. В неблагополучних господарствах для масового обстеження молочного поголів’я, як діагностичний тест використовують постановку реакції аглютинації з вагінальним слизом (РАВС). Імунітет. Механізм імунітету — клітинно-гуморальний. Корови і вівці, що перехворіли на вібріоз, повторно не абортують, а у бугаїв чутливість до збудника залишається. У перехворілих овець створюється стійкий тривалий імунітет. У корів ступінь стійкості значно нижча. Для активної імунізації овець застосовують інактивовану емульсин-вакцину, яка створює імунітет тривалістю до року. Лікування хворих тварин буде ефективним лише у разі одночасного проведення загальної та місцевої терапії. Для лікування бугаїв застосовують суміш емульсії стрептоміцину та пеніциліну, яку готують із розрахунку по 10000000 ОД кожного антибіотика в 50 мп риб’ячого жиру або олії. Емульсію вводять у препуціальний мішок протягом 4 діб. Одночасно з місцевим лікуванням бугаям двічі на добу проводять ін’єкції цих же антибіотиків внутрішньом’язево. Через тиждень такий курс терапії повторюють. 472 Збудник актинобацильозу (Actinobacillus Lignieresi) Актинобацильоз (псевдоактиномікоз) — хронічне захворювання великої рогатої худоби та овець, для якого характерним є ураження лімфатичної системи, що призводить до виникнення лімфангітів та лімфаденітів (переважно в ділянці голови й шиї). Актинобацильоз є самостійним захворюванням і за рядом характерних ознак відрізняється насамперед від актиномікозу. Збудник актинобацильозу — Actinobacillus Lignieresi. Вперше був виділений від великої рогатої худоби в Аргентині Ліньером і Шпітцем в 1902 p. За сучасною номенклатурою його відносять до родини Pasteurellaceae, роду Actinobacillus. У «Визначнику бактерій» Берджі (1997) відноситься до Групи 5 «Факультативно анаеробні грамнегативні палочки, підгрупа 3». Морфологія. Збудник Actinobacillus Lignieresi — переважно поліморфна паличка з заокругленими краями довжиною до 3 мкм але спостерігають в полі зору мікроскопа і кокоподібні форми величиною до 0,5 мкм. Збудник грамнегативний, не утворює спор але має ніжну капсулу, анілінові фарбники сприймає добре. В препаратах характеризується біполярністю. Культуральні властивості. Actinobacillus Lignieresi добре росте на звичайних середовищах при рН 7,2—7,4 і температурі 37°С. Але значно краще росте в бульйоні і агарі Хоттінгера. На рідких середовищах через добу після посіву відмічається рівномірне помутніння та випадання ослизлого осаду. Деколи на поверхні бульйону утворюється ніжна плівка та пристінне кільце. А на щільних 473 середовищах збудник актинобацильозу утворює матові напівпрозорі колонії діаметром до 4 мм, ослизлої консистенції, які важко знімаються з агару. При наступних пересівах виростають прозорі з блакитним відтінком колонії з рівними краями діаметром до 1 мм. Патогенність. Захворювання характерне для великої рогатої худоби і овець. Експериментальну інфекцію на лабораторних тваринах відтворити вдається не завжди. Тільки при введенні великих доз збудника в черевну порожнину білі миші гинуть. Надзвичайно чутливими до експериментального інфікування виявилися тижневі курчата. Збудник актинобацильозу проникає в організм через пошкодження слизової оболонки ротової порожнини та язика, потрапляє у лімфатичні судини, в яких потім утворюються поодинокі гранульоми. Далі збудник заноситься у регіональні лімфатичні вузли, в яких розвивається запалення і формуються гранульоми різної величини. Частіше за все вражаються підщелепні, заглоткові, рідше навколо вушні і під'язичні лімфовузли. У тварин з високою резистентністю процес локалізується тільки в цих вузлах. При зниженні резистентності організму збудник легко долає ці бар'єри, проникає у паренхіматозні органи, головний і спинний мозок, кров. Діагностика актинобацильозу базується на даних бактеріологічних досліджень. Вони передбачають виділення із патологічного матеріалу чистої культури збудника, вивчення його морфологічних, культуральних і патогенних властивостей. У лабораторію направляють гранульоми із уражених лімфовузлів і судин разом з сполучнотканинною капсулою. Матеріал висівають в пробірки з МПА, МПБ, бульйоном та агаром Хоттінгера, які поміщають у термостат на добу. Крім того висіви також роблять із |