Рататуй. Навчальний посібник для студентів, що навчаються у вищих навчальних закладах іii1V рівнів акредитації за напрямом Ветеринарна медицина
 Скачать 5.29 Mb.
|
|
Діагностика повинна бути комплексною і ґрунтуватися на клініко-епізоотологічних, епідеміологічних данних та на результатах лабораторних досліджень. Для виділення збудника використовують кров, яку відбирають у підозрюваних на захворювання тварин у період підвищення температури тіла. Кров вводять морським свинкам у внутришньочеревно в дозі 5 мл або підшкірно та на слизові оболонки. Спостерігають за піддослідними тваринами протягом 5 днів. У тварин підвищується температура тіла більш ніж до 39,5 °С і тримається до двох тижнів часто без ознак гарячки. У заражених тварин виявляють переповнення кров'ю внутрішніх органів, помітне збільшення регіонарних лімфатичних вузлів і селезінки. Через 2—3 тижні після зараження у сироватці крові морських свинок за допомогою РА і РЗК знаходять антитіла проти збудника в титрах до 1 : 160. Для виділення збудника заражають у жовтковий міхур також курячі ембріони, які зазвичай гинуть через 6 — 9 діб. Із патологічного матеріалу готують мазки, які фарбують за ме- тодами Романовского — Гімза та іншими. У мазках рикетсії у вигляді 437 дрібних паличок або коків розміщуються у цитоплазмі уражених клітин компактними скупченнями.. Алергічну діагностику Ку-рикетсіозу застосовують тільки у медицині. Біопрепаратів для терапії і профілактики захворювання не розроблено. Для профілактикм Ку-гарячки людей застосовують атенуйовану вакцину М-44. Збудник рикетсіозного моноцитозу Рикетсіозний моноцитоз (ерліхіоз) — інфекційне захворювання тварин, типовою ознакою якого є раптове підвищення температури тіла, загальне пригнічення та поступова втрата маси тіла. Тварини часто гинуть на фоні розвитку специфічної пневмонії. У великої рогатої худоби, овець, кіз захворювання викликають R. bovis, R. ovina, у собак — R. canis. Вперше рикетсіозний моноцитоз був виявлений в 1935 p. серед собак в Алжирі, збудника якого було віднесено до роду Erlichia. В наш час захворювання поширення в Африці, Франції, Туреччині та Ірані,. Збудники рикетсіозного моноцитозу в полі зору мікроскопу переважно овальної або паличкоподібної форми. В цитоплазмі моноцитів вони утворюють дрібні поліморфні включення. В процесі розмноження збудника включення можуть значно збільшуватися і нагадувати ягоду шовковиці. Резистентність. До факторів зовнішнього середовища рикетсії моноцитозу малостійкі, їх існування в природі підтримують 438 пасовищні кліщі із роду Hyalomma. В організмі заражених тварин рикетсії можуть зберігаються до 10 міс. Патогенність. Патогенність рикетсій специфічна, внаслідок чого збудник моноцитозу собак не може викликати захворювання у інших тварин, а R. bovis не може переходити на собак. Рикетсії можуть проникати не лише в моноцити, а й в лейкоцити, що призводить до лейко- або тромбопенії. У внутрішніх органах і підшкірній клітковині часто виникають крововиливи. Діагностика. Для постановки діагнозу на рикетсіозний моноцитоз із периферійної крові тварин готують мазки, які фарбують методом Романовського — Гімза. В позитивних випадках у моноцитах, рідше в лейкоцитах виявляють характерні включення (морули), які складаються з клітин рикетсій. При відсутності збудника в цих препаратах проводять пункцію печінки, селезінки або легень і одержані пунктати також досліджують на наявність включень у моноцитах. Імунітет при цьому захворюванні нестерильний і триває протягом збереження збудника в організмі тварин (до року). Біопрепарати при цьому захворюванні не розроблені. Тому застосовують симптоматичне лікування, а також проводять боротьбу з кліщами — перенощиками збудника. Збудник інфекційного гідроперикардиту (Hydropericarditis infectiosa) Інфекційний гідроперикардит (серцева вода, коудріоз, серцева водянка) — гостре трансмісивне захворювання тварин, перева'жно 439 жуйних, для якого характерним є гарячка, септицемія, ураження нервової системи, нагромадження у порожнинах тіла ексудату та запаленням травного тракту. Вперше виявлена в 1838 р. в Південній Африці, а її рикетсійну етіологію встановив у 1925 p. Е. Коудрі. Нині поширена у країнах Африки, Близького Сходу, Американського континенту і деяких держав Європи. Смертність ВРХ становить, а овець і кіз від 40 до 90%. Збудниками захворювання є рикетсії: у жуйних — Cowdria raminantium, у свиней — Cowdria suis. Це невеликі, поліморфні, нерухомі, грамнегативні мікроорганізми круглої, овальної, рідше паличкоподібної форми величиною 0,2 Х 0,5 мкм. Фарбуються аніліновими фарбами і за методом Романовського—Гімза. Збудник проявляє тропізм до ендотеліальних клітин кровоносних судин нирок, головного мозку, аорти. Резистентність. В зовнішньому середовищі дуже нестійкий. В патологічному матеріалі зберігається близько 12 год, у деяких випадках—до чотирьох днів. У крові тварин, які перехворіли, збудник залишається активним до 60 днів. При зберіганні ураженого мозку в льоднику мікроб виживає до 12 днів. В природних умовах резервуарами та перенощиками рикетсій є іксодові кліщі із роду Amblyomma. До захворювання чутливі вівці, кози, велика рогата худоба, свині, газелі, антилопи. Із лабораторних тварин збудник уражує пацюків, кролів і морських свинок. Патогенність. Рикетсії інфекційного перикардиту потрапляють в організм тварин через укуси кліщів і концентруються в ендотеліаль- них клітинах судин з наступним розмноженням у них. За рахунок руйнування уражених клітин збільшується проникність стінок крово- носних судин, внаслідок чого в порожнинах тіла з'являється ексудат, а 440 в паренхіматозних органах виникають крововиливи. Перебування рикетсій в крові є причиною гарячки, а їх вплив на нервову систему призводить до появи клінічних ознак, характерних для енцефаліту (рух тварин по колу, скреготіння зубами, судомливе посмикування м'язів, збудження або пригнічення). Діагностика захворювання комплексна. Враховують клінічні оз- наки, епізоотологічні й патолого-анатомічні дані з наступним прове- денням лабораторних досліджень. Із ендотелію крупних судин готують мазки та гістозрізи, які фарбують методом Романовського — Гімза. Рикетсії блакитного кольору, розміщуються у цитоплазмі клітин компактними колоніями-включеннями. Для виділення чистих культур збудника заражають курячі ембріони в жовтковий міхур. Для постановки біопроби використовують молодих тхорів, білих пацюків, ягнят. Імунітет. Після перенесення хвороби розвивається стійкий іму- нітет тривалістю від одного до чотирьох років. Інактивовані вакцини імунітету не створюють, а живі — не розроблені. Збудник рикетсіозного кератокон'юнктивіту (Keratokonyctivitis richetsion) Рикетсіозний кератокон'юнктивіт (повальна хвороба очей, повальний кератит, офтальмія) — гостре інфекційне захворювання багатьох видів тварин з ураженням очей і розвивитком кон'юнктивіту і кератиту. 441 Етіологія захворювання не визначена. Але більшість дослідників вважають збудником рикетсії. Вперше хвороба була описана в 1951 р. Коулсом. Збудних захворювання Rickettsia conjunctivae характеризується значним поліморфізмом. Форма збудника частіше за все еліптична. Величина їх 0,3—1,4 X 0,2—1,4 мкм, більшість з яких фарбуються біполярно. Культивуються в жовткового мішку 6—7- добових курячих ембріонів. Резистентність збудника в зовнішньому середовищі незначна. Патогенність. В природних умовах хвороба виникає серед поголів’я великої рогатої худоби, верблюдів, птахів і свиней. Основний шлях передачі збудника — повітряно-крапельний, а також через деякі види мух. Діагноз. При виникненні масових кератокон'юнктивітів їх рикетсійну природу підтверджують результатами мікроскопічних досліджень мазків, які готують зі зскрібків кон'юнктиви й третьої повіка. Фарбують мазки за методом Романовського—Гімза. Імунітет мало вивчений. Нині засобів специфічної профілактики хвороби не розроблено. ХЛАМІДІЇ На данний час понад три десятки видів збудників різноманітних форм інфекційних захворювань людини та тварин, що схожі за морфологією, циклом розвитку та наявністю групового антигену об’єднані в одну родину, котра має назву «хламідії» (chlamydiа). 442 Хвороби, зумовлені хламідіями у ссавців, були описані Мак Нуттом і Стемпом лише в 40—50-х-роках минулоого століття переважно у великої рогатої худоби і овець, а пізніше їх виявили й у тварин інших видів. Захворювання телят із симптомами енцефаломіеліту тої ж таки хламідозойної природи були описане в США у 1953 році, потім в Японії, Канаді, Швейцарії та Південній Африці. У 1958 році в США та ФРН одночасно було встановлено етіологічну роль хламідій у виникненні абортів в корів. Слідом за цими повідомленнями, подібні ж надійшли із Бельгії, США, колишніх НДР, Югославії та СРСР. Хламідіоз свиней в Україні виявив і описав Бортнічук В.А. із співробітниками у 1970-75 роках. Вчені одночасно досліджували епідеміологічну роль хламідій, виявлених у свиней. При серологічному обстеженні обслуговуючого персоналу свинарських комплексів з’ясувалось, що у сироватці крові приблизно п’ятої його частини є антитіла проти групового хламідійного антигену. Тож всерйоз звернули увагу на хламідійну інфекцію в середині 70-х років минулого століття, коли накопичився достатній дослідницький матеріал для синтезу та аналізу справ із захворюванням як в гуманній, так і ветеринарній медицині. Хламідій відносять до класу Microtatobiotas (бактерії — облігатні внутрішньоклітинні паразити), порядку Chlamydiales ord. nov., родини Chlamydiaceae, роду Chlamydia з двома видами Chl. trachomatis, Chl. psittaci. У «Визначнику бактерій» Берджі (1997) відносяться до Групи 9 «Рикетсіі і хламідії». Вид Chl. trachornatis об'єднує збудників, що викликають у людей трахому, урогенітальну інфекцію, венеричну лімфогранульому, неонатальну пневмонію, а також ендемічну пневмонію у мишей. Представники цього виду в інфікованих клітинах утворюють 443 компактні включення, що містять глікоген, здатний фарбуватися препаратами йоду. Включення розміщуються у цитоплазматичних везикулах, розрив яких відбувається на пізній стадії інфекції. Представники виду здатні синтезувати фолацин, у зв'язку з чим їх розвиток у клітинах пригнічується судьфадіазином натрію. Збудники, що об'єднані у вид Chl. psittaci, утворюють у клітинах нещільні розпущені мікроколонії, які не фарбуються йодом через відсутність глікогену. Вони нечутливі до судьфадіазину натрію, в ци- топлазмі уражених клітин реплікуються повсюди і частіше розташо- вуються вільно, оскільки мембрани везикул розриваються на ранній стадії інфекції. До цього виду відносять збудників хламідіозів сіль- ськогосподарських, промислових і диких тварин, а також орнітозу птахів. Є дані, що серед представників обох згаданих видів існують імуноваріанти. Хламідії, як самостійна група організмів, в еволюційному відношенні займають проміжне положення між рикетсіями та вірусами, що виникли в ході регресивної еволюції вільно існуючих мікроорганізмів і їх можна розглядати як попередників істинних вірусів. Подібно до вірусів хламідії можуть розмножуватись і активно існувати лише в живих клітинах, а з бактеріями їх зближує подібність морфологічних і дещо хімічних структур. Будучи високоспецифічними паразитами на клітинному рівні, ці збудники не мають власного енергетичного обміну за винятком окремих фрагментів, скажімо деяких ферментів енергетичного метаболізму, що спонукають клітину-хазяїна до інтенсифікації обміну речовин на користь паразита на певних стадіях його біологічного розвитку. Отже, хламідії умовно залежні від енергетичного окремо і обміну в клітині- хазяїні в цілому, бо здатні його корегувати власними ензимами. 444 Здатність хламідій синтезувати деякі біологічні компоненти що характерні для бактерій, можна розглядати з одного боку як атавізм або нерівномірну еволюцію, а з іншого – як високий рівень розвитку адаптивних і компенсаторних механізмів збудника. Хламідії від вірусів відрізняються тим що: – хламідії, як і бактерії, мають обидві нуклеїнові кислоти – РНК та ДНК, а віруси одну з них; – хламідії, як і віруси – внутрішньоклітинні паразити, однак на відміну від останніх у безпосередній контакт з геномом клітини не вступають; – хламідії виявляються у клітині протягом всього циклу біологічного паразитування, а віруси у фазу репродукції не ідентифікуються; – розмноження хламідій відбувається за рахунок власних структур, а віруси вимагають напрацювання окремих їх структурних компонентів клітиною паразитування; – хламідії на відміну від вірусів містять енергетичні ензими. Хламідії від близьких за структурою рикетсій відрізняються: – за циклом розвитку хламідії не мають аналогів з іншими прокаріотами, а трансформація зрілих елементарних тілець у проміжні форми, бінарне ділення останніх, розмноження брунькуванням або внутрішньою фрагментацією та зворотній розвиток проміжних тілець до елементарних, створюють передумови для функціонування універсальних і взаємнодоповнюючих механізмів біологічного існування збудника і його циркуляції в природі, що вирізняє його від рикетсій, котрі не мають регулярного циклу розвитку і не володіють механізмами трансформації проміжних форм у дрібні та навпаки; – за метаболічною активністю хламідії на відміну від рикетсій не синтезують і не використовують у своєму обміні макроергічних сполук (АТФ), не містять цитохрому і не виявлені системи перенесення електронів в елементарних тільцях і саме тому більш інтенсивно розвиваються у клітинах з високим рівнем 445 метаболізму; – у рикетсій інфекційні всі форми, а у хламідій виключно зрілі елементарні тільця; – за локалізацією в клітині рикетсії розміщуються вільно, навіть дифузно, а хламідії знаходяться в особливих везикулах-автофагосомах; – роль проміжних господарів в механізмах передачі збудника хламідіозу малозначима, тоді як для рикетсій вона суттєва майже для всіх видів збудника. Морфологія. Морфологія хламідій своєрідна, а інфекційною формою є заокруглені елементарні тільця розміром величина яких коливається в межах 250—450 нм (рис. 16). Елементарні тільця є зрілою формою хламідій, котрі можуть знаходитись компактно у внутрішньоклітинних включеннях або бути розсіяними у цитоплазмі епітеліальних клітин, або ж поза ними у міжклітинній рідині. Вони нерухомі, грам-негативні, фарбуються за Маккіавелло переважно у червоний колір, а за Романовським-Гімза в червоно-фіолетовий. Забарвлення хламідій залежить від стадії розвитку. Під звичайним світловим мікроскопом цитоплазматичні форми мають вигляд краплинних утворень (рис. 21). 446 Рис. 21. Хламідії в заражених клітинах. Світлова мікроскопія. Елементарні тільця мають двошарову оболонку, а рибосоми містять РНК і ДНК. Механізми розвитку хламідій включаються після ендоцитозу в цитоплазму епітеліальної клітини. В останній з’являються ендоцитозні вакуолі, котрі вміщують включення з колоніями часток на різному ступені їх зрілості. Приблизно через 16 год після враження, включення починають диференціюватися на дрібніші структури і повний цикл їх розвитку завершується через 40- 48 год (за деякими даними за 24-48 год). В клітинах, пофарбованих акридином оранжевим, включення спочатку забарвлюються в темно- червоний колір, характерний для РНК, а через 16 годин деякі з них набувають жовто-зеленого, характерного для ДНК забарвлення. Вважають, що новоутворені елементарні тільця можуть розпочати новий цикл розвитку у тій же клітині, призводячи до утворення включень другого покоління, котре на відміну від першого має більш крупні розміри. Зрілі форми хламідій утримують переважно ДНК. Цикл розвитку хламідій включає три основних етапи, а саме контакт елементарного тільця із чутливою епітеліальною клітиною, проникнення його у цитоплазму шляхом ендоцитозу та перетворення ретикулярних тілець через проміжні форми в елементарні тільця нового покоління. Елементарні тільця концентруються у вакуолях цитоплазми. У них же вони перетворюються у великі ретикулярні (сітчасті) форми до 800-1000 нм в діаметрі. Сітчасті форми неінфекційні і розмножуються шляхом бінарного ділення, перетворюючись у дрібні ущільнені тільця. В одному цитоплазматичному включенні, як вже згадувалось, можуть знаходитись хламідії різних стадій розвитку та розмірів – дрібні, 447 великі і дуже великі заокруглені утворення-мікроколонії в 1-12 мкм діаметром, котрі розпадаючись вивільняють сотні елементарних тілець. Хламідії як облігатні внутрішньоклітинні паразити в процесі розмноження проходять складний цикл з утворенням проміжних морфологічних форм. Основним компонентом чистої популяції хламідій є елементарні тільця, що мають сферичну або овальну форму. Хламідії розглядають як грамнегативні, нерухливі бактерії, що не утворюють спор і капсул. Рис.22. Зрілі елементарні тільця хламідій у цитоплазмі клітини (електронограма — інструментальне збільшення у 30 тис. разів, за В.А. Бортнічуком, 1994р.) Хламідії оточені двома тришаровими мембранами, які нагадують клітинну стінку й цитоплазматичну мембрану грамнегативних бактерій. Всередині тілець ексцентрично розміщується нуклеоїд овальної або півмісяцевої форми і дифузний матеріал, що містить гранули типу рибосом. Культуральні властивості. Як облігатні внутрішньоклітинні паразити хламідії не можуть принципіально культивуватися на 448 штучних живильних середовищах. Тому для їх розмноження використовують живі клітинні системи: заражають курячі ембріони у жовтковий міхур, вводять відповідні матеріали в організм білих мишей, морських свинок або ж заражають культури клітин. Хламідії проникають у чутливі клітини, де й відбувається цикл їх розвитку, який, триває 48—72 год (рис. 23). Рис. 23.Реплікативний цикл хламідій. Резистентність. Збудники хламідіозу вважаються нестійкими до факторів навколишнього середовища. Хламідії гинуть при нагріванні до 55 0 С протягом 5 хв, а при 75 °С вони інактивуються менше ніж за 1 хв. Збудник чутливий до ультрафіолету, прямі промені якого вбивають хламідій за 3 хв. При кімнатній температурі зберігаються до 449 10, у термостаті — до семи діб. Низькі температури зумовлюють консервуючу дію. При -42° С хламідії зберігаються протягом року, в ліофілізованому стані — більше чотирьох років, проте їх титри при цьому різко знижуються. Звичайні дезінфектанти такі як: 2-процентні розчини їдкого натрію, формальдегіду, хлораміну, йоду та ефір, кислоти, 70 0 етиловий спирт і перманганат калію, швидко вбивають збудників. Ліофільне висушування інфікованих жовтків з домішуванням 5% сахарози – найкращий спосіб тривалого зберігання життєздатних хламідій (до 3 років). У глибоко замороженій зрідженим азотом спермі (-196 0 С) хламідії не гинуть впродовж багатьох років, а у висохлій підстилці чи гною тваринницьких приміщень вони зберігають патогенність протягом декількох місяців. При обробці патологічного матеріалу слід пам’ятати, що збудник нечутливий до стрептоміцину, канаміцину та гентаміцину. Чутливість хламідій до антибіотиків виявилася неоднаковою. Незначний вплив на них зумовлюють пеніцилін, стрептоміцин, поліміксин, мономіцин, неоміцин. Згубну дію щодо них мають антибіотики тетрациклінового ряду, зокрема окситетрациклін, а також рондоміцин, олемофоциклін, тилозин, ахроміцин. |