Рататуй. Навчальний посібник для студентів, що навчаються у вищих навчальних закладах іii1V рівнів акредитації за напрямом Ветеринарна медицина
 Скачать 5.29 Mb.
|
|
Культуральний метод передбачає виділення чистої культури збудника. При цьому особливого значення надають передпосівній обробці матеріалу, мета якої — знищення сторонньої мікрофлори. Практичне застосування знайшли методи Гона, Левенштейна, 425 Суміоші, Алікаевої та ін. Суть цих методів полягає у тому, що суспензію патологічного матеріалу заливають 5-10%-ним розчином однієї із кислот (сірчаної, соляної або щавелевої) у співвідношенні 1:4 і після відстоювання надосадову рідину центрифугують при 3 тис. об./хв протягом 10—15 хв. Надосадову рідину видаляють, осад відмивають центрифугуванням й використовують для посіву та зараження лабораторних тварин. Додатково можна обробляти ма- теріал ще і 4 %-ним розчином їдкого натру. Посів мaтеріалу здійснюють на елективні середовища Левенштейна-Ієнсена, Гельберга, Петраньяні та інші, культивують в аеробних умовах. Із кожного матеріалу висівають на 5—10 пробірок. Слід пам'ятати, що при первинному виділенні мікобактерії туберкульозу ростуть повільно й слабо, особливо М. bovis. Після одержання культур беруть до уваги такі показники, як час появи первинного росту, його інтенсивність, характер колоній (величина, форма, колір, консистенція), тинкторіальні властивості та морфологію бактерій у препаратах. Для визначення виду виділеної культури ставлять біопробу на морських свинках, кролях і курах. Для диференціації М. tuberculosis і М. bovіs двом морським свинкам підшкірно вводять виділену культу- ру у дозі 1 мг/мл фізіологічного розчину. Двох кролів заражають внутрішньовенно у дозі 0,1 і 0,01 мг/мл фізіологічного розчину. Обид- ва види збудника у морських свинок викликають інтенсивний тубер- кульозний процес і тварини гинуть на -20—90-й день після зараження. У кролів генералізований туберкульоз викликає тільки М. bovіs. При цьому в легенях виникає багато туберкульозних вогнищ, на від- міну від печінки та селезінки, де ураження можуть бути лише пооди- нокими, або й не зустрічаються зовсім. Через 2—3 місяці кролі 426 гинуть. М. tuberculosis не викликає прогресивно інфекційного процесу у кролів. Інколи виникають лише поодинокі туберкули в легенях і нирках. Остаточний висновок про результати біопроби роблять після забою тварин (через 3 міс), що залишилися живими, і їх патолого- анатомічного розтину. У курей М. bovis і М. tuberculosis при внутрішньовенному зараженні не викликають захворювання, у той час як М. avium призводить до розвитку генералізованого септичного процесу й загибелі птиці на початку третього тижня. Атипові мікобактерії. При патологічних процесах, подібних до туберкульозу, від людей і тварин у ряді випадків виділяють міко- бактерії, за морфологічними і тинкторіальними властивостями іден- тичні збуднику туберкульозу, проте не схожі на нього за культуральними, біохімічними та вірулентними характеристиками. Такі мікобактерії названі атиповими. Значення їх у патології остаточно не з'ясоване. Встановлено, що вони є основною причиною виникнення неспецифічних алергічних реакцій у великої рогатої худоби, їх виділяють у середньому від 20 % здорових тварин, причому 75 % ізолятів припадає на М. аvium-complex (В. Donald). Підтверджено, що атипові мікобактерії спричиняють і патологічні зміни зокрема у свиней і великої рогатої худоби (мастити у корів, туберкульозоподібні ураження лімфатичних вузлів у свиней). У людей ці мікроби викликають захворювання, які одержали назву мікобактеріозів. Алергічний метод діагностики ґрунтується на туберкуліновій пробі, суть якої полягає у тому, що у заражених туберкульозом тварин розвивається стан підвищеної чутливості до продуктів життєдіяльнос- 427 ті збудника (сенсибілізація) і на введений алерген їх організм відпові- дає гіперегічною реакцією. Тривалий час для алергічної проби застосовували старий туберкулін Коха. Нині випускають очищені ППД туберкуліни для ссавців і птахів окремо, а також комплексний алерген із атипових мікобактерій (КАМ). При виготовленні туберкуліну культуру мікобактерій туберкульозу вирощують на синтетичному середовищі Сотона протягом 7—8 тижнів, мікробну масу стерилізують в автоклаві, з якої трихлороцтовою кислотою і сірчанокислим амонієм осаджують білкову фракцію. Після її очищення діалізом специфічний білок туберкульозних бактерій поміщають у флакони по 20 мг (1 млн МО) для ссавців і по 10 мг (50 тис. МО) для птахів і ліофілізують. Одна Міжнародна Одиниця (МО) туберкуліну відповідає 0,000028 мг чистого туберкулопротеїну для ссавців і 0,0000762 мг — для птахів. Великій рогатій худобі туберкулін вводять у середній третині шиї внутрішньошкірно в об'ємі 0,2 мл (доза — 10 000 МО) одноразово. Ре- акцію враховують через 72 год. Попередньо у кожної тварини кутиметром вимірюють товщину складки шкіри. Пробу вважають позитивною при потовщенні складки на 3 мм і більше незалежно від характеру реакції. У зв'язку з можливими параалергічними реакціями, зумовленими сенсибілізацією організму тварин атиповими мікобактеріями, в благополучних господарствах, в яких одержано позитивну реакцію на туберкулін вперше, проводять додаткові патолого-анатомічні та бактеріологічні дослідження. З метою уточнення діагнозу ставлять і так звану симультанну пробу. При цьому з одного боку шиї тварині вводять туберкулін, з протилежного — КАМ по 0,2 мл. Якщо на КАМ 428 реакція більш виражена і на туберкулін більшість тварин не реагує, то ферму вважають благополучною щодо туберкульозу. При цьому результати патолого-анатомічних досліджень повинні бути негативними. Серологічний метод застосовують як додатковий для прижиттєвої діагностики туберкульозу. Він ґрунтується на постановці реакції зв'язування комплементу (РЗК) з комплексним тубер- кульозним антигеном, розробленим в колишньому Українському НДІ експериментальної ветеринарії. Якщо в сироватці крові великої рога- тої худоби виявлено антитіла в титрах 1 : 20 і вище, то таких тварин забивають для проведення бактеріологічних і патолого-анатомічних досліджень. При виявленні позитивно реагуючих тварин в неблагополучних господарствах їх в першу чергу здають на забій як потенційних актив- них носіїв збудника туберкульозу. В Україні запропоновано діагностичну тест – систему на основі ІФА ДІАТUB – VІ для визначення протитуберкульозних антитіл у сироватках крові великої рогатої худоби. Імунітет при туберкульозі нестерильний і забезпечується переважно Т-лімфоцитами. Повного захисту організму, як правило, не спостерігається, Імунітет існує доти, поки в організмі знаходиться збудник (явище премуніції) і зникає з виведенням чи знищенням його. У механізмі імунітету певна роль відводиться гіперчутливості сповільненого типу (ГСТ), яка перешкоджає поширенню інфекції в організмі і навіть сприяє видаленню мікобактерій. Підтвердженням клітинного механізму імунітету при туберкульозі виявився феномен Коха. Якщо при первинному підшкірному зараженні у морських сви- нок збудником туберкульозу через 10—15 днів на місці зараження 429 утворювалася незагоювана виразка, то після повторного зараження з інтервалом у 4—6 тижнів, виразка швидко загоювалася. Незважаючи на те, що у заражених тварин у сироватці крові з'яв- ляються антитіла, значення їх в імунітеті залишається остаточно не з’ясованим. Для профілактики туберкульозу в медицині широко застосовують вакцину Кальметта і Герена, яку скорочено позначають BCG (Bacterium Calmett — Guerin). Дослідники культивували штам М. bovis на картоплі з гліцерином в присутності жовчі. У результаті 230 пересівів протягом 13 років і негативного впливу жовчі штам повністю втратив патогенність для людей і тварин. У ветеринарній медицині цю вакцину поки що широко не застосовують, оскільки вона не гарантує створення належного імунітету, а щеплені тварини через деякий час починають позитивно реагувати на туберкулін. Для лікування хворих на туберкульоз людей застосовують стрептоміцин, ПАСК, тубазид, фтивазид в поєднанні з дієтотерапією. У ветеринарній практиці хворих тварин не лікують через економічну недоцільність, а відправляють на забій. Збудник паратуберкульозу (Mycobacterium paratuberculosis ) Паратуберкульоз (паратуберкульозний ентерит, хвороба Іоне) — хронічне інфекційне захворювання жуйних, тварин яке характе- ризується ентеритом, стійкими або періодичними проносами, прогресуючим виснаженням, утворенням набряків у підщелепному просторі і зоні підгруддя. Більшість тварин, що захворіли гинуть через 430 3—4 міс. Захворювання під назвою «діарея корів» вперше було описано у 1829 p. У. Катрайтом в Англії. X. Іоне і Г. Фротінгем в 1895 р. у мазках із слизової оболонки кишечнику корови виявили збудника. У чистій культурі збудника вдалося отримати Ф. Туорту і Г. Інгрему в 1912 p. Нині це захворювання спорадично реєструється в багатьох країнах Європи, Африки, Америки, а також Нової Зеландії та Австралії. Збудник паратуберкульозу — Mycobacterium paratuberculosis — представник родини мікобактерій. У «Визначнику бактерій» Берджі (1997) відноситься до Групи 21 «Мікобактерії». Морфологія. Mycobacterium paratuberculosis — кислото-, спирто- , антиформіностійкі палички довжиною 0,5—1,5 мкм і шириною 0,2— 0,5 мкм. Збудник поліморфний. Поряд з типовими паличками зустрічаються кокоподібні, диплококоподібні та інші форми. Збудник нерухливий, спор і капсул не утворює, грамнегативний, добре фарбуються за Цілем — Нільсеном. Аероб. В мазках із патологічного матеріалу, особливо із підслизового шару ураженого кишечнику, збудник виявляється у значній кількості. Розміщується купками, гніздами, рідше — по три, чотири або парами. Поодинокі палички зустрічаються лише на початку хвороби. Інколи виявляють зернисті палички, з потовщеним кінцем. Культуральні властивості. Mycobacterium paratuberculosis культивується з великими труднощами, особливо в перших генераціях. На звичайних середовищах не росте. Використовують спеціальні середовища, що містять фактори росту, які одержують екстракцією із бактерій тимофіївки (В. phlei) або інших кислотостійких бактерій. Часто використовують середовище Данкіна, 431 до складу якого входить печінковий екстракт, інактивовані бактерії тимофіївки, вміст курячого яйця і деякі інші компоненти; або ж середовище Дюбо-Сміта, основними інгредієнтами якого є гідролізат казеїну, аспарагін, спиртовий екстракт бактерій тимофіївки, інактивована сироватка крові великої рогатої худоби і ряд солей, таких як КН 2 Р0 4 , Na 2 HP0 4 , MgSO 4 , CaCl 2 , ZnS0 4 , CuSO 4 . Всі середо- вища містить гліцерин. Посіви інкубують при температурі 38 0 С. Росте збудник дуже повільно. Перші ознаки росту заявляються через 18-20 днів і аж до 3 міс. На щільних середовищах виростають ледве помітні сірувато-білі, пізніше — дещо зморщені сухі колонії, які згодом зливаються в горбкувате нашарування з жовтуватим відтінком. На поверхні рідких середовищ (Дорсе, Данкіна, Вишневського) через 2—3 міс з'являється надзвичайно тонка плівка, яка поступово потовщується і опускається на дно. Біохімічна активність мікобактерій паратуберкульозу проявля- ється надзвичайно слабо. Резистентість. Mycobacterium paratuberculosis досить резистентний. В ґрунті, кормах і непроточних водоймах він може зберігатися до року. При нагріванні до 85 °С мікроб гине через 5 хв, у молоці, нагрітому до 6З °С, інактивуеться через 30 хв. Лужний розчин формальдегіду знищує збудника через 3 год. Для дезинфікції використовують гарячі розчини. Антигенна структура збудника вивчена недостатньо. Встановлена його спорідненість із М. avium. Патогенність. До паратуберкульозу найбільш сприйнятливі велика рогата худоба, вівці, олені. Рідше хворіють кози, верблюди, яки. Зрідка заражуються й свині. Лабораторні тварини стійкі до зараження. У кролів, хом'яків експериментальне захворювання 432 відтворюється не завжди. Більш сприйнятливими до інфекції вважаються чорні миші лінії С-57. Звичайно захворюють тварини з ослабленою резистентностю організму, при порушенні фізіологічної функції кишечнику. Збудник проникає і розмножується у підслизовому шарі стінки кишок, лімфатичних вузлах брижі і підщелепних. Токсичні продукти розпаду мікробів зумовлюють інфільтрацію і потовщення кишечних стінок. Порушується ферментативна, секреторна і всмоктуюча функція кишечнику. Виникає дисбаланс мінерального, сольового і водного обміну. Спостерігається діарея, яка призводить до зневоднення організму, інтоксикації, виснаження. Це призводить до загибелі тварини. Діагностика. Заключний діагноз на паратуберкульоз великої рогатої худоби вдається поставити лише за допомогою лабораторних методів досліджень. Для цього застосовують бактеріологічний, гістологічний, серологічний та алергічний методи дослідження. При підозрі на паратуберкульоз від хворих тварин надсилають для лабораторного дослідження фекалії. Від загиблих (чи забитих) тварин відбирають 3—5 різних ділянок тонкого кишечнику та 2—4 лімфатичних вузли брижі. Із слизу або обривків слизової оболонки, а також лімфовузлів готують мазки, фарбують за методом Ціля — Нільсена. Виявлення в мазках дрібних кислотостійких паличок темно- червоного кольору, що розміщені скупченнями на синьому фоні, є підставою для попереднього позитивного висновку. Перед посівом на живильне середовище патологічний матеріал з метою пригнічення сторонньої мікрофлори обробляють 3—6 %-ним розчином сірчаної кислоти та відмивають стерильним фізіологічним розчином. Висівають на казеїнове середовище Дюбо — Сміта. Посіви 433 інкубують при температурі 38 °С протягом З—4 міс. Культуру, що виросла ідентифікують за характером росту та іншими ознаками. Біопробу не ставлять. Серологічна діагностика. Здійснюють постановку РЗК. Використовують паратуберкульозний антиген у вигляді спиртового екстракту із клітин збудника. Інтерпретуючи результати РЗК слід пам’ятати про те, що вона може бути позитивною у випадку зараження тварин туберкульозом. Алергічна діагностика. Як алерген використовують паратуберкулін (іонін), одержаний із паратуберкульозних культур, або пташиний туберкулін. За допомогою цього методу вдається виявляти інфікованих тварин у інкубаційний період. Імунітет при паратуберкульозі, нестерильний. Він ґрунтується на гуморальних і клітинних факторах. Засоби специфічної профілактики хвороби не розроблені. Немає також і ефективних засобів терапії. ЗБУДНИКИ РИКЕТСІОЗІВ Рикетсії — cвоєрідна група мікроорганізмів, які разом з хламідіями займають проміжне еволюційне місце між бактеріями та вірусами. Вперше описані американським дослідником Х. Рикетсом в 1906 p. при вивченні етіології гарячки Скалистих гір і мексиканського 434 висипного тифу. Бразильський мікробіолог Роша Ліма, який зробив значний внесок у вивчення подібних захворювань запропонував називати їх рикетсіозами, а збудників — рикетсіями. У визначнику мікробів Бергі рикетсії знаходяться у відділі Gracilicutes, в якому дев'ята секція складається із двох порядків— Rickettsiales і Chlamydiales. У першому порядку налічується вісім ро- дів, серед яких найбільше значення мають; Rickettsia, Coxiella, Erlichia, Cowdria та ін. У «Визначнику бактерій» Берджі (1997) відносяться до Групи 9 «Рикетсіі і хламідії». У біологічному циклі рикетсій особливе значення мають членистоногі (кліщі, воші та ін.), які є перенощиками мікроорганізмів на тварин і людей. Крім патогенних, можуть зустрічатися і сапрофітні рикетсії. Більшість рикетсіозів є зоонозами. У тварин рикетсії викликають такі хвороби, як Ку-гарячку, рикетсійні моноцитоз, інфекційний гідроперикардит жуйних, кератокон'юнктивіт та інші хвороби. А у людей — висипний тиф, різного роду гарячки (марсельську, Скалистих гір). Форми рикетсій варіюють від паличко-, ниткоподібних або кокових. Розміри коливаються у межах 0,2— 0,3 х 0,3— 1 мкм. Рикетсії — типовi облігатні паразити, які культивуються в живих або переживаючих клітинних системах, зокрема, в епітеліальних клітинах кишечнику вошей, кліщів, культурах клітин та у курячих ембріонах. Мікроорганізми грамнегативні, нерухливі, не утворюють спор і капсул, за субмікроскопічною структурою не відрізняються від грамнегативних бактерій. Для вивчення їх морфологічних особливостей фарбують спеціальними методами — за Романовським — Гімза, Маккіавелло, срібленням по Морозову. 435 Збудник Ку-рикетсіозу (Rickettsia burneti) Ку-рикетсіоз (Ку-гарячка, рикетсіоз Бернета) — контагіозне, пе- реважно безсимптомне захворювання тварин і людини, яке характеризується короткочасною гарячкою, кон’юнктивітами, пневмоніями, запаленням слизових оболонок, загальним пригніченням, абортами або мертвонародженнями, орхітами, метритами та тимчасовим безпліддям. Нині реєструється в багатьох країнах світу. Хворобу вперше описав в 1937 р. Деррик в Австралії під назвою «Q-fever» (Ку-гарячка). «Q» — прописна літера англійського слова «Query» — не зрозумілий, не визначений. Виділеного від хворих людей збудника детально вивчили Бернет і Фрімен, у зв'язку з чим його назвали Rickettsia burneti. Морфологія. 3будник — Rickettsia burneti відрізняється від інших видів рикетсій здатністю утворювати фільтрівні форми. Ниткоподібні різновидності рикетсій досягають в довжину до 20 мкм. Розміщуються у цитоплазмі уражених клітин компактними скупченнями. Резистентість. Збудники можуть тривалий час зберігаються у зовнішньому середовищі. Так, у висушеній крові — до 6 міс., сечі—до кількох тижнів, фекаліях — більше року. Нагрівання молока до 90 °С збудник витримує протягом 1 год, проте кип'ятіння знищує його через 5 хв. Чутливий до ліпідних розчинників, таких як: ефір, толуол, хлороформ, 70 %-ний етиловий спирт. Слабкі розчини хлораміну і фенолу інактивують його вже через декілька хвилин. 436 Патогенність. Чутливими до захворювання є велика рогата худоба, вівці, буйволи, верблюди, собаки, свині, коні, деякі інші тварини та птиця. Встановлено, що переносчиками рикетсій є пасовищні кліщі, а активно поширюють збудник у природі гризуни, дикі тварини й птахи. Люди та тварини заражаються при укусах кліщів, а також аліментарно і аерогенно. Інкубаційний період триває в середньому 3 доби. Хвороба починається гарячкою, гострими пневмоніями, запаленнями плаценти, абортами в другу половину вагітності, затриманням посліду. При ускладненні секундарною інфекцією хворі тварини нерідко гинуть. |