Рататуй. Навчальний посібник для студентів, що навчаються у вищих навчальних закладах іii1V рівнів акредитації за напрямом Ветеринарна медицина
 Скачать 5.29 Mb.
|
|
. Імунітет при некробактеріозі недостатньо вивчений. В Україні (В.П.Риженко) розроблено комбіновані вакцини «Некросан» , «Некросальм» «Некроколісальм» та «Фузоактиносан». Перша призначена для профілактики некробактеріозу, злоякісного набряку, некротичного гепатиту та анаеробної ентеротоксемії тварин, - остання - для профілактики некробактеріозу і актинобацильозу. Вакцина «Некроколісальм» призначена для профілактики некробактеріозу, колібактеріозу та сальмонельозу вакцина «Некросальм» використовується метою профілактики некробактеріозу і сальмонельозу тварин. Лікування здійснюють за допомогою хіміопрепаратів, сульфаніламідів, антибіотиків тетрациклінового ряду. ПАТОГЕННІ МІКОПЛАЗМИ Мікоплазми (плевропневмонієподібні організми — ПППО) — 576 Рlеurорneumonia-lіке оrganism — велика група надзвичайно полі- морфних мікроорганізмів - прокаріотів, що не мають ригідної кліинної стінки. Розмір мікоплазм коливається від 0,7—1 до 8—10 мкм. Перші відомості про мікоплазми були одержані французькими дослідниками Нокаром і Ру (1898) при вивченні плевропневмонії великої рогатої худоби. Однак автори вважали, що мають справу не з якимись особливими мікроорганізмами, а з грибами, тому й дали назву збуднику згаданого захворювання Місoplasma реripneumoniae. Пізніше подібні мікроорганізми були ізольовані від людей, рослин, з грунту, води та інших об’єктів зовнішнього середовища. Більшість мікоплазм — паразити, які розвиваються в організмі людини, тварин або рослин. Мікоплазми-сапрофіти зустрічаються у грунті, на поверхні рослин. Серед мікоплазм-сапрофітів є цікава група, на поверхні цитоплазматичної мембрани яких відкладаються оксиди заліза та марганцю. Деякі види їх можуть призводити до руйнування металевих і навіть залізобетонних конструкцій. У людини патогенні мікоплазми можуть викликати запалення легень, верхніх дихальних шляхів, статевих органів та ін. У рослин мікоплазми викликають понад 30 інфекційних захворювань. Захворювання, зумовлені мікоплазмами, прийнято називати мікоплазмозами, або мікоплазмовими інфекціями. Нині мікоплазми та спричинені ними захворювання інтенсивно вивчають. В мікробіології виділено самостійний розділ «Мікоплазмологія». Ще у 1969 р. Всесвітньою організацією охорони здоров'я була затверджена програма вивчення мікоплазми і захворювань, що вони викликають. Понад ЗО провідних лабораторій світу домовилися співпрацювати у цій галузі. 577 Мікоплазми належать до класу Моllicutes, який входить до відділу Теnericutes. Клас Моllicutes (лат. Molli - М ' ЯКИЙ , сиtes - покрив) об'єднує прокаріотичні організми, які не мають істинно клітинної стінки, а оточені лише тришаровою мембраною, здатні рости на штучних жи- вильних середовищах. У класі Моllicutes лише один порядок Мусорlasmatales. Останній включає три родини: мікоплазми (Мусорlasmataceae), ахолеплазми (Асholeplasmataceae) та спіроплазми (Spiroplasmataceae). До родини мікоплазм входять рід мікоплазма — Мусорlasma, що налічує понад 70 видів, та рід Ureaplasma —включає п»ять видів мікоплазм. До родини ахолеплазм належить лише один рід Асholeplasma з 12 видами. Родина спіроплазм також має лише один рід Spiroplasma, який об'єднує понад 30 видів мікоплазм. Крім того, відомі ще два роди з точно невизначеним систематичним положенням: рід анаероплазм (Аnaeroplasma) з чотирма видами та рід термоплазм (Thermoplasma). Описано також рід Asteroplasma (Robinson, Freundt,1987) з єдиним видом Asteroplasma Anaerobicum. Останній за багатьма властивостями має велику схожість з анаероплазмами. У визначнику бактерій Берджи (1997) мікоплазми складають Групу 30 «Мікоплазми (молікути):бактерії без клітинної стінки» Морфологія.Мікоплазми надзвичайно поліморфні мікроорганізми. Зустрічаються клітини кулясті, паличко-, спірале-, кільце-, зірко-, ниткоподібні, інколи розгалужені або спіралеподібні нитки та інші форми. Ступінь поліморфізму пов'язаний з видом 578 мікоплазм, характеристикою середовища, у якому вони розвиваються, віком культури та іншими факторами. Так, збудник плевропневмонії великої рогатої худоби завжди поліморфніший порівняно із збудником респіраторного мікоплазмозу птиці. Мікоплазми, вирощені на штучних живильних середовищах, як правило, більш поліморфні за тих, яких виявляють у матеріалах від хворих тварин. Поліморфізм мікоплазм пов'язаний з кількома обставинами, насамперед з тим, що відсутність твердої клітинної стінки зумовлює надзвичайну їх пластичність. Конфігурація клітин мікоплазм змінюється під дією різноманітних факторів зовнішнього середовища (плеоморфізм). Структурні елементи мікоплазм надзвичайно легко руйнуються під час приготування препаратів для мікроскопії. Одна з обставин, що зумовлює поліморфізм мікоплазм, пов'язана з способом їх розмноження. Вони можуть розмножуватися бінарним поділом, брунькуванням, розпадом великих клітин на дрібні, фрагментацією ниткоподібних форм. Мікоплазми деяких видів у процесі свого розвитку мають певний цикл морфологічних стадій. Так, у збудника респіраторного мікоплазмозу птиці при культивуванні на живильному середовищі спостерігаються п'ять стадій. Гранула (початкова структурна одиниця, мінімальна відтворна одиниця, елементарне тільце) спочатку перетворюється на краплеподібну клітину неправильної форми, потім відбувається перерозподіл вмісту цитоплазми — з'являються ущільнені локальні фокуси. З останніх поступово утворюються нові гранули. Процес повторюється доти, поки у живильному середовищі є відповідні умови. Розмір окремих клітин мікоплазм коливається у значних межах—від надзвичайно дрібних— 70—100 нм до середніх — 200—500 нм і досить великих. 579 Ниткоподібні клітини можуть досягти 8—10 мкм. За структурою мікоплазми однотипні. У них відсутня ригідна клітинна стінка. Є лише мембрана товщиною близько 75 А°. Геном представлений однією молекулою ДНК. Нуклеотидний склад її характеризується порівняно з бактеріями невеликим вмістом гуаніну і цитозину. В цитоплазмі клітин розміщені рибосомоподібні гранули — структури розміром близько 140 А°, які містять РНК. У мікоплазм виявляють також внутрішньоцитоплазматичні мембранні структури, що мають відношення до енергетичного обміну. Хімічний склад мікоплазм складний. Вони містять, крім згаданих вище нуклеїнових кислот, білки, ліпіди, вуглеводи, мінеральні речо- вини. Мікоплазми не утворюють спор, не мають джгутиків. Більшість їх нерухливі. Проте зустрічаються види, що здатні до так званого ковзаю чого по поверхні переміщення (руху). Клітини видів мікоплазм, що мають спіралеподібну форму, здатні, вигинатись, обертатись та рухатись вперед. У деяких видів виявляють капсули ліпідної, полісахаридної або ж ліпополісахаридної природи. Фарбуються мікоплазми погано. Грамнегативні, за винятком представників роду спіроплазм. Для фарбування їх розроблені спеці- альні методики на основі фарби Романовського-Гімза. Широко використовують вітальне фарбування цих мікроорганізмів за методом Дінеса. Культуральні властивості. Більшість видів мікоплазм – факультативні анаероби. Проте є аероби та облігатні анаероби. 580 Різноманітні вони також і за температурним оптимумом: крім мезофілів, зустрічаються як психрофіли, так і термофіли. Більшість патогенних для людини та тварин видів мікоплазм належать до мезофілів. Оптимальний показник рН середовища для різних видів мікоплазм коливається у межах 7,2—8,0. Проте деякі види потребують іншого рН середовища. Так, представники роду термоплазм найкраще розвиваються при рН 1—2. Культивують мікоплазми на спеціальних живильних середовищах. Зокрема, широко використовують середовища, виготовлені на основі хотингерівського ферментативного гідролізату тканини серця великої рогатої худоби та мартенівського — стінки шлунка свині. При культивуванні більшості патогенних мікоплазм у живильне середовище вносять 10—20 % сироватки крові коня, вівці чи іншої тварини, екстракт з дріжджів, інколи витяжки з тих органів і тканин, у яких локалізується мікоплазма — збудник захворювання. Розроблені й складніші живильні середовища, які містять добавки розчинних солей нуклеїнових кислот або їх попередників, амінокислоти, вітаміни. З метою пригнічення можливого росту сторонніх мікроорганізмів до середовища часто додають пеніцилін, ацетат талію. Зрідка мікоплазми культивують на курячих ембріонах, що розвиваються, у клітинних культурах. Патогенні мікоплазми погано адаптуються до умов вирощування.Нерідко доводиться здійснювати 3—5 «сліпих» пасажів перш ніж з'явиться помітний ріст їх на живильному середовищі. Характерною особливістю мікоплазм є утворення ними своєрідних колоній на щільному живильному середовищі. За формою вони круглі. Центральна частина колоній ущільнена, глибоко вростає у 581 середовище. Периферійна частина тоненька, розміщена на поверхні середовища. Колонії мікоплазм більшості видів мають вигляд засмаженого на сковороді курячого яйця (рис. 44). Вони дрібні, ледь помітні неозброєним оком, діаметром 0,1—1,0 мм. Зустрічаються і значно менші. Так, Т-мікоплазми утворюють колонії, діаметр яких не перевищує 50 мкм. Поверхня їх може бути дрібнозернистою, майже гладенькою, або навпаки, крупнозернистою, шорсткою, що залежить від виду мікоплазми та інших факторів. Більшість мікоплазм утворює безбарв-ні прозорі колонії, проте є й такі, що формують колонії з коричневим відтінком. У рідкому середовищі ріст мікоплазм, залежно від їх виду, адептації до умов культивування може проявлятися від ледь помітної опалесценції до інтенсивного помутніння середовища. 44. Колонії мікоплазм Деякі мікоплазми утворюють на поверхні останнього тоненьку плівку, інші — осад (пилеподібний, у вигляді пластівців або слизу). У напіврідкому середовищі мікоплазми формують крихтоподібні ізольовані колонії або більш-менш гомогенний ріст. Залежно від відношення мікоплазм до атмосферного кисню спостерігається ріст ближче до поверхні, придонний чи по всьому стовпчику напіврідкого 582 середовища. Біохімічні властивості.Порів-няно з більшістю бактерій мікоплазми мають слабку катаболітичну активність, що зумовлює повільний їх ріст на живильному середовищі. За здатністю ферментувати вуглеводи мікоплазми поділяють на ферментативно активні та ферментативно інертні. Перші можуть ферментувати глюкозу, фруктозу, крохмаль, глікоген та інші вуглеводи. Останні вуглеводів не ферментують, вони окислюють лактат і глутамат. Зустрічаються мікоплазми з ознаками ліполітичної та протеолітичної активності. Виявляють також штами деяких видів мікоплазм, здатних розщеплювати нуклеїнові кислоти. Уреаплазми розщеплюють сечовину. Антигенна структура. Мікоплазми характеризуються складною антигенною структурою. Вони можуть мати видову та варіантну анти- генну специфічність, які виявляють за допомогою РА, РЗК, РПГА та інших серологічних реакцій. Між різними видами мікоплазм інколи виявляються антигенні зв'язки. Антигенна активність більшості мікоплазм порівняно слабка, що потрібно враховувати при виготовленні біологічних препаратів та розробці схем імунізації тварин. Патогенність.Серед мікоплазм зустрічаються сапрофіти, коменсали та паразити. Патогенні мікоплазми здатні тривалий час перебувати в організмі, зумовлюючи хронічний перебіг захворювання або латентну інфекцію. Однією з причин цього вважається те, що вони є досить слабкими антигенами. Фактори вірулентності у мікоплазм вивчені недостатньо. Лише у деяких видів виявлені фактори інвазивності чи токсичності. Так, у збудника респіраторного 583 мікоплазмозу птиці виявлено екзотоксин нейрогенної дії. Ряд видів мікоплазм екскретують гемолізини. У збудника інфекційної плевропневмонії великої рогатої худоби виявлено галактан — речовину, надзвичайно подібну до ендотоксину грамнегативних бактерій. Основні види мікоплазм — збудників захворювань сільськогосподарських тварин — наведено нижче: Збудник Хвороба М. mycoides subsp . mycoides Контагіозна плевропневмонія великої рогатої худоби М. bovigenitalium Запалення статевих органів у великої рогатої худоби, мастити М. bovirhinis Бронхопневмонії у телят М. agalactiae bovis Мастити у корів М. mycoides var capri Плевропневмонія кіз М. agalactiae Агалактія овець і кіз М. hyorhinis Артрити, серозити свиней М. hyopneumoniae (suipneumoniae) Eнзоотична пневмонія свиней М. gallisepticum Респіраторний мікоплазмоз птиці М. meleagridis Мікоплазмоз індиків М. anatis Мікоплазмоз качок Резистентність.Більшість мікоплазм термолабільні. При 60 °С вони гинуть протягом 10—15 хв. Надзвичайно чутливі мікоплазми до висушування. Під дією більшості дезинфікуючих речовин у загально- 584 прийнятих концентраціях, а також під дією сучасних мийних засобів (мила, мильні порошки) мікоплазми гинуть. Чутливі вони до антибіо- тиків тетрациклінового ряду, резистентні проти сульфаніламідних препаратів і особливо антибіотиків пеніцилінового ряду. Збудник контагіозної плевропневмонії великої рогатої худоби (Mycoplasma mycoides subsp. мycoides) ( Контагіозна плевропневмонія (перипневмонія, повальне запален ня легень — ПЗЛ) — інфекційне захворювання великої рогатої худо би. Характеризується крупозним запаленням легень, плевритом, роз витком анемічних некрозів (секвестрів) у легенях. Захворювання було значно поширене у минулому столітті та на початку нинішнього. На території колишнього СРСР ліквідоване в 1928 р. Реєструють його в країнах Африканського континенту, в Азії, спорадичні спалахи спостерігаються також у країнах Європи. Збудник —Mycoplasma mycoides subsp. mycoides (Micromyces | peripneumoniae bovis, Asterococcus mycoides), відкритий французькими дослідниками Нокаром і Ру у 1898 p., детально вивчений Борелем | (1910). Морфологія. Збудник надзвичайно поліморфний. У мазках з культури та патологічного матеріалу має вигляд коків, диплококів, дисків, кілець, зірок, тоненьких розгалужених ниток. Розміри окремих клітин 0,2—0,8 мкм. Довжина ниткоподібних клітин може перевищувати 200 мкм. Грамнегативний. Фарбується, за Романовським— Гімза, карболізованим розчином анілінових фарб. Культуральні властивості. Росте в аеробних умовах. Оптимальна для розвитку температура 37—39°С, рН —7,0—8,0. 585 Культивується на спеціальних живильних середовищах — мартенівському бульйоні та агарі з додаванням 10 % дріжджового екстракту та 10—15 % сироватки крові коня, середовищах ВІЕВ, Едварда, Турнера та ін. В бульйонній культурі ознаки росту виявляють на 2—3-тю добу інкубації у вигляді ледь помітної опалесценції, а при струшуванні пробірки — у вигляді муарових хвиль. На агарі утворює типові для мікоплазм колонії 0,5—1мм в діаметрі. Спочатку вони прозорі, пізніше набувають коричневого відтінку, втрачаючи прозорість. На кров’яному агарі навколо колоній виявляють зону гемолізу. Біохімічні властивості. Ферментує глюкозу, мальтозу, левульозу, маніт, декстрин та крохмаль. Утворює сірководень. Антигенна структура. При вивченні усіх відомих штамів збудника антигенних відмінностей не виявлено. М. mycoides subsp. mycoides має спільні антигени з М. bovigenitalium, стрептококами серологічної групи К та деякими пневмококами. Резистентність. У патологічному матеріалі, що розкладається, може виживати до дев’яти діб, в замороженому — від кількох місяців до року. Під впливом прямих сонячних променів гине протягом 5 хв. У підігрітій до 58 °С бульйонній культурі гине протягом години. Збудник чутливий до дезинфікуючих речовин. Формалін, гідроксид натрію, хлорне^ вапно у загальноприйнятих концентраціях знешкоджують його протягом 3—4 год. Чутливий до тетрацикліну, стрептоміцину, лівоміцетину, резистентний проти пеніциліну. Патогенність. М. mycoides s. mycoides патогенна для великої рогатої худоби, овець, кіз, зебу, бізонів, яків, буйволів, верблюдів, антилоп, північних оленів. В умовах експерименту вдається заразити 586 кролів. Нечутливі люди, коні, свині, верблюди, птахи. Фактори патогенності вивчені недостатньо. З поверхневих структур збудника; виділена токсична субстанція — галактан, який за дією на організм тварини подібний до ендотоксину грамнегативних бактерій. Джерелом інфекції є хворі та перехворілі тварини. Останні можуть бути бактеріоносіями до 12 міс. Хворі виділяють збудника з бронхіальним слизом, сечею, молоком, інколи з навколоплідною рідиною. Зараження відбувається головним чином повітряно- крапельним шляхом. До швидкого його поширення призводять скупчене утримання тварин, антисанітарія, ослаблена резистентність організму. Потрапивши в організм тварини, збудник спочатку розвивається на слизових оболонках бронхів і бронхіол, потім проникає в паренхіму легень, лімфатичні вузли. Внаслідок виділення токсичних продуктів порушується нервово-трофічна функція тканини. Проникаючи у кров’яне русло, токсини зумовлюють загальну реакцію з боку організму тварини. По ходу кровоносних і лімфатичних судин легеневої тканини, а також у місцях доторкання сполучної тканини з паренхімою легень нагромаджується велика кількість фагоцитів та клітинного детриту. Поступово закупорюються альвеоли. Процес може завершитися інкапсуляцією уражених ділянок або поширитися далі» В останньому випадку розвивається крупозна пневмонія. Уражуються інтерстинальні та бронхіальні лімфатичні вузли, плевра. Спостерігається інкапсуляція вогнищ некрбзу й утворення секвестрів. ПатологоанатомічнІ зміни в легеневій тканині класифікують як гепатизацію різного ступеня. На розрізі легень уражені ділянки мають характерний «мармуровий» вигляд. Якщо збудник проникає у кров’яне русло і розноситься по всьому організму, дегенеративні 587 зміни виявляють також у серці, нирках, печінці. Перебіг захворювання буває надгострим, гострим, напів гострим та хронічним. Надгострий перебіг характеризується раптовою появою клінічних ознак захворювання і швидким їх розвитком. Підвищується температура тіла, втрачається апетит, з’являється задишка, кашель і тварина протягом тижня гине. Гострий перебіг захворювання характеризується повільнішим розвитком клінічних ознак. Смерть тварин настає через 2—4 тижні після прояву клінічних ознак. Напівгострий та хронічний перебіги характеризуються ще повільнішим розвитком процесу. В останньому випадку спостерігаються ремісії, тварина хворіє кілька місяців і гине головним чином від виснаження. Інколи буває атиповий перебіг захворювання: короткочасне погіршення апетиту, кашель, гарячка. Тварини швидко одужують. Діагностика. Лабораторна діагностика ґрунтується на проведенні мікоплазмологічного та серологічного досліджень. В лабораторію надсилають плевральний ексудат, шматочки уражених легень/селезінки, нирок, лімфатичні вузли. Від хворих тварин відбирають у період добре виражених ознак захворювання кров, молоко, сечу. Спочатку готують мазки, фарбують їх і мікроскопують. Мікроскопія дає змогу виявити поліморфні структури, ідентифікація яких можлива лише після проведення додаткових досліджень. Висівають матеріал на спеціальні живильні середовища й інкубують в умовах термостата. Щоб знищити сторонню мікрофлору, матеріал перед посівом піддають спеціальній обробці. Для цього 588 готують 20 %-ну суспензію на бульйоні, центрифугують її при 1 тис. об./хв протягом 5—7 хв, а потім фільтрують через мембранні фільтри або обробляють пеніциліном і ацетатом талію. Збудника не завжди виявляють у першому пасажі, тому необхідно здійснювати 2—3 послідовних пересіви. Біологічну пробу. ставлять у виняткових випадках. Заражають 2—3 телят 6—8-місячного віку, доставлених з благополучного господарства. їм вводять у ділянці підгрудка інтратрахеально або інтраплеврально ексудат від хворих тварин, або виділену культуру. Спостереження ведуть протягом місяця. Серологічну діагностику контагіозної плевропневмонії здійснюють за допомогою РЗК. Останнім часом, крім цієї реакції, застосовують також РПГА, РДП, РІФ та ІФА. Враховуючи результати постановки серологічних реакцій, необхідно мати на увазі, що збудник контагіозної плевропневмонії має антигенну спорідненість із дуже поширеною М. bovigenitalium. Для діагностики захворювання запропоновано також шкірну алергічну пробу. Імунітет. Тварини, які перехворіли, повторно не хворіють. Пост- вакцинальний імунітет також досить напружений і тривалий. Ще з давніх часів люди вміли запобігати захворюванню. Так, жителі Африки змочували кинджал рідиною з легень вбитої хворої тварини і робили ним розріз шкіри здорової тварини. Бельгійський дослідник Віллемс (1852) пропонував вводити перипневмонійну лімфу в надріз шкіри кінчика хвоста. Луї Пастер пропонував використовувати матеріал не від спонтанно захворілої тварини, а від зараженої експериментальне. Однак імунізація нативним матеріалом супроводжувалася ускладненнями. Пізніше були запропоновані 589 культуральні щеплення. Нині профілактичні щеплення здійснюють живими вакцинами, одержаними з селекціонованих слабовірулентних штамів збудника. Широко застосовують вакцину з східноафриканського штаму ТІ. Препарат вводять у дозі 0,5 мл в кінчик носа або підшкірне в ділянці шиї в дозі 1 мл. Вакцина створює імунітет протягом року. Розроблені також асоційовані препарати на основі збудника контагіозної плевропневмонії та чуми великої рогатої худоби. |