Тексти лекцій. Навчальнометодичний посібник для студентів вищих навчальних закладів Луганськ дз лну імені Тараса Шевченка
 Скачать 2.15 Mb.
|
|
Тема 15. Участь сім'ї у вихованні, лікуванні та абілітації дітей із розумовою відсталістю ПЛАН 1.Раннє розпізнавання розумової відсталості та реакція сім'ї. 2. Типи і тривалість батьківських реакцій на появу в сім'ї важкої розумово відсталої дитини. 3. Підтримка батьків під час стресу від уперше поставленого їх дитині діагнозу важкої розумової відсталості. Сім'я розумово відсталої дитини повинна свідомо брати участь в її лікуванні. Неможливо досягти значного успіху в лікувальному й корекційному педагогічному процесі, абілітації хворого, допомогти йому реалізувати потенційні можливості й досягти максимуму можливого розвитку без правильного і розуміючого відношення до нього сім'ї. Вивчені вимоги життя і сам тягар, який несуть батьки розумово відсталих дітей, а не тільки їх невротичні реакції, як це робилося раніше. Виявлені також знання батьків і їх відношення до психічного недорозвинення і те, як ці стосунки можуть порушити ідентифікацію сімейних ролей. Виявилось, що сімейний клімат залежить від багатьох чинників: коли і як батьки дізналися про неповноцінність дитини, типів реакцій на діагноз, від розмірів сім'ї, її соціально-економічного положення, амбіцій, морально-психологічної атмосфери і здоров'я її членів. 1.Раннє розпізнавання розумової відсталості та реакція сім'ї Очікування батьками дитини супроводжується боязню самого процесу пологів, його ускладнень і, що особливо важливо, страхом із-за можливих дефектів у новонародженого. Виявлення у немовляти одного з синдромів, що супроводжується недорозвиненням, припадає на період, коли батьки і фізично, і психологічно украй ранимі. Природно, для матері має велике значення, чи підготує лікар або інший представник медичної установи її до такої звістки, чи пояснить, яке майбутнє чекає дитину і чим сім'я їй зможе допомогти. Інша річ, якщо мати сама несподівано зрозуміє або, не будучи підготовленою, отримає інформацію, що народила аномальну дитину. Тоді розміри сімейної катастрофи важко передбачити, оскільки приголомшена мати, безумовно, бачитиме все в найпохмурішому світлі. Батьки іноді негайно відмовляються від малюка або прагнуть влаштувати його в стаціонар, не враховуючи тієї великої користі, яку йому принесе сімейне виховання. У цей час сім'я нерідко звертається до лікаря за порадою, чи слід віддати дитину на виховання до спеціальної установи, і якщо так, то коли краще це зробити. Правильна порада може послідувати лише при хорошому орієнтуванні лікаря в психологічному стані матері та міжперсональних стосунках в сім'ї. Він повинен вказати, що основна відповідальність за виховання лежить на батьках і що для дитини, що особливо відстає в розвитку, найкращим середовищем, безумовно, являється сім'я. У тих же випадках, коли є стійке негативне ставлення до дитини, доводиться рекомендувати дитячу установу. Якщо психічне недорозвинення не глибоке й не супроводжується аномаліями будови тіла, то воно зазвичай розпізнається не раніше, ніж через декілька років після народження дитини. Це відкриття для сім'ї не буде таким раптовим і травмуючим. Нині багато батьків мають уявлення про основні етапи розвитку дітей або порівнюють їх із однолітками. Коли вони відмічають відхилення в дозріванні своєї дитини, то спочатку підозрюють, а потім через деякий час за допомогою фахівців або самостійно приходять до висновку про можливу його неповноцінність. Проте часто, звертаючись за порадою, вони не стільки прагнуть отримати діагностичний висновок, скільки хочуть почути про несерйозність положення і, сподіваючись на це, ходять від одного фахівця до іншого. Важке завдання лікаря полягає часто не стільки в правильному формулюванні діагнозу, скільки в поясненні батькам їх ролі в стимуляції розвитку дитини, того, як можна допомогти дитині у рамках сім'ї. Природно, це слід робити за участю фахівців і відповідних дитячих установ, щоб досягти максимуму потенційних можливостей дитини. У найбільшого числа дітей з психічним недорозвиненням діагноз ставиться в 7-8 років. Це пов'язано з тим, що переважна більшість дітей мають неглибокий ступінь розумової відсталості, яка проявляється лише на початку навчання, під час освоєння нової соціальної ролі — учня школи. Розпізнаванню сприяють інтелектуальне навантаження, що поступово збільшується, і можливість порівняння продуктивності у дітей. Виявлення відсталості в цьому віці, а не пізніше має свої позитивні сторони. Дитина своєчасно підключається до програми, що відповідає її можливостям і що містить підготовку до посильної для неї праці. Ні батьки, ні учителі не змушуватимуть її опановувати надмірно складний навчальний матеріал з ризиком декомпенсації і придбання невротичних нашарувань із-за нездатності справлятися з тим, що доступно нормальним дітям. У цей момент є ще час для перебудови ролей членів сім'ї. Батькам доводиться змінити плани на майбутнє дитини, щоб експектації сім'ї відповідали її можливостям. Бажано, щоб вони познайомилися з тими сім'ями, в яких вже є досвід по вихованню відсталих дітей, з тим щоб перейняти необхідні навички правильного ставлення до дитини й техніки її виховання. 2. Типи і тривалість батьківських реакції на появу в сім'ї важкої розумово відсталої дитини Розум в представленнях людей є дуже великою цінністю, і у зв'язку з цим інтелектуальне недорозвинення розглядається як серйозна і частково відразлива для оточення інвалідність. Це призводить до того, що багато батьків, що уперше дізналися про відсталість своєї дитини, виявляються приголомшеними. І природно, що кожен з них цю подію переживає по-своєму. Нижче описані деякі типи реакцій батьків. Дефект дитини може інтерпретуватися як власна неповноцінність, особливо коли мати чи батько ототожнюють себе з ним. Через це різко страждають цілі їх життя. Втративши упевненість в собі, така мати, наприклад, не уміє організувати необхідний нагляд, не здатна застосувати навіть відомі їй знання з виховання, не знає, що робити при кожному новому виявленні проявів хвороби. Батьки, що передчувають зневагу, жалість або здивування оточення і втрату свого громадського престижу, починають більше піклуватися про те, щоб дитина краще виглядала на людях, або навіть приховують її від людей. У такій боротьбі за зовнішнє враження вони можуть «забути» про необхідність приділяти особливу увагу коригуючому вихованню. Соромлячись дитини, вони не помічають її дійсних потреб. Одночасне переживання і любові, і неприязні батьками до їх дітей, ймовірно, дуже інтенсифікується по відношенню до розумово відсталої дитини. Нездатність відсталої дитини та її дратівлива поведінка — джерела додаткових розчарувань, вони викликають гнів, обурення, які можуть привести навіть до бажання її смерті. У зв'язку з цим можна чекати невідповідної поведінки, що проявляється то відкиданням, то надопікою. У такій ситуації важко систематично й наполегливо (а саме це потрібно від батьків) займатися тренуванням і вихованням відсталого сина або дочки. Постійне почуття горя не повинне розглядатися як патологічна реакція в усіх тих, хто має таку дитину. Більшість батьків розчарована в ній і побоюються за її майбутнє. Для деяких же батьків діагноз психічного недорозвинення аналогічний відсутності дитини або навіть її смерті, що призводить до реакції горя, схожої з такою, яка спостерігається при втраті улюбленої істоти. У стані відчаю батьки не можуть приділяти належної уваги. Вони або паралізовані своїми переживаннями, або не бачать ніякої перспективи в турботі про дитину з таким недоліком. І в тому, і в іншому випадку замість посиленого нагляду та уважного виховання дитина отримує мало уваги або нічого зовсім, у зв'язку з чим її стан може тільки посилюватися. Іноді один з батьків приймає роль мученика і жертвує усім в ім'я дитини. Остання, таким чином, стає фокусом усіх батьківських спрямувань на шкоду інтересам інших членів сім'ї. Це може привести до порушення сімейних стосунків, включаючи конфлікти між батьками, з іншими дітьми в сім'ї. Розумово відстала дитина виявляється причиною обопільних докорів і критики. Як правило, в цій ситуації дитині, що відстає в розвитку, не краще, оскільки надмірна опіка найчастіше виражається в тому, що за неї усі роблять, не дозволяючи пробувати свої сили і удосконалювати таким чином уміння. Положення стає ще важчим, якщо із-за неї виникають конфлікти, розпадається сім'я. Настрій матері заважає їй займатися вихованням, передається дитині, створюючи умови для невротичних і навіть психотичних реакцій. У деяких випадках батьки гостро переживають критику їх відсталої дитини і реагують обурено і войовничо. У крайніх випадках вони відкидають саме існування недорозвинення, виправдовуючи недоліки дитини, і шукають підтвердження у фахівців своєї думки. Якщо дефект сина або дочки відкидається щиро, то, природно, батьки мало що роблять для виховання, необхідного психічно недорозвиненому індивідові. Вони не організовують коригуючого лікування, опираються тому, щоб навчати дитину за спеціальною програмою. Усе це зрештою призводить до посилювання її стану і невротичних реакцій на трудності життя. Ймовірно, більшість батьків не здатна усвідомити глибинні переживання, що лежать в основі їх душевного дискомфорту, почуття депресії і тривоги, що з'являються, коли вони опиняються перед фактом, що в сім'ї є відстала дитина. Психологові ж дуже важливо про ці механізми знати, оскільки це дає йому додаткові можливості для проведення психотерапії з батьками, а отже, через них і для допомоги психічно неповноцінній дитині. Нижченаведені внутрішні конфлікти батьків є найбільш частими. Зазвичай свої мрії про досягнення й щастя батьки переносять на дітей. Нерідко через них вони намагаються реалізувати свої нездійснені прагнення. Відстала ж дитина виявляється абсолютно непідходящим для цього засобом. Таке розчарування — поганий помічник вихователеві. Не бачачи можливості здійснити свої амбіції, батько не зможе помітити реальних успіхів дитини й допомогти йому удосконалювати його скромні можливості для соціального пристосування. Людське прагнення до душевного контакту рідко здійснюється повністю. Деяким дуже важко розділити свої переживання навіть з батьками і близькими. Їм хочеться у власній дитині знайти істоту, здатну на тонку душевну близькість і розуміння. Така надія могла сформуватися в уяві ще до народження дитини. Ця надія рушиться із-за відносної нездатності відсталої дитини до спілкування або через її неможливість відповісти на спроби батька досягти повного взаєморозуміння. У силу цього, усвідомлюючи, що його дитина відстала, батько нерідко не йде навіть на можливе зближення з нею. За відсутності бажаного душевного резонансу батько не зможе помітити й тих переживань, на які здатний відсталий, і тим самим позбавить його своєї емоційної підтримки, такої необхідної для навчання і пристосування до життя. Психічне недорозвинення дитини пожвавлює тривоги, пов'язані з почуттям безпорадності, які драматично нагадують батьку, що його мрії можуть бути цілком знищені і що не він, і ніхто іншій не можуть нічого з цим зробити. Із-за подібних думок батьки опускають руки, перед лицем своєї незахищеності від труднощів вони не можуть змусити себе зробити необхідне зусилля для обслуговування і лікування дитини. Іноді батько або мати, дізнавшись про відсталість дитини, ставлять собі питання: «Чому в мене»? Вони виявляються убитими грандіозністю уявної несправедливості. У своїх відчайдушних пошуках відповіді на це питання вони думають про свою тяжку винність, за яку несуть покарання, або приходять до думки про те, що в природі немає справедливості. Перша думка викликає у батьків відчуття провини, розкаяння совісті, саме — і взаємозвинувачення, а остання — може погрожувати їх етичним або моральним засадам. «Спокутування провини», як правило, позначається в надмірній турботі про дитину, що призводить до майже повного паралічу її активності й до подальшої непристосованості, позбавлення можливості мобілізувати свої наявні потенції для соціальної адаптації. У другому випадку поведінка батька може носити непослідовно «психопатичний характер». Врозріз з усіма соціальними нормами він може вимагати компенсації за свої страждання, публічно відмовлятися від обов'язків вихователя або домагатися негайного виправлення усіх недоліків дитини. Не так вже рідко людям не вдається здійснити свої дитячі та юнацькі мрії в професійному плані, стати яскравими і значними особами в суспільстві. У цьому випадку в них може з'явитися прагнення зайняти важливу і соціально значиму позицію в сім'ї — роль чоловіка, батька, матері, дружини і т. ін. Раптовий крах надій, нездатність виконання батьківських ролей згідно зі своїм ідеалом при появі в сім'ї відсталої дитини можуть привести деяких із них до думок про власну нікчемність і нікчемність в суспільстві. У них пропадають стимул і сенс життя, і вони дійсно перестають справлятися з батьківськими обов'язками. Зазвичай батьки прагнуть передбачити майбутнє своєї дитини, з натхненням чекаючи таких подій, як відвідування школи, успіхи в ній, у спорті, думають про брак, про професійні досягнення сина або дочки і т. д. Природно, що батьки підтримують оптимістичну орієнтацію на майбутнє. Сім'я з дитиною, що відстає в розвитку, з іншого боку, ймовірно, передбачає її майбутнє як джерело зростаючої фрустрації й тривоги. Батьки бояться, що їх дитина з'явиться перед такими психічними травмами, як навчальні невдачі, нездатність відвідувати масову школу, працювати, жити незалежно, бути приреченим на самотність та ізоляцію. В їх уявленні майбутнє не несе нічого хорошого, у зв'язку з цим вони живуть минулим, змінивши оптимістичне ставлення до життя на песимістичне, даючи дитині набагато менше того, що могли б дати. Описані страждання батьків, умовно зведені в ряд варіантів, можуть зустрічатися у одних і тих же людей одночасно або послідовно. Як правило, вони продовжуються дуже тривало, рідше — короткочасні й неглибокі. Переживання здатні надовго дезорганізувати поведінку батьків, заважаючи їм виконувати свою роль по відношенню до дитини з порушеннями розвитку. У цьому випадку прямий обов'язок лікаря — розпізнати особливості душевного конфлікту, полегшити страждання, виправити ставлення до виховних обов'язків. Без цього неможливо здійснювати продуктивне лікування й соціалізацію дитини. У зв'язку з появою в сім'ї відсталої дитини в батьків, якщо не виникає відчуття особливо важкої катастрофи, виробляється нова життєва орієнтація. Знаючи і правильно оцінюючи цю орієнтацію, вдається врахувати її вплив на процес лікування і абілітації дитини, а також дати відповідні поради і призначення для батьків. Народження хворої дитини травмує матерів, порушує психічне здоров'я і міняє життєвий стереотип. Катамнез показує переважання у матерів афективних розладів. Характер психопатології залежить від періоду захворювання, преморбідних особливостей і чинників соціального переконання. Динаміка психогенного захворювання — зміна гострої психопатології затяжними невротичними, а потім формування патологічного розвитку. Затяжний характер стресу призводить до розвитку психосоматичних розладів, разом з психопатологічними. І ті, й інші найбільш виражені у акцентуйованих осіб. У цьому випадку потрібна реабілітація — психотерапія, медикаменти, соціотерапія з урахуванням преморбіда і виникнення в сім'ї складних сімейних проблем. Р. Ф. Майромяном (1976) за допомогою клініко-психологічного методу були вивчені 102 матері, що мають важко й глибоко розумово відсталих дітей, які були поміщені в спеціалізовані інтернати. У 39 з них були акцентуація особистості. У 43 сім'ях хворий — єдина дитина, в 54 є ще одна здорова дитина, в 5 сім'ях — дві здорових дитини. 92 матері позитивно ставилися до вагітності. У них після того, як вони дізнавалися діагноз, у більшій частині випадків (48%) виникали депресії, у тому числі і з ідеями самозвинувачення, менш ніж в 20% — тривога, в 16,7% була суїциїдальна поведінка, в 24,5% спостерігалися афективно-шокові та істеричні розлади. Часто (22,4%) з'являлися психосоматичні розлади у формі дисменореї, субфебрилітету, посивіння, схуднення. Гострий період тривав від декількох місяців до двох років. Особливо важко переживалося народження хворого первістка. 35 жінок, головним чином не акцентуйованих осіб, змогли адаптуватися до драматичної ситуації. Вони реалістично оцінювали ситуацію, приймали рекомендації лікарів про доцільність утримання дитини у спеціалізованій установі, справлялися зі своїми обов'язками. Короткочасні невротичні реакції, нестійкість афекту, безсоння, головні болі не позначалися на їх загальному стані, вони справлялися зі своїми домашніми і службовими обов'язками. Об'єднатися навколо хворої дитини вдалося лише 28 сім'ям. Інші сім'ї розпалися, не витримавши тягаря переживань і відповідальності за долю дитини-інваліда. Подальша динаміка психогенних розладів у матерів залежала від збереження цілісності сім'ї, наявності здорових дітей, народження здорової дитини, госпіталізації хворого. У відновленні психічного здоров'я велику роль грали преморбідні особливості особистості. 2/3 дітей виховувалися сім'ями дома. Необхідність фізичної напруги в процесі обслуговування дітей обтяжувала положення батьків. Впродовж пізнішого, другого періоду депресії у матерів пом'якшувалися, а тривога посилювалася. В цей час у акцентуйованих матерів виникали істеричні розлади. Депресивні ідеї самозвинувачення слабшали, але залишалася жертовна життєва позиція. Тривожна депресія зберігалася у 35% жінок, були фобії смерті, задухи, божевілля. Астенічна і апатична депресії відзначалися у 20%. У багатьох жінок змінився характер психологічного захисту. Зникли або ослабли відчуття провини. 19 дітей виховувалося за типом гіперопіки, частина матерів працювали в тому ж інтернаті, де знаходилася дитина. У деяких жінок відзначався механізм перенесення провини на інших. Рідше вони заперечували діагноз, ігнорували лікарські рекомендації й переходили від одного лікаря до іншого в надії отримати оптимістичний прогноз стану дитини. У переважної більшості батьків виникали соматичні розлади: ВСД (вегетосудинна дистонія), тіки, дисменорея, гіпертонія, мігрень, дискінезія ШКТ (шлунково-кишкового тракту). Під час цього періоду змінився соціальний статус матерів — вони не могли працювати не вдома, залишили навчання, змінили характер роботи. Розпалася половина сімей. У 40% переважно акцентуйованих жінок психічні й соматичні розлади стали хронічними. Цьому сприяли розпад сім'ї, відсутність інших дітей, смерть членів сім'ї. У той час, коли дітям-інвалідам ставало чотири і більше років, тільки третина матерів змогла адаптуватися до важкої життєвої ситуації. У братів і сестер в цих сім'ях, що переживали негативні психологічні впливи, нерідко виникали заїкання, енурез і інші невротичні реакції. |