С. О. Караман, О. В. Караман орфоепічний тренінг Завдання і вправи
 Скачать 1.14 Mb.
|
|
Наголошування
194.Поставте наголос у словах, поділіть слова на склади, визначте ритмічну структуру виділених слів, поясніть їх лексичне значення. Складіть із виділеними словами речення. Новий, швидкий, легкий, вузький, цеховий, формовий, курсовий, вогкий, дружний, давній, чималий, мрійливий, гумовий, фаховий, весняний, поважний, повітряний, щасливіший, електорат. Як правильно сказати? 195. І. Прочитайте. Виберіть правильну відповідь і обґрунтуйте. 1. Коли йдеться про якусь проблему, що потребує розв’язання чи дослідження вживають слово питання чи запитання? 2. Коли йдеться про звертання, що потребує відповіді, пояснення, краще надавати перевагу слову запитання чи питання? 3. Запобігати аваріям, помилкам чи аварії, помилок? 4. Попереджувати аварії, помилки чи аваріям, помилкам? 5. Замісник чи заступник – людина, що з якихось причин тимчасово виконує чиїсь обов’язки (замість когось)? 6. У нашому університеті в системі проводяться цікаві міроприємства чи заходи? 7. Збиткуватися з однокурсника чи збиткуватися над однокурсником? 8. Глузувати зі студентів чи глузувати над студентами? 9. У двох студентів співпадають наміри чи у двох студентів збігаються наміри? 10. Як ми збіднили тематику курсових робіт чи як ми збідніли тематику курсових робіт? 11. Багатотомне видання творів одного автора можна назвати і зібранням і збіркою. Якими словами слід називати однотомне видання творів одного автора – збіркою чи зібранням? 12. Студенти першого курсу звертали свою увагу на старшокурсників чи старшокурсники привертали увагу студентів першого курсу? 13. На нього ніхто не звертав уваги чи на нього ніхто не привертав увагу? 14. Коли йдеться про людину, яка має змогу, силу, певні дані щось зробити вживають слово здатна чи здібна? 15. Здібний співак чи здатний співак? ІІ. Запишіть виділені слова фонетичною транскрипцією, поділіть слова на склади, поясніть правопис і вимову. Практичне заняття № 13 Упорядкування мови оповідача 196. Прочитайте. дайте відповіді на запитання: 1. У якій послідовності треба викладати інформацію, проводити дискусію? Від чого залежить успіх промовця? 2. Яким має бути зачин розповіді та дискусії? 3. Чим відрізняється форма організації розповіді від дискусії? 4. Яким реченням за будовою слід надавати перевагу під час проведення дискусії? 5. Що допомогло Антонію (персонажу з п’єси В.Шекспіра «Юлій Цезар») примусити римлян змінити думку про причину вбивства Цезаря? 6. Що служить підґрунтям визначення авторського стилю? 7. За яких умов певний тип людей втрачає симпатії друзів і знайомих? Якщо ви поставили собі за мету навчитися гарно говорити, то мусите дбати про упорядкування своєї мови незалежно від того, чи йдеться про дискусію, чи про обговорення важливих справ, чи про товариську бесіду. Навряд чи зможе захопити слухача той, хто викладає свої думки безладно, хто не розмежовує першорядні та другорядні поняття, хто часто перескакує з однієї теми на іншу, у кого кінець розповіді не має нічого спільного з її початком. В якій же послідовності треба викладати інформацію (думки, події,факти)? Це залежить від змісту повідомлення чи розповіді. Під час розповіді про якісь події найчастіше застосовується послідовність у часі. Якщо ви розповідаєте про якусь пригоду, то викладаєте окремі її події так, як вони насправді відбувалися: одна за одною. З погляду слухачів таке упорядкування розповіді має недолік: у більшості випадків вона починається буденно і, отже, нецікаво. Цікавими бувають, як правило, середина розповіді та її кінець. Ось, наприклад, я так починаю свою розповідь: «їхав я одного разу зі своїм дядьком в автомобілі з Карлових Вар до Праги. Позаду сиділа його знайома з хлопчиком, якого везла до лікаря на медичне обстеження». З цих двох перших речень слухач не може здогадатися, розповідь буде цікавою чи ні. Тому хронологічність викладу подій тут краще перервати для того, щоб познайомити слухача з учасниками подій та ситуацією: «Дядько, який працював службовцем у Карлових Варах, тільки-но придбав тоді автомобіль «Піколо». У такий спосіб ми коротко описуємо одного з головних учасників подій. Однак послідовність розповіді у часі треба ще раз перервати, щоб сказати кілька слів про другого учасника подій, тобто про самого себе: «Коли стався цей випадок – а було це незадовго перед війною, – мені не виповнилося ще й двадцяти років. Я дуже цікавився автомобілями, хоч у мене не було ані посвідчення, ані досвіду водія». Слухач і тепер не може ще уявити собі, до чого ж зводиться розповідь. До речі, багато залежатиме від того, яка у вас репутація як оповідача. Якщо люди переконані, що ви вмієте гарно розповідати, вони з цікавістю слухатимуть вас далі. Якщо ж у вас немає репутації гарного оповідача або якщо люди вас не знають, то може статись, що вас хтось переб’є і почне сам говорити. Всі присутні будуть слухати його, тому що їм початок вашої розповіді видався нецікавим. Через те з самого початку увагу слухачів, очевидно, треба привертати стислим викладом змісту того, про що ви хочете розповісти: «Одного разу ох і натерпівся ж я страху, коли наше авто зупинилося просто на переїзді, що не охоронявся, і на нас у цей час мчав швидкий поїзд». Якщо ви поставите це речення на початку розповіді, то, безперечно, привернете до неї увагу слухачів. Вони вже знатимуть, що буде її головним змістом. Після цього початкового речення розповідь можна продовжувати у наведеній вище послідовності, а закінчити її таким чином: «Під’їхали ми до переїзду. Щоб не пошкодити ресори, дядько зменшив швидкість, скільки можна було. Саме в той момент, коли ми вже переїжджали через колію, двигун перестав працювати. Задні колеса залишилися на рейках. Раптом почувся тривожний гудок локомотива швидкого поїзда, що наближався. Дядько перелякався насмерть. Він силкувався завести двигун, але нічого не виходило. Вигукнув «Рятуйтеся!» і вистрибнув з машини. Молода мати на задньому сидінні перелякано кричала і била руками в зачинені двері. Поїзд наближався. Пролунав застрашливий гудок локомотива. І раптом я згадав, як деякі таксисти на стоянці проїжджають кілька метрів уперед, не заводячи двигуна. Я увімкнув швидкість і натиснув на стартер. Авто трохи підскочило вперед. Знову натиснув на стартер. Після четвертої спроби авто переїхало колію. Поїзд з гуркотом промчав мимо. Блідий, як крейда, дядько повернувся до машини, з якої так полохливо втік. Він навіть не спромігся подякувати мені за врятування попутників і машини». Якщо ви хочете зацікавити слухачів своєю розповіддю, то випускайте з неї всі неістотні подробиці. Швидко, але не порушуючи послідовність, наближайтеся до розв’язки. Поганий же оповідач, радіючи з того, що дістав змогу виговоритися, як правило, розповідає детально, з найменшими подробицями. Упорядковуючи розповідь, мета якої – викласти події в драматичному дусі аж до самої розв’язки, не слід порушувати стислість викладу. Крім викладу подій у розповіді в хронологічній послідовності та використання елементів драматичного характеру, неабияке значення має описання обставин (місця, обстановки), в яких відбувається дія. Іншої форми організації потребує дискусія. У цьому випадку спочатку необхідно викласти проблему та причини її виникнення. Потім подаєте всю ту інформацію, яка потрібна слухачам для того, щоб вони могли оцінити запропонований вами спосіб розв’язання проблеми. При цьому треба дібрати аргументи, які б свідчили про користь вашого способу розв’язання, а також продумати, як спростувати можливі контраргументи учасників дискусії, що мають іншу думку. Якщо ви маєте на меті розповісти слухачам щось таке, чого вони досі не знають, то в процесі викладу треба йти від простого до складнішого або від відомого до невідомого. Добре дібраний приклад чи порівняння значно полегшать розуміння змісту. Припустимо, ви хочете розповісти про дивовижну властивість людського мозку зосереджуватися серед великої кількості предметів лише на одному. Для цього можна навести приклад з книги англійського психолога де Боно «Механізм мислення»: «Уявіть собі, що вранці ви стоїте перед дзеркалом у ванній кімнаті і бачите в ньому лише один предмет, наприклад, зубну щітку. Решти відображення для вас не існує. Людський мозок має таку конструкцію, що за допомогою рефлексів уваги він спрямовується на певний предмет довкола себе і зосереджується на ньому. Всі інші предмети при цьому не сприймаються. Це винятково корисна властивість мозку. Завдяки їй людина не відвертає своєї уваги від предмета, який у даний момент має для неї головне значення». Якщо ви свідомі того, що досі ще не оволоділи вмінням гарно розповідати, то вам необхідно тренуватися в упорядкуванні головних думок повідомлення або складанні плану розповіді перед тим, як іти в товариство, де ви будете говорити. Подумайте, в якій послідовності краще викласти окремі епізоди. І пам’ятайте, що будь-яка розповідь значно виграє від того, наскільки вона стисла. Через те її треба проаналізувати так, як було описано в прикладі про автомобіль на переїзді, і заздалегідь визначити, що в ній істотне, а що другорядне. Розбийте свою розповідь на частини, як, наприклад, письмовий текст розбивається на абзаци. В кожній частині має бути лише одна важлива думка. Це полегшує запам’ятовування головних моментів чи епізодів розповіді. Коли ж ви починаєте розповідати про пригоду або випадок без попереднього обдумування, без усякого плану, то не дивуйтеся, що навіть цікава пригода втратить свою привабливість, якщо ваші думки не будуть заздалегідь упорядковані. Особливу увагу треба приділяти початку, оскільки саме він вирішує успіх усієї розповіді. Й.В.Гете колись дотепно сказав: «Якщо я перший ґудзик застебну неправильно, то й далі застібатиму неправильно». Якщо ви з самого початку не зумієте привернути увагу слухачів, то може статися, що до вашої розповіді справа взагалі не дійде. Це буває тоді, коли в товаристві є активні люди, які вміють привертати увагу слухачів до себе. Через те подумайте заздалегідь, що саме сказати слухачам, аби їх зацікавити. Часто буває доцільно вже в першому ж реченні визначити, що цікаве чи несподіване буде змістом вашої розповіді. Про те, наскільки цікавим є її зміст, судіть не з свого погляду, а з погляду тих, на кого вона розрахована. Говорячи про упорядкування мови, ми маємо на увазі не тільки послідовність речень, за допомогою яких висловлюються окремі думки розповіді. Велике значення має також порядок слів у реченні, його структура. Одні вживають довгі і складні речення, інші – короткі і прості. Бажано в розмові або розповіді не зловживати довгими реченнями, оскільки слухачам важко їх сприймати й відразу зрозуміти думку, висловлену таким реченням. Якщо ж та сама думка висловлена кількома реченнями, кожне з яких складається, припустимо, з п’яти слів, то слухач зрозуміє її швидше, ніж тоді, коли вона висловлена реченням з двадцяти чи більше слів, які треба тримати в пам’яті, щоб ухопити зміст усього речення. Це, звичайно, не означає, що, говорячи, треба вживати лише короткі речення: адже їх нагромадження робить мову монотонною. Найкраще вживати речення середньої довжини, а також чергувати короткі речення з трохи довшими за середні. В момент кульмінації доцільно вживати короткі речення, наприклад: «Машиніст подавав тривожні гудки. Поїзд мчав на нас. Ось він уже на відстані якихось двохсот метрів...» Коли ви говорите, завжди стежте за тим, щоб слухачі вас добре розуміли. До нерозуміння викладу може призвести часте вживання особових займенників замість іменників. Уявімо собі, що в розповіді водночас ідеться про трьох чоловіків. Якщо оповідач скаже: «Він йому на те відповів», то слухач може не зрозуміти, хто з цих трьох і кому саме відповів. З вами, певно, не раз бувало, що ви не розуміли оповідача тільки тому, що він надто часто вживав займенники і через те не було ясно, про кого він говорить. Або ось іще один подібний недолік. Оповідач починає говорити про якогось Ярка, не сказавши спочатку, ким доводиться йому отой Ярко? Рідний брат, двоюрідний? Приятель? Учіться помічати помилки інших, які утруднюють розуміння змісту, і намагайтеся не допускати подібних помилок у своїй мові. Якщо ви вживаєте складні речення, не забувайте, що головна думка завжди висловлюється головним реченням, а не підрядним. Якщо головне речення має кілька підрядних, це може утруднити розуміння змісту. Як приклад наведемо таке речення: «Добре відомо, що часто буває, що в людей складається думка, що...» Так само негарно виходить, коли один біля одного стоять кілька іменників. Наприклад: «З’ясування поглядів працівників інститутів Міністерства промисловості щодо введення нової системи фінансування прикладних досліджень за допомогою анкет не виправдало себе». У цьому реченні ми бачимо ряд іменників, які послідовно залежать один від одного (підрядний зв’язок), що утруднює розуміння змісту речення в цілому. Не зовсім ясно, до чого відноситься «за допомогою анкет»: чи до «з’ясування поглядів», чи до «нової системи фінансування». Однією з особливостей майже кожної слов’янської мови є те, що порядок слів у реченні можна вільно міняти і тим самим робити наголос то на одному, то на іншому слові. Наприклад: «Влітку ми будуватимемо гараж разом з братом». «Влітку разом з братом ми будуватимемо гараж». «Гараж ми будуватимемо разом з братом влітку». У першому випадку наголос робиться на тому, що гараж будуватиметься разом з братом, у другому – що влітку вони з братом візьмуться за будівництво саме гаража, а в третьому – що гараж будуватиметься саме влітку (а будинок, можливо, восени). В деяких випадках, упорядковуючи думки або аргументи, керуються психологічними установками. Так, наприклад, ми знаємо, що слухачі несхвально ставляться до даної справи чи якогось конкретного заходу. В такому разі не можна говорити з самого початку, що ми маємо намір переконати їх у протилежному. Припустимо, попередній промовець зумів переконати слухачів у тому, що він говорив. Оскільки в даний момент симпатії слухачів на його боці, недоцільно відразу ж спростовувати його аргументи. Краще погодитися з дечим із сказаного і лише після цього ввести оте загальновідоме «але». «З тим, що говорив X, можна погодитись... але варто, мабуть, узяти до уваги й те, що...» У книжках про ораторське мистецтво для ілюстрації такого випадку наводиться як взірець промова Антонія над тілом убитого Цезаря з п’єси В. Шекспіра «Юлій Цезар». Брут пояснює населенню Риму причини вбивства Цезаря. Імператор, мовляв, був тиран і хотів позбавити римський люд свободи. Римляни погоджуються з цим. Тоді на трибуну піднімається Антоній. Перед ним стоїть важке завдання: примусити римлян змінити думку про причину вбивства Цезаря. Починаючи промову, він говорить про те, що Брут – чесна людина. Далі значення цієї думки, яку Антоній повторює у промові кілька разів, міняється. Спочатку вона звучить як похвала Брутові та його діям, а наприкінці, коли Антоній розповідає римлянам про все те, що Цезар зробив для них, і показує заповіт, в якому імператор кожному римлянинові відписував 75 драхм, – як іронія. У даному разі Шекспір створив справді досконалу з погляду вимог психології промову. Антоній передусім посилається на промову Брута, вбивці й приятеля Цезаря, і про людське око з ним погоджується. Далі він говорить про заслуги Цезаря, про те, що той тричі відмовлявся від трону, і нарешті показує заповіт, кажучи, що не може його прочитати, бо ж римляни, мовляв, зроблені не з каменю: вони можуть розлютитися на ворогів Цезаря. Відтак Антоній все ж таки читає заповіт, в якому згадується про відписання римлянам грошей, і тим самим змінює ситуацію, яка склалася після промови Брута. Кожна людина має свій, властивий лише їй стиль мови, який відрізняється від стилю інших людей. Цей особистий стиль відносно постійний, усталений щодо конкретної людини. Тому нерідко за стилем можна здогадатися, хто виголосив промову. У Німеччині проводили дослідження, мета яких полягала в тому, щоб з-поміж багатьох письмових робіт студентів вищих навчальних закладів визначити ті, які написав один і той же студент. В експерименті брали участь 70 студентів. Кожен з них написав дев’ять робіт на дев’ять тем. Завданням рецензентів було зібрати докупи роботи, автором яких виступала одна людина. Успіхи були неабиякі, хоча самі рецензенти і не могли пояснити, за якими ознаками вони зробили висновок про схожість стилю. Вчені встановили також фактори, що характеризують стиль окремих авторів чи промовців. Передусім це обсяг словникового запасу. Адже відомо, що мова людини, яка має більший словниковий запас, розмаїтіша й багатша, ніж мова того, хто оперує меншою кількістю слів. Для підрахунку словесної розмаїтості було складено спеціальні формули. За допомогою однієї з них виявляється найчастіше вживане слово і вимірюється віддаленість між першим і другим випадком його використання. Дану відстань виражають кількістю слів, що знаходяться між першим і другим випадками. За другою формулою кількість ужитих слів ділиться на кількість слів мови. Наприклад, у газетній мові було нараховано всього 44 000 слів, а в одному з газетних текстів – 6000. Отже, індекс становить 0, 136 (6000:44000). Ще одним фактором, який характеризує мову окремої людини, є довжина речень, що виражається загальною кількістю складів у них. Зрозуміло, що цей фактор має значення насамперед у писемному мовленні. Вчені США провели такий дослід. Вони підрахували, що в одному американському журналі, наприклад, кількість складів у реченні становить пересічно 13. У діалогах театральних вистав на один прикметник припадає дев’ять інших частин мови. Натомість у науковому тексті цей показник становить лише 1:3. У романах на один прикметник припадають три дієслова. На основі цих показників деякі психологи роблять висновки про емоційну врівноваженість дітей. Емоційно неврівноважені діти вживають, як правило, більше дієслів (за допомогою яких завжди виражається дія або діяльність), ніж прикметників (які частіше вживаються при описуванні). В англійській мові, аналізуючи стиль, до уваги беруть не тільки кількість слів у реченні, а й кількість довгих слів, що мають більше трьох складів. Показник читабельності, яким користуються, наприклад, у США, ґрунтується на двох факторах: чим довші речення і чим більше довгих слів вони мають у своєму складі, тим важче читати текст. Інший показник читабельності (показник Флеша) включає ще й третій фактор — кількість особових займенників. Люди найбільше люблять читати або слухати про інших людей. Тому газетна стаття, в якій подаються спогади очевидця або інтерв’ю з визначною особою, викличе, звичайно, більшу зацікавленість, ніж та сама інформація, викладена безособово. У показнику Флеша до уваги береться кількість особових займенників на сто слів тексту і середня кількість особових речень на сто речень тексту. Під особовими реченнями розуміють речення, що вводяться за допомогою лапок, запитання читачів, відгуки тощо. Читачам цієї книги важливо запам’ятати, що мова стає цікавішою, якщо наводити приклади із власного життя або з життя інших людей. Менш цікавими є зображення та описи неживих предметів, де немає ніякої дії. Так само мало зацікавлять слухача теоретичні міркування та зауваження, виражені абстрактними поняттями, без зв’язку з практикою життя. З однією людиною ми підтримуємо зв’язок тому, що вона вміє цікаво говорити, від другої ми дістаємо важливу інформацію, третя має приємну зовнішність і поведінку (особливо це стосується прекрасної статі), четверта – оптиміст і вміє підбадьорити людину, п’ята завжди готова дати добру пораду тощо. Проте є люди, які не роблять ніякого внеску в стосунки, щоб їх покращити, а лише вимагають від них то одного, то іншого. Зрозуміло, що мало хто поважатиме таких людей, а намагатиметься обмежити зв’язки з ними, звести їх до мінімуму. Цікаво, що саме такі особи часто дивуються, чому їх перестають поважати і припиняють з ними стосунки. Інший тип людей втрачає друзів і симпатії своїх знайомих через нетактовність, адже контакти з такими людьми приносять мало приємного. Зустріне така особа знайому і відразу ж почне розмову про те, що людині неприємно чути: «Дорогенька, ти, здається, потовстішала відтоді, як ми бачилися востаннє» або «Чула, що ваш син одержав трійку з поведінки...», або «Чи це правда, що твій чоловік уже не на керівній посаді? А чого ж би то, га?» До таких неприємних для оточення осіб належать і люди злостиві, в’їдливі, такі, що кепкують з інших. Нерідко це люди кмітливі і вміють говорити краще, ніж інші. Вони тішаться з того, що вміють розвеселити і розсмішити товариство, кепкуючи то з одного, то з другого, а потім ще й дивуються, чому це їх люди поступово цураються. Та в цьому немає нічого дивного, адже кожній людині, безперечно, неприємно бути посміховиськом в очах інших. Тим-то і не любимо тих, хто робить нас смішними, намагаємось уникнути їхнього товариства. Дуже прикро, що людина інколи мусить терпіти таку неприємну поведінку. Це буває тоді, коли одна людина так чи інакше залежить від іншої. Наприклад, начальник кепкує зі своїх підлеглих, батько – зі своїх дітей тощо. Безперечно, подібна поведінка не додає згаданим людям авторитету, а коли залежність від такого начальника припиняється, нічого дивуватися, що люди виявляють до нього в кращому разі байдужість. Чи не вимагаємо ми від інших більше, ніж даємо їм? Чи допомагаємо людям, коли вони того потребують? Чи приносить їм користь спілкування з нами, те, що ми збуджуємо в них оптимізм, підкреслюючи їх позитивні якості, даємо їм потрібну інформацію, добру пораду? Велика мудрість криється у словах: «Незначні люб’язності зміцнюють дружбу» (З підручника). |