мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
маскулінності й фемінності диференціює культури на маскулінні (чоловічі), де центральне місце займає робота, сила, незалежність, відкритість, конкуренція; й фемінні (жіночі), де домінують орієнтація на емоційні зв’язки між людьми, піклування про членів спільноти, на родину, соціальні цінності й домовленості. Вимір рівня невизначеності передбачає протиставлення культур із високим і низьким рівнем усунення невизначеності 280 Культури першого типу характеризуються високим ступенем агресивн ості, витоки якої полягаю ть у тому, що індивід у незнайомій ситуації відчуває страх і перебуває у стресі, зняття якого потребує вивільнення значної кількості енергії. У таких культурах поведінка людини регламентована формалізованими правилами, які дають змогу уникати невизначеності (приміром, культури Португалії, Іспанії, Франції, Греції Чилі, Японії, Бельгії й ін.). Культури з низьким рівнем усунення невизначеності мають значно менше формалізованих правил, які встановлюються тільки у випадках крайньої потреби. У таких культурах спостерігається меньше стресів у незнайомих ситуаціях, люди більшою мірою схильні до ризику (наприклад, культури Данії, Швеції, Індії, Великобританії СІЛА тощо). Одиницями організації етнокультурної компетенції є культурні стереотипи. Узагалі стереотип (від гр. stereos - твердий, typos - відбиток) є елементарним психічним утворенням; детермінованою соціумом і культурою, впорядкованою й фіксованою структурою свідомості, фрагментом картини світу, що уособлює результат пізнання дійсності певним угрупованням і є схематизованою та спрощеною стандартною ознакою, матрицею предмета, події, явища. На думку А. Бергсона, підґрунтям формування стереотипів є головне прагнення людини вилучити з наявної ситуації все, що в ній є корисного, і відкласти про запасу вигляді рухливої звички вироблену в такому випадку реакцію, щоб використати її у ситуаціях того самого типу. З огляду на це в основі стереотипізації лежить психологічна звичка людини повертатись до неодноразово повторюваних ситуацій і реакцій на них, зафіксованих у свідомості у вигляді автоматичних стандартних схем і моделей мислення; а також намагання звести різноманітність світу до небагатьох категорій і тим самим полегшити собі сприйняття, розуміння й оцінку. Стереотипи виконують функцію глибинного регулятора процесів сприйняття та пізнання. На думку соціологів, механізм стереотипізації зумовлений потребами збереження, передачі й акумуляції соціокультурної інформації, відбору найбільш значимих фрагментів в умовах її постійного оновлення. Стереотипи засвоюються у процесі занурення людини до певного соціуму й культури (соціалізації й інкультурації) і виконують певні соціальні функції. Американська дослідниця У. Квастхофф розрізнює три таких функції стереотипів: 1) когнітивну - засвоєння певної схеми дає змогу людям орієнтуватися, хто є хто; 2) афективну (емоційну) як створення установок проти інших; 3) суспільну як підтримання внутрішньої єдності групи відносно інших груп. А. Шафф виокремлює соціально-інтеграційну, захисну, ідеологічну й політичну функції стереотипів. В етнології стереотипізацію досвіду розглядають як механізм збереження й передачі етнічної традиції, зафіксованої в системі культурних норм, цінностей та установок. Саме шляхом звернення до еталонів і стереотипів світосприймання лінгвокультурної спільноти відтворюється система ціннісної орієнтації певного етносу й локальні асоціації щодо стандартної в певній культурі ситуації спілкування. Етнокультурні стереотипи виконують функції стабілізації й ідентифікації угруповання як єдиного етносу, акумуляції й систематизації його соціокультурного й історичного досвіду, трансляції знань носіїв певної мови від покоління до покоління, захисту групових інтересів, своєрідності національної культури в умовах міжетнічних контактів тощо. У. Квастхофф розглядає формування таких стереотипів під кутом зору принципу етноцентризму, тобто з позицій переваг ціннісних орієнтацій і критеріїв власного етносу. У науковій літературі виокремлено такі ознаки етнічних стереотипів, як образність, спрощеність, схематичність, цілісність, оціночність, символічність, суб’єктивність, категоричність, ілюзорність. А. Байбурин зазначає: «Завдяки етнічним стереотипам відбувається скорочення сприйняття у свідомості, закріплюється як позитивний, так і негативний досвід угруповання, чим пояснюється їхня схематичність, однобічність і категоричність». Знання стереотипів відіграє визначальну роль для ефективного міжкультурного спілкування. С. Тер-Мінасова наводить приклади, коли відсутність таких знань призводила до комунікативного конфлікту: У Латинській Америці не спрацьовує реклама цигарок «Мальборо»: ковбоя на коні там вважають представником найбіднішої верстви населення, який може палити найдешевші і тому погані цигарки. Іспанська фірма домовилася з Мексикою щодо 282 продажу великої партії пробок для шампанського, але мала необережність пофарбувати їх у бордовий колір, який к мексиканській культурі є кольором трауру, - і бізнесову оборуцку було зірвано». Серед етнічних стереотипів етнолінгвісти виокремлюють автостереотипи й гетеростереотипи: перші узагальнюють стандартні уявлення про представників власної етнічної групи та їхню оцінку, другі є оцінкою представників інших етносів, що не завжди відображає реальні риси чужих етнічних груп. У цьому виявляється суб’єктивність й ілюзорність етнічних стереотипів. Властивістю автостереотипізації є прагнення етносу зафіксувати риси ідеалу власного народу, підкреслити найбільш самобутні якості етнічного характеру. Дослідники відмічають, що у формуванні гетеростереотипів спостерігається «явище призми», тобто наявності у свідомості людини настанови відносно представників іншого етносу, сформованої на підставі її досвіду спілкування з ними. Впливовим механізмом формування такої настанови є засоби масової інформації, які, за образним висловом С. Московічі, замінюють локальний розум суспільним, або, що найбільше відповідає дійсності, розумом панівної влади. А. Байбурін вважає, що істотний вплив на формування етнічних стереотипів має операція порівняння, зіставлення себе з іншим об’єктом, визначення того, наскільки ознаки власного етносу відрізняються від ознак іншого. Етнологи підкреслюють, що формування гетеростереотипів ґрунтується на принципі антропостереотипноспй - зумовленості стереотипу зовнішністю індивіда. На підставі якихось зовнішніх ознак поведінки представників чужого етносу формується етнічний образ, який служить еталоном, відповідно до якого людина програмує свою поведінку й очікування поведінки від реальних представників чужих етносів. Належність до певного етносу передбачає також формування власного етнічного образу- форми короткого опису, у якому виділено яку одну типову рису і що ґрунтується на чуттєвому сприйнятті представників інших етносів. У мові такі стереотипні оцінки й образи відображені в етнонімічній лексиці, що представлена аетоетнонімами (самоназвами етносів) й алоетнонімами (назвами етносів, 283 наданим и їм чужими етносам и. У колі алоетнонім ів виокремлю ю ть власне ет нонім и й ет ноф обізм и перші представляють нейтральні або позитивно заряджені назви чужих етносів, другі є принизливим и, образливим и, негативно зарядженими назвами-прізвиськами представників інших етносів. Чинниками появи етнофобізмів є етнічні упередження як негативні установки щодо представників національних меншин, державна політика расової дискри м інації, ієрархічні віднош ення в суспільстві, етнічна замкненість, історичні події, релігійні та культурні ознаки. Етнофобізми мотивовані стереотипами національної кухні, кольором шкіри, особливостями обличчя, поведінковими шаблонами, знаками зооморфного коду тощо (наприклад, рос. макаронник - італієць, укр. жабоїд - француз, амр. herring choker (душитель оселедців) - скандинав і под.). Установлення авто- й гетеростереотипів здійснюють шляхом асоціативного експерименту, л ін гвісти чн ого аналізу фразеологічного матеріалу, літературних джерел і памяток із залученням історичної, культурної інформації. З цією метою широко використовують і методику семантичного диференціала Ч. Осгуда. У країнська лін гвістка Г. Богданович здій сни ла низку асоціативних експериментів із метою вияву інтерпретаційного поля авто- й гетеростереотипів у полілінгвокультурній ситуації Криму. Приміром, росіяни Криму вербалізують власну національну специфіку словами добрі, людяні, Москва, млинці, горілка, поле великий народ, працьовиті, пельмені тощо. Українці представляють росіян на підставі асоціацій: Москва, гордовиті, добродушні, гостинні, слов’яни, ведмідь, широта душі, культура, Пушкін, можуть мобілізуватися тощо. Кримські татари репрезентують росіян так Москва, горілка, поле, гарні, веселі, пельмені, слов ’яни, русичі, мат, борщ тощо. Українці надають собі такі автостереотипи: хазяйновиті, сало невмілі, працьовиті, слов ’яни, вареники, пісні, традиції, улюблена робота, Чорнобиль, галушки, Вакула тощо. Росіяни асоціюють українців на підставі мовних одиниць: каштани, сало, борщ націоналісти, гопак, жадібні, хазяйновиті, веселі, «Первак», вареники, Кучма, «жовто-блакитні» тощо. Кримські татари 284 представляють українців мовними одиницями: сало, гопак Хрещатик, малоруси, «незалежність» від кого, незалежність, паспорт тощо. Безперечно, з часом певні стереотипи можуть відходити на другий план або зникати, але узагальнена оцінка все ж залишається незмінною. Зі стереотипами пов’язані прецедентні феномени, які, на думку Ю. Прохорова, входять до базового ядра стереотипних знань» і також можуть формувати гетеростереотипи й етнічні образи інших етносів (наприклад, українці асоціюються з Тарасом Шевченком, Кобзарем, козацькими битвами. Прецедеитний феномен є актуальним і використаним у когнітивному й комунікативному плані компонентом знань, позначення та зміст якого добре відомі представникам певного етнокультурного угруповання. Така дефініція ґрунтується на розробці поняття прецедентних феноменів російським и дослідникам и Ю. К арауловим, Д. Гудковим, І. Захаренко, В. Красних й ін. В. Красних виокремлює три типи прецедентних феноменів: 1) соціумно-прецедентні, що відомі будь-якому пересічному представнику певного соціуму; 2) національно-прецедентні, відомі пересічному представнику національно-лінгво-культурної спільноти; 3) універсально-прецедентні, відомі пересічній сучасній людині (останній тип має гіпотетичний характер). Д. Гудков у межах гіпотези про існування когнітивної бази лінгвокультурної спільноти розглядає як складники цієї бази прецедентні феномени національного рівня прецедентності. Саме така прецедентність є виявом етнокультурної компетенції. Зважаючи на наявні в сучасній лінгвістиці класифікації прецедентних феноменів суперечливим є розгляд їхньої природи. Типами прецедентних феноменів вважають ім’я (індивідуальне ім’я відомої людини, персонажа твору, артефакту, тобто, як зазначає В. К расних, « п ов’язане з широко відомим текстом або із прецедентною ситуацією»); ситуацію (значиму подію, яка реально відбувалася в житті етносу й цивілізації; на думку В. Красних, «її знаком може бути прецедентне ім’я, або прецеденте висловлення або непрецедентний феномен текст (відом ий твір, актуалізований в інших текстах, повернення до якого кероване 285 м еханізмами інтертекстуальності) і ви словлення - «репродукований продукт мовномисленнєвої діяльності; завершена й самодостатня одиниця, яка може бути або не може бути предикативною складний знак, сума значень якого не дорівнює його смислу: останній завжди «ширше» простої суми значень; до когнітивної бази входить саме прецедентне висловлення; воно неодноразово відтворюється в мовленні носіїв».(В. Красних). На нашу думку, така класифікація побудована не за єдиним принципом, про що свідчать і застереження щодо знакової репрезентації прецедентної ситуації ім’ям, висловленням або непрецедентним феноменом (феноменальність останнього взагалі є неможливою , оскільки непрецедентність виявляється в сукупності позначень прецедентної ситуації). Отже, на реф еренційному рівні прецедентність завжди представлена ситуацією або сукупністю ситуацій. Тип такої ситуації має різну природу якщо подія відбувалася в дійсності, вона є реальною прецедентною ситуацією: якщо подія є вигаданою, її треба кваліф ікувати як зм одельовану колективною чи індивідуальною свідомістю. Залежно від раціональності / ірраціональності останньої прецедентна ситуація є раціональною чи міфологізованою. На когнітивному рівні прецедентність існує у вигляді концептуальної структури репрезентації ситуації (пропозицій, фрейму, ментальної моделі тощо). На вербальному рівні такі прецедентні концептуальні структури можуть мати репрезентацію ім’ям (онімом), сполукою; висловленням, текстовим фрагментом і цілісним текстом. В. Красних цілком слушно зауважує, що прецедентний текст і ситуація зберігаються в когнітивній базі у вигляді інваріантів сприйняття і можуть бути при потребі вербалізовані. Далі дослідниця зазначає, що саме тому текст і ситуація відносяться до складу вербалізованих прецедентних феноменів. Проте виникає питання, чому до вербалізованих не віднесені ім’я та висловлення, адже, приміром, за іменем Дездемона на когнітивному рівні існує такий самий інваріант сприйняття (прецедентна концептуальна структура, як і у прецедентного тексту трагедії В. Ш експіра О телло». Прецедентне для українців ім’я Кличко пов’язане насамперед із 286 реальними ситуаціями професійної діяльності цієї людини і відповідними їм у свідомості знаннями. Таким чином, постає питання, а чи може існувати прецедентний феномен поза вербальними формами. Якщо так, як про це свідчить В. Красних, то до таких явищ треба віднести відомі всім пересічним представникам етносу паралінгвістичні засоби мовлення, зокрема, жести, міміку, рухи тіла, які постійно відтворюються у процесах комунікації. До невербальних прецедентних феноменів треба зараховувати і всі етнокультурно марковані твори мистецтва, народних промислів й ін. семіосфер культури, які до речі здебільшого мають відповідні позначення в мові (наприклад, для угорців чардаш, для українців гопак. Це створює значні труднощі для опису і кваліфікації прецедентності, особливо у випадках поєднання вербальних і невербальних засобів. Стосовно прецедентності тексту, то Ю. Караулов, який уперше розглянув саме цей тип феноменів, мав на увазі добре відомий особистості й лінгвокультурній спільноті текст, звернення до якого неодноразово відбувається в дискурсі певної мовної особистості, тобто для дослідника прецедентними є цитати, імена персонажів і творів, а також їхні автори (інтертекстуальність узагалі). Назва ж «прецедентний текст може мати подвійний смисл зважаючи на розгляд тексту як знакового культурного продукту і тексту як засобу вербальної фіксації прецедентності. В останньому випадку текст повністю наявний у пам’яті й репрезентований у мовленні як цілісний текст (наприклад, дитячий вірш, загадка, реклама тощо). У кожній культурі наявні власні прецедентні феномени. Прецедентні феномени у свідомості носіїв однієї культури поєднуються із прецедентними феноменами чужих культур. Наприклад, для українців Британія має прецедентні феномени Робін Гуд, Шекспір, Оксфорд, Бейкер-стріт, принцеса Діана тощо, Німеччина - Берлінська стіна, Гете, Гітлер, Мерседес тощо, Росія — Пушкін, Толстой, Достоєвський, Чехов, Євгеній Онєгін тощо. За формою прецедентних феноменів у когнітивній базі стносвідомості завжди стоїть значний інформаційний масив, що зближує їх із символами етнічної культури, які також є одиницями етнокультурної компетенції. Деякі феномени можуть поставати як культурно значимі символи залежно від способу контекстуалізації. 287 Символ (від гр. вутЬоІоп - розпізнавальна прикмета) є естетично канонізованою культурно значимою концептуальною структурою іншої, ніж первинний зміст реалії чи знака, поняттєвої сфери, що характеризується ін тенційністю , образністю , мотивованістю, дейктичністю, імперативністю, психологічністю. На відміну від метафори, яка може бути знаковим підґрунтям виникнення символу, він не займає предикатної позиції, а виражає загальну ідею подійного характеру, тобто уособлює цілу ситуацію, є дейктичним, а не атрибутивним, і, на думку Н. Арутюнової, не відноситься до сфери семантики, а швидше, до фонових знань, до культурної, а не до мовної компетенції Смисл символу не можна розшифрувати простим зусиллям розуму, він існує в колективній свідомості певної культурної групи, зокрема, й етносу, в готовому вигляді та вилучається в разі потреби. На думку Ю. Лотмана, символ ніколи не належить до одного синхронічного зрізу культури - він завжди пронизує його по вертикалі, виходячи з минулого та йдучи в майбутнє. У цьому схожість символу з міфом, який також занурює кожне явище до стихії першоджерел і подає таким чином цілісний образ світу. Однак не всякий символ виходить із міфу, а якщо його джерелом є міф, то він перетворюється на символу сфері культурного зрізу. Міф, як і символ, є історично зумовленим різновидом суспільної свідомості, некритично сприйнятим смислом, одним із можливих світів, більш сильним, ніж світ реальності. Однак, на відміну від символу, міфу властиве спрощене бачення реальності, схематично- каузальне тлумачення подій. Семантика символів є багатошаровою, адже її недостатньо звести до дефініції, оскільки за цією дефініцією також стоїть символ, часто більш інтелектуалізований (наприклад, символ собору як духовної єдності України передбачає обґрунтування цієї духовної єдності). О. Лосєв зауважував, що символ містить узагальнений принцип дальшого розгортання згорнутого в ньому змісту. В. Маслова ототожнює зміст символу із семантичною спіраллю, що містить широкий спектр значень: як імпліцитних, так і шкали його семантичних замінників, - тобто символ є запрограмованою заміною одного значення іншим. Символ має особливу логіку розгортання власного змісту. Якщо він утрачає |