мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
288 таку безкінечну смислову перспективу, то руйнується. Можливим є оновлення символу за умови його образної трансформації та переінтерпретації в іншій сфері культури. Складниками етнокультурної компетенції також є етнічні міфи (від гр. m ythos- переказ) - фіктивні, усталені в етносвідомості ідеї, які приймають на віру всі представники етносу, і які не потребують доведення чи спростування. Первісно міфи були позначенням оповідей, що виникли на ранніх етапах розвитку людства і представляли певні явищ а природи й культури в персоніфікованій, вигаданій формі. У сучасній культурології та психології міф отримує нове, більш широке значення. Міфи конструюють вторинні світи, у які вірять і мусять вірити всі члени певної спільноти. Наприклад, міф про чорну кішку. У росіян, українців існує забобон: якщо чорна кішка перейде дорогу, треба чекати нещастя, невдачі. В англійській культурі чорні коти - ознака неочікуваного щастя, тому на листівках з написом «Good Luck» намальовані саме чорні коти. Мовним позначенням міфу є міфопогема. Міфи, як і символи, можуть мати архетипне підґрунтя. Міфологія є скарбницею архетипів (від гр. arche - початок, typos - образ) - первісних вроджених психічних структур, що є виявом родової пам’яті, історичного минулого етносу, людства, їхнього колективного позасвідомого й забезпечує цілісність та єдність людського сприйняття. Архетипи є складниками етнокультурної компетенції у вигляді образів, які формують архетипні символи й міфи, адже самі архетипи відсутні у сфері етносвідомості, вони наявні в колективному позасвідомому етнічної групи. Наприклад, наведений вище міф про чорну кішку як ознаку нещастя має глибоке архетипне підґрунтя - перетин дороги сприймають як перешкоду в житті (пор метафору ЖИТТЯ - це ДОРОГА). У складі етнокультурної компетенції особливу вагу мають і паравербальні одиниці спілкування, оскільки для кожної етнокультурної групи важливими є фонаційні, жестові, мімічні, пантомімічні, проксемічні, хронемічні й ін. кінеми. Фонаційні кінеми у кожній культурі мають нормативну оцінку. Н априклад, українцям притам анно позитивно оцінювати нормальну швидкість і гучність розмови, чіткість у вимові, 289 виразність. Негативне ставлення українського етносу до надмірної балакучості, пов’язаної з марнослів’ям та неважливістю розмов і зумовленої відсутністю розумового контролю виражено у фразеологізмах вертіти язиком, як корова хвостом молоти язиком; ляпати язиком; наговорити повну хату верзти на всю обихідку; розв ’язати язика; розпустити ханьки; язик, як помело як лопатень, як млин); язик меле язик без кісток. Українці вважають негативним утручання в розмову сторонньої особи, що представлено у фраземах і пареміях: пришити прииіву (пришви), ні пришити, ні прилатати; нате і мій глек на капусту Твоє не мелеться, той мішка не підставляй; Не до тебе п 'ють - не кажи здоров Вона знає, що у нас і в борщі кипить. Італійці ж, навпаки, нерідко говорять один з одним практично одночасно й не оцінюють це негативно. Високою є швидкість мовлення у французів, румун, циган. Багатослів’я та перифрастичність є манерою висловлювання в арабів, що в деяких інших культурах розцінюють негативно. С. Тер-Мінасова наводить приклад комунікативного конфлікіу між викладачкою російської літератури та студентами з Таїланду, яких образила манера викладачки говорити гучно, чітко і ясно, що було розцінено як Вона на нас кричить», - оскільки тайці звикли до інших фонетичних і риторичних параметрів. Міжкультурна комунікація передбачає знання мови жестів двох культур, що контактують. У слов’ян жест прощання подібний до жесту запрошення у японців. У казівний жест японців автентичний жесту вимагательства (жебрацтва) у США. Через це американці вважають, що портьє в японських готелях завжди вимагають із них гроші, хоч насправді портьє в Японії не беруть чайових. Жест згоди в Болгарії тотожний українському жесту заперечення. Коли українці говорять про себе, вони вказують на груди, що для японців є дивним жестом, оскільки вони у таких випадках торкаються носа. Різняться культури ще і швидкістю жестикуляції. Так, британський психолог М. Арджайл встановив, що в середньому фін використовує 1 жест на годину, італієць - 80 жестів, француз - 120, мексиканець - 180 жестів. Проксемічні показники в різних культурах також відмінні. Зокрема, це стосується д истан ції між співрозмовниками, зумовленої культурними традиціями. А. Піз у книзі «Мова рухів 290 тіла» демонструє розмову американця та японця таким чином «Японець, чия інтимна зона складає 25 сантиметрів, постійно робив крок уперед, щоб звузити простір. При цьому він вторгався до інтимної зони американця, який відступав на крок назад, щоб розширити свій зональний простір». З огляду на таку поведінку американець вважав японця зухвалим, а японця дивувала зверхність американця. Зазначмо, що зони інтимної дистанції у п івнічн о-західни х народів сягаю ть 60 сантим етрів, у східноєвропейських народів - приблизно 45 сантиметрів, що може зумовити подібну ситуацію міжкультурного спілкування між представниками цих народів. Дослідження семи країн Європи продемонстрували, що для особистісного простору під час спілкування англійці використовують більшу зону, ніж французи й італійці, які мають більший простір спілкування, ніж ірландці та шотландці. Постава й розташування партнерів спілкування також мають глибокий культурний змісту багатьох народів і залежать від статусу комунікантів. Так, у кенійського племені луо зять і теща під час розмови мають повернутися одне до одного спинами. Тайці почуваються приниженими й ображеними, коли співрозмовник сидить, заклавши ногу за ногу і спрямувавши ногу на партнера спілкування. Культурно маркованою є хронем іка. За результатами досліджень різних етносів і їхніх культур виокремлено дві головні моделі часу монохронну - у вигляді шляху, поділеного на сегменти; поліхронну - у вигляді спіральних траєкторій чи кола. Ці моделі зумовлюють ставлення різних етносів до часу пунктуальність і точність властива монохронним культурам і відсутність часового розкладу, потреби знати точний час - поліхронним. Це має значення під час ділових зустрічей, м іж народних переговорів, коли часова непунктуальність співрозм овника створю є підстави для конфліктного міжкультурного спілкування. Погляд (окулістика) також є одним із визначальних засобів установлення контакту в міжкультурній комунікації і залежить від типу культури: контактної чи неконтактної. В контактних культурах прямий погляд є нормальним явищем і свідчить про щирість співрозмовника, викликає довіру до нього; у неконтактних 291 культурах люди намагаються не дивитися прямо у вічі, це вважають некоректним, неввічливим і навіть зухвалим (у багатьох культурах Азії формою вираження поваги до людини є заборона пильно дивитися на нього). А. Баронін наводить приклади зумовленості погляду у спілкуванні культурними традиціями: «Шведи під час розмови дивляться один на одного більше, ніж англійці. Індіанці племені навахо вчать дітей не дивитися на співрозмовника. У південноамериканських індіанців племен вітуто й бороро мовець і слухач дивляться в різні боки, а якщо оповідач звертається до великої аудиторії, він зобов’язаний повернутися до слухачів спиною і перевести погляд углиб хатини. Японці під час розмови дивляться на шию співрозмовника, кудись під підборіддя, таким чином, що очі й обличчя партнера знаходяться в полі периферійного зору Прямий погляд в обличчя є неввічливим». Пильно розглядати незнайому людину для багатьох народів є своєрідним табу. Табу (від полінезійського - виділяти, відзначати і ри - зовсім, цілком, Іари - заборонений, свящ енний) у міжкультурній комунікації є надзвичайно значущим. Табу є забороною вживання деяких слів, мовних виразів, паравербальних засобів, розмов на певну тему чи в певній формі, зумовленою соціально-політичними, історико-культурними, релігійними, етичними й естетичними чинниками. Так, для індійців і тайців образливим є підморгування, що для європейців є знаком насміш ки або недовіри до співрозмовника. Небажаними для неконтактних культур є торкання, рукостискання (кінеми такесики). Приміром, для китайців рукостискання так само неприємне, як для європейців хлопання по плечу незнайомих людей. У деяких культурах заборонено під час спілкування чоловікові торкатися чоловіка, натомість жінкам це дозволено. В азіатських культурах не можна торкатися голови співрозмовника, це сприймають як образу та приниження. Як бачимо, формування міжкультурної компетенції передбачає оволодіння не лише вербальним кодом спілкування, а і всіма складниками чужої культури. 292 3. Принципи етноцентризму та культурного релятивізму в теоріїміж культурної комунікації Міжкультурна комунікація ґрунтується на двох альтернативних принципах оцінки культур, представники яких є учасниками спілкування. Дом інантним у сучасній теорії та практиці міжкультурної комунікації є принцип культурного релятивізму, згідно з яким культурні цінності різних народів визнають рівноправними, культуру кожного народу відносною, адекватно оцінити котру можна не за якимись універсальними критеріями, а виходячи із самої культури, її закономірностей і цілісності. Аналіз й оцінювання змісту інших культур може відбуватися й відносно стандартів і норм власн ої культури за умови визнання рівноправності та повноцінності власної й інших культур. Культурний релятивізм як баж ана характеристика мовної особистості створює необхідні передумови для комунікативного співробітництва як взаєморозуміння у процесі міжкультурної комунікації, хоч і висуває високі вимоги до людини, оскільки позбавляє її звичних ціннісних орієнтирів. Головні положення культурного релятивізму сформульовані ам ериканським соціологом У. Самнером, розвинуті його співвітчизн икам и антропокультурологом Р. Бенедикт й антропологом, учнем Ф. Боаса М. Херсковіцем у середині XX ст, хоч ще фундатор американської антрополінгвістики Ф. Боас першим висловив думку про самоцінність окремих культур. М. Херсковіц відмовився від європоцентризму в описі й поясненні культур різних народів. Культуру він розумів як неповторну, унікальну модель створеного людиною середовища існування, яка визначається традицією , зумовленою системою цінностей, специфічною для кожного народу. На його думку, у кожній культурі є культурний фокус - найістотніша риса цієї культури. Дослідник виокремив три аспекти культурного релятивізму: методологічний, спрямований на опис певної культури в її власних термінах; філософський, що полягає у визнанні множинності шляхів культурного розвитку й запереченні еволюційної зміни стадій культурного росту практичний, що передбачає залучення до індустріальної ци вілізації архаїчних культур за умови 293 збереження їхн ьо ї культурної сам обутності. П ідґрунтям культурного релятивізму М. Херсковіц вважав процес інкультурації як входження індивіда ще з дитинства до рідної культури. Культурному релятивізм у протистоїть принцип етно центр ихну, який є типом ціннісного судження про культурні надбання іншого народу з позицій переваг ціннісних орієнтацій і критеріїв власного етносу. Термін увів американський соціолог У. Самнер у 1906 р. Жорсткий етноцентризм позначає свідоме сприйняття носіями культури власного культурного стандарту як єдино можливого та правильного (за цим принципом, рідна культура завжди перевершує культури інших етносів). Слабкий варіант етноцентризму є несвідомим процесом, його важко розпізнати, адже людина взагалі погано сприймає поведінку й дії, не характерні для неї та її оточення. Етноцентризм є однією з головних перешкод міжкультурних контактів і нерідко призводить до комунікативного конфлікту в міжкультурному спілкуванні. Етноцентризм пов’язаний з опозицією МИ - ВОНИ та архетипами свій - чужий. Чинниками його формування вважають почуття нетерпимості до інших народів, зверхності власного народу тощо. Заслуговує на увагу розподіл між принципами етноцентризму та культурного релятивізму в моделі акультураціі М. Беннета, метою якої стала підготовка людини до міжкультурної взаємодії на підставі досягнення міжкультурної чуйності. Усвідомлення культурних розбіжностей, на думку дослідника, проходить у кілька етапів, спрямованих від етноцентризму до етнічного релятивізму. Етноцентристські етапи мають такі рівні: 1) заперечення культурних розбіжностей між етнічними групами, що виявляється в ізоляції та сепарації; 2) захист, коли лю дина сприйм ає вже усвідомлені на попередньому рівні культурні розбіжності як загрозу для власного існування й намагається протистояти цій загрозі шляхом дифамації наклепу, відстоювання переваги власної культури без прямого заперечення інших; 3) применшення як остання спроба зберегти етноцентристську позицію (на цьому етапі культурні розбіжності визнають і не оцінюють негативно через формування універсальної оцінки 294 модний як створіння Божого). Останній етап є перехідним до ет порелят ивіст ських, коли людина, по-перше, визнає можливість поваги культурних розбіжностей; подруге, прагне опанувати норми й цінності чужої культури, адаптуватися; по-третє, повністю пристосовується до чужої культури й формує у власній особі мультикультурну особистість. На думку етнологів, модель М. Б еннета є ідеальним способом ф ормування міжкультурної компетенції. 4. Проблеми інкультурації й акультурації Міжкультурна комунікація передбачає поєднання власної егнічної та культурної ідентичності з чужою етнокультурною компетенцією. Тому важливими в теорії та практиці міжкультурної комунікації є проблеми інкультурації й акультурації. Інкульт урація є засвоєнням людиною культурних норм, цінностей, надбань певного угруповання, набуття культурної ідентичності, тобто усвідомлення своєї належності до відповідної культури шляхом ототожнення себе, свого світогляду, поведінки з культурними зразками, що дає змогу людині орієнтуватися в певному соціокультурному середовищі, упорядковувати власну життєдіяльність, передбачати її наслідки, обирати той чи інший спосіб, манеру і зразок спілкування. Процес набуття людиною етнічної та культурної ідентичності дає змогу їй ставати повноправним членом суспільства, почуватися більш-менш комфортно, сприймати й розуміти навколишній світ й адекватно реагувати на нього. Термін «інкультурація» уведений М. Херсковіцем у 1948 р. Приблизно в той самий час американський антрополог К. Клакхон запропонував дублетний термін «культуралізація». Більш уживаний термін «інкультурація» нерідко ототожнюють із терміном «соціалізація» зважаючи на широке розуміння культури як будь-якої біологічно не успадкованої діяльності, закріпленої в певних результатах. Однак більшість дослідників усе ж розмежовують ці терміни: соціалізація є гармонійним входженням індивіда до соціального середовища, а інкультурацію трактують як засвоєння особистістю духовної та матеріальної культури соціуму й етнічної групи, до якої людина належить. Результатом інкультурації є емоційна та поведіншва схожість індивіда з іншими членами групи й відм інність від представників інш их етнокультурних груп. А м ериканський антрополог М. Х ерсковіц розглядав інкультурацію на двох рівнях. Перший (дитинство) забезпечує стабільність культури, адже дитина засвоює культурний досвід попередників у незмінному вигляді, ще не маючи змоги оцінити його. На цьому рівні діти навчаються найважливішим елементам, установкам і нормам культури, набувають певних культурних навичок, однак їхнє ставлення до засвоєного є некритичним, оскільки діти лиш е слідую ть правилам культурної гри, відтворюють уже наявні в культурі зразки, уникаючи випадкових і нових елементів. Цей етап триває до завершення підліткового віку. Осередками інкультурації для дитини є родина, вікова група, школа, ЗМІ, церква, спортивні й інші гуртки. Психологічними механізмами на цьому етапі вважають імітацію як усвідомлене наслідування певній моделі поведінки; ідентифікацію як прагнення дитини до ототожнення з батьками, близькими людьми почуття сорому та провини як негативні механізми, що коригують формування культурних табу й оцінок. Другий рівень інкультурації (зрілість) є усвідомленим засвоєнням культурних норм і цінностей та оцінкою їх під кутом зору власних потреб і наслідків культурної ідентифікації. Така оцінка детермінує можливі зміни в культурі, надає їй динамізму при збереженні певних консервативних структур, оскільки зріла людина може не приймати або заперечувати деякі культурні явища та вносити до культури відповідні зміни. Гармонійну й послідовну інкультурацію завершує формування менталітету як сукупності здатностей індивіда мислити, відчувати та сприймати світ, ідентифікуючи себе із соціокультурною спільнотою. Інститутами інкультурації на цьому рівні є навчальні заклади, професійне середовище, родина, громадянське суспільство, засоби масової інформації тощо. Дослідники розрізнюють три способи передачі культурної інформації: вертикальну трансмісію (вплив батьків на дітей), горизонтальну трансмісію (вплив спілкування з ровесниками непряму трансмісію (вплив навчання у школі, вищих закладах освіти, дорослого оточення). Термін «інкультурація» застосовували також як синонім акультурації в контексті культурних контактів й адаптації людей до чужих культурних умов. Але в такому значенні він був витіснений терміном «акультурація». А кульщ рація є процесом засвоєння людиною чужої культури, адаптацією до нових культурних умов із метою досягнення суміс ності із соціокультурним середовищем. Це поняття у вузькому значенні культурної асиміляції застосовували ще наприкінці XIX ст. в американській культурній антропології у зв’язку з дослідженнями процесів культурних змін у середовищі північно-американських індіанців Ф. Боасом, В. Холмсом, В. Мак-Джі, Р. Лоуі. У перші десятиліття XX ст. американські культурні антропологи Р. Редфілд, Р. Лінтон, М. Херсковіц досліджували акультурацію в ракурсі взаємодії різних культурних груп як змішування й досягнення стану етнічної та культурної однорідності (наприклад, формування американської культури). Вони запропонували три типи реакцій на ситуацію культурного контакту при й н я т т я як повне заміщення старого культурного зразка новим, |