мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
Завданнями критичного дискурс-аналізу є такі: 1) аналіз політико-ідеологічного аспекту дискурсу, тобто механізмів формування, вияву й відтворення за допомогою дискурсу владних відношень у суспільстві; 2) дослідження взаємовпливу дискурсивних практик, влади й ідеології; 3) пояснення інтердискурсивних, інтертекстуальних рівнів соціальних та історичних практик, до яких занурені тексти; 4) з’ясування способів конструювання об’єктів дійсності шляхом зіставлення та критичного аналізу текстів; 253 5) аналіз ролі осадових дискурсів суспільства в регулюванні владних відношень; 6) характеристика варіантів соціальної інтеракції зважаючи на їхню частково мовну форму) пояснення дискурсивних структур з огляду на соціальну інтеракцію й соціальну структуру. Головними положеннями критичного аналізу дискурсу є такі: 1) процеси породження текстів і їхнє споживання відтворюють і змінюють соціум і культуру) дискурс не лише сам творить соціальний світ, конституює суспільство та культуру, ай соціальні практики творять, моделюють і форматують дискурс) фізичні об’єкти набувають певного значення завдяки дискурсу, який структурую ть певними інституційним и обмеженнями сфери соціального спілкування; 4) суб’єкт є децентрованим, його дискурсивні вияви визначає панівний дискурс, що залежить від ідеології влади; 5) суб’єкт здатний діяти креативно й перетворювати соціальні практики та дискурси шляхом критичного перегляду встановлених панівним дискурсом значень; 6) світ є членованим і гетерогенним, його інтерпретація визначається соціальним оточенням суб’єкта і домінантним дискурсом свого часу) дискурс здійснює ідеологічну роботу і т. ін. У критичному аналізі дискурсу виокремлюють три концепції дискурсу. Перша ґрунтується на співвіднесенні дискурсу та тексту і передбачає аналіз внутрішніх зв’язків текстів, вибору лексикону, просодики, графологічних особливостей, граматики, зокрема, модальності та транзитивності, а також з’ясування специфіки інтерпретації. Друга кваліфікує дискурс як дискурсивну практику, тобто як продукт, що створюється, функціонує і споживається в суспільстві. У межах цієї концепції аналізу підлягають мовленнєві акти, з в ’язністй, інтердискурсивність як конструктивна інтертекстуальність, що виявляється в тиражуванні типових правил, дискурсивних зразків, регістрів, стилів тощо (Н. Феркло). 254 О собливої ваги в окресленому аспекті набуває рекон те кетуал іза ція як уведення до нових контекстів певних текстових елементів, що асоціюються з іншими мовленнєвими ситуаціями, як розміщення однієї соціальної практики в межах іншої, а також децентрування - розбіжність у значеннях тих самих т екстів у різних контекстах. Реконтекстуалізацію розглядають як реалізацію відношень влади у процесі керування дискурсом. У. Лабов обгрунтовує поняття інтерапції, яка, на відміну від інтерпретації, що здійснюється спільними зусиллями комунікантів, є призупиненням інтерпретації з метою вияву прихованого в тексті не лише для реципієнта, а і для автора). Третя концепція представляє дискурс як соціальну практику і спрямована на вивчення ідеології, влади, що форматують правила дискурсу. Згідно з таким розумінням дискурсу його значення є потенційним, а його реалізація зумовлена ідеологією. Т. ван Дейк виокремлює три різновиди ідеологічно заангажованого дискурсу повсякденну комунікацію, офіційний дискурс і дискурс ЗМІ. Стосовно відношень влади і дискурсу, за словами Т. ван Дейка, дискурсивні структури встановлю ю ть, підтвердж ую ть, узаконюють, відтворюють або заперечують відношення влади і суспільства. Владу конструює ідеологічний дискурс. Джерелом влади є доступ до специфічних форм дискурсу (політичного, медійного, наукового, правового й ін.) групи, яка контролює найбільш впливові дискурси, має більше владних можливостей маніпулювати свідомістю й думками інших підвладних їй груп. Одним із напрямів критичного дискурс-аналізу є аналіз політичного дискурсу, який став об’єктом маргінальної галузі м овознавства - політ ичної лінгвіст ики, спрям ованої на дослідження мовних засобів політичної сфери спілкування, політичної комунікації й маніпулювання, взаємодії мови, ідеології та влади. К. Гакер вважає головним завданням політичного дискурс-аналізу розкриття механізму взаємовідношень між владою, пізнанням, мовленням і поведінкою. Політична лінгвістика інтегрує теоретичний потенціал теорії мовної комунікації, когнітивної лінгвістики й лінгвоконцептології, дискурсології, лінгвістики тексту, соціолінгвістики з доробком політології, філософії, риторики, наратології тощо. Українська лінгвістка 255 Л. Синельникова вважає метою лінгвополітології вивчення специфіки політичного мислення на підставі мовних фактів. Дослідниця зазначає, що соціально-психологічні характеристики політичних комунікацій і комунікантів значною мірою ґрунтуються на сприйнятті лінгвістичних ознак, мовленнєвих умінь і переваг. Аспекти політичної комунікації почали розробляти наприкінці х р. р. XX ст. у ФРН у зв’язку з вивченням мови націонал- соціалізму. У 80-ті р. р. функція мови як засобу маніпуляції свідомістю та здійснення соціальної влади стала об’єктом досліджень американських і західноєвропейських лінгвістів П. Серіо, Р. Мідоу, Д. Болінджер, Р. Блакар, X. Вайнрих, Р. Водак, Т. ван Дейк, Р. Лакофф, Л. Лассвел, В. Клемперер, К. де Лендчир та ін.). На Заході велику цікавість викликали дослідження тоталітарного дискурсу СРСР (праці П. Серіо, Дж. Янга, Р. Водак, Ф. Том й ін.) й антитоталітарного дискурсу як мовлення мовного спротиву (А. Вежбицька). У колишніх країнах СРСР до проблематики політичної лінгвістики звернулися лише у 90-ті р. р. спершу під кутом зору дослідж ень то тал ітар но ї мови радянського періоду, яку характеризували гасла, ритуалізованість, імітація свята (А. Баранов, Ю. Левін, Н. Купина, С. Срмоленко, С. Рабинович, В. Алпатов та ін.), а згодом - у ракурсі теоретичного розроблення мовних особливостей організації політичного дискурсу в різних аспектах на матеріалі різних мов (Е. Лассан, О. Шейгал, Г. Яворська, А. Белова, О. Романов, О. Чуцінов, В. Козловський, О. Паршина, Л. Синельникова й ін.). Із 1998 р. виходить серія збірників Политический дискурс в России. Український політичний дискурс останніх років є предметом уваги не лише вітчизняних л ін гвістів (Г. Яворської, Л. С тавицької, С. Срмоленко, Н. Кондратенко й ін.), а і представників української діаспори в Канаді та США (Б. Гарасиміва, Л. Павлюк, В. Подковського й ін.). Головними завданнями політичної лінгвістики є такі: 1) обґрунтування функцій мови в політичній комунікації (регулятивної, інструментальної, інформаційної, акціональної, контролюючої, спонукальної, ідентифікаційної, мобілізаційної, атональної тощо); 256 2) характеристика особливостей політичного дискурсу (його інстніуційності, інформативності, визначеності, міфологічності, фідеістичності, езотеричності і Т. ІН.); 3) аналіз специфіки складників моделі ситуації політичного спілкування; 4) висвітлення особливостей адресантності, адресованості, інтенційності, стратегічності, інтерактивності політичної комунікації; 5) дослідження маніпуляційних стратегій і тактик, їхньої ефективності й риторичних правил політичної аргументації; 6) опис мови політиків і мовних особистостей у політичній комунікації, їхньої стереотипізації в масовій свідомості; 7) з ’ясування м овних показників дист ан ц ії влади й авторитарності політичного дискурсу) моделювання базових концептів політичного дискурсу й опис мовних засобів їхньої репрезентації; 9) опис жанрового простору та субжанрової ієрархії політичної комунікації; 10) аналіз імплікації в політичному дискурсі та когнітивне м оделю вання декларативних і процедурних знань, що застосовуються в політичній комунікації і т. ін. Російська дослідниця політичного дискурсу О. Шейгал характеризує три підходи до аналізу політичної комунікації. Перший - дескриптивний, пов’язаний із вивченням мовної поведінки політиків (мовних засобів, риторичних прийомів, маніпулятивних стратегій) і характеристикою змістового боку політичних текстів. Другий підхід - критичний, спрямований на критичне вивчення мовних засобів представлення соціальної нерівності, використання мови як засобу влади й соціального контролю, як знаряддя боротьби ідеологій. Цей підхід кваліфікую ть як свідомо тенденційний, заангажований, оскільки дослідники дискурсу в такому випадку відкрито відстою ю ть позицію і права пригноблених і позбавлених влади. Третій підхід до аналізу політичної комунікації - когнітивний - є новим і характеризується моделюванням струюур свідомості як когнітивної бази учасників політичної комунікації; аналізом 257 ключових концептів політичного дискурсу, політичних метафор і їхніх донорських концептуальних сфер, стереотипів мовленнєвої поведінки, які є підґрунтям політичних переконань, упереджень і міфологем; установленням ментальних моделей, зумовлених ідеологією влади; вивченням впливу боротьби дискурсів й ідеологій на мову тощо. Цей напрям представлений працями У. Квастхофф, Т. ван Дейка, А. Баранова, Ю. Караулова, Е. Лассан, О. Шейгал, Л. Синельникової й ін. Дискусійною проблемою сучасної політичної лінгвістики є сутність політичної мови. Одні дослідники вважають її особливою знаковою системою, призначеною для здійснення політичної комунікації: для формування суспільного консенсусу, прийняття й обґрунтування політичних і соціально-політичних рішень; - або специфічною підмовою для вираження ідеології влади з особливою граматикою й лексиконом (А. Баранов, Є. Казакевич, Ю. Степанов, П. Серіо). Альтернативними цій позиції є судження лінгвістів, які розглядаю ть відсутність у політичном у дискурсі якихось особливих лексикону та граматики за наявності специфіки змісту інформації, обставин, у яких здійснюється спілкування, особливих тем, цілей і функцій, термінології й риторики (Д. Грейбер, П. Паршин). Мова політики складає семіотичний простір політичного дискурсу, обслуговує потреби політи чн ої комунікації, характеризується десп еціалізацією політи чн их терм інів, орієнтованістю на масового адресата, обмеженістю інституційними формами спілкування. Л. Синельникова підкреслює, що політики не лю блять конкретних визначень. Звідси тенденція до семантичного вихолощування слів, їх кон’юнктурного тлумачення, пристосування до власної ідеології за будь-яку ціну і будь-якими способами, що виявляють зневагу до біографії слова, а значить, і до культури в цілому. Номінації демократія, народ, правова держава, цивілізовані відносини, ринкові реформи, європейський вибір дослідники відносять до фантомних слів-симулякрів, що утворюють семантичний простір гри. Словам-симулякрам протистоять політичні метафори, які усувають невизначеність й акцентують увагу на головному. Мова політики театралізована, навіть карнавалізована, насичена знаками вербальної агресії, 258 міфологемами, серед яких найголовніша свій-чужий: св ій - позитивний, правильний; чужий - поганий, неправильний, ворожий і небезпечний. Політичний дискурс складається з різноманітних дискурсивних практик, що формують політичну дискурсію. Дискусійною проблемою є також жанрова ієрархія політичного дискурсу, розгляд якої зумовлений двома підходами: вузьким і широким. Перший обстоює офіційні, інституційні жанри політичного дискурсу, другий розширює його межі до будь-яких мовних утворень, суб’єкт, адресат або зміст яких віднесені до сфери політики. Головними функціями політичного дискурсу лінгвісти вважають боротьбу за владу (агітацію за владу, захоплення й утримання влади), інтеграцію й диф еренціацію групових агентів політики; породження конфліюу та встановлення консенсусу здійснення вербальних політичних дій та інформування про них створення м овної реальності» поля політики та її інтерпретацію ; маніпуляцію свідомістю й контроль за діями політиків й елек- торату. 4. Напрям етнографії мовлення в дискурсології Увага до соціальної контекстуалізації дискурсу зумовила розроблення ет нографії мовлення, яка сьогодні органічно вбудована до дискурсології як її напрям. Завданнями етнографії мовлення є дослідження впливу культурних і соціальних чинників на процеси мовленнєвого спілкування, зокрема, з’ясування правил комунікативної взаємодії, процедур інтерпретації з урахуванням фонових знань учасників спілкування; встановлення особливостей зміни комунікативних ролей і їхн ьо ї соціокультурної детермінованості; визначення ролі правил виведення (conversational inferences) в інтеракції і т. ін. Дослідники вважають головною метою етнографії мовлення - вироблення гіпотези щодо того, як мислять носії мови у своїх щоденних інтеракціях, на підставі численних та довготривалих емпіричних польових досліджень мовленнєвих ситуацій». Основоположником етнографії мовлення був американський соціолог і психолог, представник символічного інтеракціонізму 259 І. Гоффман. Дослідник кваліфікував соціальну взаємодію як театралізовану дію з відповідними їй функціональними позиціями акторів, які виконують свої ролі, що коректуються у процесі взаємодії. Кожний елемент спілкування наділений певною мірою влади й дистанційно окреслений у просторі комунікативної та соціальної взаємодії. Центральне поняття концепції І. Гоффмана - я сам як маска, тобто мовець як людина-актор, заданий професійно, але ще відносно непередбачуваний. Лише сцена з наявним на ній «реквізитом», постановка та «публіка» є визначальними для дій актора, наділеного певною владою та рольовим образом. Соціальна (рольова) дистанція для актора зумовлена здатністю розрізнити особистісну та рольову іпостасі. Міра соціальної компетентності людини залежить від уміння тримати цю дистанцію й займати рефлексивну позицію. Звідси головна настанова етнографії мовлення, що полягає у вивченні не людини в соціальній ситуації, а соціальних ситуацій, які є позачасовими, хоч і почасти детерм інованим и культурою там айстерністю учасників, і поведінки людини в них. Мовна група, тобто учасники інтеракції, діють на підставі спільних знань щодо правил комунікативної поведінки й інтерпретації мовлення. До концепції І. Гоффмана в етнографії мовлення долучено також положення представника інтеракційної соціолінгвістики Дж. Гамперца щодо кюнтексіуалізації мовлення, за допомогою якої люди надають смисл власним інтеракціям. Як зазначає М. Макаров, у межах інтерактивної соціолінгвістики антропологізм Гамперца і соціологізм Гоффмана на диво вдало доповнили один одного обидва у фокус уваги помістили міжособистісну інтеракцію з використанням мови, підґрунтям інтерпретації якої стала категорія ситуаційно зумовленого смислу». Представники етнографії мовлення (А. Дуранті, Ф. Ериксон, Дж. Шульц, А. Сикурел, Дж. Гамперц, Д. Хаймз, Дж. Кук, В. Франк, В. Чен, Дж. Бауман, А. Корсаро та ін.) вивчають зміну коду у спілкуванні з різними учасниками комунікації, вербальні й невербальні способи організації фонових знань, спрямованість комунікативних дій на підтримання іміджу мовців, соціокультурне підґрунтя ритуалізації зміни комунікативних ролей і ходів і т. ін. 260 Опису підлягають різновиди мови й кодів, що використовуються в певному мовному колективі для говоріння, конвенційні мовленнєві акти й жанри, головні правила й норми продукування мовлення в цьому колективі, ролі, права й обов’язки, цінності й обмеження відповідних типів ситуацій тощо. Д. Хаймз виділив у дослідженнях з етнографії мовлення чотири напрями аналізу, що передбачають орієнтацію: 1) на компоненти комунікативних подій, 2) на відношення між компонентами) на можливості та стан компонентів, 4) на діяльність цілого, утвореного в результаті всього цього. П редставники етнограф ічного напрям у дискурсології застосовують письмовий опис соціальної організації, символічних і матеріальних ресурсів, а також мовленнєвих й інтерпретаційних практик певних груп людей. Письмовій фіксації передують або дистанційне спостереження за ситуацією спілкування, або включене спостереження, що передбачає безпосередню участь дослідника, який прагне емпатії, ідентифікації з групою. Методи етнографії мовлення дають змогу пов’язати лінгвістичні форми із соціальними практиками. Головними положеннями етнографії мовлення є такі: 1) мова не може бути ізольованою від соціуму, позаяк ситуації говоріння, статус і комунікативні ролі неоднакові в різних соціокультурних умовах; 2) мовленнєва поведінка залежить від установлених у різних спільнотах моделей мовленнєвої діяльності, знання яких визначає міру комунікативної компетенції; 3) дискурсивне значення орієнтоване на комунікантів, котрі належать до мовної спільноти, яка розділяє їхні знання щодо правил комунікативної поведінки й інтерпретації мовлення; 4) головним в інтеракції є не стільки думка співрозмовника, скільки спільність інтерпретацій, що забезпечує зв’язність розмови; 5) розрізнення вербальних і невербальних засобів є важливим як контекст для реалізації мовленнєвих правил) потрібно розмежовувати мовленнєву ситуацію, мовленнєву подію, мовленнєвий акту комунікативній події виокремлено такі складники, як ситуація, учасники, засоби (канали, форми мовлення, код, стиль результати (цілі, завдання, результати, норми); норми інтеракції, норми інтерпретації, послідовність актів, ключі, жанри; 8) правила мовлення передбачають необхідність урахування зміни будь-якого з компонентів як знака правила і структурного зв’язку; 9) компонентний склад мовлення функціонально зумовлений (приміром, функція вимагає певного взаємозв’язку між вибором коду, топіка, форми повідомлення). Одним із методів етнографії мовлення є інтерактивно- адаптивний (Д. Х аймз), який передбачає систем атичну зацікавленість широким спектром різном анітних аспектів соціального життя, тем атичну орієн тованість, пріоритет компаративного та контрастивного аналізу, здатність до дальшого розвитку та самокорекції, здійснення експертизи мовлення на п ідставі акумульованого досвіду польових дослідж ень, необхідність формулювання за результатами експертизи гіпотез і теоретичних узагальнень в епістемологічному ракурсі. На відміну від конверсаційного аналізу, який розглядатиметься у наступному параграфі, в етнографії мовлення діалог кваліфікують не як автономну від граматики та макросоціальних структур одиницю, а як частину соціальних структур. Конверсаційний аналіз застосовує показники відкрито лексикалізованого пропозиційного контексту, а етнографія мовлення ураховує непряме вивідне знання й інтерпретативні процеси, подібно до етнометодології та інтеракційної соціолінгвістики. Як і представники критичного дискурс-аналізу, етнографи мовлення вивчають відношення влади як частину будь-яких соціальних і культурних практик, що впливає на всі соціальні відносини. Владу кваліфікують як процес, що здійснює контроль у вигляді інформації та знання шляхом створення інтерпретативних фреймів з метою визначення і дії у світі. |