мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
1. Теорія і практикам іж культ урної комунікації: об ’єкт, предмет , передумови, завдання Теорія і практика міжкультурної комунікації є маргінальною галуззю мовознавства, спрямованою на аналіз параметрів, особливрстей міжкультурного спілкування, соціокультурних чинників його оптимізації; на формування практичних навичок і вмінь спілкування із представниками інших культур і субкультур. Об’єктом цієї галузі є міжкультурна комунікація як інформаційний обмін і вплив, що здійснюються між комунікантами, які належать до різних культур. Предмет теорії і практики міжкультурної комунікації - параметрита чинники ефективного міжкультурного спілкування. Теорія та практика між культурної ком унікації має теоретичний та прикладний напрями: перший обґрунтовує теоретичні засади вивчення процесів між культурної комунікативної взаємодії з огляду на механізми інкультурації й іікультурації, установлює специфіку та складники міжкультурної компетенції, її реалізацію в конкретних комунікативних ситуаціях міжкультурного спілкування; другий розробляє методики міжкультурного тренінгу з метою формування міжкультурної компетенції, з’ясовує засоби подолання й усунення культурного шоку І Т. ІЇІ. Теорія і практика міжкультурної комунікації інтегрована з різними лінгвістичними галузями: етно- та психолінгвістикою, лінгвокультурологією , теорією м овної комунікації, паралінгвістикою, перекладознавством, лінгвопрагматикою, дискурсологією , лінгвокраїн ознавством , а також із нелінгвістичними дисциплінами: антропологією, історією, ф ілософ ією , етнориторикою , етнологією , соціологією , культурологією , психологією , фольклористикою та літературознавством. Виникнення теорії міжкультурної комунікації повязано з виходом у світ книги американських лінгвістів Е. Холла та Дж.Трейджера Культура як комунікація. Модель аналізу» 1954 р, де вперше було вжито термін «міжкультурна комунікація» у значенні ідеальної мети, досягнення якої повинна прагнути людина в бажанні якнайкраще й найефективніше адаптуватися до навколишнього світу. У 1959 р. у книзі Е. Холла «Німа мова» було обгрунтовано головні засади цієї дисципліни. Передумовами становлення теорії та практики міжкультурної комунікації у СІНА були суто практичні інтереси американських політиків і бізнесменів, які після Другої світової війни поширювали свій вплив на інші країни, що потребувало не лише знання мов інших народів, ай формування міжкультурної комунікативної компетенції, знання матеріальної та духовної культури чужих етносів. США розробили програму допомоги країнам третього світу, суб’єктом реалізації якої став Корпус Миру, проте численні невдачі його активістів поставили питання про їхню фахову підготовку, у якій головну увагу потрібно було зосередити на формуванні вмінь і навичок міжкультурного спілкування, а не на простому інформуванні про культурні особливості тієї чи іншої країни. 273 У 1946 р. уряд США створив Інститут служби за кордоном, який очолив Е. Холл. Дослідник залучив до роботи в Інституті не лише лінгвістів, ай антропологів, психологів і соціологів, які створили перші освітн і програм и та методики навчання міжкультурному спілкуванню. Головним принципом навчального процесу Е. Хашт вважав ілюстративно-прикладний, тобто навчання на конкретних прикладах міжкультурних контактів. У Західній Європі на межі х р. р. в університетах було відкрито відділення м іж культурної комунікації. На пострадянському просторі цю галузь почали розробляти лише у 90-ті р. р. на базі практики ви кладання інозем них мов, перекладознавства, етнопсихолінгвістики, культурології, лінгвокраїнознавства, паралінгвістики. Сьогодні можна говорити про своєрідне соціальне замовлення на дослідження проблем міжкультурної комунікації, оскільки чимало людей стикається із проблемами міжкультурного нерозуміння, зумовленого розбіжностями в культуроспецифічних нормах і правилах комунікації. Такі розбіжності викликають у партнерів спілкування почуття невпевненості й остраху зробити промах, потрапити до «комунікативної пастки». Особлива увага до міжкультурної комунікації, як зауваж ує російський лінгвокультуролог С. Тер-Мінасова, зумовлена тим, що в наш час як ніколи постала проблема виховання терпимості до чужих культур, пробудження цікавості та поваги до них, подолання в собі почуття роздратування від надмірності або недостатності чужих культур чи просто несхожості їх із власною. Ф. Бацевич виокремлює кілька аспектів теорії та практики міжкультурної комунікації Це аспекти, пов’язані з культурною традицією (дозволи та заборони на певні типи спілкування, стереотипні ситуації спілкування, етикетні характеристики, рольові та соціально-символічні особливості комунікації, організація текстів тощо); із соціальними чинниками й соціальними функціями спілкування (функціонально-стильові підмови, етикетні форми); зі специфікою тезаурусів культурно-мовних угруповань (система традиційних образів, порівнянь, кінетичні засоби); із мовними особливостями спільноти (система стереотипів, символів, структура текстів, етикетні форми тощо). Однак, як здається, 274 диференціація аспектів цієї галузі ще потребує уточнення й упорядкування за матрицею певних параметрів. Лінгвістичний аспект міжкультурної комунікації спрямований м;і дослідження мовних і паравербальних маркерів культурної інформації в повідомленні з метою досягнення комунікативного співробітництва як взаєморозуміння носіїв різних культур і запобігання комунікативному конфлікту. Одним із найголовніших завдань теорії та практики міжкультурної комунікації є формування міжкультурної комунікативної компетенції на засадах культурного релятивізму й толерантності до чужої культури та мови, до їхніх культурних стандартів. 2. Міжкультурна й етнокультурна компетенція, Ьсні складники Міжкультурна компетенція є знанням на підставі власної культурної компетенції чужих культурних конвенцій і стандартів, які ґрунтуються на традиційних культурних установках, нормах і цінностях певного етносу. М іж культурна компетентність формується передусім на підставі позитивного ставлення до наявності в суспільстві різних етнокультурних груп. Вона існує як в індивіда, так і в суспільстві зважаючи на політику добровільної адаптації соціальних і політичних інститутів держави до потреб різних культурних груп. Культурні стандарти зафіксовані у знаковій формі культурно- мовного коду, адже володіння іншою мовою ще не передбачає комунікативної успішності - для цього потрібно органічно поєднувати у спілкуванні три взаємно проникні коди: мовний, паравербальний та культурний. Взаємна проникність цих кодів полягає в тому, що в мовному та паравербальному кодах наявні культурно марковані елементи, а культурний код передбачає проекцію на знакові системи природної мови та паравербаліки. У випадку невідповідності, дезінтеграції наведених кодів у спілкуванні комунікативні канали блокуються. За наявності лакун чужого культурного досвіду мовець може компенсувати цю лакуну кодом рідної культури, що нерідко призводить до парадоксів між культурної комунікації, зокрема, псевдокомунікації, що 275 характеризується ілю зією спілкування й відповідним непорозумінням, тобто частковим блокуванням каналів комунікації. Як зазначає О. Трошина, проникнення елементів чужого культурного коду до мовного можливе при заповненні пропусків у структурі фрейму на підставі власного національно-культурного досвіду, що може призвести до побудови помилкових логічних ланцюжків. Слова, дібрані під впливом національно-культурно- специфічного фрейму, викликають невиправдані в іншому коді асоціації, що призводить до нерозуміння. Як свідчить практика, збої в міжкультурному спілкуванні настають тим імовірніше, чим ближчими є культури одна одній при значному збігові культурем і біхевіорем, тобто правил культурного коду спілкування й реалізації їх у комунікативній поведінці. Головними стратегіями міжкультурної комунікації дослідники вважають правила X. Грайса. М. Клайн коректує їх відповідно до норм міжкультурного спілкування таким чином 1) правило кількості - формулюй висловлення по можливості інформативно згідно з правилами дискурсу й нормами культури; 2) правило якості - формулюй висловлення відповідно до норм власної культури; не кажи того, що суперечило б уявленню про культурні норми істинності, гармонії, співчуття та / або поваги; 3) правило модальності - не ускладнюй взаєморозуміння більше, ніж того потребують інтереси збереження обличчя й авторитету 4) уникай двозначності, навіть якщо вона необхідна для ввічливості або збереження основних культурних цінностей, наприклад, гармонії; формулюй висловлення так ої довж ини, яку диктує мета спілкування й дискурсивні правила твоєї культури; структуруй висловлення відповідно до правил твоєї культури. Розуміння міжкультурної компетенції погребує розгляду понять культури й етнокультурної компетенції, оскільки міжкультурна комунікація передбачає зіткнення культур двох етносів й етнокультурної ком петенції партнерів спілкування, що є представниками цих народів. Визначення культури є складною й дискусійною проблемою гуманітарних галузей науки через наявність різних підходів до її вивчення, багатогранність виявів культури в різних її знакових 276 продуктах, націон альн ому характері, м ентальності, комунікативних і поведінкових процесах. Приміром, етнічну культуру інколи обмежують лише сукупністю предметів, створених певним етнічним угрупованням. Подібні тлумачення, на нашу думку, значно звужують діапазон культури народу. Американський лінгвіст В. Гуденаф цілком слушно кваліфікував культуру не стільки як матеріальне явище, яке складається з речей, людей, їхньої поведінки, скільки як організацію цих складників у свідомості у вигляді певних моделей пізнання й інтерпретації світу. З огляду на таке розуміння ми розглядаємо культуру як складний феномен життя певної групи, етносу чи цивілізації, що являє собою збережені в їхній колективній пам’яті символьні способи матеріального й духовного усвідомлення світу, моделі його пізнання й інтерпретації, а також способи колективного існування представників різних народів, одного етносу або певної його групи. Етнічна культура відтворена в узгодженій системі ідей, схем мислення й поведінки, етичних й естетичних настанов, цінностей, норм (традицій, звичаїв, обрядів, міфів, вірувань, забобонів тощо), а також в організації побуту, суспільного жиггя, різноманітних знакових продуктах і насамперед - в мові. Етнокультурна ідентичність людини передбачає наявність у складі її свідомості етнокультурної компетенції - системи знань, що зумовлює всі види діяльності представників етносу, зокрема, й комунікативну. Я к складники етнокультурної ком петенції етнологи розглядають: • 1) культурні установки, які ґрунтуються на регуляторній здатності психіки людини й передбачають готовність, схильність до конкретного виду діяльності, зумовлені етнічною культурою як попереднім досвідом повторення певних дій в ідентичних умовах (фіксована установка відображає не лише потреби індивіда й умови середовища, ай дії, які приведуть відповідну поведінку до успішного завершення; установки зумовлюють формування культурних стереотипів); 2) культурні цінності - зумовлені культурою оцінки предметів і явищ дійсності за критеріями позитивного й негативного, прекрасного й потворного, потрібного й забороненого, придатного та непридатного, корисного й некорисного і т. ін. Дослідники розглядають дві групи культурних цінностей: найвидатніші семіотичні продукти культури (твори мистецтва, народних 277 промислів, літератури й усної народної творчості, науки, релігії тощо) і звичаї як оцінні стереотипи, що сприяють інтеграції суспільства, взаєморозумінню, солідарності, взаємодопомозі тощо; З ) культурні норми - конвенційні регулятивні механізми поведінки людини й людського співіснування у складі етносу, які впливають на різні форми життєдіяльності його представників. До культурних норм відносять традиції - стійкі, автоматичні форми рац іональної соц іал ьн о ї поведінки в певних ситуаціях, багаторазово перевірені на практиці; звичаї- загальноприйняті у групі стереотипізовані зразки дій, що визначають правила поведінки в життєвих практичних ситуаціях; ритуали й обряди (останні іноді відносять до традицій) - узвичаєні символічні, санкціоновані суспільством масові процедури поведінки, які супроводжують важливі моменти людського життя (їх називають жорстким и програм ам и поведінки, які функціоную ть у сакральному центрі культури, і від їхнього правильного виконання залежить існування всієї культури й етносу); закони - систему обо в’язкових норм поведінки, сан кціонован у й контрольовану державою моральні норми , що регулюють повсякденну поведінку людей як оцінку допустимості тих чи інших форм власної поведінки та поведінки інших людей (на відміну від норм права, мораль реіулює не лише правову сферу, ай сферу суспільної оцінки дій і вчинків людини). Ритуали й обряди інколи розмежовують: перші вважають формалізованими і строгими різновидами обряду. Культурні норми часом визначають сприйняття текстових сюжетів чужої культури. Російський лінгвокультуролог С. Тер- Мінасова наводить приклад сприйняття туземцями Західної Африки шекспірівського «Гамлета»: «Клавдій - молодець, тому що одружився з удовою брата, так мусить чинити кожний культурний чоловік, але треба було зробити це негайно, одразу після смерті чоловіка і брата, а не чекати цілий місяць. Полоній - погана людина, адже він не дозволив дочці стати коханкою сина вождя - це честь, і, головне, - чимало дорогих подарунків. Гамлет убив його цілком правильно, так чинить кожний мисливець в африканському буші - почувши шерех, окликає, якщо у відповідь нічого не чує, вбиває». До окреслених вище складників етнокультурної компетенції можна додати так звані категорії «культурної граматики, які 278 шіерше виокремив й описав Е. Холл. Ці категорії уособлюють узагальнену логіку культури народу. Такими культурними категоріями є час, тобто усвідом лення цінності часу етнокультурною групою; ритм життя; контекст, простір і швидкість поширення інформації. Категорію часу відтворюють різні моделі психологічного сприйняття часу, які дослідив американський фахівець у галузі нейролінгвістичного програмування Т. Джеймс. Розуміючи лінію часу як суб’єктивне переживання в уявленні людини, він диференціював англо-європейський тип часу (поряд із часом, коли лінія часу йде зліва направо у полі зору людини, переднею і арабський тип часу (крізь час, коли лінія часу нібито «простромлює» людину так, що попереду в неї майбутнє, позаду минуле. Така розбіж ність впливає на поведінку, мовні та комунікативні особливості представників етнічних груп і культур. Як зазначає А. Баронін, у культурах «поруч із часом домінують пунктуальність і точність, спогади дисоційовані, представникам цих культур складно перебувати лише в теперішньому часі; у культурах «крізь час точність часу не має особливо важливого значення, час є гнучкою категорією, спогади асоційовані, люди легко фіксують теперішній момент. Категорія ритму життя в культурах різних народів повязана з часом і має два способи репрезентації у вигляді монохронних і поліхронних культур перші характеризуються одним видом діяльності в певний проміжок часу, тому люди монохронного типу культури втрачають, економлять, пришвидшують, надолужують час поліхронні культури, навпаки, дотримуються іншого розподілу часу - в один проміжок часу можливими є кілька видів діяльності, що ускладнює її планування. Категорія контексту визначає поділ культурна низькоконтекстні й висока контексти і перші потребують більш детальної інформації для різноманітних контактів, оскільки в них практично відсутні неформальні зв’язки між людьми, унаслідок чого людина є недостатньо інформованою; висококонтекстні культури, навпаки, не потребують додаткової інформації через більш тісні неформальні зв’язки з оточенням. Категорія простору зумовлює дистанцію під час спілкування, розташування людей за відношеннями влади, керівництва. Не випадково, в різних мовах наявні позначення місцезнаходження керівних органів (в центрі чи вгорі). Це залежить від культури, адже розташування керівників в офісах й установах може бути на верхніх поверхах або у головній споруді установи на середніх поверхах. Швидкість поширення інформації також зумовлена типом культури: низька швидкість характерна для монохронних культур із низьким контекстом, висока швидкість - для поліхронних культур із високим контекстом. Етнолог Г. Хофстеде висунув концепцію ментальних програм, згідно з якою механізми формування культурної ідентичності названі ментальними програмами свідомості. Такі програми регулюють етнокультурну компетенцію людини. Дослідник пропонує чотири ідеальних виміри культури, що закладають програми дистан ції влади, колективізму / індивідуалізму, маскулінності / фемінності, рівня невизначеності. У чистому вигляді ці виміри не представлені, однак принцип переваги того чи іншого параметра створює певні розбіжності в культурах. Вимір дистанції влади передбачає розмежування культур зі значною й незначною дистанцією влади, що зумовлює для перших - перевагу традицій підкресленої поваги, слухняності, відсутності критики і спротиву, для других - рівності, індивідуальної свободи, консультативного стилю спілкування. Індивідуалізм і колективізм визначає поділ культурна колективістські й індивідуалістські: уперших інтереси групи превалюють над інтересами індивідів і служать засобом захисту останніх (дослідники прикладом таких культур вважають російську, корейську, панамську, пакистанську), у других інтереси індивіда більш вагомі, ніж інтереси групи (культури Австралії, США, Великобританії, Канади тощо). Вимір |