мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
мстою. Український лінгвіст Ф. Бацевич, зважаючи на виокремлення іімгриіанк і.ким ученим Ч. Моррисом наприкінці х р. р. XX ст. 11 іі.пч вимірів мовного семіозису: семантики як відношення знака до поняття, синтактики як відношення знаків один до одного та прагматики як відношення знаків до інтерпретатора, - слушно іа н іа ч а їщ о комунікація не може бути редукована лише до прагмн гики, оскільки її учасники використовують засоби мовного ні іду і їх семантичними та синтаксичними особливостями. На його думку, і оі і піду іііі цс визначення лінгвістичної прагматики як сфери ми. під,ні ні. у мгжах котрої вивчається функціонування мовних ініікіи у моиіп-міи, г н п д т широким, радше загально-семіотичним, ІІ ІІ І >•< П І Ш І 110 Н І Н І Н ІС І НЧ І І ИМ пшпояленнн теорії м овної комунікації Становлення теорії мовної комунікації відбувалося у другій полонині XX ст. Соціально-політичною передумовою звернення дослідників до процесів комунікації стало закінчення другої сні т во ї війни, коли виникла нагальна потреба розв’язання проблем швидкісної обробки інформації, ефективної її передачі, з’ясування чинників обміну інформацією та комунікативного впливу. Сірімкий розвиток виробництва, бізнесу, торгівлі після другої синової війни, все більша залученість людини до різноманітних суспільних відношень, урізноманітнення та зростання впливу засобів масової інформації, бурхливе суспільно-політичне життя у країнах світу сприяли значному посиленню уваги науковців до проблем комунікації. Ф ілософ ською передумовою виникнення теорії мовної м імунікації стало вчення прагматизму, згідно з яким цінність будь- нкого виду діяльн ості зумовлена її еф ективністю , тобто досягненням успіху. Наприклад, мислення прагматики трактували нк засіб пристосування організму до навколишнього середовища 11 з метою успішних дій. Центральне поняття філософії істину під кутом зору прагматизму розглядали як таку, що якнайкраще пристосована до життєдіяльності людини і якнайкраще керує її діями та відповідає досвіду. Мета філософії з огляду на це - допомогти людині в потоці досвіду рухатися в напрямку обраних цілей і досягати їх, удосконалюючи сам досвід у всіх сферах людського життя. Окреслені положення були перенесені й на мовленнєву діяльність, яка постала як знаряддя досягнення людиною успіху в особистому та суспільному житті. Основоположниками філософії прагматизму були американські вчені Ч. Пірс (1839-1914), В. Джеймс (1842-1910), Дж. Дьюі (1859- 1952), завдяки яким цей ф ілософ ський напрям став найпоширенішим у США ще на початку х р. р. XX сг. За словами Дж. Дьюі, прагматизм здійснив перевороту філософській традиції, рівноцінний революції Коперніка, оскільки перейшов від проблем самих філософів до збагнення проблем людини. Дослідник у власній версії прагматизму - інструменталізмі — сформулював положення про те, що розумна протидія нестабільності світу передбачає граничну міру відп о від ал ьн о сті лю дської інтелектуальної активності, яка має бути ефективною у вирішенні життєвих завдань. Більш загальною філософською течією , у межах якої формувався прагматизм, був позитивізм, що мав більш пізні варіанти - неопозитивізм і постпозитивізм. На формування теорії мовної комунікації в європейській традиції безпосередній вплив мали неопозитивістські погляди британ ських ф ілософів, основополож ників теорії м овленнєвих актів Дж. О стіна, П. Стросона, британського філософа, представника неореалізму Дж. Мура (1873-1958), австрійського філософа, професора Кембриджського університету Л. Вітгенпггейна (1889-1951), який на другому етапі своєї діяльності у «Філософських дослідженнях» створив оригінальну концепцію мовної гри як своєрідної моделі комунікації. Мовна гра дає змоіу прогнозувати поведінку людини чи групи у відповідних ситуаціях, задати побудовою тексту (повідомлення) спосіб його інтерпретації. Завданням філософів, на думку дослідника, є усунення суперечливості й неясності смислів мовних висловлень шляхом встановлення правил використання мови. 12 іЦ н/вомет одологічною передумовою розроблення теорії меншої ком унікації було форм ування п рагм атичної фу н ь ціонально-комунікативної) парадигми, яка у другій половині \ X с і стала домінантою парадигмального простору мовознавства. І пнонним принципом цієї наукової парадигми є положення пром щ ом о і і і і інструментом, засобом, урешті-решт, механізмом для м ані піци псиних цілей і намірів - яку сфері пізнання дійсності та н інн ріїрсгації, так і в актах спілкування, соціальної інтеракції. Члродки ф ункц іон альн ої парадигм ив лін гвісти ц і спостерігалися ще в положеннях німецького мовознавця й філософа В. фон Гумбольдта (1767-1835), який головну мету науки про мову вбачав у переході її вивчення від «ергону» до «енергії», юЬіо під системних явищ до їхнього функціонування в мовленні, чоч деякі ліні иоісторіограф и ставлять під сумнів подібне І І і у М І І ' І Г І І Н Н снсрії'ї. < її пишнішії),мит сірукіуралізму в мовознавстві пшейцарський аіні ми і І їй < і і щр ( 1857 1913) також висловлював думку про ріимс,купаний двох лінгвістик - мови й мовлення, що було ні/ічоніїсіїо Пою учнями й послідовниками Ш. Баллі(1865-1947), А Ссніс (1X70 1946), Л. Мартіне (1909-1999), яких називають піонерами ф ункц іон альн ої л ін гвісти ки . С тановлення функціоналізму позначилося на переорієнтації лінгвістичних досліджень на аналіз людського чинника в мові, діяльнісної та телеологічної поведінки м овної систем ив м овленні, комунікативному середовищі. Підґрунтям ф ункціональної н 1111 міст ики також можна вважати деякі лінгвістичні розробки XIX ст. початку XX ст, які належали К. Аксакову, О. Потебні, І І абеленцу, ОШ ахматову, В. М атезіусу, Р. Якобсону, ( 1 Куриловичу, Е. Кошмідеру, К. Бюлеру й ін. Серед численних лінгвістичних шкіл, які дотримувалися принципів функціоналізму, найбільшу вагу для розроблення теорії мовної комунікації мала Лондонська школа, яка перенесла увагу і мови на лю дину як суб’єкт комунікації та суспільства. Представники цієї школи перебували під впливом структурно- функціональної концепції британського етнографа й соціолога І. Млліновського, який розглядав суспільні відношення як і у < кш осу б ’єктну соціальну взаємодію та психологічну 13 інтеракцію. Лондонці зосереджували увагу на ситуаційній і соціальній адаптації мовних одиниць стосовно середовища та мовної особистості, на ролі динамічно-мовленнєвого аспекту, контекстуалізації слова (Дж. Фьорс, М. Холлідей, X. Батлер, У. Адлер, У. Аллен й ін.). Відчутний вплив біхевіоризму, гіпотези Е. Сепіра та Б. Ворфа зумовив загальні погляди лондонців на комунікативну ситуацію як один із численних виявів внутрішнього стимулу природи людини - мови в сукупності трьох її функцій: змістової як функції досвіду, інтерактивної (міжособистісної), або соціально-рольової, що визначає форми залучення мовців до ситуації мовлення; текстуальної, або дискурсивної, що дає змогу мовцям створювати тексти, важливі для відповідної ситуації спілкування. Н айбільш впливовою ф ункціональною концепцією в Лондонській школі був підхід до вивчення мови М. Холлідея, який зазначав, що ми намагаємося з’ясувати ті цілі, яким служить для нас мова, і те, як ми самі досягаємо таких цілей, коли говоримо та слухаємо, читаємо та пишемо, однак цей підхід значить дещо більше - він є спробою з ’ясувати й пояснити природу мови у функціональних термінах: треба подивитися, чине формується сама мова шляхом її використання, а якщо це так, то яким чином - як форма мови детермінована тими функціями, котрі вона має обслужити». Дослідник інтегрував власний погляд на мову з широкою перспективою її соціального функціонування, увівши поняття регіст ру як варіанта мови, що залежить від умов використання й мовця, рольових відношень, сфери діяльності тощо. У теорії мовної комунікації такий регістр названо комунікативним. Вагомим для теорії мовної комунікації був також внесок Женевської і французької мовознавчих шкіл. Зокрема, ще у 1940 р. швейцарський мовознавець А. Сеше виокремив три лінгвістичних дисципліни: синхронічну, діахронічну лінгвістику й лінгвістику організованого мовлення,- а в статтях більш пізнього періоду запропонував побудову останньої. Важливими для вивчення комунікації й сьогодні залишаються положення швейцарського лінгвіста ПІ. Баллі щодо граматичних зв’язків у мовленні й тексті, їхньої кореляції з позамовними засобами, названими в сукупності актуалізаторами, а також аналіз А. Мартіне на підставі принципів 14 комі і ні ме ! п арності, варіативності мовлення мовної дійсності в її природному вигляді, маргінальності, непослідовності, надмірності її нию * людськими потребами, соціальними чинниками, екстра- и їїп пальним середовищем. Домінування прагматичної парадигми в лінгвістиці зумовило розроблення нових галузей мовознавства, науковий потенціал яких і іупо інтегровано до теорії мовної комунікації. Це стосується лінгвістики тексту, теорії мовленнєвих актів, теорії інформації, 111111 ноі і рагматики, психолінгвістики, теорії мовленнєвої діяльності, американської антропологічної лінгвістики, етнографії мовлення, конверсаційного аналізу, дискурс-аналізу тощо. Ідея створення єдиної інтегративної теорії комунікації належала французькому соціологу й етнографу К. Леві-Строссу, який висунув її ще на початку XX ст, коли комунікацію розглядали t позицій технократичного мислення як суто інформаційний технічний засіб передачі повідомлення. Застереження щодо вторгнення до гуманітарних наук математичних і технічних постулатів висловив тоді М. Гайдеґґер, який підкреслив, що це призведе до д егр ад ац ії мови, нівелю вання її смислової, особистішої природи. Проте деякі положення технічної моделі передачі інформації американських математиків К. Шеннона і її. Вівера (1949 р) стали базовими для формування поняттєвого апарату теорії мовної комунікації. 3. Теорія м овної комунікації в колі різних галузей знань Теорія мовної комунікації, як і всі сучасні дисципліни, грунтується на принципі всеєдності цілісного наукового знання, і а кладеного у працях російських учених отця Павла Флоренського, ( '. Ііулгакова, О. Лосєва, М. Бахтіна й інших і прогнозованого ще російським лінгвістом І. Бодуеном де Куртене, який вважав, що «мовні узагальнення охоплюватимуть усе більш широкі кола і все більше поєднуватимуть мовознавство з іншими науками із її. ичологією, з антропологією, із соціологією, з біологією тощо». 11,си принцип було задекларовано під назвою експансіонізму v mu гунах чеських мовознавців Н. Енквіста і Ф. Данеша на Ч Міжнародному лінгвістичному конгресі в Берліні у 1987 р Експансіонізм розглядали щодо лінгвістики тексту. Російська дослідниця І. Арнольд підкреслювала, що «інтеграція наук є доволі характерним явищем нашого часу і поєднує насамперед далекі дисципліни. Давно помічено, що найцікавіші і принципово нові результати отримані насамперед на стиках наук. Комплексний розгляд об’єктів став характерною рисою сучасної науки. Чимало галузей мовознавства перетворилися, за словами української лінгвістки О.Тарасової, на так звані «парасолькові» напрями (um brella discipline), що охоплюють теоретичні розробки ряду галузей і дають змогу їм «профільтрувати свої ключові концепти під єдиним кутом зору, взаємно збагатити й доповнити свої досягнення й дослідницький апарат, здійснюючи тим самим міждисциплінарний підхід до вивчення й осмислення мови й мовлення». Отже, теорія мовної комунікації є мовознавчою дисципліною нового типу, що з метою дослідження власного об’єкта інтегрує відповідні аспекти різних галузей лінгвістики, як-от: теорії мовленнєвих актів, лін гвопрагм ати ки, пар ал ін гвісти ки , лінгвогенристики (лінгвістичної генології), теорії мовленнєвої діяльності та психолінгвістики, дискурсології, лінгвістики тексту, мовленнєзнавства, культури мовлення, лінгвориторики тощо. Дотичними до кола проблем теорії мовної комунікації є різні аспекти лінгвістичної семантики, лінгвосеміотики, стилістики, соціолінгвістики, лінгвокультурологп, етнолінгвістики, когнітивної й комп’ютерної лінгвістики, лінгвосинергетики, лінгвістичної філософії та герменевтики тощо. А ктуальними в теорії м овної ком унікації є концепції нелінгвістичних галузей знань. Л іт ера т уро зна вст во і фольклористика надають цій мовознавчій дисципліні інформацію відносно специфіки художньої комунікації, її культурної зумовленості, історичної основи, впливу самосвідомості, досвіду і світогляду народу на формування літератури, усної народної творчості в їхніх інтертекстуальних та інтерсеміотичних зв’язках. Психологія збагачує теорію мовної комунікації інформацією про психічне підґрунтя механізмів мовлення, психологічні стани й поведінку учасників спілкування, спектр психічних функцій свідомості людини, які беруть участь у комунікативній діяльності й визначають психологічну сумісність партнерів спілкування. Дож проблематика маргінальної галузі на межі мовознавства і психології— психолінгвістики, зокрема, проблеми механізмів породження (продукування) мовлення, його сприйняття та розуміння, онтогенезу мовлення, ментального лексикону та комунікативної компетенції, є надзвичайно вагомою в теорії мовної комунікації, що дає підстави навіть вважати психолінгвістику її складовою або окремим напрямом. Дискурсивна психологія як і іапрям соціальної психології найбільш наближена до дискурсології і вивчає різноманітні дискурсивні практики з метою з’ясування способів формування, корекції та зміни особистості, її думок, емоцій у процесі соціальної взаємодії. Дискурсивна психологія розглядає мовлення як діяльність, орієнтовану на соціальну дію, яка і є психологічним станом людини; а дискурс - як соціальну діяльність в умовах реального світу. Чимало концепцій соціології було інтегровано до дослідження різних аспектів теорії мовної комунікації, оскільки закони розвитку й функціонування соціальних спільнот і груп, теорії соціальних механізмів регулювання суспільних відносин, чинників, що забезпечують соціальний порядок, різні аспекти діяльності соціальних інститутів є значущими для здійснення комунікативної взаємодії, яка підпорядкована діяльності суспільства і спільним колективним діям його членів. Так само і діяльність суспільства, стан рівн оваги в «соціальном у організм і забезпечені комунікативно. Зв’язок теорії мовної комунікації з етнологією й етнографією виявляється в застосуванні під час дослідження різних форм комунікації особливостей етнічної свідомості, її стереотипів, архетипів колективного безсвідомого, побуту й культури народу в різноманітних її виявах. Результати емпіричних досліджень цих дисциплін опрацьовують в аналізі дискурсу, етнографії мовлення, що досліджують вплив культурних і соціальних чинників на процеси мовленнєвого спілкування, зокрема, соціокультурну іумовленість формування комунікативної компетенції, зміни комунікативних ролей, процедур інтерпретації, правил виведення (conversational inferences) тощо. 17 Науковий потенціал культ уро логії надає теорії мовної комунікації практичні результати реконструкції культурного універсуму, картини світу народів, опису культурних настанов, цінностей, норм (традицій, звичаїв, ритуалів й обрядів тощо), адже вони є регулятивними механізмами поведінки людини й людського співіснування у складі етносу або різних культурних груп і впливають на різні форми життєдіяльності, зокрема й на комунікативну діяльність. Сьогодні особливої актуальності набуває зв’язок теорії мовної комунікації з комунікативістикою з огляду на об’єкт вивчення останньої, адже вона спрямована на дослідження різноманітних інформаційних систем, засобів інформаційного зв’язку, руху соціально значущих інформаційних потоків, що підлягають цілеспрямованому породженню й регулюванню і сприяють формуванню соціального досвіду, активізую ть соціум, опосередкую ть орієнтацію людей у систем ній структурі природного та соціального простору. Співвідношення теорії мовної комунікації та риторики залежить від розуміння статусу останньої, адже залежно від дослідницьких настанов риторика постає або як окрема наукова галузь, або як частина літературознавства чи мовознавства, зокрема, в поєднанні зі стилістикою. Загалом правила ораторського мистецтва чи аргументації й переконання вбудовані до законів і правил ефективної мовної комунікації, адже саме давньогрецькі й давньоримські постулати красномовства стали підґрунтям для максим успіш ної комунікативної співпраці, розроблених представником О ксфордської школи л огіч н ої семантики. Грайсом. Дотичні аспекти теорії мовної комунікації та кібернетики перебувають у площині комп’ютерної лінгвістики, спрямованої на розроблення автоматизованих методів зберігання, обробки, переробки й використання лінгвістичних знань та інформації, репрезентованої знаками природної мови. Передача інформації за допомогою кібернетичних систем є різновидом комунікації, тому підкорена певним закономірностям спілкування людей, керована й контрольована ними V сучасній дискурсології, інтегрованої до теорії мовної Комунікації, зважаючи на активізацію досліджень різноманітних і і н ш і дискурсів виникають усе нові й нові міжгалузеві зв’язки і дисциплінами, що вивчають тучи ту сферу спілкування. 11 н 111 і і ь над, аналіз політичного дискурсу неможливий без знань нпніїимої ічної науки, іміджелогії, PR-технологій. Характеристика ю р иди ч ног о дискурсу передбачає звернення ф ахівців із дні ну реології до сфери юриспруденції, різних видів права і т. ін. 4. Дослідницькі принципи теорії м овної комунікації Сучасний парадигмальний простір мовознавства проектує на норію мовної комунікації відповідні дослідницькі принципи, іумовлені загальнокультурним епістемологічним полем, яке передбачає, за словами І. Гасана, не пояснення, а розуміння; нес і руктурацію, а дисперсність (розсіяність елементів); не ііііісспрямованість, а гру; не відчуженість, а співучасть і втягнення; не результата процес. У 1995 р. О. Кубрякова виокремила чотири опальні методологічні принципи сучасного мовознавства: експансіонізм , експланаторність, антропоцентризм і функціоналізм. Сьогодні їхній спектр доповнено низкою інших. Як уже зазначалося, експансіонізм (від лат. expansio - розширення, поширення), пов’язаний із концепцією прагнення до ідеалу цілісного знання, перетворив теорію мовної комунікації на інтегративну програму, якій підпорядковані різні лінгвістичні галузі з метою пояснення всього розмаїття аспектів дослідження комунікативної діяльності. Застосування в теорії м овної ком унікації принципу скспланаторності (від англ. to explain—пояснювати), згідно з яким мовні явища мають бути пояснені на підставі строгої й доказової наукової теорії, передбачає пояснення не абстрактних, а реальних комунікативних процесів на підставі комплексного аналізу всіх чинників і складників комунікацій їхньої взаємної детермінованості у співвідношенні із соціумом, культурою, буттям. Такий аналіз має і рун іуватися на відповідних теоретичних засадах, перевірка яких повинна здійснюватися шляхом усебічного дослідження об’єкта. І Ірипцип експланаторності пов’язаний з експансіонізмом, адже, за словами російського лінгвіста В. Звегінцева, «саме прагнення йти на співробітництво з широким колом наук із метою створення такого інструмента пізнання, який не спромож на надати дослідникові жодна з наук зокрема, але який може бути виробленим у результаті спільних зусиль ряду наук, є одним із головних і глибоко продуманих постулатів пояснювальної лінгвістики». А н троп о центр из м (від гр. апітброз - лю дина) є методологічним принципом, згідно з яким людина розглядається як центр і найвищ а мета світобудови. У лін гвісти ц і він застосовується в дослідж енні мови як продукту лю дської діяльності, призначеного для потреб людини посередника спілкування, засобу зберігання її досвіду, знань, культури. Німецький дослідник В. Інгве зазначав: Коли ми поєднаємо людину та процес спілкування і поставимо їх у центрі нашої уваг ими тим самим одночасно гуманізуємо й соціологізуємо нашу науку та врятуємо її від бездушного вивчення форм і структури мови». Антропоцентризм має індивідуальний і колективний виміри. У теорії мовної комунікації індивідуальний вимір представлений характеристикою конкретного комуніканта, його мети, стратегій і тактик, описом його мовної та комунікативної компетенції. Колективний вимір стосується колективного надбання різних угруповань людей у вигляді культурних маркерів комунікації, норм, конвенцій і правил спілкування й комунікативної поведінки, зразків комунікативних ситуацій, прийнятих у суспільстві, системи мовленнєвих жанрів, кодексу комунікативної взаємодії, тенденцій семіотичного універсуму культури народу й цивілізації тощо. Колективний вимір антропоцентризму мовної комунікації пов’язаний з альтернативним методологічним принципом дискурсоцентризму. З одного боку, людина є творцем мови, одним із регуляторів мовних змін і мовного розвитку, користувачем мови в комунікації; з іншого, мова у вигляді численних дискурсивних практик конструює все розмаїття світів людської життєдіяльності, при цьому спотворюючи реальний світ, і визначає вчинки й оцінки людини та мовної спільноти. Сучасна людина, занурена до мережі масової комунікації й інформаційно-дискурсивного простору соціуму, здатна втратити власну особистість, знівелювати власні оцінки, думки і підкоритися оцінкам, стереотипам, традиціям, міфам панівних комунікативних практик, які, впливаючи на людину, формують її як комуніканта. 20 11| ніш tin і дискурсоцонтризму в класичному мовознавстві мав нищ мічк.ш їмри іму, проголошеного ще В. фон Гумбольдтом. V 11111111 її ч іім< ріііииісі.коїх) філософа й лінгвіста А. Коржибського 11 | її 11 її ш 11 м іт и т и і риіму кваліфікується як потенційна загроза для ІІІІІДИІІИ II І' уі 111 II І І 1111 , оскільки мова, по-перше, викривляє ргііннін її. і міиГніуі власну картину світу, подруге, мова не іімііііііііі і і її їм у станові речей, а є лише його символічною in. ісміїїи, im і кг, мова нездатна надати повну картину реальних иииіц і подій. Застосовуючи принцип карта - не територія», цін і і шик постулює неспроможність мови дати змогу суб’єкту при тупитися в реальному світі. Однак незважаючи нате, що людина, за словами Р. Варта, є псиним чином бранцем мови, яка нав’язує їй свій погляд на світ, ііпктпризацію та концептуалізацію досвіду, людина є й хазяїном мінні, ідлтним керувати нею як засобом впливу на свідомість і нинішику іншої людини, зберігати та збагачувати мову, визначати 11 ні і рими її функціонування тощо. Для мислячої особистості, іипр'їої людини мова є знаряддям самореалізації, існування й ин,иииііння в навколишньому світі. Це свідчить про те, що іііироііоцентризм і дискурсоцентризм однаковою мірою можуть ■ціїпосовуватися як методологічні принципи дослідж ення комунікації. |