мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
невербальні параверб. вербальні те, що сказано написано ідеї та почуття знання культури й дійсності інтерпретаційні текст інтерпретаційна ключі база. Комунікація і спілкування Комунікація нерідко ототожнюється зі спілкуванням, проте у психології та соціології вони не є синонімами. Спілкування як цілеспрямований, соціально зумовлений процес обміну інформацією між людьми в різних сферах їхньої пізнавально- трудової та творчої діяльності, який реалізується переважно за допомогою вербальних засобів, розглядається на трьох рівнях: комунікативному, що враховує кодову систему мови, культурні традиції комунікативної поведінки; інтерактивному, орієнтованому на особистісні характеристики комунікантів, їхні цілі, стратегії, програму адресованості, взаємодію; перцептивному. що полягає у взаємному пізнанні та зближенні людей, формуванні вмінь керування сприйняттям, у відчутті настроїв партнерів, розумінні психологічних ефектів сприйняття, здатності їхньої корекції та зміни тощо. Український лінгвіст Ф. Бацевич трактує спілкування як сукупність зв’язків і взаємодій людей, суспільств, суб’єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, 32 і mi it І цим, ум. навичками та результатами діяльності. І[І І ні.і, U . K . що комунікація - конкретне поняття, яке шип і м ' пише один із тинів спілкування і пов’язане лише і Інформаційним ім’ячком; спілкування ж є більш загальним, ....................... ум і hu по формування й розвитку суспільства». Проте, і пі пишу думну, комунікація також є такою самою умовою. Якщо ................. і її', що комунікацію сьогодні розглядають широко, а її І Н І І І ' І Р Н Н І І М|ШНОНу< не лише мовний код і поведінку, ай особливості ї ї перцепції, терміни «спілкування» і «вербальна момунікпцім» постають як дублети. І*ін іііі і.кий мовознавець Й. Стернін тлумачить спілкування як уі мідомпспиіі, раціонально оформлений, цілеспрямований Інформаційний обмін між людьми, що супроводж ується ІндипІдуйЛИицн іо і пінроімовників, установленням емоційного МіИІйМіу міф ними пі шорої ним зв’язком. Як бачимо, спілкування її нІІІ н фіннім подібне до міжособистісної комунікації-діалогу I III ІІІІ’ІІ її v ) lllOlU І більш вузьким поняттям, окремим випадком иирПшіміоі комунікації. Автор зазначає, що існує чимало явищ, і ......... ііі'іііііиуішнним, але вонине належать до нього,наприклад, мпноної Представники течії конверсаційного аналізу також І н і її її йди и ні» спілкування як обмін / взаємний обмін (exchange / liilm Innige) двох активних учасників, кожен із яких здійснює вибір о ц ни і і кількох альтернативних дій, що приводить до створення і нрии і піших або несприятливих умов їхньої взаємодії. І Іонна протилежність поглядів дослідників на відмінність комунікації та спілкування створює чималі труднощі для іормінологічного розмежування цих понять. Як здається, комунікація є значно ширшим поняттям, ніж спілкування, яке обмежене, по-перше, мовним засобом передачі інформації (кі імунікація може бути й невербальною, подруге, обов’язковістю нмірої ного мовленнєвого контакіу (комунікація також передбачає •порічний рух адресата, однаквін не є обов’язково мовленнєвим), і и і ірітс, на погляд деяких дослідників, соціальною залученістю (тім можливе й міжособистісне побутове спілкування). Отже, і іппкушніия або є діалогічним типом міжособистісної вербальної комунікації, або загалом її еквівалентом. Із розширенням сфери 33 досліджень комунікативної лінгвістики вербальна комунікація і спілкування розглядатимуться на підставі відношення перетину — спілкування як соціально орієнтований, міжособистісний різновид вербальної ком унікації за умови ви зн анн ям ож ливості невербального спілкування як різновиду невербальної комунікативної взаємодії (наприклад, спілкування за допомогою мов програмування). 4. Типи вербальної комунікації Типологія вербальної комунікації та спілкування є досить розгалуженою й має матрицю параметрів класифікації. За способом реп р езен тац ії мовного коду вербальну комунікацію поділяють на усну, письмову та друковану. Останній різновид, виокремлений чеським лінгвістом Й. Вахеком, розглядають також у складі письмової комунікації. Письмова комунікація, на думку дослідників, на відміну від усної, характеризується високим ступенем формальності та плановості, літературної обробленості, більшою дискретністю в часі та просторі процесів продукування повідомлення (тексту) та його сприйняття. Швейцарський мовознавець Ш. Баллі стверджував, що в усному розмовному мовленні наперший план висунуто взаємодію між індивідами й суспільною необхідністю, тоді як письмова комунікація надає більше місця індивідуальному волевиявленню та вибору. Однак у зв’язку з поширенням технічних засобів комунікації, усне спілкування поповнюють нові мовленнєві жанри, тому воно отримує нетрадиційні для нього риси. У науковій літературі подано, приміром, такі ознаки усної комунікації, як синхронність, обмежену доступність, прокурсивність, неструктурованість, однофазність творення. Ці риси притаманні, швидше, усному міжособистісному спілкуванню, технічні ж засоби надають можливість продукування усного повідомлення в запису, з орієнтацією на масового адресата, уможливлюють рекурсивність множинного прослуховування й перезапису текстів, визначають їхню структурованість, унормованість тощо. За способом адресованості виокремлюють аксіальну (від лат. axis - вісь) і ретіальну (від лат. rete - сітка) комунікацію. Перша 34 ч.і| і.ік іеричується адресованістю конкретній особі чи особам, є і опальноюкомунікацією; друга є надперсональною,масовою, І »прихованою на будь-якого адресата. Така диференціація, на нашу думку, має враховувати закладену до будь-якої комунікації парадоксальність поєднання двох типів адресованості. З одного (юку, за словами М. Бахтіна, всіляке висловлення завжди має пдрссата (різного характеру, різних ступенів близькості, конкретності, усвідомленості і т. п, розуміння якого автор мовленнєвого твору очікує й передбачає. Тим самим мова йде про запланованого, гіпотетичного адресата, програма адресованості якого закладена до повідомлення, тексту. З іншого боку, мовець, навіть знаючи співрозмовника, не може адекватно оцінити його комунікативні цілі, фонд знань, стратегічну програму інтерпретації що визначає потенційно закладену до адресованої конкретній особі комунікації надперсональність. За суб’єктно-об’єктним співвідношенням комунікативної взаємодії Е. Атаян розрізняє: 1)акт ивну гетерокомунікаціюяк рефлексивну подвійну автокомунікацію - мовець і адресат є одночасно суб’єктом щодо себе та суб’єктом щодо іншого й об’єктом щодо себе та об’єктом щодо іншого (Б О в, тобто звичайною діалоговою системою) авт окомунікацію (інтрасуб’єктну квазікомунікацію)- суб’єкт одночасно є мовцем та адресатом (внутрішній діалог), тобто є об’єктом щодо себе безпосередньо (8<->); 3) пасивну псевдоадресацію та псевдомовлення (8 —► ) - у першому випадку суб’єкт має ф іктивного адресата, репрезентую чи природну знаковість, у другому суб’єкт є псевдомовцем в акті простих фізичних дій (Е. Атаян зауважує, що фіктивність усувається, оскільки в таких випадках змінюється сам суб’єкт або об’єкт: змінюючи об’єкт, суб’єкт змінюється сам. Чанишева підкреслює у зв’язку з цим, що факт відсутності адресата як такого не перетворю є описову ситуацію на квазімовленнєвий акт, оскільки потребує активної роботи читача); 4) псевдоспілкування(О-О) - контакт об’єктів на кшталт зіткнення більярдних куль) іптраоб’сктну автокомунікацію(0<->) як комунікативне відчуження об’єкта, його самостійне існування без зв’язків, тобто нульовукомунікацію. 35 За параметром кількості учасників розмежовують комунікацію: - внутрішню(розмову із самим собою- мімсособистісну(спілкування двох осіб), - комунікацію м алих груп(розмову 3-5 осіб), - публічну(учасниками є 20-100 осіб), - організаційну(у ній беруть участь понад 100 до 1000 осіб), -м а сову i(більше 1000 учасників). Останній тип комунікації є відкритою, впорядкованою трансляцією соціально значущої інформації, яка підлягає цілеспрямованому продукуванню й регулюванню. За мож ливістю інверсування ком унікативних ролей у вербальній комунікації виокремлюють монолог і діалог / полілог. Монолог(від гр. monos - один, єдиний і logos - слово) є формою мовлення лиш е адресанта, розрахованою на пасивне й опосередковане сприйняття, а не на безпосередню мовленнєву реакцію адресата. Монолог має свого адресата й може бути персональним і надперсональним, однак реакція його слухача не матеріалізується у знаковій формі мови, тому монолог іноді кваліфікують як інтраперсональний мовленнєвий акт. Діалог(від гр. dialogos - розмова, бесіда) є формою комунікації; ситуаційно зумовленим спілкуванням двох або кількох (полілог) осіб, комунікативні ролі яких інверсуються (мовець стає адресатом, а адресат перетворюється на мовця, адресатом якого є перший мовець) за умови визнання учасниками спілкування спільної мети й напрямку комунікації. Через похибку перекладу діалог часто називають спілкуванням двох осіб (пор гр. dia — крізь і di - два, тому полілог є різновидом діалогу. Полілог іноді цілком слушно кваліфікують як комбінацію діалогу з монологом або як кілька діалогових перехрещень (вважається, що оптимальна кількість учасників полілогу має дорівнювати семи, оскільки більша кількість не є контрольованою). За сферою спілкування розрізнюють комунікацію наукову, політичну, релігійну (конфесійну), побутову, ділову, навчальну, спортивну, юридичну, військову, медичну, виховнуй ін. типи. Створення повного переліку сфер спілкування є практично немож ливим, адже йому має передувати повний опис диференційних рис всіх мовленнєвих жанрів відповідної сфери. 36 До того ж сфери спілкування за відповідними ознаками можуть наближатися одна до одної (наприклад, військова і медична, релігійна і навчальна, політична та юридична і т. ін.). Функціональний параметр зумовлює доволі непослідовний поділ вербальної комунікації на ін формат ивн у(передачу інформації"), афективно-оцінну(вираження почуттів, оцінок, емоцій адресантом відносно адресата, рекреативну(спілкування з метою розваги), переконуючу(спрямовану на стимулювання якоїсь дії), рит уальну(соціально усталені комунікативні дії з дотриманням певних норм) і т. ін. Інформативна комунікація за змістом може бути новаційною,яка надає адресатам нові знання; оріснтаційною,що допомагає індивідам орієнтуватися в природі, соціумі та культурі; ст им уляційною ,що діє на мотиваційні настанови людей з метою задоволення їхніх соціальних потреб; і кореляційною, яка уточнює, поновлює і співвідносить різні типи інформації. За способом соціалізації виокремлюють інст ит уційнуй не ін ст и ту ц ій ч у комунікацію: перша реглам ентована відповідними інститутами суспільства, наприклад, владним, правовим, охорони здоров’я, освіти і т. ін., друга залежить від співвідношення особистісних статусів комунікантів і здійснюється в міжособистісно-побутовій сфері людських взаємин. Така диференціація подібна до класифікації спілкування за мірою офіційності або формальності (пор формальней неформальне, о ф іц ій ней н ео ф іц ій не спілкування: перше відбувається у формальних комунікативних ситуаціях інституційного типу й передбачає чіткість ситуаційних ролей, дотримання статусних норм, друге не потребує регламентованості ролей і норм, хоч із такою кваліфікацією можна не погодитися зважаючи нате, що навіть у родині комунікативні ролі є регламентованими і певним чином унормованими). У науковій літературі наявні також диференціації комунікації (спілкування) залежно від форми на закриту,приміром світську, в ід кр и ту i(розмову друзів, д ілови х партн ерів) і м іш ан у (асиметричну, коли один із співрозмовників дотримується правил закритого спілкування, інший - відкритого, приміром, керівник і підлеглий); за параметром вияву особистості - на знеособлене, особистіснета глибокеспілкування: перше позбавляє людину індивідуальності, друге та третє відмінні за глибиною вияву особистості. За тривалістю комунікацію поділяють на постійну, періодичну, короткотривалуй довготривалу. За співвідношенням форми та змісту спілкування може бути прям им (буквальним) і непрям им (натяком, завуальованим висловленням ). Такий поділ дослідники проектую ть на диф еренціацію ком унікації за параметром істи нності й неістинності. Ми виокремлюємо комунікацію адекватно-істинну, що відповідає уявленням комунікантів про стан справ у дійсності і взаєминах людей контрадикторну (мовець говорить неправду, адресат сприймає її як істину); замовчування (інформація не є істинною , оскільки вона не цілком подана адресатові); дешифрування (розкриття брехні адресатом бажання неправди адресат знає істину, але йому вигідно чути брехню конвенційно- неістинну (за домовленістю адресат і мовець оперують неправдою як істиною); шифровано-істинну (адресат і мовець сприймають неістинну інформацію, але їм відомий код перетворення її на істинну) тощо. Польська дослідниця М. Мазур класифікувала комунікацію за типом інформування на) псевдоінформування (деякі повідомлення є спільними щодо кількох кодових ланцюгів; наприклад, надмірна інформація, за якою криється обман) дезінформування (деякі кодові ланцюги є неповними, брехлива пропаганда, брехливі свідчення в судовій справі); 3) параінформування (асоціативні натяки, латентні смисли); 4) метаінформування - обман, мотивовану брехню. Дослідження комунікації з позицій істини / неправди є популярними в германістиці і практично не застосовувалися до слов’янських мов (див. праці Дж. Барнса, С. Бока, Р. Чисхолма, Л. Коулман, П. Кея, А. Людвига, К. Чарльза, І. Світсер, X. Раффа й ін.). Серед останніх вітчизняних праць із цієї проблематики треба відзначити фундаментальне дослідження лінгвальних аспектів неправди як комунікативно-когнітивного утворення харківської лінгвістки О. Морозової, у якому запропоновано фазову модель розвитку ситуації неправди й конфігураційну модель неправдивого висловлення. За параметром належності учасників комунікації до різних культур виокремлю ю ть монокультурну й міжкультурну комунікацію. М іж культурна комунікація, на відміну від м оно культурно ї,є передачею інф орм ації, обміном нею співрозмовників, належних до різних культур. Цей різновид є предметом теорії та практики міжкультурної комунікації - маргінальної галузі мовознавства, спрям ованої на аналіз парам етрів, особливостей міжкультурного спілкування, соціокультурних чинників його оптимізації; на формування практичних навичок і вмінь спілкування із представниками інших культур. Залежно від змісту поняття культура й розрізнення сфер макро- й мікрокультур (субкультур) міжкультурну комунікацію поділяють на такі типи: комунікацію м іж м акрокульт урну (наприклад, між представникам и європейської й латиноамериканської макрокультур і под м іж ет н іч ну спілкування між людьми, що належать до різних етносів і культур контркультурну - комунікацію між представниками материнської й дочірньої культури; і комунікацію м іж соціально, релігійно, територіально, статево, класово однорідними групами в межах одного соціуму(наприклад, спілкування між католиками та православними, жінками й чоловіками, представниками одного регіону й іншого тощо). Одним із найбільш потужних засобів міжетнічної міжкультурної комунікації є переклад. Комунікативна ситуація, комунікативний акт і дискурс Комунікація є процесуальним явищем, а субстанціональний чарактер їй надає поняття комунікативної ситуації. Комунікативна ситуаціяє онтологічною формою організації комунікативного процесу, яка характеризується зам кненістю , цілісністю , і истсмністю , діяльнісною динам ічністю . У терм інах п і н і восинергетики комунікативну ситуацію можна розглядати як іннадну нерівноважну синергетичну систему, що функціонує 39 шляхом взаємодії її складників як окремих систем під впливом зовнішнього середовища. Комунікативна ситуація має власні параметри самоорганізації, які упорядковують нерівноважність її системної організації та протистоять різноманітним деструктивним внутрішнім і зовнішнім чинникам. У теорії м овної ком унікації по-різном у розглядаю ть співвідношення комунікативної ситуації, комунікативного акіу й дискурсу. Російська дослідниця В. Красних зазначає: У сучасному мовознавстві термін «комунікативний акт тлумачать доволі широко від обміну текстами, вимовленими усно або написаними у прийнятій мовній системі, до рольової ситуації, у якій ролі реглам ентовані соціальним і національно-культурним середовищем, що регулює за допомогою мовних і немовних стереотипів ієрархію мотивів і, відповідно, особистісних смислів комунікантів». Комунікативний акт не є тотожним мовленнєвому актові і являє собою процес, знаковим посередником якого є повідомлення текст. На думку В. Красних, комунікативний акт має два плани, два складники: ситуацію як фрагмент об’єктивно існуючої реальності, частиною якої може бути і вербальний акт, і дискурс - вербалізовану мовномисленнєву діяльність, що містить не лише власне лінгвістичні, ай екстралінгвістичні компоненти. У кожному комунікативному акті вона виокремлює: 1) екстралінгвістичний аспект конситуацію - умови спілкування та його учасників; 2) семантичний аспект контекст - імпліцитно чи експліцитно виражені смисли, реальні, що є частиною ситуації, відображені в дискурсі, й актуальні для даного комунікативного акту) когнітивний аспект пресупозицію — зону перетину індивідуальних когнітивних просторів комунікантів разом з уявленнями про конситуацію; 4 ) власне лін гвістичний аспект мовлення - продукт безпосереднього продукування мовлення комунікантами. Такої самої думки дотримується і Ф. Бацевич. Однак комунікативний акт як процесуальний складник В. Красних образно називає комунікативний акт дійством, що відбувається в певний моменту певному місці) не може містити 40 предметне підґрунтя спілкування — конситуацію. Стосовно «ілучення до акту дискурсу, треба вказати на багатозначність цього терміна в науковій літературі, а його тлумачення у книзі В. Красних як вербалізованої діяльності аж ніяк не співвідносне зі складником цієї діяльності - конситуацією. Розглядаючи надалі частину конситуації у вигляді вербального акту, дослідниця сама собі суперечить. На нашу думку, комунікативна ситуація організована саме на підставі діяльнісного процесу комунікативної взаєм одії — комунікативного акту, тому вона ширша за нього і містить разом із вербальним повідомленням (текстом) інші складники (комунікантів із фондом їхніх мовних й екстралінгвальних знань, умови спілкування, повідомлення тощо). Отже, комунікативний акт можна розглядати як комунікативну взаємодію учасників комунікативної ситуації. Не випадково Ф. Бацевич цілком слушно кваліфікує комунікативний акт як процес й ототожнює його з інтеракцією і трансакцією одночасно, посередником яких є повідомлення. Щоправда, результатом цього процесу дослідник вважає дискурс. Співвідношення комунікативної ситуації з дискурсом залежить від тлумачення останнього. У сучасній дискурсології можна виокремити чотири головних значення дискурсу. Дискурс (від фр. ііізсоигв - мовлення, у лат. сіі.ясигьиї - блукати, розгалуження, розростання, коловорот) визначають як) зв’язний тексту контексті численних супровідних фонових чинників - онтологічних, соціокультурних, психологічних тощо; текст, занурений у життя; 2) зам кнену цілісну комунікативну ситуацію (подію ), складниками якої є комуніканти й повідомлення (текст) як знаковий посередник, зумовлену різними чинниками (соціальними, культурними, етнічними і т. ін.), що опосередкують передачу інформації, обмін нею і комунікативний вплив; 3) стиль, підмова мовленнєвого спілкування; 4) зразок мовленнєвої поведінки в певній соціальній сфері, що має відповідний набір змінних. У нетермінологічних значеннях дискурс уживають як дублет сфери спілкування (політичний, релігійний, медичний, спортивний 41 дискурс, кіиодискурс тощо), мовленнєвої практики певного напряму худож ньої літератури (наприклад, дискурс постмодернізму, романтизму тощо). Дискурс в широкому розумінні розглядають за традицією і як мовлення. У сучасній теорії комунікації й дискурсології термін дискурс уживають в різних значеннях. Вісім дефініцій дискурсу подає ш вейцарський дослідник П. Серіо, посилаючись на книгу французького вченого ДМ ангіно: 1) еквівалент поняття «мовлення», тобто буць-яке конкретне висловлення; 2) одиниця за розмірами більша, ніж фраза 3) вплив висловлення на його одержувача з урахуванням ситуації; 4) бесіда як головний тип висловлення; 5) мовлення з позиції мовця на противагу оповіді, яка не враховує такої позиції; 6) уживання одиниць мови, їхня мовленнєва актуалізація; 7) соціально чи ідеологічно обмежений тип висловлень, характерний для певного виду соціуму; 8) теоретичний конструкт, призначений для дослідж ень продукування тексту. Російський лінгвіст М. Макаров виокремлює три типи координат з ’ясування сутності дискурсу із боку формальної інтерпретації дискурс - це утворення більш високого рівня, ніж речення; із боку функціональної інтерпретації дискурс - це вживання мови у всіх її різновидах; із боку ситуаційної інтерпретації— це втілення засобів мови в оточенні соціальних, психологічних і культурних обставин спілкування особистостей. Дискурс як явище комунікації розглядався і філософами. Німецький філософ і соціолог Ю. Хабермас розумів його як тип мовної комунікації, що передбачає раціональне критичне осмислення цінностей, норм, правил соціального життя з єдиною метою - досягнення взаємного розуміння та регуманізації суспільства. Таке тлумачення узгоджене з теорією комунікативної дії цього дослідника, згідно з якою взаємодія у процесі комунікації має бути не суб’єктно-об’єктною, а суб’єктно-суб’єктною, вільною від примусу, спрямованою на взаємне формування самототожності й затвердження ідеї взаємної згоди. Уведення до обігу мовознавства терміна дискурс належить американському лінгвісту-дескриптивісту 3. Харрису, який урна підставі впровадженого ним дистрибутивного аналізу здійснив спробу представити значення мовних одиниць як функцію 42 дистрибуції, а дискурс розглядав як одну зі сторін дистрибуції на базі еквівалентності між фразами й ланцюжками фраз як висловлення, надфразну єдність у контексті інших одиниць і пов’язаної з ними ситуації. Таке трактування визначило первинне спрямування аналізу дискурсу на дослідження послідовності речень, трансфрастичних одиниць, ланцюжків фраз в аспекті їхньої «семантичної дистрибуції Американська дослідниця Д. Шиффрин вважає тлумачення дискурсу як «мови понад рівнем речення або сиолуки» першим підходом до визначення цього терміна. Російський лінгвіст В. Дем’янков характеризував підхід 3. Харриса як формалістичний, підкресливши, що прийоми 3. Харриса націлені на виріш ення двох взаєм оп о в’язан их проблема) поширення методів дескриптивної лінгвістики за межі окремо взятого речення; б) співвідношення культури й мови, тобто мовленнєвої й немовленнєвої поведінки. Формалістичний підхід 3. Харриса згодом був доповнений смисловим (пор. дефініцію В. Звегінцева: дискурс - це два або кілька речень, що перебувають у смисловому зв’язку). У лінгвістиці тексту х р. р. терміни дискурс і текст звичайно ототожнювали, що пояснювалося відсутністю в деяких < вропейських мовах слова, відповідного франко-англійському дискурс, яке в цих мовах замінювали терміном текст. Отже, .шаліз дискурсу збігався зі структуралістськи орієнтованими граматикою тексту, лінгвістикою зв’язного тексту (В. Дресслер, II. Сьюрен, С. Шмідт, Р. Гарвег, Р. Богранд, О. Москальська, І. Беллерт, Ф. Данеш та ін.). Дискурс розглядали й на підставі тексту нк тексту контексті різних фонових чинників, занурений у життя; м к вербальне представлення комунікативної події (Дж. Браун, Дж. Юл, Н. Арутюнова й ін.). У словнику термінів лінгвістики і сксту Т. Ніколаєвоїтермін дискурс має такі версії: зв’язний текст уч по-розмовна форма тексту діалог; група висловлень, пов’язаних м і к собою за змістом; мовленнєвий витвір як даність - письмовий І її усний. X. Відовсон визначає дискурс як текст плюс ситуацію». І Штерн в українському енциклопедичному словнику 1998 р. і икож дотримується ключового слова текст, визначивши дискурс и к ін’ячний тексту контексті багатьох конститутивних і фонових чиїїників - соціокультурних, психологічних і т. ін. 43 Із метою усунення термінологічного збігу текст і дискурс інколи розмежовували на підставі способу знакової репрезентації- як письмовий текст і усний дискурс (І. Гальперін, О. Москальська, 3. Тураєва, М. Култард). Однак, як зауважує М. Макаров, такий підхід просто не спрацьовує в ряді випадків, наприклад, доповідь можна розглядати одночасно і як письмовий текст, і як публічний виступ, тобто комунікативну подію. У сучасній дискурсології й комунікативному напрямі лінгвістики тексту дискурс прикладають як до письмових, так і усних текстів, дискурсивному аналізові підлягають навіть давні тексти. У 80-ті р. р. із метою розмежування тексту й дискурсу використовували розрізнення аспектів: мовного та соціального, статичного та динамічного відповідно. Цьому посприяли концепції, по-перше, Е. Бенвеніста, який вважав дискурс мовленням, невіддільним від мовця, протиставляв процес системі (пор разом із реченням ми залишаємо сферу мови як системи знаків і вступаємо до іншого світу, світу мови як знаряддя спілкування, вираженням якого є дискурс подруге, голландського лінгвіста Т. ван Дейка, який розглядав текст як статичний об’єкт, а дискурс - як комунікативну подію, спосіб актуалізації тексту в певних ментальних і прагматичних умовах; і, по-третє, американського дескриптивіста К. Пайка, який розробив дистрибутивно- таксономічну модель мовленнєвої поведінки, найвищим рівнем якої вважав комплексні мовленнєві структури, а дискурс кваліфікував як результат процесу взаємодії в соціокультурному аспекті. Т. ван Дейк наголошував на тому, що дискурсу широкому розумінні слова є складною єдністю мовної форми, значення й дії, яка найкращим чином могла б бути охарактеризована за допомогою поняття комунікативної події або комунікативного акту. Мовець і слухач, їхні особистісні й соціальні характеристики, інші аспекти соціальної ситуації, безсумнівно, відносяться до такої події. Під впливом теорії мовленнєвих актів, лінгвопрагматики, когнітивної лінгвістики аналіз дискурсу отримав функціональне спрямування, а дискурс почали розглядати як комунікативну подію, ситуацію, що інтегрує текст з іншими її складниками, зокрема, екстралінгвальними, соціальними й референційними чинниками 44 (обставинами, часом, простором комунікації), когнітивними та психологічними чинниками, які опосередкують взаємодію учас ників спілкування, їхні мотиви, цілі та стратегії. Дж. Ліч уводить ще і складник повідомлення: текст реалізується в повідомленні, за допомогою якого здійснюється дискурс. У такому розумінні (наведеному вище другому значенні) дискурс отримав подійно-сшуативне тлумачення, розширивши власну структуру за рахунок суб’єкта комунікації, адресата, моменту висловлення і певного місця висловлення. Російський мовознавець А. Кібрик трактує дискурс як комунікативну ситуацію, що включає свідомість комунікантів (партнерів спілкування) і текст, що створюється у процесі спілкування. Український мовознавець І. ГІочепцов (мол) уподібнює розбіжність між текстом і дискурсом різниці між реченням і висловленням: висловлення поєднує саме речення із соціальним контекстом його використання, такі самі відношення повторюються на вищому рівні в тексті та дискурсі. Д. Ш иффрин пропонує визначати дискурс як інтегративно контекстуалізовані висловлення, усні й письмові. Дискурсу навіть надано статусу категорії природного мовлення, матеріалізованого у вигляді усного чи письмового мовленнєвого твору, відносно »авершеного в смисловому чи структурному сенсі, довжина якого потенційно варіативна: від висловлення до цілісного тексту. Ототожнення дискурсу в цьому значенні з комунікативною ситуацією в системній організації всіх її складників визначає спроби встановлення його істотних визначальних рис. Г. Почепцов паї олошує, що дискурс має відповідати нормам мовної ситуації, комунікативної ситуації й соціальної ситуації. Г. Кук виокремлює і ри контексти дискурсу текстуальний, соціальний і психологічний. З огляду на підґрунтя виникнення терміна першою рисою дискурсу вважають контекст уальніст ь що розглядається II Дем’янковим як сукупність викладених подій, їхніх учасників, перформативної інформації й не подій, тобто обставин, що > умроводжуюгь події; тла, яке їх пояснює; оцінок учасників подій, І її форм ації, що співвідн осить дискурс із подіями. Кіітекстуальність визначена не стільки послідовністю речень, і кіім.ки спільним для мовця й інтерпретатора світом. 45 Другу рису дискурсу- його особистісність - кваліфікують як двобічну, зумовлену спільним для адресанта й адресата фондом знань і взаємодією їхньої індивідуальної свідомості. П. Серіо вважає суб’єкт висловлення, який набуває чинності лише в акті висловлення, категорією дискурсу, реальністю мовлення. У дискурсі комунікант репрезентує себе як особистість, власну свідомість і світогляд (такий аспект особистісності розробляє сучасна дискурсивна психологія). Третьою рисою є процесуальніст ьдискурсу, закладена у спільній діяльності комунікантів, що розробляють його структуру, в поєднанні фаз продукування (породж ення) повідомлення адресантом та його рецепції адресатом. У сучасній дискурсивній психології наголошується на діяльнісності дискурсу як процесу: дискурсом називають соціальну діяльність в умовах реального світу (Д. Едвардс, Дж. Поттер, М. Везерел). За словами Дж. Сьорля, діяльнісність дискурсу визначає його динамічність та континуальність. Дискурс характеризується телеологічністю(четверта риса) як ситуація соціокультурної взаємодії: від співвідношення цілей комунікантів залежить тип комунікативної взаємодії, перебіг комунікативного акіу. Т. ван Дейк вважав характерними рисами такої ситуації інтереси, цілі та стилі. П ’ята риса дискурсу - це зам кненіст ьйого структури, поєднану з відкритістю текстової інформації. Замкненість дискурсу полягає в перетворенні ситуації на інший дискурс за умови розриву комунікативної ситуації сторонньою особою, яка переформатує взаєм одію , цілі, стратегії, або за умови зміни обставин комунікативного акту. Інші риси дискурсу випливають із його розгляду як синергетичної системи, що має ознаки непінійності, перівноважності, здатності до самоорганізації, діалогічності. Третє значення дискурсу запропоноване російським лінгвістом Ю. Степановим, який на підставі праці франко-швейцарського дослідника П. Серіо роз’яснює його трактовку дискурсу як особливого використання мови для вираження особливої ментальності, у даному випадку також особливої ідеології; особливе використання зумовлює активізацію деяких рис мови і насамкінець, особливої граматики й особливих правил лексики. Ю. Степанов вважає, що дискурс не може ототожнюватися зі стилем — дискурс є деякою підмовою в мові, можливим альтернативним світом у світі мови. Цена його думку, змінює вихідну тезу про мову як систему на положення про мову як систему різних систем. За дискурсом стоїть особливий світ, за яким постає особлива граматика, особливий лексикон, особливі правила слововживання, особлива семантика, а також власний ідеальний адресат, що являє собою, за словами П. Серіо, конститутивну рису дискурсу. Таке розуміння виходить із розробок проблеми мови та влади, політичного дискурсу на засадах конструктивізму, який трактує людину як насамперед інтерпретуючу істоту. Дійсність конструюється соціально, у процесі свого генезису поєднуючи інтерпретаційну активність індивіда з історично сформованими контекстами й динамікою соціуму. За словами М. Макарова, у процесі соціалізації індивід засвоює наявний у даному соціумі універсум спільних смислів, починає власну інтерпретаційну діяльність й адаптується до соціальної дійсності зовнішнього світу. Соціальні практики зумовлюють і творять дискурсивні практики. І Іід впливом панівної ідеології формується панівний дискурс, що впливає на інтерпретацію індивідів. Четверте значення дискурсу пов’язане з розробленням проблеми дискурсивних інваріантів. Дискурс трактують як комунікативно-прагматичний зразок мовленнєвої поведінки, що здійснюється в певній соціальній сфері й має відповідний набір змінних: соціальних норм, відношень, ролей, конвенцій, показників штерактивності. Таке саме розуміння дискурсу використовують представники функціональної прагматики, німецькі дослідники й. Ребайн, К. Еліх. Головними ознаками дискурсу в цьому розумінні є регулярність співприсутності мовця та слухача, їхньої пі гсракції, стандартність певних канонів: жанрових, інтерактив них, структурних, інтенційно-прагматичних. Це значення дискурсу м сучасній теорії мовної комунікації дотичне проблематиці і п і і ногенристики, яка описує такі зразки як мовленнєві жанри, або жанри дискурсу |