мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
перформативного речення (від англ. perform - виконувати, робити, здійснювати), тобто висловлення у процесі здійснення мовленнєвої дії, що вводить істинну пропозицію, яка відповідає діям і нам ірам мовця. Д ослідник по в ’язував перформативне речення з іллокуцією мовленнєвого акту - метою, наміром мовця стосовно дій адресата. Подібні думки висловлювали філософ Д. Юм і лінгвіст Е. Бенвеніст. Перформативні речення кваліфікували як автореферентні, оскільки вони вказують на процес, що визначає тип м овленнєвого акту. Д етальну класифікацію перформативів розробив Ю. Апресян. Російський л ін гвіст В. Богданов виокрем ив кілька характеристик перформативних висловлень: 1) рівнозначність дії, позначеній перформативом; 2) неможливість прикладання до перформативів критерію істинності / неістинності, оскільки такі висловлення є істинними; 3) автореферентність як відсилку висловлення до себе самого) збіг часу перформативу з моментом висловлювання; 5) компетентність як наявність повноважень у мовця; 6) лексичну та граматичну репрезентацію (перформатив виражений дієсловом теперішнього часу першої особи однини з актантом, вербалізованим займенником першої особи однини або імплікованим). Перформативні речення також можуть бути експліцитними Я обіщю; Я іменую, Я наказую і под) й імпліцитними у випадках, коли автор передає свої наміри дії лише реченням цієї дії Пиши тобто Я наказую тобі писати). Саме тому американський генеративіст Дж. Росс увів перформатив до глибинної синтаксичної структури. У своїй перформативній гіпотезі він зазначав, щобуць- яке речення містить перформативну формулу відповідно до власної комунікативної мети (питання, оповіді тощо). Перформативи ґрунтуються на соціально-інституційних домовленостях і нормах. Якщо дія, позначена перформативом не виправдовується, то такий мовленнєвий акт треба називати неуспішним. Перформатив забезпечує успішність мовленнєвого акту, коли він відповідає 60 конвенційним умовам успішності: соціальним ролям комунікантів, передбачуваності їхньої поведінки, оптимальності місця й часу спілкування тощо. У своєму розгляді неуспішності мовленнєвих актів Дж. Росс ґрунтувався на ідеї комунікативних невдач, висунутій Дж. Остіном. П ерформат ивні (комунікативні) невдачі є випадками мовленнєвих актів, коли зміст комунікативної спрямованості перформативного висловлення, що позначає намір мовця відносно адресата, не відповідає очікуваним діям адресата, у результаті чого його реакція є неадекватною. Дж. Остін виокремив два типи невдач: осічку (misfire) як порушення процедурних дій і зловживання (abuse) - невдачі, зумовлені нещирістю співрозмовників. Російські лінгвісти О. Єрмакова й О. Земська запропонували класифікацію комунікативних невдач, параметром якої є причини, що їх породжують. Це невдачі, спричинені: 1) устроєм мови (наприклад, неоднозначністю мовних одиниць); 2) розбіжностями комунікантів (психічною , фізичною , інтелектуальною, соціальною невідповідністю тощо); 3) прагматичними чинниками (несумісністю кодів мовлення). Поняття перформативних невдач проектується в розроблення сучасною теорією мовної комунікації проблем комунікативного шуму й девіацій у мовленні. Незважаючи на дальші перспективи розвитку концепції Дж. Остіна, його послідовники виокремлювали низку її недоліків, як-от: нерозробленість перлокутивного складника мовленнєвого акту ототожнення іллокутивного та мовленнєвого акту орієнтацію лишена іллокуцію, перлокуція ж передбачала тільки позитивний результат, тобто досягнення мети мовця, що часто не відповідало реальності. Дослідники вважали перлокуцію «ахіллесовою пятою теорії мовленнєвих актів. Наводячи слова М. Браунрога про те, що «класики обійшлись із перлокуцією, як із падчеркою», українська лінгвістка JI. Безугла цілком слушно зауважила: «Ще на початку так званого прагматичного буму в лінгвістиці дослідниками неодноразово відзначалася неоднозначність трактування перлокутивного акіу Дж. Остіном. Неясність цього питання зумовила гостру полеміку, що продовжується й до сьогодні». М. Нікітін також підкреслював, що у традиційній версії теорії мовленнєвих актів залишається зіяння: концепція не охопила мовленнєві інтенції мовця в повному обсязі, а саме, в тій частині, де 1) вони не вичерпуються й не збігаються з інтенцією його висловлень, і 2) де реальні результати мовлення (перлокутивний ефект) розходяться з інтенційно-мовленнєвими очікуваннями мовця. Певні недоліки концепції Дж. Остіна намагалися усунути його послідовники. Англійський логік П. Стросон у праці «Наміри й конвенція в мовленнєвих актах (1964 р) критично оцінив положення Дж. Остіна про конвенційність іллокутивного акту, протиставивши їй загальну конвенцію будь-якого мовленнєвого акту. Намір він розглядав як складний, виокремивши намір, спрямований на впізнання реципієнта, й намір мовця викликати в адресата певну реакцію . Д ослідник сп іввідн іс намір із суб’єктивним значенням X. Грайса, а реакцію (response) вважав більш зручним терміном порівняно з перлокутивним ефектом Дж. Остіна, завжди відповідним інтенції мовця як досягнення його мети. Це положення стало підґрунтям розмежування в сучасній теорії мовленнєвих актів двох тлумачень перлокутивного ефекту (впливу): як очікуваного мовцем результату здійснення власного наміру і як досягнення будь-якого результату мовленнєвого аюу, - що зумовило новий рівень усвідомлення мовленнєвого акту не лише як спрямованої передачі інформації пасивному адресатові, а і як знаряддя керування діяльністю активного співрозмовника. Зважаючи на це в мовленнєвому акті можуть бути виділені іллокутивний і перлокутивний акти: перший утілює намір, другий - можливість впливу. Однак можливість неуспішності перлокутивного акту визнають не всі дослідники. JI. Безугла, приміром, підкреслює, що у випадку неуспішності іллокутивних сил ми говоримо про перлокутивну спробу, яка, однак, входить у перлокутивне значення з огляду на свою інтенційність. У сучасній теорії мовленнєвих актів переважно використовують більш широке розуміння перлокутивного ефекту як будь-якої реакц ії адресата. Так, А. Портер характеризує іронічний мовленнєвий акт як такий, що досягає перлокутивного ефекту 62 шляхом іллокутивного провалу. Таке подвійне тлумачення перлокуції пояснюється непослідовністю теорії Дж. Остіна, який оперував мовленнєвими актами, результати яких були лише успішними і відповідали іллокутивному намірові мовця. Залежно від способу впливу на адресата перлокутивний ефект також розглядають подвійно: або як зміну психічного стану адресата, або як зміну в свідомості й поведінці відповідно до іллокуції чи незалежно від неї. З огляду на останнє положення Л. Безугла виокремлює ще один дискусійний аспект перлокуції - її визначеність / невизначеність інтенцією. Дослідниця тракіує перлокутивний акт як інгендований вплив мовця на думки, почуття й дії адресата або третьої особи на підставі локутивного або іллокутивного актів. Вона вважає, що провідним критерієм наявності в акті перлокутивного значення є інтенційність впливу. Якщо вплив входить до інтенції мовця як перлокутивна ціль, томи говоримо про перлокутивне значення. Якщо вплив має місце незалеж но від ін тен ц ії мовця, то його кваліфікую ть як перлокутивний наслідок (perlocutionary sequel) - термін, уведений Дж. Сьорлем. Концепцію Дж. Остіна розвинув й американський логік Дж. Сьорль. У книзі «Мовленнєві акти» 1969 р. він розрізнив у складі мовленнєвого акту вимову, пропозицію, яка здійснює референцію та предикацію й описується на підставі глибинних структура також іллокуцію, усунувши перлокуцію за межі мовлення. Не випадково, у дальших розробках теорії мовленнєвих актів деякі дослідники відносили перлокутивний акт і значення до сфери психології. Дж. Сьорль відмежував перлокуцію від перлокутивних наслідків: перлокуція, на його думку, входить до інтенції мовця як перлокутивна ціль, а перлокутивний наслідок не залежить від інтенції. Він висунув перспективні ідеїіллокутивної сили (force) як функції акіу й пов’язаного з нею поділу прямих і непрямих мовленнєвих актів. У 1992 р. Дж. Сьорль висловив сумніви щодо можливості застосування теорії мовленнєвих актів до аналізу розм ови, яка, на його думку, має якусь іншу структуризацію, що стало першим кроком до теорії дискурсу. Уведення ним двох нових категорій: фону як ситуативного контексту й колективної інтенційності - ще більше наблизило його концепцію до дискурсології. У 80-ті р. р. теорія мовленнєвих актів набуває нових дослідницьких орієнтирів і намагається усунути недоліки й неясності концепції її фундаторів. Не заперечуючи значущості теорії мовленнєвих актів, В. Дем’янков наголошував на її пунктирному характерові й підкреслював, що у сучасній зарубіжній лінгвістиці про теорію мовленнєвих актів поки ще зарано говорити як про завершену наукову концепцію». Лінгвісти відмічають недостатність теорії мовленнєвих актів як базисного концептуального апарату для побудови прагматичної теорії вербального спілкування, пояснюючи це, по-перше, неможливістю завжди співвідносити мовленнєвий акт лише з одним його типом, оскільки навіть у тривіальній бесіді в тому самому висловленні мовці часто суміщають одночасно кілька дій; подруге, звуженням діапазону умов висловлення за допомогою інвентарю перформативних речень; по-третє, відсутністю аналізу саме взаємодії комунікантів за умови абсолютизації інтенційної позиції мовця; по-четверте, статичністю загального підходу теорії мовленнєвих актів, ігноруванням динамічної та стратегічної природи живого мовлення, його внутрішньої логіки розвитку тощо. Теорія мовленнєвих актів наприкінці х років отримує прагматичну орієнтацію і характеризується увагою до обох аспектів мовленнєвого акту - іллокуції й перлокуції. Український лінгвіст О.Г. Почепцов розглядав їхнє співвідношення у вигляді схеми. Схема представляє невіддільність іллокутивного й перлокутивного актів; «перлокутивний акт, на відміну від іллокутивного акту, пов’язаний непросто з локутивним актом, аз локутивно-іплокутивним гіперактом». Крім того, розмежування перлокутивного акту як мовленнєвого впливу на об ’єкт і перлокутивного ефекту як досяг нення іллокутивною силою успіху дає змогу розглядати неуспішні акти з позицій адресанта, що отримало подальший розвиток у лінгвопрагматиці. 64 Протягом останніх десятиліть теорія мовленнєвих актів накопичила значний теоретичний потенціал, який застосовується в лінгвопрагматиці і теорії мовної комунікації. Головними її напрямами є опис успішності / неуспішності, конвенційності / неконвенційності, інтенційної визначеності / невизначеності мовленнєвих актів, спроби їхньої класифікації, дослідження складних і складених актів, аналіз засобів локуції різних типів актів, їхньої психолінгвістичної природи, багатошарової природи перлокуції і т. ін. 2. Проблема класифікації мовленнєвих актів Р озробники теор ії м овленнєвих актів запропонували різноманітні класифікації актів мовлення. Дж. Остін розмежував 5 класів мовленнєвих актів за іллокутивною складовою: 1) вердиктиви - акти винесення вироку, постановки діагнозу, думки, оцінки, схвалення; 2) екзерситиви (англ. exercise - здійснювати, використовувати, виявляти) - акти наказу, примусу, попередження, поради, заборони, призначення; 3) комісиви (англ. commitment - зобов’язання) - акти обіцянки; 4) бехабітиви (англ. behave - поводитися і habit - звичка) - акти вибачення, схвалення, подяки, побажання, співчуття, лайки, привітання; 5) експозитиви (англ. exposition - тлумачення, пояснення, опис, показ) - акти ролі висловлення мовця в розмові: доведення, підтвердження запитання, свідчення, інформування тощо Я доводжу, визнаю, відповідаю, припускаю). Запропонована класифікація була непослідовною й дифузною, не враховувала різницю перформативних компонентів висловлень у межах одного типу мовленнєвого акту. Американський логік Дж. Сьорль у книзі «Мовленнєві акти» 1969 р. критично оцінив запропоновану Дж. Остіном класифікацію і запропонував власний поділ актів залежно від іллокутивної мети, напрямів пристосування, виражених психологічним станом мовця на 1) репрезентативи, або асертиви — зобов’язують мовця відповідати за істинність висловлення, констатувати події (хвалитися, скаржитися, констатувати, прогнозувати); 2) директиви - акти спонукання, наказу, прохання, поради, запрош ення ( наказувати, просити, молити, радити, запрошувати)-, 3) комісиви - зобов’язують мовця виконати обіцянку; 4) експресиви - передають психологічний, емоційний стан мовця згідно з етикетом (співчуття, вітання, вибачення); 5) декларативи - установлю ю ть відп овідність між пропозиційним змістом висловлення й реальністю, регламентовану соціальними конвенціями (призначення на посаду, присвоєння імен, звань, винесення вироку тощо). Дж. Сьорль висунув перспективну ідею прямих і непрямих мовленнєвих актів, визначивши другі як такі, іллокутивний тип яких не збігається з іллокутивною силою мовець передає інший зміст, ніж той, який він реально позначає. Й. Мейбауер слідом за Дж. Сьорлем підкреслює, що прямі мовленнєві акти передають дослівну семантику, а непрямі - недослівний зміст, який не збігається за іллокутивним типом з іллокутивною інтенцією. Непрямі мовленнєві акти ґрунтуються на правилі імплікації: експліцитно передається один зміст, а імпліцитно закладається інший. Саме тому дослідники розрізнюють іллокутивну силу (намір, інтенцію) та іллокутивний мовленнєвий акт як іллокуцію самого акту. Наприклад, Я б на твоєму місці зробив би це (іллокутивна сила - директив, іллокутивний акт - репрезентатив). Адресат переосмислює або іллокутивну силу, або пропозиційний компонент, або обидва одночасно. М. Нікітін в описі прагмасемантичної природи непрямого мовленнєвого акту демонструє розбіжність експліцитних й імпліцитних інтенцій як невідповідність іллокутивних сил та іллокутивного акіу. Дослідник підкреслює, що імпліцитні інтенцїї мовець будує на грі, взаємодії експліцитної інтенції зі змістовим тлом мовлення. Він звертається до причин такої гри, що являє собою лише один мовленнєвий акт непрямого способу реалізації, і виокремлює дві іллокутивні сили: спрямовану на непрямий спосіб 66 представлення змісту та силу, що формує зміст, тобто силу вербалізації й силу смислопородження. Інший аспект непрямого акту закладений, на думку деяких дослідників, у явищі суміщення різних типів мовленнєвих актів із позицій кількох слухачів, у тому числі сторонніх учасників спілкування. Такий підхід полягає в тому, що для кожного з учасників іллокутивний тип висловлення може бути різним, але мати лише одну іллокутивну силу. Г. Кларк і Т. Карлсон наводять приклад репліки Отелло Дездемоні у присутності Ягой Родриго: Підемо, Дездем оно Цей акт для сторонніх учасників є інформативом, хоч для Дездемони це висловлення є проханням. Окреслений аспект аналізу мовленнєвих актів є надзвичайно перспективним, оскільки інтенція мовця не завжди спрямована лишена безпосереднього адресата, ай на всіх присутніх. Нерідко акти, що адресовані нібито одному адресатові, спрямовані на іншого, мовби стороннього слухача (наприклад, в ресторані жінка у присутності офіціанта звертається до свого супутника: Сюди б солі, однак принести сіль повинен офіціант). Класифікація мовленнєвих актів залишається однією з головних проблем сучасної теорії мовленнєвих актів: уточнюються класифікації фундаторів цієї теорії і створюються нові на підставі параметрів перформативності, психологічного стану мовця, постактової інтенції, статусів мовця і його партнера, імпліцитності і т. ін. (Д. Вундерліх, Дж. Ліч, Т. Баллмер, В. Бренненштуль, Д. Вандервекен, Дж. Версурен, М. Бірвиш, Ж. Фоконьє, Ф. Реканаті, Ф. Кифер, В. Мотч, 3. Вендлер, А. Вежбицька, Г. Почепцов, В. Богданов, Ю. Апресян, М. Гловинська й ін.). Т. Баллмер і В. Бренненштуль поділяють мовленнєві акти за спрямуванням впливу на) зміни у фізичному контексті (казати, писати, побажати, планувати), 2) зміни в ментальному контексті (повідомляти, підкреслювати, проклинати, наказувати, нагадувати), 3) зміни соціальних станів (призначати, звільняти, дякувати, хвалити), 4) зміни мовного контексту (перекладати, реферувати, називати, вказувати, переривати, визначати, інтерпретувати). 67 У праці К. Баха та Р. Харніша представлено розмежування інституційних і неінституційних мовленнєвих актів. Ю. Апресян подає детальну класифікацію перформативів, виокремивши такі: 1) спеціалізовані повідомлення та твердження (повідомляти, переконувати, заявляти, зауваж увати, нагадувати, підкреслювати, доповідати), 2) зізнання (зізнаватися, каятися), 3) обіцянки (обіцяти, присягати, гарантувати), 4) пропозиції та поради (пропонувати, рекомендувати, радити, закликати до) прохання (просити, благати, молити), 6) заборони й дозволи (забороняти; дозволяти, санкціонувати), 7) вимоги й накази (наказувати, вимагати, наполягати), 8) попередження та пророкування {попереджати, застерігати, пророкувати), 9) згоди й заперечення {визнавати, підтверджувати, погоджуватися, заперечувати, опротестовувати), 10) схвалення {схвалювати, благословляти), 11) осуди {засуджувати, проклинати), 12) прощення {прощати, вибачати, виправдовувати), 13) риіуалізовані акти {дякувати, вітати, прощатися, бажати успіху), 14) іменування та призначення {називати, іменувати, призначати), 15) акти відчуження, відм іни, відмови |