мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
{денонсувати, відмовлятися, відміняти, брати слова назад тощо. Цю класифікацію можна застосувати й щодо мовленнєвих актів. Оригінальною є класифікація мовленнєвих актів російського лінгвіста В. Карасика (поділ на 1) статусно-марковані із заданою позицією (статусно-фіксовані) і позицією, що залежить від ситуації (статусно-лабільні); і 2) статусно нейтральні, що не залежать від статусів комунікантів). У вітчизняних лінгвістичних студіях найбільш визнаною є класифікація Г. Почепцова - засновника Київської прагмалінгвістичної школи (дослідник виокремив констатив як твердження факту, стану речей промісив як обіцянку, менасив як загрозу, директив як наказ (ін’юнктив) або прохання 68 (реквестив), квеситив як питання і т. ін.). Непрямі мовленнєві акти він розглядав як прагматичне транспонування речень. Наприклад, вживання констативу з реквестивною іллокутивною силою. На нашу думку, ро зв ’язання проблеми класи ф ікац ії мовленнєвих актів потребує, по-перше, залучення корпусного аналізу живого мовлення та текстів із метою доповнення списку мовленнєвих актів; подруге, встановлення матриці параметрів класифікації, за якою треба описати можливі ознаки кожного акіу; по-третє, диференціації типів актів у наявних класифікаціях, оскільки до одного типу потрапляють акти різної іплокутивної спрямованості. 3. Одиниці діалогічного спілкування: комунікативний хід, репліковий крок, секвенція, ад ’яцентна пара інтеракційний юніт Як зауважує Ф. Бацевич, лінгвісти нині схиляються до думки, що структура діалогу є складною і не можна її зводити до сукупності мовленнєвих актів, які в діалозі досить часто трапляються (приміром, питання - відповідь, запит - консультація тощо). Тому, на його думку, існує необхідність опрацювання системи одиниць прагмалінгвістики, які б включали, крім повідомлень, більші одиниці комунікації. На нашу думку, оскільки мовленнєві акти визнані мінімальними одиницями мовної комунікації, вони непросто часто трапляються в діалозі, атак само є його найменшими одиницями членування. І цене лише відповіді й питання, ай будь-які мовленнєві акти. Однак через специфіку організації діалогу, який характеризується постійною інверсією статусів адресанта й адресата кожного з комунікантів і обміном репліками, як одиницю організації діалогу розглядають комунікативний (мовленнєвий, інтерактивний) хід, або комунікативний (репліковий) крок. Деякі дослідники розмежовують комунікативний хід і репліковий крок, перший є функціонально-структурною одиницею діалогу, а другий - формально-структурною. Загалом (у першому розумінні) комунікативний хід ототожнюють із репліковим кроком і кваліфікують як ланку діалогу, 69 блок інтерактивної програми комунікантів, обмежений реплікою мовця до зміни його статусу на статус адресата. М. Макаров тлумачить цей термін дещо інакше - як комунікативний акт або їхню послідовність, об’єднану ієрархічно домінантною метою розвитку дискурсу. На його думку, комунікативний хід розвиває інтеракцію, просуває спілкування до досягнення його учасниками спільної комунікативної мети. Тому одна репліка може містити один чи більш е комунікативних ходів або лиш е частину комунікативного ходу. Наприклад, якщо один учасник діалогу перериває репліку іншого, його репліковий крок є лише частиною ходу. Така думка є більш реалістичною, тому що репліковий крок як формально-структурна одиниця може відповідати й кільком різнофункціональним одиницям - комунікативним ходам. У першому розумінні комунікативний хід може обмежуватися одним мовленнєвим актом, а може містити кілька актів залежно від тривалості репліки і зміни намірів і стратегій комунікації. Наприклад, у репліці діалогу: — Принеси мені води. Щось я почуваюся недобре. Чи розумієш мене Я б все ж таки подумав про власне майбутнє, — наявні чотири мовленнєвих акти: директив (прохання), інформування, квеситив (запитання) і попередження. Поєднання двох реплікових кроків у діалозі формує діалогову інтеракцію. Найпростішими інтеракціями є стереотипні обміни (ex changes) репліками, наприклад: питання - відповідь, прохання - відмова або обіцянка виконати прохання і т. ін. Саме такі інтеракції деякі мовознавці вважають одиницями діалогічного спілкування. Однак реальне діалогове спілкування не обмежене стереотипними інтеракціями, що унеможливлює визнання їх його одиницями. Розгляд комунікативного ходу в діалоговій комунікації, як вважають дослідники, потребує контексту мінімум трьох ходів: репліки мовця; репліки мовця, що є адресатом першої репліки; і репліки мовця, що є адресатом другої репліки. У полілозі, де більше двох мовців і більше двох адресатів, адресат другої репліки необов’язково є мовцем перш ої репліки. З огляду на це комунікативний хід (= репліковий крок) за функцією поділяють натри частини: перша встановлює відношення до попереднього ходу, друга передає зміст ходу, заради якого він здійснюється, третя встановлює відношення до наступного ходу. Так, у діалозі: 70 — Що тут відбувається? — Та нічого страшного не відбувається Ми трохи посварилися Вона пішла, сказавши, що ніколи не повернеться. Як гадаєш, повернеться? - На її місці я б ще подумала - у другій репліці наявні всі три функціональні частини. Безперечно, на початку й наприкінці діалогу репліки позбавлені контактовстановлюючих частин з попередніми репліками чи відсутніми наступними відповідно. Така багатофункціональність комунікативного ходу суперечить його тлумаченню як функціонально-структурної одиниці діалогу, тому наведений вище спектр функцій, можливо, належить одному репліковому кроку, який складається із трьох комунікативних ходів. У конверсаційном у ан алізі, що дослідж ує діалогічне спілкування, застосовують поняття головного комунікативного ходу як мовленнєвого акту' що керує перебігом розмови, визначає тему, інші типи мовленнєвих актів, послідовність зміни ролей комунікантів, манеру мовлення й мовні засоби. Щодо головного ходу встановлено типи деяких інших комунікативних ходів: - генералізатора, який узагальнює тему головного- переривача, що тимчасово припиняє розвиток головної теми; - модифікатора, який модифікує значення головного ходу; - перемикача, що кардинально змінює тему розмови; - підтримувача, який стежить за релевантністю розмови; - конкретній тора що деталізує головну тему; - завершителя, який завершує розмову тощо. Наприклад: А. 1 — А погода. Кажуть, у цьому році літо буде дуже спекотне. Б.1 - Що про спеку говорити. Треба встановлювати кондиціонери. Тоді ми зможемо хоч спати нормально. А.2 - А все ж таки чому останнім часом така спека влітку. Мабуть цепов ’язано з глобальним потеплінням. Б.2 - Кажуть, що так, однак я пам ’ятаю і раніше були такі роки, коли влітку стояла страшенна спека. А.З - Здається, хтось телефонує. Почекай я відповім, (пауза Це хтось помилився. Пам ’ятаю я літо 1989 року. Дихати не було чим. Я навіть потрапив у лікарню. 71 Б.З — Зовсім змінилася погода. Кажуть у Черкасах навіть якісь павуки з ’явилися. Дуже отруйні. Мою куму на дані вкусив такий павук. Вона ледь не померла. Навіть протиотрути в лікарні не було. А.4 Яка погода, така і лікарня. Все зійшло нанівець. Якщо комунікативні ходи розглядати у першому значенні як відповідники реплікових кроків, то у фрагменті комунікативний хід А. 1 є генералізатором у першій частині, він задає тему розмови. У другій частині він конкретизує її. Ходи БАБ підтримують тему, А підтримує й модифікує значення головного акту, АЗ перериває тему в першій частині і підтримує у другій частині. Хід Б.З у першій частині підтримує розмову, у другій намагається її модифікувати і змінити. А є ходом-завершителем розмови. А наліз наведеного діалогу демонструє функціональну різноплановість частин реплікових кроків, що ще раз підтверджує тлумачення комунікативного ходу як мінімальної функціональної одиниці діалогу, яка виконує лише одну функцію в розвитку інтеракції і може збігатися з репліковим кроком, відповідати лише його частині або виходити за його межі при перериванні ходу партнером спілкування. Дослідники діалогу виокремлюють функціональні різновиди комунікативних ходів: 1) обрамлювальний (позначає межі мовленнєвої взаємодії, сприяє фокусуванню уваги співрозмовника); 2) фокусивний (актуалізує певну потрібну в розмові інформацію, наприклад, у випадках коментування); 3) ініціальний (відкриває мовленнєве спілкування); 4) підтримуючий (є показником сприйняття, згоди, відповідної реакції співрозмовника); 5) продовжувальний (розвиває далі розмову); 6) протидії (застосовують у випадках відмови, небажання продовжувати розмову або підтримувати певну тему) відтворювальний (повертає знову до теми розмови у випадках відхилення, протидії). Однак ця класифікація, як і попередня, є непослідовною й потребує уточнення та суттєвого доповнення із застосуванням матеріалів живого діалогічного мовлення. 72 У сучасній дискурсології, зокрема, в її напрям і - конверсаційному аналізі, деякі дослідники намагаються встановити мінімальну одиницю конверсаційного значення, яку називають одиницею повідомлення (message unit). На відміну від висловлення або мовленнєвого акту, одиницю повідомлення виокремлюють із позиції перлокуції, перспективи адресата. Дослідники називають одиницю повідомлення мовленнєвою подією, макродіалогом або розмовою. Загалом діалог описують на підставі таких його складників, як комунікативний хід, репліковий крок, секвенція й ад’яцентна пара. Ад ’яцентна пара - це послідовні дії партнерів діалогу, зв’язок яких є вмотивованим та єдино можливим (наприклад, реплікові кроки питання — відповідь, прохання - виконання / відмова, звинувачення - його спростування). Секвенція — це певна кількість комунікативних ходів або реплікових кроків, які відповідають реакції наперший репліковий крок і релевантні їм за змістом. Межа секвенції встановлюється на підставі завершення відповіді наперший запит. Наприклад, секвенція наступного діалогу обмежена шістьма репліковими кроками: — Алло, я слухаю. — Це Тетяна. Підемо сьогодні на каток Тине знаєш сьогодні тролейбуси ходять? - Туди ходить лише один тролейбус. Так що грошей вистачить. - Ну, добре. Я лише перевдягнуся й поїдемо. - Тоді до зустрічі на зупинці. У д іал о зі виокремлю ю ть також структури участ і / партиципації, які передбачають наявність у партнерів спілкування спільного інтерпретативного фрейму щодо типу дискурсу, до якого вони залучені, а також щодо обмежень, які цей дискурс накладає на локальні інтеракції. Найменшою одиницею спільної соціальної діяльності в інституційному діалозі є інтеракційний юніш, який є сукупністю конверсаційно пов’язаних одиниць (наприклад, діалог учителя й учнів на уроці). Межі юніту враховують невербальні засоби спілкування і просодику. Функціональні особливості інтеракційних юнітів відображені в класифікаціях діалогу. X. Гайснер пропонує виокремити за параметром інтеракції такі типи діалогу: 73 1) фатичний (підтримує соціальний контакт) риторичний (спрямований на зміни соціуму); 3) естетичний — такий, що інтерпретує дійсність; 4) терапевтичний (усуває перешкоди між суб’єктам и комунікації); 5) метакомунікативний (дає змогу здійснити рефлексію комунікативної поведінки). Наближена до такого поділу класифікація діалогу залежно від мети. Дослідники вирізняють: 1) когнітивний (інформаційний, проблемний, з’ясувальний), 2) фатичний (спрямований на підтримку спілкування), 3) експресивний (спрямований на вияв ставлення до теми розмови і / або до партнера спілкування). Залежно від інтенціїмовця В. Франк поділяє системи діалогу на) комплементарні, доповнювальні; 2) компетивні (виникають у дискусії за умови конкуренції думок) координативні - такі, що вирівнюють інтереси комунікантів. Параметр балансу цілей партнерів комунікації зумовлює поділ діалогу на) кооперативний (за умови збігу цілей комунікантів); 2) нейтральний (за відсутності суперечності цілей співрозмовників); 3) конфліктний (за умови протилежності цілей партнерів). Матрицею для опису діалогу є кваліфікація його типів залежно від таких параметрів: - роду й жанру розмови (природний, сп онтанний, підготовлений, літературний, інсценований); - складу учасників (міжособистісний, у малій або великій групі); - умов спілкування (урахування наявності / відсутності перешкод); - часу та простору (обличчям до обличчя, на відстані, дискретний у часі, дискретний у просторі); - ступеня відкритості (інтимний, довірчий, офіційний, на публіку, напіввідвертий тощо); 74 - - соціального статусу (рівний, нерівний, симетричний, несиметричний); - балансу обличчя (збалансований, незбалансований); - спрямованості комунікативних дій у розмові (директивний, спонукальний, наративний, дискурсивний, аргументативний); - ступеня знайомства (близькі, приятельські, поверхові, випадкові, офіційні й інші відносини); - фіксованості теми (відсутність фіксованості, фіксація спільної галузі, звужена тематика- відношення до практичної діяльності (включене чине включене до практичної діяльності) тощо. 4. Проблема зразка м овної комунікації (мовленнєвий жанр, жанр дискурсу) У теорії мовної комунікації розроблення проблеми зразків мовної комунікації пояснюється цілком зрозумілим прагненням упорядкувати різноманітні дискурсивні практики, ситуації спілкування, створити більш-менш струнку систему інваріантів, канонам яких підпорядковувалося б усе розмаїття й безмежність ситуацій інформаційного обміну та комунікативного впливу. Попри численні спроби досягнення цієї мети проблема зразків мовної комунікації залишається відкритою та дискусійною. Зразок мовної комунікації нерідко змішують з її одиницею - мовленнєвим актом або для письмової художньої комунікації обирають поняття жанру твору, розробленого в літературознавстві. Для інших типів комунікативних ситуацій використовують метонімічне значення терміна дискурс як типу або зразка дискурсу, що найбільше відповідає дійсності. Однак майже все дослідники цієї проблеми розуміють, що зразок мовної комунікації, дискурсу неповинен обмежуватися ознаками тексту, зокрема, його інваріанта - текстеми, а характеризувати інваріант комунікативної ситуації й комунікативної взаємодії в цілому, зокрема, й на підставі тексту як посередника інформаційного обміну та впливу. З цією метою нове життя в теорії мовної комунікації отримав термін м овленнєвий жанр, уведений російським літературознавцем М. Бахтіним, хоч сама традиція жанрової 75 диференціації літератури закладена ще Аристотелем. Літературний жанр як тип літературного твору, що виокремлюється за його належністю до певного літературного роду, а також на підставі переважної естетичної ознаки, обсягу та загальної струкіури, може відповідати зразку переважно художньої комунікації, хоч загалом його розуміння практично не враховує ком унікативних властивостей художніх зразків. М. Бахтін першим усвідомив, що традиційна концепція літературних жанрів, сформована ще Н. Буало, не задовольняє умовам нового розуміння діалогічної природи художньої творчості. Дослідник писав: «Використання мови здійснюється у формі одиничних і конкретних висловлень (усних або письмових) учасників тієї чи іншої галузі людської діяльності. Ці висловлення відображають специфічні умови й цілі кожноїтакої галузі не тільки своїм змістом (тематичним) і мовним стилем, тобто відбором словникових, фразеологічних та граматичних засобів мови, ай насамперед своєю композиційною будовою. Усі ці три моменти - тематичний зміст, стиль і композиційна будова - нерозривно пов’язані в цілому висловленні й однаково визначені специфікою відповідної сфери спілкування. Кожне окреме висловлення, безсумнівно, є індивідуальним, але кожна сфера використання мови виробляє свої відносно стійкі типи таких висловлень, які ми й називаєм ом овлен н єви ми жанрами. О тж е, М. Бахтін кваліфікував мовленнєві жанри як «відносно стійкі тематичні, композиційні та стилістичні типи висловлень». Найбільш повний виклад теорії мовленнєвих жанрів дослідник здійснив у незакінченій статті Проблемы речевых жанров (1952- 1953 р. р, опубліковано у 1979 р, де наголосив на тому, що «жодне нове явище (фонетичне, лексичне, граматичне) не може ввійти до системи мови, допоки воно не пройде довгого та складного шляху жанрово-стилістичних випробувань». У кожній сфері діяльності наявн ий цілий репертуар м овленнєвих ж ан рів, який диференціюється та зростає разом із розвитком й ускладненням цієї сфери. М. Бахтін вважав мовленнєві жанри типовою формою висловлень, але не самими висловленнями: типовими для мовленнєвих жанрів, на його думку, є комунікативна ситуація, 76 експресія, експресивна інтонація, обсяг, концепція адресата й нададресата. Близькі ідеї були висловлені й деякими сучасниками вченого В. Волошиновим, який належав до кола М. Бахтіна і якого навіть вважають його маскою, псевдонімом-прикриттям опального дослідника; а також Г. Винокуром, М. Пановим, В. Виноградовим й ін. Приміром, В. Волошинов у праці 1930 р. Марксизм и философия язьїка» увів поняття «життєвих висловлень», які вимагають несловесного доповнення й позасловесного початку, далі ці висловлення названі життєвими жанрами. Життєві жанри, на його думку, є «частиною соціального середовища: свята, дозвілля, спілкування у вітальні, майстерні тощо». Тим самим дослідник залучив поняття жанру до комунікації, соціуму. Суперечливим моментом концепції М. Бахтіна було накладання форми мовленнєвих жанрів на висловлення. Дослідник виокремив такі риси висловлення, як наявність меж, завершеність, цілісність, відношення до самого мовця на основі реалізації його задуму й до інших учасників мовленнєвого спілкування, діалогічність. В. Волош инов у статті 1928 р. наблизив висловлення до соссюрівського терміна parole та трактував висловлення як «невід’ємний елемент мовленнєвого спілкування», «соціальну подію мовленнєвої взаємодії». Проте саме поняття висловлення у М. Бахтіна і В. Волошинова є нечітким. З одного боку, ключовим для мовленнєвих жанрів було сполучення «одиничні конкретні висловлення» або їхні типові форми, які і є мовленнєвими жанрами, з іншого, висловленням дослідники вважали й роман, який прирівнювали до репліки простого діалогу, приватного листа на підставі спільної природи, хоч роман є вторинним (складним) висловленням. Отже, розв’язання цієї суперечності відбувається шляхом уведення М. Бахтіним диференціації простих (первинних) і складних (вторинних) мовленнєвих жанрів: первинні пов’язані зі щоденним, безпосереднім спілкуванням , вторинні — наближ ені до літературних жанрів різних сфер комунікації, переважно писемної, вони вбирають у себе й переробляють первинні мовленнєві жанри. Як бачимо, в жанровій концепції М. Бахтіна спостерігається прагнення вийти за межі тексту, висловлення до сфери 77 комунікативної взаємодії на підставі цих мовленнєвих утворень, однак нерозробленість на той час поняттєво-категорійного апарату й методів дослідження мовної комунікації повертає дослідника лише до сфери мовлення як такого. Непослідовність концепції вченого зумовила дискусійність поняття мовленнєвих жанрів у сучасній теорії мовної комунікації талінгвогенристиці, зокрема. У подальших дослідженнях лінгвістів поділ на первинні та вторинні мовленнєві жанри привів до думки про ототожнення перших із типами мовленнєвих актів, а другі повязав з одиницею текстового рівня мовної системи -текстемою, яка стає підґрунтям мовленнєвого жанру як одиниці системи мовлення. О. Земська натомість вважає, що жанри мовлення - більш крупні одиниці, ніж мовленнєві акти; вони характеризуються більш складною будовою, можуть містити кілька іллокутивних сила кожний жанр має певну композицію й тематичну будову. Російський лінгвіст В. Гольдін цілком слушно наголошує, що поняття мовленнєвого жанру мовби «втиснуте» між поняттями мовленнєвого акту, текстового типу, тональності спілкування й деякими іншими. Чимало дослідників описують як мовленнєві жанри типи мовленнєвих актів. Інколи це поняття отримує навіть найширше розуміння, ототожнюючись зі сферою спілкування. Російські мовознавці В. Дементьєв і К. Сєдов, послуговуючись терміном М. Бахтіна, розуміють мовленнєвий жанр як «вербальне оформлення типової ситуації соціальної взаємодії». Як зауважує українська лінгвістка І. Шевченко, попри таку тракговку, «із цієї вихідної посилки зроблено, як представляється, дещо еклектичні висновки, бо автори говорять про існування жанру прохання, запрошення, запитання, благословення і т. п, які фактично є мовленнєвими актами, і аналізують їх методами мовленнєво- актового аналізу в поєднанні зі стилістичним описом та соціолінгвістичним вивченням. Тим самим невиправдано зміш ую ться підходи й дослідницькі прийом и прагм а, соціолінгвістики і стилістики». Загалом наведене зауваження проектується на проблему розмежування мовленнєвого жанру та стилю, яка суперечливо розглядалася ще в працях М. Бахтіна: стилі й жанри, на його думку, взаємозалежні, адже в кожній сфері побутують і застосовуються 78 свої жанри, які відповідають специфічним умовам даної сфери; цим жанрам і відповідають певні стилі». У теорії мовної комунікації і, зокрема, в дискурсології пропонують й інші термінологічні позначення мовленнєвого жанру. Голландський учений Т. ван Дейк вважає найбільшим елементом у структурі дискурсу мовленнєву подію, яка позначає закінчене мовленнєве спілкування, інтеракцію, макродіалог або макротекст. Дослідник розмежовує простий та складний дискурс. Останній розгортається поступово, є тривалим у часі й навіть перерваним (наприклад, парламентські слухання відповідного питання), однак його єдність забезпечується незмінністю комунікантів, інтенцій, стратегій, типів інтеракції, пресупозицій, стилів тощо. На позначення зразків простих і складних мовленнєвих подій Т. ван Дейк пропонує поняття жанру дискурсу. Подібну позицію розділяє американський лінгвіст Дж. Свайлс, який кваліфікує жанр як клас комунікативних подій, складниками яких служать відповідні комунікативні цілі, що розпізнаються членами певного дискурсивного співтовариства й зумовлюють схематичну структуру дискурсу і вибір змісту та стилю. Автори англо-ам ерикан ської л ін гвісти ч но ї енциклоп едії 2004 р. розглядають таку дефініцію критично, зауваживши, що складно визначити комунікативні ознаки в такому жанрі, як лірична поема або випадкова розмова. У 1981 р. Дж. Свайлс запропонував власну модель жанрового аналізу і методику її застосування до тексту академічної статті, що вплинуло на розроблення жанрового аналізу в англом овних л ін гвісти чн их студіях (вар іан ти моделі послідовники Дж. Свайлса використали для аналізу резюме, диспуту, дисертації, листів різних типів тощо). Отже, перед дослідниками у галузі лінгвогенристики та теорії мовної комунікації постає дилема - або обрати на позначення дискурсивного інваріанта термін М. Бахтіна й надати цьому поняттю нового змісту відповідно до сучасних розробок дискурсу, або застосовувати на позначення зразка, інваріанта мовної комунікації термін жанр дискурсу з метою усунення тотожності мовленнєвих жанрів і мовленнєвих актів як мінімальних одиниць спілкування, а також жанрів і текстем як інваріантів текстів. Зв’язок між поняттями мовленнєвого акту й жанру може розглядатися на підставі використання в певному мовленнєвому жанрі відповідних типів актів, а співвідношення між жанром і текстемою визначатися як проекція інваріанта одного рівня (комунікативної ситуації) на інваріант іншого рівня (тексту як одного зі складників цієї ситуації). Під таким кутом зору мовленнєві жанри є інваріантними зразками класів комунікативних ситуацій, які характеризуються специфікою своїх складників, зокрема, стандартними ознаками комунікативних статусів, інтенцій і стратегічних програм комунікантів; тематичним змістом, композиційною структурою, відбором фонетичних, лексико-фразеологічних, граматичних, стилістичних засобів й інтенційно-прагматичними особливостями текстеми, особливостями комунікативної взаємодій каналу передачі інформації, комунікативного середовищ а, специфікою д іалогічності з інтеріоризованим буттям і сем іотичним універсумом культури тощо. На нашу думку, таку дефініцію можна застосувати і до зразків художньої літератури, адже їхня комунікативна специфіка, що, безперечно, відрізняється від зразка, приміром, парламентських слухань, є не менш вагомою. У процесі читацької інтерпретації загалом виникає така сама комунікативна ситуація, як і в інших сферах спілкування, однак її особливості як дискурсивного зразка й вирізняють цю комунікативну ситуацію серед інших. Як цілком слушно зазначає Т. Шмельова, мовленнєві жанри віддзеркалюють у собі, яку краплині води, всю ситуацію мовлення з урахуванням образу автора, образу адресата, пам’яті сфери, залежності від фактури тексту тощо. Дослідники виокремлюють різноманітні жанротвірні ознаки. О. Земська до їхнього складу відносить характер комунікації (офіційний / неофіційний), вид комунікації (особистісна / публічна), мету, кількість учасників, типову концепцію адресата (рівний / підлеглий, жінка / чоловік), звернення до адресата (або її відсутність), активність / пасивність адресата. На думку Т. Шмельової, яка розробила методику анкетування м овленн євого жанру його паспортизацію , критеріями виокремлення жанру є комунікативна мета, модель автора, концепція адресованості, зм іст події, чинники комунікативного минулого й майбутнього та мовне оформлення. До них дослідникам и додаю ться тональність, тема і комунікативний смисл. У ракурсах мовленнєзнавства, стилістики, когнітології, лінгво- культурології й дискурсології мовленнєві жанри досліджують російські лінгвісти Н. Арутюнова, В. Богданов, Т. Винокур, Т. Шмельова, М. Кожина, В. Карасик, О. Шейгал, М. Макаров, О. Падучева, С. Плотнікова, Г. Слишкін, В. Салімовський, М. Федосюк, В. Алпатов й ін. у межах Московської, Волгоградської, Краснодарської, Єкатеринбурзької, Омської, Саратовської й ін. мовознавчих шкіл. Представники Саратовської школи звертаються також до проблем мовленнєвих жанрів як засобів формалізації соціальної взаємодії, до прагмалінгвістичних і психолінгвістичних аспектів їхнього вивчення, аналізу інституційних сфер використання жанрів мовлення, концептуальної природи ж анрів; розглядаю ть особливості різних типів жанрової організації в різноманітних сферах спілкування (В. Гольдін, В. Дементьєв, О. Сиротініна, К. Сєдов, М. Корміліцина, О. Дубровська й ін.). Із 1997 р. ця школа видає науковий збірник «Жанрьі речи, де зосереджено найбільш вагомі результати наукових розвідок з окресленої проблематики. Мовленнєві жанри постають як об’єкт нової лінгвістичної дисципліни - лінгвогенристики (лінгвістичного жанро- знавства), або лінгвістичноїгенології, що вивчає їхні структурно- семантичні, комунікативно-прагматичні, когнітивні, етно- психолінгвістичні, соціолінгвістичні, культурологічні особливості. Представники різноманітних наукових шкіл застосовують власні підходи до тлумачення мовленнєвих жанрів: стилістичний, текстовий, комунікативно-дискурсивний, когнітивний, культуро логічний тощо. Становлення цієї галузі відбувалося у 80-ті р. р. XX ст, хоч розроблення її проблематики мало багатовікову традицію філологічного аналізу жанрів літератури і ґрунтувалося на доробку теорії мовленнєвих актів, лінгвопрагматики, дискурсології, теорії мовної комунікації. З останньою галуззю лінгвогенристика має чимало суміжних аспектів, які стосуються з’ясування жанрової природи вербальної комунікації. Як самостійна галузь лінгвістики лінгвогенристика розробляє різні аспекти, що зумовлює її 81 диференціацію на генристику, спрямовану на лінгвістичне вивчення ж анрів; ж анрознавство, орієнтоване на їхній прагматичний аналіз; комунікативну генристику, у якій жанри розглядаються як гібридне явище між мовою й мовленням; когнітивну генристику, орієнтовану на когнітивне моделювання жанрових зразків (В. Дементьєв). У фундаментальній праці українського лінгвіста Ф. Бацевича «Лінгвістична генологія: проблеми і перспективи», яка є першою вітчизняною розвідкою в цій галузі, розглянуто комплекс дискусійних проблем генології, зокрема, природи і статусу мовленнєвих жанрів у колі понять мови, мовлення, комунікації, дискурсу, мовленнєвого акту, функціонального стилю типології мовленнєвих жанрів; їхнього співвідношення з комунікативним смислом та складниками комунікативної ситуації; формування й історичного розвитку мовленнєвих жанрів, їхніх ознак тощо. Подано також практичний аналіз мовленнєвих жанрів утішання та прямого спортивного репортажу. Під кутом зору етнолінгвістики й когнітивної науки трактують мовленнєві жанри польські лінгвісти (А. Вежбицька, С. Гайда, Б. Бонецька, Т. Д обрж инська, А. Душ ак, ДО сташ евска, М. Сарновські, Б. Вітош, Л. ГІісарек та ін.). Польський дослідник С. Гайда трактує жанр з огляду на когнітивний механізм дії у свідомості комунікантів: для слухачів як горизонт очікувань і для мовців як модель творення. А. Вежбицька вважає мовленнєві жанри сукупністю об’єднаних у ціле мовленнєвих актів, складниками мовного універсуму певної етнічної культури. На матеріалі англійської, японської й польської мов дослідниця описала різні типи комунікативної поведінки, втілені в мовленнєвих жанрах, здійснила спробу моделювання їхніх емоційно-когнітивних фреймів на базі власної концепції семантичних примітивів. В аспекті етнографії мовлення й конверсаційного аналізу аналізує мовленнєві жанри Д. Хаймз. Психологічно мовленнєві жанри пов’язані з реіуляторним механізмом установки, яка є керівною інстанцією в організації дискурсу й контролю за ним. У сучасній когнітивній лінгвістиці мовленнєві жанри розглядають як концептуальний стандарт або інваріантний концепт; як прототип найкращого зразка класу 82 комунікативних ситуацій; як фрейм, що впливає на процес розгортання думки у слово, як когнітивне типове утворення, що належить базовому рівню катетеризації й когнітивної діяльності. Автор цього підручника у складі когнітивної карти дискурсу поряд з інтерактивною розглядає й жанрову модель, яка є системою, що керує дискурсом. Жанрове моделювання здійснюється на базі прототипного підходу двома шляхами зважаючи на найбільш загальні ознаки мовленнєвих жанрів і шляхом зіставлення з найкращим зразком, який реалізує жанрові ознаки в найбільш чистому вигляді та найбільш повно, без домішки інших ознак. Ж анрова модель корелю є з інтерактивною моделлю та концептуальним простором тексту. Дискусійною та складною в лінгвогенристиці залишається проблема типології мовленнєвих жанрів. Свого часу М. Бахтін здійснив спробу диференціаціїжанрів, виділивши високі, офіційні, фамільярні; стандартизовані й вільні, усні та писемні, діалогічні й монологічні, або спеціалізовані та конструктивні, однак його класифікація була непослідовною й містила лише начерки, штрихи майбутніх розробок. Дослідник вважав, що в лінгвістиці того часу ще відсутня класифікація мовленнєвих жанрів за сферами людської діяльності, незрозумілим є і сам принцип жанрової номенклатури. Слідом за М. Бахтіним, М. Федосюк виділяє елементарні й комплексні мовленнєві жанри. До складу перших він відносить повідомлення, привітання, похвалу і т. ін., тобто проектує їх на мовленнєві акти. Комплексні жанри представлені певними типами текстів: монологічних і діалогічних. Т. Ш мельова також диференціює мовленнєві жанри як мовленнєві акти згідно з анкетою жанру- за комунікативною метою їх поділяють на інформаційні (повідомлення, заперечення, підтвердження інформації тощо), оцінні (схвалення, докір, осуд), етикетні (привітання, вибачення, подяка, прощання тощо), імперативні (наказ, заборона, порада, обіцянка тощо); - за концепціями адресанта й адресата жанри характеризують ознаками свій / чужий, авторитетний / неавторитетний, ступеня інформованості, зацікавленості, балансу статусів обличчя тощо; 83 - за змістом подій залежно від оцінки подій, часу, кількості розрізнюють одноактні та багатоактні жанри; - за комунікативним минулим диференціюють реактивні й ініціативні жанри: перші потребують відповідної реакції, другі визначаються метою мовця; - за комунікативним майбутнім залежно від прогнозування наступних мовленнєвих актів; - за мовним утіленням розрізнюють клішовані та творчі жанри. У сучасній лінгвогенристиці за різним и параметрами виокремлюють усні й писемні; фатичні й інформативні жанри; жанри й жанрощи (маргінальні, або гібридні) (К. Сєдов, О. Іссерс); педагогічні, наукові, політичні, релігійні, медичні, побутові мовленнєві жанри (В. Карасик) тощо. К. Сєдов пропонує ієрархію жанрових форм від субжанрів, що дорівнюють мовленнєвим актам, до гіпержанрів, які об’єднують кілька жанрів. Загалом спроби класифікації мовленнєвих жанрів, мовленнєвих актів і типів текстів або сфер спілкування доволі подібні, що не дає змоги вирізнити мовленнєвий жанр як зразок комунікації на відміну від одиниць і складників. На нашу думку, класифікація мовленнєвих жанрів насамперед вимагає їхньої інвентаризації за сферами спілкування, що є дуже нелегкою працею з огляду на жанровий динамізм і маргінальність жанрової системи комунікації, адже реалії сучасного життя зумовлюють створення нових жанрів і модифікацію наявних. 5 . Проблема типології дискурсу за сферою спілкування За словами російської дослідниці політичного дискурсу О. Шейгал, мова як абстрактна знакова система реально існує у вигляді дискурсів. Оскільки спілкування завжди відбувається в певній сфері людської діяльності, в певному соціальному просторі, кожна сфера має власний дискурсивний тип, інтегральні ознаки якого тиражуються певним чином у всіх його численних зразках - мовленнєвих жанрах, наявних у відповідній сфері спілкування. 84 Первинний розподіл сфер спілкування залежно від організації мовних засобів був здійснений у функціональній стилістиці, яка кваліфікувала функціональний стиль як суспільно усвідомлену сукупність прийомів уж ивання, відбору та сполучення мовленнєвих засобів, функціонально зумовлену соціально значимою сферою спілкування. Система функціональних стилів кожної мови залежить від зовнішніх і внутрішніх чинників. Перші представлені історією становлення національної літературної мови, мовною ситуацією, мовною політикою, розвитком науки, техніки, літератури й мистецтва, політичним, економічним і культурним станом країни тощо. Внутрішні чинники являють собою відповідні закономірності системи мови, що визначають її стилістичну диференціацію, наприклад, її морфологічний тип, характер варіативності, порядку слів і т. ін. Типами функціональних стилів у славістиці, зокрема, традиційно визнано офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, розмовний, художній, однак із розробленням мовленнєзнавства, теорії мовної комунікації спекгр функціональних стилів почали суттєво переглядати під кутом зору розмаїття сфер людської діяльн ості і спілкування. Параметрами виокремлення та диференціації стилів стають сфера діяльності людини (наука, право, політика тощо), специфічна роль автора тексту (вчений, письменник, військовий, спортсмен тощо), специфічна роль адресата тексту (учень, читач газет і журналів, спортсмен, вчений тощо), мета спілкування (навчання, судочинство, розвага тощо), перевага у використанні певного типу мовлення, способу та форми спілкування (письмової, усної, друкованої форми; монологу або діалогу; міркування, розповіді, опису тощо), типу комунікації й набору мовленнєвих жанрів. Такі параметри все тісніш е пов’язують функціональну стилістику з теорією мовної комунікації та дискурсологією, оскільки парамегризації підлягають не лише мовні засоби та форми мовлення, ай комунікативні ознаки стилю (інтенція, особливості інтеракції, статус ком унікантів). Це зближ ує поняття функціонального стилю і типу дискурсу за сферою спілкування, хоч між ними наявні суттєві відмінності. 85 г Тип дискурсу за сферою спілкування характеризується комплексом не лише мовних ознак, ай особливостями статусу комунікантів, їх н ьо ї інтеракції, специфікою інтенційно- стратегічної та інтерпретаційної програм адресанта й адресата, ситуативно-контекстуальних параметрів тощо. О. Шейгал у книзі Семиотика политического дискурса подає характеристику таким типам дискурсу, як- політичний дискурс, метою якого є вплив на розподіл і використання влади в суспільстві, регулювання відношень між політичними суб’єктами, інститутами, організаціями й іншими елементами поля політики; - юридичний дискурс, метою якого є з’ясування правових норм і регулювання правових відносин між громадянами, або між громадянами та державою, або між державами та міжнародними організаціями; - науковий дискурс, що представляє результати наукових досліджень у різних сферах науки та техніки; - мас-медійний дискурс, який репрезентує діяльність засобів масової інформації; - педагогічний дискурс, що обслуговує сферу навчання й виховання; - рекламний дискурс, який є засобом впливу шляхом інформування з метою створення мотивації щодо відповідної комерційної чи некомерційної дії; - релігійний дискурс, головною функцією якого є ритуалізоване об’єднання людей вірою; - побутовий дискурс, що є буденним невимуш еним міжособистісним спілкуванням людей; -худож ній дискурс, що передбачає естетичний вплив на адресатів шляхом самовираження адресантів; - спортивно-ігровий дискурс, який регламентує ланки змагальної діяльності людей боротьбу супротивників, перемогу чи поразку, виграш тощо, - а також правила та норми, процедури, стратегії та тактики ігрового процесу; - військовий дискурс, що забезпечує ідеологію і хід військових дій, формування військової доктрини держави та її реалізацію. 86 Диференціація типів дискурсу українського дослідника Г. Почепцова (мол) є неповною та більш розгалуженою в деяких сферах спілкування. Так, учений виокремлює теле- і радіодискурс, газетний, театральний дискурси, кінодискурс, літературний дискурс, дискурсу сфері паблікрілейшнз, рекламний, політичний, релігійний дискурси. У типології дискурсу російського лінгвіста В. Карасика, який на підставі ціннісних ознак розрізнив соціолінгвістичні та прагмалінгвістичні типи дискурсу, до наведених О. Шейгал додано медичний, дипломатичний, діловий різновиди дискурсу. Кожний тип дискурсу за сферою спілкування має власну жанрову систему. Наприклад, О. Шейгал характеризує такі жанри політичного дискурсу в послідовності від максим альної неформальності до максимальної інституційності, офіційності спілкування: - неофіційні розмови, анекдоти, чутки- листівки самвидаву, графіті; - телеграми й листи громадян політикам чи організаціям; - політичні скандали; - прес-конференції; - публічні політичні дискусії; - публічні політичні виступи, промови; - закони, укази й інші політичні документи; - міжнародні перемовини, офіційні зустрічі. Дослідниця описує також диференціацію жанрів політичного дискурсу за суб’єктно-адресатними відносинами, соціокультурною варіативністю й подійною локалізацією. Вона розмежовує первинні і вторинні жанри політичного типу дискурсу первинними є інституційні (заяви, промови, дебати, декрети, партійні програми, гасла і пода вторинними - жанри побутового спілкування на політичні теми. У наведеній класифікації типів дискурсів і жанрів політичного дискурсу недостатньо обґрунтованою є наявність у політичній сфері спілкування побутового дискурсу, що має відповідне тематичне спрямування. Хоч межі між дискурсами є доволі прозорими, адже тема політики може бути присутня і в науковому дискурсі політології, і в мас-медійному, юридичному, рекламному, побутовому і навіть художньому (приміром, 87 геополітичний роману ж анровій системі певної сфери спілкування все ж наявні найбільш регламентовані сферою жанри. Можливо, характеристику жанрових систем будь-якої сфери спілкування треба здійснювати за принципом поля, що має ядро і периферію. Ядерним компонентом такого поля мають бути найбільш регламентовані сферою жанри (наприклад, із більшою мірою інституційності та формальності в політичному дискурсі), а периферією - маргінальні, що перебувають на межі з іншими типами дискурсу. Практичне заняття З |