мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
3. Проблема структури особистості комуніканта. Мовна й комунікативна компетенція комунікантів Комунікант є особистістю із властивою їй структурою свідомості, конкретною індивідуальністю , на відміну від пересічного (еталонного) носія мови. Комунікант у дискурсі формує задум, висуває мету, план мовленнєвих дій, реалізує відповідну поведінку в комунікативному процесі, контролює й коректує його. Російський мовознавець О. Пушкін відзначає: «Спосіб орган ізац ії дискурсу немож ливо розглядати без особистості, оскільки сам е поняття «спосіб» передбачає екстеріоризацію внутрішніх ознак особистості на результат її діяльності - дискурс». Структура особистості комуніканта в лінгвістиці спілкування представлена я ф ізичним (тілесн им ), я соціальним , я інтелектуальним, я психологічним ем оційним ) і я мовномисленнєвим. Ці іпостасі мають різноманітні форми репрезентації й зумовлюють відповідні комунікативні ситуації. Особистість комуніканта в термінах лінгвосинергетики є складною, динамічною, нерівноважною, відкритою системою, пов’язаною 106 різноманітними відношеннями з навколишнім середовищем, соціумом, культурою, які, власне, і служать джерелом мотивації мовленнєвих дій (О. Тарасова). Комунікант у комунікативній ситуації є насамперед мовною особистістю , яку лінгвісти трактують як іманентну ознаку особистості - носія мови й комуніканта, що характеризує її мовну й комунікативну компетенцію та реалізацію їх у процесах продукування, сприйняття, розуміння й інтерпретації вербальних повідомлень, текстів та комунікативній взаємодії. Мовна особистість є перетвореним відображенням у знаковій формі особистості комуніканта, оскільки її маніфестація в тексті, повідомленні має імітований, модельний характер (пор. автор- функція у М. Бахтіна). Поняття мовної особистості імпліцитно було представлене ще у працях Г. Штейнталя, В. Вундта, О. Потебні, О. Шахматова й ін., хоч відповідний термін був уведений В. Виноградовим. Розроблення проблеми мовної особистості належить О. Леонтьєву, Ю. Караулову, Г. Богіну, Д. Леонтьєву, А. Пузирьову та ін. Російський лінгвіст Ю. Караулов виокремив у структурі свідомості мовної особистості три рівні: вербально-семантичний (нульовий), тезаурусний (перший, мотиваційно-прагматичний (другий), - установивши специфічні для них одиниці (слова, поняття, діяльнісно-комунікативні потреби). Д ослідник виокремив у структурі особистості мовця лексикон як знання про мову й у мові; особистісний тезаурус різноманітних знань (соціальних, побутових, культурних, енциклопедичних тощо) як здатність носія певної мови створювати тексти на підставі індивідуальних знань про світ, зафіксованих у значеннях слів і їхніх асоціативних комплексах відповідно до національно-психічного складу думки й особистісної зацікавленості в інтерпретації позначуваних (або сп рийнятих) ф актів; прагматикон як дискурсивну (комунікативну) компетенцію - систему правил, навичок і вмінь спілкування, зумовлених процесами соціалізації та інкультурації. У країнська дослідни ця ОТ арасова проектує рівні Ю. Караулова на контексти структури комуніканта: мікроконтекст, що характеризує мовця як конкретну мовну особистість із наявною комунікативною інтенцією, властивою їй у конкретній ситуації спілкування; макроконтекст, який 107 відносить мовця до певного соціуму й культури; метаконтекст, що відтворює світобачення мовця й ту концептуальну систему, в межах якої він мислить. Фундатору Тверської герменевтичної школи Г. Богіну належить параметрична модель мовної особистості, абстрагована від індивідуальних розбіжностей людей і специфіки відомих цим людям мов. Модель має кубічну форму і 60 складників, отриманих шляхом множення трьох параметрів: вісі А (фонетики, лексики, граматики); Б (адекватного синтезу, вибору, насиченості, інтерпретації, правильності); В (читання, письма, аудіювання, говоріння). Розгляд структури особистостей комунікантів зумовлює проблему розм еж ування їх н ьо ї м овної й ком унікативної компетенції. Мовна компетенція - знання мови (лексикону, граматичних категорій і парадигм, фонологічних компонентів, правил породження синтаксичних конструкцій і речень тощо). Термін упроваджений Н. Хомським, який розрізняв linguistic competence (ментальні репрезентації мовних правил як внутрішню граматику ідеальних носіїв мови) і linguistic performance (продукування й розуміння мовлення). Мовну компетенцію дослідник розглядав як найважливіше знаряддя породження та сприйняття й розуміння мовлення. На його думку, вона є потенційним знанням мови, її описує породж увальна модель як предмет генеративної лінгвістики. Мовна компетенція визначає мовну активність і є первинною відносно неї. Однак таку тезу поділяють не всі лінгвісти пор. концепцію JI. Щерби про виведення мовної системи з мовленнєвого матеріалу). Дискусійними й остаточно не розв’язаними залишаються проблеми: 1) співвіднош ення м овної компетенції та ментального лексикону, який містить знання словникового складу мови й зафіксованих за формами номінативних одиниць смислів, що репрезентують інтеріоризовані у свідомості об’єкти та явища дійсності і концептуальну структуру внутрішнього рефлексивного досвіду; 2) зв ’язку значень і форм, механізм якого реалізується в породженні та сприйнятті мовлення; 108 г) поєднання мовної компетенції та позамовних змістів; 4) механізму узгодження фонологічної й письмової форм слів, адже вони є роздільними в пам’яті; 5) способів доступу до складників мовної компетенції; 6) шляхів її розвитку в онтогенезі й філогенезі; 7) способу організації мовної компетенції тощо. Проблему розрізнення мовних і немовних знань, хоч межа між ними, на думку М. Бірвіша і Ф. Кифера, не є чіткою й очевидною, обговорюють у ракурсі можливості розгляду лінгвістикою невербальних знань. До появи когнітивної лін гвісти ки екстралінгвальні, енциклопедичні знання вилучали з компетенції мовознавства, однак сьогодні дослідників когніції цікавить поєднання цих структуру па м ’яті, психофізіологічний і нейрофізіологічний механізм інтеграціївербальних і невербальних знань (пор. модулярний і холістичний принципи в когнітивній науці). Дослідження мовної компетенції має прикладне спрямування, адже її склад проектується в комп’ютерні моделі автоматичної обробки мови, систему організації лінгвістичних процесорів, яка враховує інформацію різних мовних рівнів. Прикладом деталізації й інтегрального опису складників мовної компетенції служить методика лексикографічного портретування, розроблена в межах Московської семантичної школи Ю. Апресяном. Лексикографічний портрет слова представлений такими видами інформації про лексичну одиницю: 1) морфологічною, яка демонструє тип парадигми, можливі опозитивні кореляти грамем, аломорфи; 2) стилістичною , репрезентованою специфікою сфери вж ивання, експресивністю , ф ункціонально-стилістичним забарвленням; 3) сем античною , якам істить істиннісне твердження, тлумачення пресупозицій, модальних рамок (оцінок, емотивності), різноманітні вживання в певних значеннях, комбінаторику слова в контекстуальних умовах, інформацію про семантичне протистав лення двох форм однієї грамеми; 4) прагматичною, що охоплює перформативну здатність слова, його нетривіальні іллокутивні функції, асоціації, які воно викликає; 5) просодичною й комунікативною, репрезентованою здатністю до виділення фразовим наголосом і можливостями рематичного функціонування; 109 6) синтаксичною, яка представляє валентнісний спектр слова (обов’язковий і факультативний) та його місце у структурі пропозиції; 7) зоною моделей сполучуваності слів, яка містить правила сполучення й обмеження на них) фразеологічною як здатністю слова залучатися до складу фразем. Окреслені типи інформації демонструють різні підсистеми мовної компетенції. Відкритою залишається проблема зв’язку мовної компетенції з комунікативною (дискурсивною) і культурною компетенціями. Мовознавці підводять мовну компетенцію під загальне поняття дискурсивної компетенції або розмежовують їх. Культурна компетенція лише частково відображена в мові та її дискурсивних продуктах, тому між ними встановлюються відношення перетину множин. Деякі лінгвісти залучають культурну компетенцію до складу комунікативної компетенції, яку трактують як здатність мобілізувати різноманітні знання мови (мовну компетенцію), паравербальних засобів, ситуації, правил, конвенцій і норм спілкування, соціуму, культури для ефективного виконання певних комунікативних завдань у відповідних контекстах чи ситуаціях. В етнографії мовлення застосовують термін «комунікативний репертуар - комплекс мовних ресурсів, із яких люди вилучають необхідні засоби з метою здійснення певних комунікативних актів у відповідних ситуаціях. Тим самим комунікативна компетенція характеризується певною мірою стандартизації та соціальної й індивідуальної варіативності. Термін «комунікативна компетенція» уведений Д. Хаймзом у значенні системи знань про правила мовної комунікації, її процедуру, етикет, ритуал, яка відображ ає взаємодію інтелектуального, соціального й вербального в поведінці комуніканта. Ключовими словами в цій дефініції є система знань, що характеризує й інші тлумачення цього виду компетенції, однак у них не відображено дієву роль саме комунікативної компетенції, на відміну від мовної. Комунікативна компетенція передбачає володіння не лише знаннями, ай уміннями та навичками побудови інтенційно-стратегічної програми комунікації, дотримання її і контролю за нею у процесі спілкування; ор ієн тац ії на співрозмовника, передбачення його реакції; вибору мовних і паравербальних засобів комунікації та їх декодування; подолання комунікативних перешкод, усунення комунікативних шумів, виходу з комунікативного цейтноту тощо. У такому тлумаченні комунікативна компетенція включає мовну компетенцію, що створює підґрунтя для диференціації знань, які входять до комунікативної компетенції людини. Отже, на думку багатьох сучасних мовознавців, комунікативна компетенція містить мовну як здатність породжувати й розуміти правильні мовні повідомлення; дискурсивну як спроможність поєднувати висловлення у зв ’язні тексти й залучати їх до відповідних дискурсів; соціолінгвістичну як здатність ураховувати в комунікативній діяльн ості соц іальн і аспекти ситуації спілкування; іллокутивну як здатність формувати й реалізовувати комунікативні наміри в повідомленні; стратегічну як уміння ефективно планувати початок, перебіг і завершення комунікації, досягати успішності у спілкуванні. Як здається, до цих типів варто додати паравербальну компетенцію, без якої неможливе ефективне спілкування, лінгвокультурну, що визначає культурну ідентифікацію мовця, тобто дотримання ним відповідних культурно зумовлених норм, стандартів спілкування; і факультативну міжкультурну. яка залежить від потребив ній мовця й орієнтована переважно на дві культури (рідну й чужу. У функціональній прагматиці комунікативна компетенція охоплює лінгвістичну як уміння використовувати семіотичну систему мови; вербально-когнітивну як досвід комунікантів і вербально- комунікативну як здатність вступати в комунікацію, планувати її і досягати кооперативного результату. Текст (повідомлення) як знакова форма мовної комунікації. Комунікативні регістри У теорії м овної ком унікації текст (п овідом лен н я кваліфікують як знакову форму м овної комунікації, що є посередником передачі інформації, обміну нею та впливу на адресата. Текст формує окрему систему в синергетичній суперсистемі комунікативної ситуації. У лінгвістиці тексту в деяких наукових школах Європи термін текст певний час виступав замінником слова дискурс через відсутність останнього 111 у відповідних мовах. Ф. Бацевич виокремлює кілька відмінностей тексту й дискурсу 1) наявність у дискурсі, окрім тексту, партнерів й обставин спілкування; 2) відсутність у тексті паравербальних засобів; 3 ) різне спрямування аналізу - лінгвістичного щодо тексту, комунікативного щодо дискурсу 4) термін дискурс не застосовують до давніх текстів, зв’язки яких із життям не відтворюються безпосередньо. Як здається, головною відмінністю тексту й дискурсу є те, що вони є явищами різного порядку, оскільки перший залучений до другого як частина до цілого. Стосовно ж відсутності в тексті паравербальних засобів, то такими є візуально-графічні (шрифт, курсив, фарба, таблиці, діаграми, формули, схеми, малюнки, фото тощо). Давні тексти ж можуть бути сприйнятими й інтерпретованими сучасними адресатами, тому вони також можуть складати предметно-знакову форму дискурсу особливого типу. Ми тлумачимо текст (від лат. ІехЩт - тканина, сплетіння, поєднання) як цілісну семіотичну форму лінгвопсихоментальної діяльності мовця, концептуально та структурно інтегровану, що служить прагматичним посередником комунікації й діалогічно вбудована до семіотичного універсуму культури. Множинність ракурсів розгляду тексту в гуманітарних науках, а також поліфунк- ціональна й багатопланова природа цього мовного, комунікатив ного та культурного феномена зумовлює відсутність його одно значної дефініції. У 1962 р. російський літературознавець Д. Лихачов констатував відсутність будь-якої наукової праці, у якій було б детально розглянуто й обговорено основне поняття тексто логії - текст. Навіть у межах однієї дисципліни текст не отримав задовіль ного тлумачення. В. Звегінцев свого часу зауважував, що вчені, які починають вивчення тексту, очевидной не підозрюють, що їм доведеться мати справу зоб єктом, який за своєю масштабністю не поступається Всесвіту, - по суті, є лінгвістичним Всесвітом. 3. Тураєва розглядає текст як складней багатоаспектне утворення, що є і феноменом реальності, і способом її відображення, і реаліза цією системи мови. На її думку, текст - головна, поряд із висловленням, одиниця комунікації, продукт певного виду діяльності, спосіб збереження та передачі інформації, форма існування культури, продукт певної історичної епохи, відображення психічного життя індивіда і т. ін. 112 У короткому словнику термінів лінгвістики тексту. Т. Ніколаєва пропонує кілька суперечливих тлумачень тексту як 1) зв’язної послідовності, закінченої та правильно оформленої; 2) деякої загальної моделі для групи текстів; 3) послідовності висловлень, що належать одному учасникові комунікації; 4) письмового за формою мовленнєвого витвору. Наведені чотири значення, по-перше, не охоплюють навіть лінгвістичних аспектів тексту подруге, не розмежовують інваріант (модель) і реальні тексти з огляду на рівні потенції й реалізації; по-третє, некоректно пов’язують текст лише з одним учасником комунікації, що обумовлює зміш ування понять тексту, твору та творчості; по-четверте, не уточнюють, послідовністю чого є текст по-п’яте, не репрезентують його ознак, на відміну від не-тексту. Відсутність єдиного тлумачення феномена тексту можна пояснити низкою причин. Першою причиною, яка сприяла появі суто форм альних деф ін іц ій тексту, є абсолю тизація його структурної організації та граматичних засобів зв’язності. Так, у період становлення текстової граматики німецький лінгвіст Р. Гарвег визначав текст як послідовність речень, об’єднаних безперервним займенниковим зв ’язком. X. Вайнрих називав текстом упорядковану послідовність морфем, що складається мінімально із двох морфем. 3. Харрис вважав, що текст - це довге речення, побудоване за допомогою набору зв’язок. М. Холлідей розглядав це поняття як головну одиницю семантики, яку не можна кваліфікувати як різновид надречення. Отже, таке розмаїття тлумачень тексту зумовлене пошуком прототипу, ключового слова, одиниці мовного рівня, які б стали відправним моментом дефініції. Другою причиною є форм ально-структурна, жанрова, стилістична різноплановість тексту і специфіка способу його репрезентації, за яким тексти поділяють на письмові, усні та друковані. Н ерідко текстом називаю ть лиш е письмовий (друкований) різн овид через нібито спонтанність, невпорядкованість, непослідовність усного мовлення, однак значне розширення жанрів і функцій усного мовлення не дає підстав для подібних обмежень. Структурно текст може дорівнювати літері, слову, сполуці, висловленню, якщо ці одиниці несуть цілісну інформацію, яка відповідає певній прагматичній ситуації (наприклад, літера М на станціях метро, таблички Вихід, 113 Ординаторська, Черговий лікар, Бережіть ліс і пода також сукупності висловлень і надфразних єдностей тощо. Кожний текст відповідає певній текстемі, співвіднесеній із відповідним мовленнєвим жанром, належний до певного стилю або сфери спілкування і виконує різні функції. Тому, наприклад, дефініція російського мовознавця І. Гальперіна охоплює лише частину текстів: текст — це твір мовленнєвого процесу, завершений, літературно оброблений відповідно до типу документа твір, що складається з назви й ряду особливих одиниць (надфразних єдностей), об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, і має певну цілеспрямованість і прагматичну установку. Навіть художній текст, який трактують як найвищу форму репрезентації текстів є поліфункціональним. Ю. Лотман відмічав поєднання в таких текстах художньої функції з магічною, юридичною, морально-етичною, філософською, політичною як невід’ємну рису соціального функціонування того чи того художнього твору. Тому параметр прагматичної установки таких текстів є доволі розмитим і чітко не окресленим. Третьою причиною різноманітності текстових дефініцій є специфіка підходів до вивчення тексту навіть у межах лінгвістики, що унеможливлює вироблення якогось синтетичного тлумачення. 3. Тураєва виокремила пять підходів до лінгвістичного вивчення тексту онтологічний, що відображає характер існування та статус тексту гносеологічний, який виявляє характер відображення об’єктивної дійсності в тексті, ау випадку художнього тексту - характер відображення реального світу в ідеальному світі естетичної дійсності; власне лінгвістичний, що ґрунтується на мовному оформленні тексту психологічний, орієнтований на його сприйняття; прагматичний, спрямований на характер відношення автора до дійсності та змістового матеріалу тексту. М. Ляпон розглядала чотири концепції тексту результативно- статичну (текст як інформація; відчужена від свого носія послідовність висловлень, об’єднаних семантичним зв’язком); процесуальну відносно адресанта (текст як реалізація мовної здатності індивідуума); каузативну (текст як продукт активної м овленнєвої діяльності лю дини, що передбачає двобічну зацікавленість автора й читачів у передаванні та розумінні інформації); стратифікаційну (текст як найвищий рівень мовної системи). 114 |