мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
г М. Откупщикова пропонувала шість підходів до визначення тексту 1) комунікативний; 2) модальний; 3) номінативний; 4) структурний; 5) прагматичний; 6) референційний. Українська лінгвістка Н. Непийвода, систематизувавши найбільш важливі з наявних у гуманітарних науках підходів до тексту, розрізнювала соціально-історичний, що розглядає текст як явище культури, письмовий продукт, який утілює результати інтелектуальної й духовної д іяльн ості соц іал ьн о ї особистості; соціально- психологічний - текст як засіб впливу на свідомість і поведінку соціальної особистості; лінгвістичний - текст як сукупність мовних одиниць різних рівнів; функціонально-стилістичний - текст як семантичний простір реалізації мовних одиниць; комунікативний - текст як мовленнєвий акт когнітивний - текст як наслідок і спосіб пізнання. Дослідниця відзначала, що помістити всі ці ознаки в одну - синтетичну - дефініцію поняття текст є не тільки неможливим, ай непотрібним, тому що всі ці ознаки тією чи іншою мірою розглядають під час аналізу кожного аспекіу, й основним параметром тексту як явища щоразу виступає різний. Четверта причина полягає у звуженні функції тексту до рівня складника комунікативного процесу, посередника, засобу, процесу й мети комунікації, що повязано зі становленням комунікативного напряму лінгвістики тексту й вихідним ототожненням тексту та дискурсу в деяких лінгвістичних школах світу. У 1989 р. у збірнику «Problem e der T extlinguistik», підготовленому колективом німецьких і білоруських учених, висунуто аргументацію того, що поняття текст потребує перегляду (П. Гржибек) через необхідність урахування його прагматичної (інтерактивної) зумовленості. Проте навіть у межах цього параметра не існує єдиного ключового поняття для визначення тексту. Приміром, Е. Косеріу називав текстом мовленнєвий акт або ряд пов’язаних актів, що здійснюються індивідом у певній ситуації. Комунікативно орієнтовані дефініції тексту описують його або як відособлений компонент комунікації, серединний елемент схеми комунікативного акту (В. Кухаренко), або як невіддільний від комунікативного процесу предметно-знаковий стан системи комунікації, що характеризується комунікативністю (Є. Сидоров. В обох останніх дефініціях наявне раціональне зерно, тому що, з одного боку, текст - матеріальне знакове утворення, емпірично 115 освоюване, з іншого боку, комунікація на основі тексту органічно сполучає його із процесами породження й рецепції у форматі цілісної комунікативної події. У праці Є. Сидорова існує й інша кваліфікація комунікативної природи тексту як предметно- знакового носія обміну комунікативною діяльністю. П’ятою причиною є абсолютизація у складі дефініції певної категорії або кількох категорій тексту. Тривалий час його визначали на підставі зв’язності, хоч зв’язність притаманна й не-текстам, або смислової замкнутості, хоч смисл тексту є відкритою системою для читачів (пор текст - ідеальна вища комунікативна одиниця, що тяжіє до смислової замкнутості й закінченості, конститутивною ознакою якої є з в ’язність, що виявляється щоразу в інших параметрах, на різних рівнях й у різних сукупностях окремих зв’язків (Кв. Кожевнікова)). Як базові виступають також текстові категорії завершеності, проте не всі тексти є завершеними через відкритість фіналу, серійність і т. ін.; цілісності, інтеграції, текстуальності, комунікативності тощо. Приміром, М. Брандес називає текстом будь-яке зв’язне знакове утворення, що висуває як предмет вивчення тексту категорії зв’язності, цілісності, інтегративності і ставить проблему розкриття базисних механізмів інтеграції цілого. Є. Сидоров слушно зауважує, що доволі непросто обрати якусь одну визначальну якісну ознаку тексту, на основі якої можна було б звести всю розмаїтість окремих текстів до одного поняття. Проблема дефініції тексту повязана з питанням його рівневої системно-мовної природи, поставленим Е. Бенвеністом у 1962 р. у зв’язку з виробленням критеріїв установлення рівнів мовної системи, хоч дещо раніше радянські вчені Б. Горнунг у статті О характере языковой структуры (1959 р) і Т. Ломтєв у праці Языки речь (1961 р) висвітлили проблему співвідношення системно-мовних і мовленнєвих закономірностей, зокрема, й питання про рівневий статус тексту як найвищий у мовній системі. Цю проблему сполучали з дискусією про ототожнення й розмежування висловлення та речення, висловлення й тексту. Б. Горнунг, ототожнивши висловлення й текст, усупереч думці В. Виноградова, стверджував, що текст не варто протиставляти системі мови, що в тексті і в системі мови діють однакові закономірності. На цій підставі текстовий рівень кваліфікували як найвищий. 116 Німецький дослідник В. Дресслер також розглядав два розуміння тексту з огляду на дихотомію емічного й етичного рівнів утагмеміці К. Пайка. З метою розмежування тексту як інваріанта й тексту як актуалізованої одиниці мовлення було введено термін «текстема» (Н. Амосова, ОМ оскальська), який позначив абстрактну інваріантну одиницю текстового рівня мовної системи, що характеризується певним тематичним змістом, композиційною структурою, відбором лексико-фразеологічних, граматичних, стилістичних засобів та інтенційно-прагматичними особливостями. Українська лінгвістка Т. Радзієвська підкреслювала, що створення тексту детерміноване його таксономічною належністю, тими стандартними комунікативними настановами, у яких формується тексти певного класу і які представляють об’єктивну даність для суб’єкта текстопородження. Кореляція текстеми з мовленнєвим жанром у мовленні перетворює актуалізований текст на комунікативний засіб. У когнітивний лінгвістиці текстему розглядають у ракурсі текстового прототипу як модель, схему класу текстів, що містить ієрархічно організовані прототипні ознаки класу текстів (семантичні, структурні, інтенційні, ситуативні, інтерпретаційні, соціокультурні тощо). Співвідношення інваріанта-текстеми й реального тексту може мати різну міру варіативн ості й аномальності. Аномальність тексту відносно текстеми визначається як відхилення від її стандартних ознак і структури шляхом застосування властивостей інших інваріантів. Аномальність служить потужним атрактором си нергети чн ої системи семіотичного універсуму й може сприяти виникненню нових текстем і відповідно мовленнєвих жанрів. Зазначмо, що німецький дослідник В. Кох кваліфікував текстему інакше, як одиницю членування тексту, сукупність сем антично та грам атично поєдн ани х висловлень, що характеризується єдністю теми й особливим синтаксичним зв’язком складників. У такому значенні текстему уподібнювали надфразній єдності, топіку. Остаточно не розв’язаною є проблема типології текстів. У науковій літературі існує їхній поділ за різними параметрами на 1) усні, письмові, друковані; 2) адресатні й безадресатні; 3) комунікативно спрямовані на процес і на результат 4) жорсткі 117 (клішовані), узуальні (частково регламентовані) і вільні (С. Гіндін); 5) дескриптивні (описові), наративні (оповідні), експланаторні (пояснювальні), аргументативні й інструктивні (Е. Верліх) і т. ін. Розгалуженими є класифікації текстів за стилем, жанром і типом дискурсу (наприклад, художні, публіцистичні, наукові, ділові, релігійні; або тексти протоколи, накази, дисертації, статті, репортажі тощо; або політичні, спортивні, юридичні, військові, рекламні тощо). Текст має систему певних категорій як його надпарадигмальних ознак, інвентаризація яких залишається дискусійною проблемою сучасної лінгвістики тексту. Знакова форма повідомлення (тексту) формується, зокрема, під впливом ситуативного контексту. Особливо це стосується контекстуалізації соціалізованих особистостей, спілкування яких підпорядковане імплікованим у комунікативній компетенції мовців правилам, нормам, конвенціям, звичкам спілкування. Варіанти повідомлень, зумовлені правилами й конвенціями ситуацій спілкування, у теорії м овної ком унікації розглядаю ть як комунікативні регістри (термін М. Холлідея). 5. Контекст ком ун іка т и вн о ї ситу а ц ії У теорії мовної комунікації складник контексту (від лат. сопІехШз - поєднання, зв’язок) розглядають дуже широко як умови забезпечення ін тер акц ії між ком унікантам и на п ідставі повідомлення (тексту. Ці умови передбачають кілька параметрів. Першим є часово-прост оровий, що залеж но від типу комунікації має кілька режимів. Так, в усному міжособистісному спілкуванні дискретність між процесам и продукування повідомлення та його сприйняття незначна, хоч за умови застосування технічних засобів передачі інформації час і простір можуть мати два дискретних у часі і просторі режими. Наприклад, репортаж із місця подій, прямий ефір на телебаченні, телефонна розмова можуть мати майже однаковий час, але різнитися просторово. Застосування запису на відео чи аудіо усних повідомлень може створювати значну відстань у часі та просторі. Письмова або друкована комунікація може мати як незначну часово-просторову дискретність, так і значну відстань у часі та просторі. 118 Такий підхід до окресленого параметра обставин комунікації ґрунтується на концепції часу австрійського дослідника X. Рейхенбаха, який розрізняв у текстовому часі подію, момент мовлення й момент референції, тобто спостереження читача за подією. Дослідники описували текстовий часу двох виявах: плану мовлення та плану історії (Е. Бенвеніст), обговорюваного й подійного світів (Г. Вайнрих) і т. ін. О. Падучева поряд із режимом інтерпретації та відношенням авторського часу до текстового (мовленнєвого) уводить наративний час, не співвіднесений із будь- яким часом, панхронічний. До того ж до двох режимів часу та простору продукування та сприйняття повідомлення можна додати щей час і простір позначених повідомленням (текстом) подій, що в художній комунікації М. Бахтін назвав хронотопом. Другий параметр контексту - ем пірично-сит уат ивний - передбачає застосування знань про учасників комунікативної ситуації, їхні комунікативні статуси, соціальні ролі й функції, фізичні та психологічні особливості, причини, можливі наміри спілкування, а також про безпосереднє предметне оточення, у якому здійснюється комунікативний акт. Наприклад, комунікація керівника й підлеглого: перший є жінкою, середнього віку, заможною, вередливою, яка прискіпливо ставиться до підлеглих, другий є молодою вродливою жінкою, яка спізнилася на роботу. Метою спілкування є виклик підлеглої до керівника установи через спізнення першої на роботу. Намір керівника - покарати винну, можливо, навіть звільнивши її з роботи. Спілкування відбувається в кабінеті керівника, яка сидить у величезному кріслі за великим дубовим столом. П ідлегла стоїть переднею. Перебіг цієї комунікації залежить від багатьох чинників, але контекст її розгортання не на користь підлеглої. Можливе втручання інших осіб також може вплинути на результати спілкування. Щодо художньої текстової комунікації важливим у ракурсі другого параметра є врахування знань читача про автора тексту, факти його біографії, особливості творчості, інші твори цього автора. Третій параметр контексту - соціально-сит уат ивний - визначений умовами соціального середовища, законами й нормами соціуму, політичним й економічним станом суспільства тощо. Цей 119 параметр зумовлює баланс обличчя комунікантів, їхні соціальні ролі й функції, результат спілкування тощо. Четвертий параметр - культурно-ситуативний — передбачає залежність комунікативного акту від культури або субкультури, у яких здійснюється інформаційний обмін чи вплив. Від цього параметра залежить вплив на комунікантів і спілкування культурних настанов, норм, цінностей, традицій, звичаїв, вірувань, міфів і т. ін. Приміром, для художньої текстової комунікації важливим складником контексту є сем іо т и ч ни й універсум культури, з яким взаємодіє художній твір, автор і читач. Універсум культури має розглядатися в динаміці, адже автор, текст і читач залежно від часової відстані між режимом продукування тексту і його сприйняттям занурені до різних відрізків універсуму, що розвивається, змінюється, хоч і має певні стабільні параметри, визначені культурною традицією. Кожна культура накладає на спілкування мережу власних конвенцій. Американський лінгвіст Е. Холл розмежував низько- контекстні та висококонтекстні культури. Перші потребують залучення додаткової й детальної інформації для мовленнєвих контактів через відсутність неформальних зв’язків між учасниками спілкування, внаслідок чого комуніканти є недостатньо інформованими (культури такого типу наявні у СІНА, Германії, Швейцарії й інших країнах). У низькоконтекстних культурах спілкування в установах, на виробн иц тві не торкається особистісної сфери життя комунікантів. У цій культурі мовлення сприймають майже поза соціальним контекстом, а людину оцінюють за її словами. Другий тип культури, навпаки, не потребує додаткової інформації через більш тісні неформальні зв’язки партнерів комунікативних актів, наявність значної кількості інформації про комунікантів (такий тип наявний у Франції, Україні, Росії, Іспанії, Італії, Японії тощо). Прикладом висококонтекстної культури вважають і східну макрокультуру, що має традиційну недовіру до слова і приділяє значну увагу манері вимови, відповідності комунікативної поведінки соціальним і культурним конвенціям. Якщо розглядати контексту комунікативній ситуації в аспекті мовних засобів спілкування, то контекстом вважають семантико- граматичну й комунікативну єдність певного текстового елемента 120 слова, висловлення, періоду) із текстовим і ситуативним оточенням як індикатором значення й функціональної ваги цього елемента у спілкуванні. У такому тлумаченні закладена множинність розуміння контексту в лінгвістичних студіях. Підґрунтям терміна можна вважати поняття герменевтичного кола розробленого ще М. Флаціусом уст, який вважав, що різне оточення слова в мовленні зумовлює його різний зміст. Таким способом М. Флаціус намагався розв’язати наявну суперечність між багатозначністю слова та його однозначністю в мовленні: слово, текст має одне значення, але різні контексти визначають його різний зміст, від контексту залежить смисл, а не значення. Отже, рух від слова до його контексту, зокрема, й до тексту в цілому, і зворотний рух від цілого тексту до його елементів і складників є тим герменевтичним колом, що сприяє розумінню та тлумаченню змісту. В обіг славістики термін контекст уведений у словнику Яновського «Новий словотолк» (1804 р.). У сучасному мовознавстві контекст має три дефініції. Перше розуміння звужує його значення до рівня текстового фрагмента, речення, сполуки, які визначають семантику певної мовної одиниці. Н. Амосова кваліфікувала контекст як сполучення вказівного мінімуму із семантично реалізованим словом. Вона розробила теорію й методику контекстологічного аналізу з метою дослідження англійської фразеології. Спершу її увагу було зосереджено на розмежуванні постійного та змінного контексту в описі ф разеологічних одиниць, але згодом її концепцію почали застосовувати й щодо дослідження значень лексем. Важливим положенням концепції Н. Амосової став розгляд контексту як єдності реалізованого слова та індикатора, оскільки в теоріях інших дослідників контекст трактували лише як оточення об ран ої одиниці. Д ослідниця виокрем ила лексичний, синтаксичний, морфолого-синтаксичний, конструктивний та змішаний контексти залежно від рівня індикації і встановила ступені ваги цих контекстів. І. Арнольд зауваж ує, що контекстологічна концепція Н. Амосової має багато спільного з валентнісним і дистрибутивним аналізом, однак методика Н. Амосової виникла раніше й незалежно від них, вона є менш формалізованою, проте висуває більше вимог до опису деталей фактичного текстового матеріалу. 121 Для першого, вузького розуміння контексту застосовують диференціацію контекстів дозволу як індикатора полісемії, підтримки для пояснення термінів, гасіння за умови отримання словом протилежної семантики, ком пенсації щодо еліпсиса, ідентифікації для з’ясування нових смислів, об’єднання за умови актуалізації двох значень. До типу контексту в першому значенні можна віднести виокремлений основоположником стилістики декодування М. Риффатером ст и ліст и ч ни й контекст, що є сукупністю зв’язків мовного елемента, яка забезпечує створення стилістичного ефекту. І. Арнольд кваліфікує стилістичний контекст як єдність стилістичного прийому та текстового тла, що зумовлює надання контекстуалізованій одиниці оказіональної конотації- оцінного, емотивного, експресивного та ф ункціонально- стилістичного забарвлення. Контекст у другому значенні ототожнюють із цілим текстом зважаючи нате, що лише смисл цілісного тексту забезпечує тлумачення змісту будь-якої його одиниці. Чеський дослідник П. Адамець розмежував у комунікації контекст як умови, створені текстом конситуацію як елемент екстралінгвальної ситуації, оточення учасників комунікації та коемпірію як суму спільного досвіду та спільних енциклопедичних і фонових знань комунікантів. Н. Амосова також розрізняла позатекстову та текстову ситуацію й зауважувала, що перша ситуація також впливає на реалізацію значення. Щоправда, текстову ситуацію дослідниця трактувала як тему тексту чи текстовий опис ситуації. Тим самим Н. Амосова робила перший, хоч і обережний крок до кваліфікації тексту й ситуації як контексту. Російський лінгвіст Г. Колшанський зазначав, що зв’язок кожної одиниці з усім текстом, ієрархічно від першого рівня до всієї семантичної системи, є законом семантичної організації мови - законом семантичної компліментарності системи мови. У своїй концепції контексту дослідник диференціював мікроконтекст (сполуку й висловлення), макроконтекст (абзац) і текст залежно від поширення індикації мовної одиниці. Г. Колшанський підкреслював, що побудова тексту перебуває у прямій залежності від смислового змісту будь-якого масштабу й доволі жорсткої системи безперервного контексту, в межах якого здійснюється 122 виклад тієї чи іншої теми, інакше кажучи, в межах яких розвивається дискурс. М акроконтекст у лінгвістиці тексту визначають і як лексико-тематичну сітку тексту, в межах якої розгортається певна тема (топік) на основі ключових слів Т. ван Дейк, І. Арнольд). У теорії мовної комунікації застосовують третю, найширшу дефініцію контексту, яка ґрунтується на працях основоположника Лондонської лінгвістичної школи Дж. Фьорса й антрополога Б. Маліновського. Дж. Фьорс залучав до контексту і контекст ситуації, і вплив соціальної системи, і культуру. Подібні думки висловлював його учень і послідовник М. Холлідей. Такий широкий контекст передбачав урахування індикації не лише текстового масиву, ай глобальних умов оптимального забезпечення комунікації, зокрема, її мети, соціальнорольової природи комунікантів, їхніх тезаурусів, соціального й культурного середовища комунікації і т. ін. Контекст у подібному значенні кваліфікують як глобальний, комунікативний, ситуаційний або ототожнюють із конситуацією. В. Миркін називав такий контекст ситуативним - предметним оточенням, що містить суб’єктно-об’єктні відношення й обставинні орієнтири (указівки на суб’єкт мовлення, місце, час, умови й інші фактори спілкування). До конситуації нерідко додають і коемпірію, тобто знання комунікантів. Дослідження окресленого типу контексту Т. ван Дейк вважав прерогативою прагматики, оскільки вона вивчає зв ’язки між структурою тексту й елементами комунікативної ситуації, системно пов’язаними з нею. Дослідник розмежовував соціокультурну ситуацію та комунікативний контекст мовця та слухача. На думку Г. Колшанського, комунікативний контекст містить усі чинники, що супроводжують комунікацію: від конкретної ситуації спілкування до сукупності культурних і соціальних умов, які зумовлюють смисловий і мовний комплекс комунікативних актів. Комунікативному контексту підпорядковані інші, виокремлені Г. Колшанським контекстні типи: лінгвістичний, паралінгвістичний, ситуаційний, культурний і психологічний. Попри видиму розробленість поняття комунікативного контексту, залишаються нез’ясованими питання: 1) співвідношення тексту й комунікативного контексту (якщо сприймати конситуацію як цілісне явище, то текстове оточення також залучається до комунікативного контексту 2) входження до комунікативного контексту коемпірії; 3) розм еж ування ситуативного й комунікативного контекстів тощо. На наш погляд, найбільш реалістичною стратиф ікацією контексту є ієрархія Г. Колшанського, хоч підпорядкованість комунікативному контексту усіх інших типів викликає питання щодо співвідношення залеж них від головного контекстних тип ів (прим іром , паралінгвістичний контекст, на нашу думку, є частиною культурного й ситуаційного). Незалежно від значення терміна в науковій літературі розрізнюють контекст ф ункціонування як умови реалізації значення та контекст породж ення як умови забезпечення оказіональних значень. В. Миркін пропонує шість типів бінарних опозицій контекстних різновидів як протиставлень: вербального й ситуативного фізичного та психологічного, контексту культури і психологічного; лінгвістичного й паралінгвістичного; лінійного та структурного операційного й комунікативного. На наш погляд, єдина парам етризац ія цих опозицій руйнується через багатозначність деяких термінопозначень і включення одного типу до другого або їхній перетин. Приміром, операційний контекст як сегмент інформації, що передає мінім ально необхідну інформацію, достатню для розуміння загальної, протиставлено комунікативному, який також може відповідати умовам операційного і т. ін. Психологічний контекст нерідко обмежують лише знаннями про автора тексту. Щодо художнього тексту застосовують поняття вертикального контексту- історико- філологічного тла тексту як літературного твору (О. Ахманова, І. Гюббенет); зовнішнього контексту (В. Богданов) як указівок на час, історичні умови створення тексту, місце його виникнення в соціальному, культурному, етичном у віднош енні; соціокультурного контексту- умов, у яких наявну інформацію сприймають як вторинну, оскільки вона повязана певними асоціативними зв’язками із загальним сюжетом, певним художнім твором, іншими творами, їхніми персонажами і т. ін. (ремінісценції, алюзії, цитування), зафіксованими у свідомості автора й читача, без чого текстова комунікація була б неповною. 124 |