мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
9. Невербальні засоби комунікації Імплікація, її типи Невербальними засобами комунікації є інформація, залучена до комунікативної ситуації комунікантами (адресантом й адресатом, що опосередкує продукування повідомлення і його сприйняття та розуміння. Джерелом цієї інформації є фонд знань особистостей, який ґрунтується на їхньому емпіричному та внутрішньому рефлексивному досвіді, різних видах компетенції. Невербальні складники інтегровані з вербальним повідомленням 134 текстом) і зумовлені інтенційно-стратегічними програмами комунікантів. Сукупність смислів невербальних, паравербальних і вербальних складників комунікативної ситуації формує її інформаційний масив. У дискурсології та лінгвістиці тексту невербальні складники дискурсу чи тексту ототожнюють з імплікацією (від лат. implico - тісно зв’язую, implicatio - сплетіння), що є альтернативним вербальному невербальним інформаційним масивом, який ґрунтується на інтеграції вербальних засобів із досвідом, фондом знань комунікантів, їхньою комунікативною компетенцією та сприяє оптимізації комунікативної взаємодії, взаєморозумінню. Імплікацію пов’язують із тенденцією до мовної економії, називають потужним засобом компресії повідомлення, тексту, доказом відсутності ізоморфізму між планом змісту та планом вираження мовного знака. Комуніканти враховують спільний для них досвід і спільні знання про світ, що дає змогу згортати висловлення, використовувати натяки, часто звівши до мінімуму вербальні засоби. Імплікація не є чимось побічним, зовнішнім, вона закономірний, притаманний комунікації інформаційний засіб. Ф. Бацевич виокремлює два вияви імпліцитного: 1) формальний, пов’язаний виключно з формою мовлення, його «технічним» вираженням, зовнішнім матеріалом; і 2) змістовий, пов’язаний зі способами, типами й характером інформації, що передається. Термін «імплікація» запозичено з логіки, де його розглядали як логічну зв’язку, відповідну граматичній конструкції «якщо..., то, за допомогою якої із двох простих висловлень утворюється складне. У такому висловленні розмежовують антецедент (від лат. antecedens - попередній), пов’язаний з умовами ситуації, позначеними частиною речення з «якщо», і консеквент (від лат. consequens - логічний наслідок, висновок), що є наслідком, представленим частиною речення з компонентом то. Імплікація є неістинною лише за умови істинності антецедента та неістинності консеквента. У сучасній логіці розглядаю ться три типи імплікації: матеріальний, строгий і релевантний. Останній ураховує не лише істинність висловлень, ай змістовий зв’язок між ними, що найбільше відповідає одному з лінгвістичних тлумачень імплікації 135 у вузькому розумінні) як ім п ліка т ури - невербалізованої пропозиції (мисленнєвого аналога ситуації), яка забезпечує несуперечливий логічний зв’язок, зв’язність вербально виражених контактних пропозицій, або як семантичної залежності між компонентами змісту тексту, в основі якої лежить явний або скритий умовивід (Насуваються хмари. Треба взяти парасольку - імпліковано пропозицію: Піде дощ). У повідомленні пропозиції можуть не мати вербального вираження, яку наведеному вище випадку, або позначатися словом, сполукою в реченні, тобто у висловленні може бути більше однієї пропозиції (наприклад, Хлопчик іде до школи - 1 пропозиція, Хлопчик іде до нещодавно побудованої школи - 2 пропозиції). У теорії мовної комунікації імплікатуру розглядають як тісно пов’язану з вербальним змістом невербальну інформацію, що опосередкує змістову залежність між висловленнями в тексті чи повідомленні й організує їх інтерактивну спрямованість. Типологія імплікатур у широкому розумінні розроблена у 1967 р. представником О ксф ордської школи л о гіч н ої семантики. Грайсом у статті «Логіка й мовне спілкування». Дослідник розмежував конвенційні імплікатури, пов’язані зі змістом слів чи сполук і логічно не вивідні; і неконвенційні (комунікативні, дискурсивні), що ґрунтуються на контексті, фонових знаннях, правилах спілкування й інших чинниках комунікативної ситуації. Серед неконвенційних (комунікативних) імплікатур він виокремив два різновиди. Перший - парт икуляризовані, пов’язані з контекстом і представлені скритою пропозицією, яка забезпечує зв’язність вербально виражених контактних пропозицій (Хлопчик пішов грати у футбол. Вікно розлетілося на друзки, скрита пропозиція - Хлопчик м’ячем розбив вікно). Другий різновид - ген ера лізо ван і, що виникаю ть при порушенні загальних стандартів комунікативної поведінки. Такими стандартами є постулати (максими) кількості інформації (вимога оптимальної інформативності повідомлення), якості (вимога правдивості й обізнаності мовця), відношення як релевантності (вимога відповідності певній темі) й манери мовлення (вимоги ясності, зрозумілості, недвозначності, регламентованості). Партикуляризовані імплікатури пов’язані з генералізованими: X. Грайс в описі максими релевантності наводить приклад ролі 136 імплікатури для розуміння зовнішньо нерелевантних реакцій, які стають значимими й релевантними завдяки знанням адресанта про те, що слухач може декодувати імплікаїуру ( - У мене закінчився бензин. - Тут поруч є гараж. - Установлення латентних пропозицій сприяє тематичній зв’язності цих висловлень). В. Дем’янков розмежував неконвенційні імплікатури на конверсаційні, пов’язані з максимами спілкування, й інші, що вираховуються в контексті на основі конвенційного значення, значення контексту висловлення й фонового знання. Головними ознаками імплікатур вважаються здатність до усунення за наявності протилежного вербального судження та здатність до виведення, тобто реконструкції змісту на підставі буквального значення висловлення. Крім імплікатур, імплікація як невербальний інформаційний масив, який опосередкує комунікативну діяльність і взаємодіє з вербальним кодом тексту, має різні способи репрезентації в комунікативній ситуації. Одним із таких способів є підтекст, що ґрунтується на вербальній організації тексту і формується шляхом її змістової модифікації без збільшення знакового обсягу. Термін «підтекст» як явище тексту введений бельгійським драматургом-символістом М. Метерлінком. У лінгвістиці тексту підтекст є різновидом імпліцитного плану тексту. Г. Гальперін виокремив два типи змістово-підтекстової інформації: ситуативний, пов’язаний зі знаннями попередніх текстових фактів, подій, й асоціативний. Що виникає на підставі зв’язків викладеного вербально з накопиченим особистим і суспільним досвідом комунікантів. За референційним параметром розрізнюють референційний і комунікативний підтексти: перший спирається на знання зв’язків у світі дійсності, другий забезпечений умовами ситуації спілкування. Засобами створення підтексту є одночасна актуалізація різних парадигматичних потенцій мовних одиниць, поява потенційних сему результаті ірадіації контексту, акумуляція конотації в текстовому фрагменті, символ, використання художньої деталі, контраст тощо. Сприйняття читачем підтексту передбачене не лише суб’єктивними ознаками адресата, ай творчою майстерністю автора, точністю авторської стратегії щодо адресата, урахуванням адекватності читацьких асоціацій. 137 Підтекст має лінгвопсихологічну суб’єктивну природу інтерпретації й застосовує обробку різних структур знань автора та читача. В. Богданов вваж ав, що підтекст зумовлений мовленнєвим наміром комуніканта й не випливає зоб єктивного підсумкового смислу висловлення. В лінгвістиці тексту підтекст іноді ототожнюють з імплікацією взагалі або з текстовою пресупозицією. Приміром, російська лінгвістка 3. Попова вважає, що підтекст створюється в результаті домислювання ідей, закладених у тексті словесно, і складає передумови сказаному, наслідок і висновки з нього. Тим самим підтекст, за словами дослідниці, охоплює всі способи імплікації. Однак механізм формування підтексту відмінний від механізму репрезентації імплікатур і пресупозицій, позаяк підтекст є одним із двох паралельних смислових планів фрагмента повідомлення чи цілого повідомлення, латентною інформацією, сформованою на підставі трансформації лінійного вербального плану. Наступним способом залучення невербальної інформації до комунікації є пресупозиція (від лат. ргае - попереду, зиррозіНо - припущення) - тип імплікації що, на відміну від імплікатур і підтексту, є асерторичним знанням, яке передує вербальному плану висловлення чи тексту та сприяє їхньому успішному сприйняттю й розумінню. В. Дем’янков вважає, що важливим чинником ефективного спілкування є спільний фонд пресупозицій у комунікантів. П ресупозиція має ознаки істинності, несуперечливості, що відповідає постулатам релевантності, якості мовлення. Пресупозиція є терміном логічної семантики, уведеним у 1892 р. німецьким дослідником Г. Фреге, який розглядав смисл висловлень як двокомпонентний, що містить асерцію (твердження) і пресупозицію (передумову цього твердження). Використання пресупозиції було зумовлене прагненням зіставити логічну структуру думки з її мовним вираженням, при цьому визначено, що мовні вирази не виявляють справжньої логічної структури думки, не відповідають їй. Першими пресупозиціями, які описав Г. Фреге, були екзистенційні. Б. Рассел вважав такий підхід помилковим і непродуктивним, висунувши альтернативну теорію дескрипцій. 138 Наприкінці х р. р. XX ст. поняття пресупозиції було повернене до лін гвісти ки англійським логіком, одним із розробників теорії мовленнєвих актів П. Стросоном і надалі було застосоване в багатьох мовознавчих дослідженнях. Дослідник укладав у пресупозицію те саме значення, що і Г. Фреге, однак він поставив істинність реченнєвого значення в залежність від умов використання. Мовознавці систематизували мовні засоби, які зумовлюють уведення пресупозиції- рге5ирро8ІІіоп-ІгІ££ег8 (Л. Карттунен нарахував близько 30 їхніх розрядів), або її відхилення (наприклад, *Иого відрахували до успішного захисту ним курсової роботи). Було розроблено проективні правила пресупозиції щодо суми пресупозицій у складних синтаксичних конструкціях, текстах. Такими правилами є наступні: 1) пресупозиція зберігається при запереченні; 2) неістинність твердження не впливає на істинність пресупозиції; 3) пресупозиції можуть відповідати умовам того чи іншого можливого світу. О. Падучева виокремила такі типи пресупозицій: 1) екзистенційні (існування фактів, предметів): Всі сини Василя служили в армії, пресупозиція - У Василя є сини) прагматичні (презумпція зрозумілості повідомлення, що регулюється мовцем відносно адресата Кажуть, що взимку будуть люті морози, пресупозиція - адресат розуміє, що це непідтверджене судження; 3) категорійні (регламентації семантичної сполучуваності): Ці риби вистрибують і літають над водою пресупозиція - Риби плавають, але існують летючі риби. 4) факгивні (умови доведеності фактів): Баба-Яга послала Івана до Кощія, пресупозиція Баба-Яга і Кощій - міфологічні казкові істоти, їх немає в реальності; 5) сем античні (умови істи нності й несуперечливості повідомлення): Всі птахи мають крила, але не всі літають, пресупозиція - Літає не все, що має крила. Г. Молчанова розрізняє текстові, побутові й енциклопедичні пресупозиції залежно від типу репрезентованого ними знання. Пресупозицію розглядають як такий смисловий компонент висловлення, істинність якого є необхідною для того, щоб це висловлення не було семантично аномальним і недоречним уданому контексті. З огляду на це диференціюють семантичні та прагматичні пресугтозиції: перші керовані принципом запобігання аномальності, другі - принципом доречності. Як зауважує російський дослідник дискурсу ММ акаров, прагм атичні пресупозиції мають потрійне розуміння: перше тлумачення пов’язує їх з уявленнями мовця про контекст, друге - з поняттям спільних чи фонових знань комунікантів, третє - з умовами доречності й успішності висловлення. На думку вчених, пресупозиції відрізняються від імплікатур конвенційним характером і неможливістю усунення. У цьому випадку мова йде про референційні пресупозиції, які нерідко ототожнюють із фоновими знанням и (пор. розмежування текстових, побутових й енциклопедичних пресупозицій або, за Ю. Карауловим, текстових і дотекстових пресупозицій - «фондових» знань - як універсальних, позанаціональних, імпліцитно притаманних людині як представникові виду уявлень про речі, ознаки й відношення у світі). Іноді пресупозицію ототожнюють із постсупозицією, яка є логічним висновком із висловлення, тексту. На нашу думку, постсупозицїї мають розглядатися як окремий тип імплікації, адже це вивідне знання, яке комунікант формує після сприйняття повідомлення. Наприклад, висловлення У нього снігу серед зими не випросиш має постсупозицію - Він дуже скупий. І. Арнольд ототожнює пресупозиції з фоновими знаннями на підставі їхньої функціональної однорідності та затекстової природи зв’язків із вербальним планом. Міра відповідності пресупозицій і фонових знань залеж ить від розуміння остан ніх. У лінгвокраїнознавстві фонові знання поділяють на такі типи: загальнолюдські (знання про циклічний час, географічні знання; знання про людину, буцову світу та Всесвіту; наукова, міфологічна, релігійна, фольклорна інформація); регіональні (знання, характерні для мешканців певного регіону); країнознавчі (знання традицій, обрядів, вірувань, забобонів, звичаїв і т. ін. певного етносу); соціальні, професійні (інформація певного роду занять людини). Розмежовують також макрофонові знання освіченої людини й мікрофонові знання пересічного мовця. Якщо фонові знання є конвенційною інформацією про дійсність, культуру, науки тощо, то пресупозиції ґрунтуються на них. Якщо ж інформація є фоном конкретної комунікативної ситуації й містить знання про партнера спілкування, предмет обговорення, імпліцитні інтенції та стратегії комунікативної поведінки, то такі фонові (ситуативні) знання не можуть кваліфікуватися як синонім терміна «пресупозиція», хоч між ними є відповідні змістові паралелі. Отже, фонові зн ан н я як тип ім п лікації можуть бути невербальною інформацією , актуалізованою умовами конкретної ситуації спілкування (інтенціями, стратегіями комунікантів, знаннями про партнера, умови та предмет спілкування і т. ін.). Практичне заняття Тема Складники комунікативної ситуації 1. Параметри і стратифікація комунікативної ситуації. 2. Комуніканти, їхня типологія. 3. Проблема структури особистості комуніканта. Мовна й комунікативна компетенція комунікантів. 4. Текст (повідомлення) як знакова форма мовної комунікації. 5. Контекст комунікативної ситуації. 6. Канал комунікації. 7. Комунікативний шум. Завдання 1. О працю йте розділ Жанровая составляющая эволюции дискурсивной компетенции із книги І.М. Горелова і К.Ф. Седова Основы психолингвистики. — МС. Законспектуйте статтю «Текстова категорія» із «Лінгвістичної енциклопедії» О.О. Селіванової. - Полтава, 2010. - С. 719-721. 3. Ознайомтесь зі статтею О.О. Селіванової Коммуникативный шум к постановке проблемы у «Віснику Черкаського унту. Сер. філолол.наук». -2 0 0 0 . -В и п . 15. - СУ становіть типи комунікантів за різним и підходами й параметрами на підставі наведених текстових фрагментів. Охарактеризуйте риси та специфіку мовних засобів цих комунікантів. Сергій, дивлячись на білосніжну побережну смугу, дає волю своїм фантазіям: - Оте світло прибою, що знизу осявало хлопчика і що відкрило нам його загадкову, яку Мони Лізи, усмішку... Хіба само воно не є для нас чудом Світло — це сама загадковість, принаймні для мене Д ивовиж ний, найблагородніиіий вид мат ерії, вияв її найдосконаліший... Границя її можливого руху. Неперевершено в швидкості... Воно — і хвиля, і частка... І, можливо, ще щось... - Антипод космічної тьми. - Овина жарти одразу... Але ж правда. Вершинний самовияв природи, її шедевр З ігр іва є і пест ит ь. Вит ворю є чар фотосинтезу. Диво із див Недарма ж беремо його як образ чистоти, досконалості, найвищої енергії життя. Може, й справді тут відбувається перехід реального в ідеальне? Кажемо ж світло розуму. Світлолюбові. Світло надії... Я хотів би знімати фільм... про Світло! Про Світло як таке. Так би й стрічку назвати: «Світло!» - А як це тобі уявляється - на екрані? Сергій не чує, роздумує, заглиблений в себе- Світло, скажімо, як зміст, а форма. Ну, скажімо: коло. Все в природі прагне дійти форми кола, опуклості, кулі. Планети і електрон, небесне світило і яблуко чи крапля води. І навіть мозок людський з його півкулями... Саме у формі кола природа, по-моєму, найповніше здатна виявити себе, свою досконалість (О. Гончар, Циклон). Разом з тим критичне ставлення до мови виникло відразу, як тільки людина почала розмірковувати про її сутність. Фактично критика мови стала обов 'язковою складовою різноманітних ф ілософ ських учень. Із зм іст о вно ї точки зору, зазначає М. Кронгауз, можна виділити два напрями цієї критики. Перший - це критика мови як інструмента людського спілкування і мислення. Тут, як правило, розглядається людська мова в цілому або її окремі фрагменти. Другий напрям пов ’язаний зі станом конкретної мови в певний період її розвитку [8, 133-134]. Нижче йтиметься лише про перший, у своїй основі філософський, напрям, пов ’язаний із співвідношенням Мова <=> Мислення (Свідомість). Тут необхідно зазначити, що філософська критика велась у достатньо визначених межах і стосувалася, перш за все, мови науки і не претендувала на «виправлення» живої природної мови. Прет ензії ж на глобальну значущ іст ь (лікування хвороб, запобігання соціальним катаклізмом тощо) характерні для іншого філософського напряму - так звано ї загальної семантики Ф. Бацевич). 142 Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають тай огортають мене своїм снуванням. Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакит нава діброва під селом, і чорнот іла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу. І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє тай віддаляє лебедів. Алея не хочу, щоб вони одлітали від нас. Отколи б якимсь дивом послухали мене зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо...А в цей час наді мною твориться диво хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від зарічки знову над нашою хатою пролітають лебеді! Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись домене, чи це новий ключ?.. А віща скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають Ті в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому в цім світі... (М. Стельмах, Гуси-лебеді летять). Предметом вивчення у словотворі є морфема як мінімальна знакова одиниця, тобто знакова вона тому, що морфема, на відміну від фонеми, має значення. Отже, морфема - це мінімальна значуща одиниця мови. Мови, а не мовлення, оскільки в мовленні морфему представляють морфи. Таким чином, морфема - одиниця мови, а морф - одиниця мовлення (Лекція). 143 Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригіналі читати Сартра і Камю, - не втерпів, щоб не кольнути, Отава- Цікаво, скільки знаєш іноземних мов ти? - поцікавився лікар. - Скільки треба, стільки й знаю, - відповів Отава- Сі-сі!—свиснув поет. — А якщо тобі, як от мені, не потрібна жодна іноземна мова? - Тоді не знаю жодної, — хмикнув Отава- Якби я був сином професора, - зітхнув інженер, — це було б прекрасно. Атак доводиться надолужувати прогаяне в дитинстві. Не було відповідної обстановки- Ну так, - Отава говорив майже зло - не вчив тебе грати на роялі професор Гольденвейзер, академік Соболевський не читав латини, Ігор Грабар не водив по художніх музеях- Ну, не будемо сваритися, — заспокійливо промовив лікар. - Кожен мав те, що міг мати. І тепер теж має те, що може, тобто хоче. Не всі народжуються професорами чи там героями міністрами. Але стати ними може кожен. - 1 встати теж може кожен, — вигукнув поет, якому так і не дали прочитати вірш про старих жінок. - А таму встали і ходімо! Сі-сі\ (П. Загребельний, Диво). Розумна людина пристосовується до світу; нерозумна - наполегливо намагається пристосувати світ до себе. Тому прогрес залежить від нерозумних людей (Б. Шоу. Охарактеризуйте наявні в текстових фрагментах засоби репрезентації текстових категорій: Цей роман про кожного з нас, про наші страждання, про нашу землю, її минуле й сучасність; це роман про воскресіння душ наших що прагнуть дійти до Єрусалиму. «Пастирю добрий, що кладеш душу за вівці! Не остав нас, хоч іще ми блукаємо; не остав нас, хоч іще грішимо перед Тобою Каємося, просимо, молимо: каємося із-за злих діл наших просимо, щоб Ти страх свій послав у серця наші; молимо, щоб на Страшному суді Ти помилував нас. І поки стоїть світ, не наводь на нас напасті спокус, ані не передай нас у руки чужих, щоб не прозвався город Твій полоненим городом, і стадо Твоє - чужинцями на землі не своїй; щоб не сказали сусіди: де є Бог їхній?» Митрополит Іларіон. Слово о законі і благодаті». 1140 р. ЧАСТИНА ПЕРША ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН Ст алося так, що в студент ські часи, будучи у своїх Братишанах, десь перед Великоднем я забрів на церковну ограду стара присадкуват анаша церковця, що ст оїт ь іще з сімнадцятого століття, була відчинена, кільканадцять немолодих жінок поралися всередині храму, наводячи перед святами порядок а мій далекий родич Федір Стригач, вічно усміхнений у звислі козацькі вуса, повільний дядько, який паламарював у церкві «від створення світу», як казали в селі, розкладав у куті огради ватерку, щоб спалити речі, що службу відслужили і вже не один рік чекали свого вогню під сходами в дзвіниці серед потовчених на друзки різьблених ангелів, виноградних грон, хрестиків, купи побілілого лахміття, на якому то тут, то там, немов із того світу, виглядало облущене обличчя якогось святого. Я вибрав і зап ять бідних студентських карбованчиків (щоб незадурно, такий звичай) купив у стрия Федора майже зовсім чорну невелику ікону, що в часи мого дитинства висіла внизу в дзвіниці на дощаній стінці біля дверей хоч тоді я тільки-но розпочинав свою інститутську науку, дещо вже встиг прочитати про старовинний живопис, про ці дивовижні, повні краси, спокою, філософської заглибленості мистецькі твори, що дійшли до нас від предків і свідчать про глибину предківського світу; мав я також уявлення про «ковчеги» та про «шпони», що повинні свідчити про давність ікон; і якраз дошка, яку я вигріб із сміття, мала ці ознаки давності. Одначе ні «шпони», ні «ковчеги», ні навіть мода на ікони, яка поступово, розходячись колами, набирала сили, гандлю, аж іот аж у й, звісно, злодійст ва, не були причиною м о є ї зацікавленост і дошкою; я, побачивши її, чомусь пригадав дитинство, «Страстну» й «Голодну» п ’ятницю, калими, ціла зграя сільських дітваків, обсідали, як горобці, високу дзвіницю й били клепалами — широкими та міцними дерев ’яними молотками по Ті висхлих дощаних стінах: тах-тах-тра-та-тах! Клепання тривало 145 з полудня й до самого вечора, охочих було багато, кожен шибеник хотів усістися біля прорізаного в дошках вікна й звістити світ клепалом: умер Ісус Христос. Так, принаймні, говорили в моєму селі, у це вірили, клепання обов ’язково пов ’язували із Страстною пятницею я однак думаю, що клепання на Русі жило іще в дохристиянські часи, клепало, било служило людям замість дзвонів і призначалося, очевидно, для оповіщення, для новин, для розголосу про тривогу. Із дитячих тих часів, від тривожного клепання я і запам ’ятав чорну ікону, яка, закіптюжена, обсотана павутинням, висіла на дзвіничній стіні якраз там, де починалися стрімкі сходи, що вели до навдивовиж чутливих дзвонів, які побренькували собі, гуділи й співали навіть тоді, коли ніхто й не доторкувався до їхніх шнурків; мені тоді здавалося, що святий образ, ледве видимі на ньому постаті трьох волхвів, які прийшли обдарувати Діву Марію і новонароджене дитя, Віфлеємська зірка, яка золотим цвяшком пробивалася з-під товщі звощеного бруду, пастухи в овечих шкурах на плечах і навіть два осли біля ясел стерегли нас, малих, щоб у Страстну п ’ятницю ніхто із нас, клепаючи, не зірвався з дзвіниці та не полетів на землю. У цьому невеликому образі, в його чорноті, в нахмуреності забрудненій мовби таїлася наша осторога та оберега. — Нащо тобі цього образа, Бережане? - спитав мене тоді паламар Федь Стригач, роздмухуючи капелюхом вогонь. - Нічого- бона ньому тепер невидно. нема там ні святих, ні грішних, одна звіздалише й світиться. Хіба вона коштує п ’ятьрублів? Але гроші поквапом сховав. Що я мав йому відповісти? Т айчи треба було щось говорити, коли наді мною у вишині знову так само таємно і сумно, як колись вишумлювали смереки навколо церкви, коли цілий світ хмелів молодими бруньками, весною, передчуттям свята, коли мені нестримно хотілося, як малому, одним духом вилетіти сходами на дзвіницю й вдарити лунко на ціле село дерев ’яним клепалом Р. Федорів, Єрусалим на горах). Не все те забулось, що було змалку. Пригадую, як біля церкви на яку богомільні баби обернули звичайну сільську хату, почепили 146 на поперечці поміж двох стовпів тракторне колесо замість дзвона Пригадую, як ще малими дітлахами по синьо-рипучих снігах ходили колядувати, і нам виносили спечені з меляси та цукру гіркуваті солодощі, або пиріжки з печеними буряками, або ж просто спускали собаку з цепу. Пригадую, як ранньої весни, темного принишклого вечора, поверталися з церкви жінки з запаленими свічками; ховали кволе світло за тинками долоней, за крайками хусток, оберігали від подуву вітерця, од власного дихання, намагаючись донести запалені свічки аж додому, й цікаво було дивитись на рухливі цятки вогню, на тремтячі його язички, які, коливаючись, щось безмовно розповідали й дорозі, й деревам, і чорному небу — і все їх, мабуть, розуміло, бо ж слухало заворожено Варто мені зараз заплющити очі - й зринає перед внутрішнім зором оте рухоме й бліде сузір я свічок, і ледь-ледь освітлювані раптовими спалахами обличчя жінок, зосереджені, врочисті й тихі, і я вловлюю, як пахне мокрою землею, яку носі і в горлі лоскоче духом вербового пуху, недавно одлетілим дощем і ще чимось таким чого й не можна назвати. Пригадую, як ми, діти, зламували на Івана Купала гильце, прикрашали його стрічками, стружками паперовими квітами, як ходили з тим гильцем по вулиці, співали пісень тремтячими голосами, а потім, уже пізніше, розламували те гильце, прикривали ніш грядку огірків, щоб добре цвіли, щоб добре родили, щоб було не посушливе літо. Вранці виходили на город, і те поламане гильце з паперовими прикрасами, вже зів яле, похнюплено лежало на грядці, аз молодого гудиння усмішливо визирали жовті квіточки. І ставало на душі так, наче не було вчорашнього Івана Купала, наче не було тих вечорово-протяжних пісень, не було зворушливо-млосного ниття в серцях і ще багато чого не було... Город біля хати Цвітуть соняшники. Озвучені бджолами, вони чомусь схожі для мене на круглі кобзи, які земля підняла зі свого лона на високих ж ивих стеблах. Живет іло кобз, пахуче припорошене жовтим пилом, проросле пелюстками, - світиться й золотіє, щось промовляє своєю широкою, незгасаючою усмішкою. Скільки того сміху на городі - всі соняшники сміються, веселі, але водночас по-доброму замислені, кожен щось хоче сказати тобі, тільки підійди до нього. 147 Коли заходить сонце, той соняшники вечоріють, поступово смеркають, поночіють-поночіють. І вже того сміху невидной не чути на городі, і вже затихають живі кобзи, або ж і зовсім позамовкали Стоять на межі, поміж грядками, поміж картоплею та кукурудзою не розсудливі й приязні світильники, а похмурі квіти смутку й темряви. Стоять мовчки, думають про своє, і в їхньому заглибленому думанні й м овчанні вловлюється щось чуже. Переборюючи легкий острах у грудях, обережно ступаючи по принишклій землі, наближаєшся до першого-ліпшого соняшника, простягаєш руку, повертаєш його бліде обличчя до свого — і вражено й трохи безпорадно відповідаєш усмішкою на потемнілу, на пригаслу усмішку соняшника, на його широкий і якийсь наче аж докірливий погляд. Гарбузи в ’ються поміж картоплею, спинаються на вишні, перелазять через тин, вони, прикріпившись чіпкими своїми вусиками, просочуються, пробиваються скрізь, де тільки можуть знайти краплину сонця. Завойований простір вони відзначають високим, зірчастим цвітом, цілими вогняними сузір ’ями, які палахкотять поміж купцами картоплі, які завзято здираються на тини, на кущі, як і перелазят ь через рови, з наївною безтурботністю вискакуючи на вигін, на стежку, на дорогу розцвітають і там, нашорошуючи навсібіч свої чутливі струни- вусики, аж поки їхню довірливість розтопче в пилюці людська нога або ж худоба, або ж переїде колесо воза чи велосипеда. Так закінчуються майже всі вилазки гарбузів за межі городу, але це їх не лякає, не зупиняє, - і хіба тут відмовиш городній рослині у вродженій відвазі!.. 1 як молоде зітхання землі, як рожевий подих ранку, стоять на тонких підсвічниках тремтячі маки. Десь у зеленій, бурхливій гущі городу, або на окремій грядці, або попід смарагдовою латкою буряків вони попідставляли свої р ум ’яні чашечки, складені з пелюсток, шпарким променям, ловлять їх, хочуть націдити по вінця, — та хитнеться одна пелюстка, гойднеться друга, і вже розтеклося, вилилося сонячне тепло, і вже знову треба стати непорушне, обережно підставляти р ум ’яні чашечки, чекати- наллє сонце свого тепла чине наллє. Підійдеш до маків, довго стоятимеш, здивований їхньою чистотою й непорочністю, милуватимешся з цнотливості їхнього 148 блиску, і ще тоді, дитиною, не порівняєш їх ні з своїм власним життям, ні свого життя не порівняєш із їхнім цвітінням, — це порівняння прийде пізніше, коли вже ті маки бачитимеш у спогадах, коли намагатимешся відновити у пам яті їхній ранко- воросяний запах — і не зможеш. І уявиш тоді своє дитинство великою квіткою маку, яка щойно- щойно визволяє свої пелюстки з тугого бубляха, нашорошує їх, розкріпачує й випростує, уявиш десь посеред городу, в оточенні в 'юнкої квасолі, що пнеться по патиках, зазираючи яскравими своїми квітучими оченятами прямісінько в твою душу, уявиш десь на світанку, коли бентежне молоко туману тече без берегів, ау великій краплині роси, що зібралась за ніч між пелюстками, відбиваєт ься весь той щ ойно народж ений світ, щойно народжений ранок, і тремтить у тій краплині його прохолода, й віддзеркалюється невидимий вітерець і ще щось таке, чому й слів не підбереш (Є. Гуцало, Запах кропу). 6. Знайдіть у художніх текстах (на ваш вибір) випадки комунікативного шуму. Визначте, на якому рівні комунікативної ситуації цей шум виникає і які засоби його створюють. |