мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
Схема 8. Модель Ю. Лотмана Контекст Зрушення контексту повідомлення ] повідомлення2 Я -► ------- -- ► --------- —► Я Коді Код На думку Ю. Лотмана, словесна мова Я є механізмом стійкості, що гарантує текст від викривлення, від індивідуальної варіативності пристроїв кодування інформації. Однак ця індивідуальна варіативність, зумовлена творчим кодуванням і декодуванням, відбивається в зображальних мовах Я і «ВІН». Дослідник мовби вводить поняття нового тексту як багатомовного, багаторазово зашифрованого утворення, що в межах кожної з окремо взятих мов розкривається лише частково. Створюючи такий текст за схемою Я - Мова, текст простого типу) - Мова2 (нетривіальний текст) - Текст знак, адресант передає його адресатові, що декодує текст за тією самою системою й одержує вихідний зміст: Текст знак) - Мова3 (зображальна) - Мова4 (словесна). Відмінність словесної та зображальної мов Ю. Логман пояснює асиметрією лівої та правої півкуль головного мозку людини, парністю органів чуття, що створює, приміром, стереоскопічне бачення миру. Учений вважає, що будь-який текст не може бути адекватно описаний у перспективі тільки однієї мови, адже він є подвійно закодованим як з боку автора, так і з боку читача. Висуваючи тезу про породження текстом нової мови дослідник підкреслює, що нетривіальний текст виявляє риси інтелекіуального пристрою, який має память, і на підставі підключення до комунікативного ланцюга, створює інші нові повідомлення, виходячи з особистості адресата, що зберігає в пам’яті деякі попередні повідомлення, тобто має память культури. Приміром, семіотичну ситуацію дискурсу Ю. Лотман називає «вибуховим переходом від стану Природи достану Культури. Відсутність дзеркального відбиття тексту Я у свідомості «ВІН» дослідник вважає двигуном прогресу, засобом саморозвитку та збереження, ентропійної рівноваги семіосфери й людства. Одним із чинників «Тривалого життя», збереження тексту в культурі, семіосфері є переформулювання основ структури тексту, що забезпечується часом текст «вступає у взаємодію з неоднорідною йому свідомістю й під час генерування нових см ислів перебудовує свою структуру, але при цьому це переформулювання не повинне переходити меж свободи тих смислів, яких немає в тексті». Така модифікація тексту, на думку вченого, іноді приводить до культурного вибуху: «Чим сильніше розрив і чим складнішим є декодування нового текстового вторгнення засобами кадрів «материнського» текстового кряжа, тим динамічнішим є стан, до якого потрапляє культура в цілому». Так відбулося свого часу при вторгненні християнських текстів до семіосфер культури народів Європи. Семіотична концепція Ю. Лотмана є оптимальною для аналізу художніх текстів, однак вона не розкриває багатьох складників комунікації, наприклад, інтенційності, структури свідомості комунікантів і спрямована більше на смисл тексту як знака. Крім того, вимагає розмежування поняття семіосфери й семіотичного універсуму культури, які нерідко дослідник ототожнює. 6. Прагмалінгвістичні моделі комунікації Прагмалінгвістичні моделі комунікації акцентують увагу на суб’єктно-об’єктно-суб’єктній взаємодії в комунікативному акті, де суб’єктами є комуніканти, а об’єктом - повідомлення (текст, тобто ці моделі спрямовані на механізм інтеракції, зокрема, на її інтенційну програму та інтерпретаційну здатність адресата. Модель Е. А тая на Вірменський дослідник Е. Атаян назвав свою модель комунікації макросинтагмою, підкресливши тим самим лінійність передачі інформації. Модель ґрунтується на феноменологічних засадах, оскільки об’єкт, представлений висловленням, досліджується не сам по собі, ау зв’язку з тим, як його спостерігає та сприймає суб’єкт, причому самі суб’єкти усвідомлюються як інтеріоризовані один одним. З огляду на це Е. Атаян подає загальне тлумачення комунікації як «об’єктно спрям ованої інтенційно-телеологічної діяльн ості інтра- інтерсуб’єктного характеру, у якому акцентується інтерсуб’єктний (соціальний або квазісоціальний) аспект м овної знакової діяльності: синтагматика суб’єктів, - тоді як аспекти інтрасуб’єктний (парадигматика суб’єктів) та об ’єктний (предикативний і квазіпредикативний) вклю чені до інтерсуб’єктного як додаткові». Інтра-інтерсуб’єктний характер комунікації можна ототожнити із двома мовами Я і «ВІН» у моделі Ю. Лотмана, однак домінантним у концепції Е. Атаяна є сам е інтерсуб’ектне віднош ення Я - ВІН», тобто їхня синтагматика, інші ж не менш важливі аспекти розглядаються як супровідні. Макросинтагма Е. Атаяна має такий вигляд (див. схему 9): Схема 9. Модель Е. Атаяна У цій моделі Б, і є безпосередніми учасниками комунікації, 8; - предметом повідомлення для адресанта СУ - об’єктом повідомлення, представленим у мовній формі. Його репрезентація у свідомості мовця закріплена у формулі |0 ,| (8 ,), а | 0 2| (82) представляє сприйняття інформації адресатом. ЦО|| відображає чинники комунікації. | 0 7| позначає мовне вираження адресата у предметі повідомлення, а в" - предмет повідомлення для адресата. Наведена макросинтагма враховує прагматичне тло (емпіричні межі чуттєвого сприйняття об’єкта), умови комунікації, її асиметрію, інтенційність, результативність. Однак ця модель є лінійною, симетричною у плані дзеркальності операцій предмет повідомлення - мовна форма - зміст у свідомості» для адресанта й навпаки «сп рийн ятий зм іст - мовна форма - предмет повідомлення» для адресата. Неясною також є відмінність ланок |0 //| і |0 2| (82) і їхнє розташування у схемі: якщо |0 7| представляє мовну опосередкованість повідомлення, то процес його сприйняття адресатом починається із сенсомоторної стадії, тому більш логічною є поява |0 ;/|. Крім того, наявність інтенції й реакції комунікантів, можливо, зашифрована у предметі повідомлення для адресанта й адресата, проте в моделі цене відбито. Прагмалінгвістична модель І. Сусова. Підґрунтям моделі російського дослідника І. Сусова послужили семіотичні ідеї Ч. Пірса та Ч. Морриса, а також знакова модель К. Бюлера. Критично переглянувш и знакову модель ЧМ орриса (п’ятикомпонентну схему семіозису), І. Сусов підкреслив, що вона не враховує того, що знаки (як прості, так і складні) є в '----- в ІІОЦ 173 посередниками не стільки між інтерпретатором, з одного боку, й інтерпретантою та десигнатом , з іншого, скільки вони опосередкують комунікацію між учасниками спілкування». Дослідник представив замкнену багатореляційну модель див. схему 10), в основі якої лежить трикутник. Кути трикутника відповідають комунікантам і референтній ситуації подібно до моделі К. Бюлера. Позитивними моментами цієї моделі є, по-перше, наявність одного висловлення та двох сигніфікатів — смислів. Сигніфікат 1 є змістом, закладеним у висловленні адресантом- мовцем з огляду на його інтенцію, а сигніфікат 2 є змістом, сприйнятим адресатом зважаючи на його інтерпретанту. Подруге, у моделі наявні дві прагматеми- інтенція й інтерпретанта, які корелюють з усіма складниками комунікативної ситуації і співвіднесені одна з одною. По-третє, всі складники моделі взаємопов’язані безпосередньо чи опосередковано за принципом «діяльнісної системності» комунікативної ситуації. Схема 10. Модель І. Сусова Висловлення Суттєвим недоліком моделі І. Сусова є наявність лише однієї, спільної для комунікантів і висловлення референтної ситуації, що притаманне звичайно усному мовленню за умови його практично одночасного продукування та сприйняття й відповідності предмета повідомлення та ситуації спілкування. Якщо інформацію передають технічні засоби на відстані в часі та / або просторі чи письмові або друковані тексти з дискретним часом і простором їхнього породження та сприйняття, то референтні ситуації для кожного з комунікантів і повідомлення є різними. До того ж у цій моделі відсутній соціокультурний складник середовища, не представлені структури свідомості комунікантів, а інтенція й інтерпретанта та сигніфікати виведені за межі особистостей мовця й адресата, що не відповідає дійсному станові речей. Прагмалінгвістичними також є інтеракційні та трансакційні моделі, які репрезентують взаємну мовленнєву активність учасників комунікації і характеризують діалогічне спілкування з інверсією позицій адресанта й адресата. Ф. Бацевич характ еризує найпопулярнішу трансакційну модель німецького лінгвіста В. Шрамма, у якій представлено інверсовані ролі комунікантів, два канали, одне повідомлення і наскрізний для всіх складників шум. Однак, на нашу думку, під час кожного інтерактивного ходу в діалозі створюється одне повідомлення, що не може збігатися з повідомленням попереднього чи наступного комунікативного ходу. Тому виокремлення в цій моделі лише одного повідомлення не відповідає суті інтеракції. Як здається, діалогічне спілкування може розглядатися на підставі буць-якої з наведених вище моделей комунікації за умови її застосування щодо кожного реплікового кроку діалогу. П р а гм а лін гвіст и ч нам одель І. Ш евченко. Українська дослідниця І. Ш евченко представила оригінальну модель комунікативного акту як єдності особистісних, етнічних, соціальних, культурних, стилістичних і комунікативних чинників. Модель ґрунтується на внутрішній структурі акту мовлення, що складається із трьох блоків: антропоцентричного (адресант, адресат, інтенція), блоку умов і способів реалізації мовленнєвого акту (ситуативний, контекстний, метакомунікативний аспекти), центрального блоку (локутивний, денотативний, іллокутивний аспекти). Розроблена нею модель дискурсу залучає його до множинних зв’язків із різними зовнішніми складниками у проекції на лінгвокультурний рівень комуніканта - варіативну картину світу окремої особистості, що ґрунтується на спільній для епохи базовій 175 інваріантній картині дійсності. Вагомими у цій моделі, по-перше, є акцентування уваги на кореляції лінгвокультурної спільноти з дискурсом на підставі певного стилю спілкування та посередництва м овної особистості; подруге, реалістичне відображ ення безпосереднього зв ’язку мовної особистості із соціумом й опосередкованого лінгвокультурною спільнотою співвідношення з культурою (див. схему Схема 11. Модель І. Ш евченко Етос ультура стиль спілкування) Лігвокультурна спільнота Мовленнєва взаємодія (дискурс) Соціум Мовна особистість У науковій літературі наявні й інші спроби комунікативного моделювання, однак вони здебільшого є варіаціями наведених моделей або спрощеним представленням комунікативної ситуації як суб’єктно-об’єктно-суб’єктної взаємодії. 7. Діалогічна модель комунікації У монографії Основы лингвистической теории текста и коммуникации автор цього підручника запропонував власну модель комунікативної ситуації, головним принципом організації якої служить діалогічність (див. схему 12). Модель ґрунтується на концепціях діалогічності гуманітарного пізнання М. Бахтіна, семіотичного універсуму культури Ю. Лотмана; теоріях мовленнєвої діяльності Московської психологічної школи та положеннях сучасноїлінгвопрагматики; ідеях інтерсуб’єктивності й інтерпретованості мовного знака К. Бюлера, Ч. Пірса, Ч. Морриса; концепції синхроністичності К. Юнга, а також на методологічних постулатах сучасної когнітивної семантики (Дж. Лакофф, М. Джонсон, Ж.Фоконьє, М. Джонсон, Р. Ленекер і ін.). 176 Схема 12. Діалогічна модель ОС еліванової модуль модуль тексту * одУль адресант а адресата Характеристика моделі насамперед передбачає пояснення механізму діалогічності, який є керівним у мовній комунікації й має певну специфіку в кожному співвідношенні її складників. Принцип діалогічності з’явився в лінгвістиці як методологічний орієнтир лінгвістичної герменевтики завдяки концепції В. фон Гумбольдта. Уф ілософ ській герменевтиці положення прод іал о гіч н іст ь розглядав нім ецький ф ілософ та теолог Ф. Шлейєрмахер. Однак і у В. Гумбольдта, і у Ф. Шлейєрмахера діалогічність представлена здебільшого загальним положенням про текст як посередник діалогу між адресантом й адресатом, хочу Ф. Шлейєрмахера наявні й ідеї діалогічного зв’язку з мовою та епохою створення тексту. В. Гумбольдт відводив діалогічності, обмеживши її простою мовною інтеракцією, другорядну роль. Як цілком слушно зауважив М. Бахтін, лінгвістика, починаючи із В. фон Гумбольдта, не заперечуючи комунікативної функції мови, намагалася відсунути її на задній план як щось побічне; наперший план було висунуто функцію незалежного від спілкування становлення думки. Д ійсно, н авіть розроблення в середині XX ст. теор ії м овленнєвих актів не розкрило сутності комунікативного (діал о гічн ого) акту, адж е акт м овлення передбачав дію абстрактного, інваріантного мовця з огляду на слухача як пасивного спостерігача, практично позбавленого права на активну творчу відповідь. У цілому, попри декларування ще з античних часів комунікативної функції мови, а згодом й інтеракції мовця та адресата і навіть переходу м о возн авства на по зи ц ії антропоцентризму, мова протягом тривалого часу залишалася монологічним засобом спілкування. За словами В. Волошинова - М. Бахтіна, суттю лінгвістики тривалий час була інтерпретація чужого, мертвого тексту, його кодифікація та трансформація в плані придатності для процесу навчання. У радянській лінгвістиці зародження інтересу до діалогічності детерміноване активізацією на початку й у середині XX ст. досліджень мовленнєвої діяльності, процесів продукування мовлення. Розмежування активної й пасивної граматик Л. Щербою, введення ним до мовленнєвого механізму чинника адресата концепція діалогу Л. Якубінського, розроблення Московською психологічною школою, слідом за Л. В иготським , теор ії мовленнєвої діяльності зумовили методологічний поворот до розуміння мови насамперед як діяльнісного феномена людської свідомості, який забезпечує діалог людини зі світом, на противагу мовоцентричним і статичним тенденціям лінгвістики XIX ст. Однією з найбільш значущих для зміни методологічних орієнтирів гуманітарної науки другої половини XX ст. стала концепція діалогічності гуманітарного пізнання М. Бахтіна, що вплинула навесь наступний розвиток світової теорії літератури, текстології й комунікативної лінгвістики. Розуміння діалогічності М. Бахтіним не вичерпувалося активною позицією адресата мовлення й тексту, а пош ирю валося на низку асп ектів комунікативного процесу й пізнання в цілому. Учений розглядав діалогічність як усеосяжну мережу взаємодії складників ситуації породження й розуміння тексту Виходячи з його концепції, можна виокремити кілька аспектів діалогічності. Першим є гносеологічний, який відтворю є діалогічні відношення суб’єктів комунікативного акту (комунікантів) з інтеріоризованим буттям у процесі сприйняття й пізнання ними навколишнього світу та соціуму. Співіснуючи зі світом дійсності та пізнаючи його, людина діалогізує з ним, бере участь у діалозі світу й соціуму, формуючи власне ставлення до речовинного та соціального світу й бачення себе і суспільства в цьому світі. Гносеологічний аспект діалогічності ґрунтувався у М. Бахтіна на філософському трактуванні однієї з найбільш популярних у 2 0 -3 0 -ті роки XX ст. категорійних антиномій особистості, предмета й речі. Обґрунтовуючи діалогічність особистості та світу як предмета, що розглядається як річ, розташована перед нами, дослідник апелював до Платона, кантіанської й неокантіанської філософії, релятивізму Б. Рассела та Р. Карнапа, ідеалістичної філософії життя В. Дільтея, феноменологической позиції Г. Шпета, платонізму А. Мейєра, П. Флоренського, С. Булгакова, С. Франка, О. Лосева й інших, творчо синтезувавши їхні концепції. Полемізуючи із російським філософом Г. Шпетом, який максимально зближував особистість, предмет і річ, М. Бахтін розглядав можливість двобічного акту пізнання-проникнення, діалогічності на підставі неототожнення особистості й речі; предметом гуманітарних наук він вважав «виразне й мовлене буття», яке дотепер неоднозначно сприймається в бахтіністиці, оскільки поняття буття вжите вченим не у традиційном у філософському змісті. Як здається, оскільки цим словам передують висловлення про неможливість мертвого мовлення й про те, що всяке ціле (природа та всі її явища) якоюсь мірою є особистісним, то «виразне й мовлене буття», за М. Бахтіним, може трактуватися як словесна й культурна фіксація сущого особистістю творця виразних і мовлених речей. Ці інтеріоризовані та персоніфіковані речі і становлять предмет гуманітарних наука їхнім об’єктом є приховане діалогічне відношення пропущеного крізь свідомість людини буття як персоніфікованого явища літератури, мистецтва, культури, з одного боку, й особистості комуніканта, з іншого. 179 Другий аспект діалогічності м овний - представляє взаємодію людини й мови виходячи із природи мови як конвенційної, символічної системи, що фіксує результати концептуалізації й категоризації представниками певного етносу навколишнього світу та внутрішнього рефлексивного досвіду. Мова нав’язує її носіям свій погляд на світ, сформований досвідом попередніх поколінь. М. Бахтін висловив цю думку із властивою йому іронічністю й образністю: «Тільки міфічний Адам, що підійшов із першим словом до ще не обговореного незайманого миру, самотній Адам міг дійсно до кінця уникнути цієї діалогічної взаємної орієнтації з чужим словом про предмет конкретному людському слову цене дано». Підґрунтя такого розгляду мови закладено ще в ідеях італійського філософа XVII ст. Дж. Віко. Ф. Ніцше з опертям на Дж. Віко вважав, що лінгвістичні системи формують процеси сприйняття людиною світу, обмежуючи мислення. Подібна думка була висловлена і В. фон Гумбольдтом у вигляді принципу мовоцентризму, ставши канонізованою в неогумбольдтіанстві. Крайня позиція щодо подібної ролі мови у пізнанні людиною світу знайшла відбиття в концепціях французького філософа М. Фуко, який абсолютизував підкорення людини мові, і М. Гайдеґґера, який вважав людину медіумом мови, тому що говорить сама мова, людина лише прислухається до неї, даючи можливість висловитися її оповіді». Усупереч подібним поглядам, М. Бахтін висунув ідею мови як медіума особистості, здатної діалогізувати з мовою й тим самим отримати можливість звільнитися від тягаря мовних стереотипів, створити власну зображальну мову. Володіння людини словесною та зображальною мовами й одночасне їхнє використання в дискурсі є нічим іншим, як діалогом із мовними стереотипами, із чужим словом. Діалогічність людини й мови протистоїть тій монологічній концепції, яка абсолютизує мовну детермінованість мислення (наприклад, гіпотезі мовної відносності Е. Сепира та Б. Ворфа). Пропагований прихильниками лінгвістичного детермінізму ізоморфізм мови й мислення руйнується там, де починається діалог мови та людини, оскільки такий діалог є виходом із кола мови, до сфери свідомості, яка забезпечує творчу здатність людини. 180 Ідея діалогічності людини й мови була підтримана Р. Бартом, який стверджував, що людина одночасно є хазяїном і рабом мови. Це положення є найбільш реалістичним, адже людина спроможна вивільнятися від полону мовних стереотипів і діяти творчо, формуючи нові дискурсивні практики. Відомий дослідник дискурсу Н. Феркло підкреслює, що суб’єкти здатні діяти креативно і створювати власні зв’язки між різноманітними практиками й ідеологіями, впливу яких вони підлягають, а також перетворювати ці практики. Третім аспектом діалогічності є |