мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
B. Ф. Шлейєрмахер. 191 ТЕМА 6. ПРОБЛЕМА КОМУНІКАТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ В ТЕОРІЇ МОВНОЇ КОМУНІКАЦІЇ 1. Комунікативна взаємодія - інтеракція. Головні аксіоми комунікативної взаємодії. 2. Типи комунікативної взаємодії. 3. Умотивованість й інтенційність комунікативної взаємодії. 4. Проблема стратегій і тактик комунікантів. 5. Комунікативний кодекс. Закони і правила комунікативної взаємодії. 1. Комунікативна взаємодія - інтеракція. Головні аксіоми комунікативної взаємодії П роцесуальною величиною ком унікативної ситуації є комунікативна взаємодія (інтеракція) як суб’єктно-об’єктно- суб’єктна діяльність учасників спілкування, спрямована на інформаційний обмін і вплив на свідомість чи поведінку на підставі тексту (повідомлення), паравербальних засобів, інтенційно- стратегічн их програм та інтерпретанти комунікантів. Психологічним підґрунтям інтеракції є прагнення бути зрозумілим і зрозуміти іншого, доповнене взаємними переживаннями, відчуттям и, почуттями, оцінками. К огнітивною базою комунікативної взаємодії служить певна спільність сфер свідомості: тезаурусів, мовної та комунікативної компетенції, механізмів асоціювання. Комунікативна взаємодія детермінована суспільними відношеннями й етнічною культурою. Як зазначає українська лінгвістка 3. Гетьман, «інтеракцію не можна розглядати відірвано 192 від етнокультурного середовища. В заємний обмін ідеями, емоціями, установками, мотивами в певному соціокультурному просторі з урахуванням міжособистісних відношень за наявності бікомунікативного та полікомунікативного контекстів забезпечує результативну взаємодію комунікантів». У безпосередньому спілкуванні тут і зараз комунікативна взаємодія здійснюється з розрахунку на безпосередню реакцію адресатів і коригується нею, хоч посередником такого спілкування є вербальне повідомлення (текст, що є об’єктом суб’єктно- суб’єктної взаємодії. У дискурсології таку інтеракцію називають локальною на відм іну від дист а льн о ї інтеракції, яка характеризується дистанцією в часі та просторі. У письмовій чи друкованій комунікації адресант і адресати віддалені просторово й дискретні в часі, тому автор тексту взаємодіє з адресатом на підставі своєї функції як вираження власного світогляду, настанов, оцінок, навіть якщо комуніканти знайомі або автор відомий читачеві. Дискурсологи, ототожнюючи комунікативну взаємодію з інтеракцією, розглядають дискурсу відповідному значенні й інтеракцію як взаємно зумовлені ознаки комунікації: інтеракцію кваліф ікую ть як д искурсивн у категорію , а дискурс - як інтерактивне явище. Зважаючи на це інтеракція забезпечує двобічний зв’язок між соціальною реальністю, культурою та дискурсом. Дефініція інтеракції залежить від напряму дискурсології. У вузькому розумінні, наприклад, у конверсаційному аналізі, аналізі діалогу, інтеракцію розглядають як покрокове послідовне прагнення пояснити власну мовленнєву поведінку й інтерпретувати мовленнєву поведінку співрозм овника, тобто як обмін комунікативними ходами (репліками) у діалогічному спілкуванні. Головною ознакою інтеракції в такому розумінні є впорядкованість реплік учасників розмови. Контекстом в інтеракції служить сукупність попередніх і наступних реплікових кроків. Аналіз ін теракції здійсню ється на підставі понять черговості комунікативних ходів або реплікових кроків, комунікативної статусу, ролей, прав і обов’язків сторін, подвійного авторства розмови (яке питання - така й відповідь). Маркерами інтеракції служать сигнали членування, зворотного зв’язку, вигуки, звертання 193 тощо. Однак тлумачення інтеракції у вузькому розумінні залишає за межами аналізу вплив на неї мотивів і намірів учасників, соціальних і культурно-інформаційних процесів і глобального контексту комунікативної ситуації. У широкому значенні інт еракцію кваліф ікую ть як комунікативну взаємодію у проекції на культурні настанови, норми й цінності, на соціальні інститути, соціальну організацію суспільства. Характеристика такої ін теракції передбачає встановлення взаємозв’язку мети комунікації, особистостей комунікантів, різн ом анітн их ситуативних чинників контекстуалізації спілкування тощо. Вузьке й широке розуміння інтеракції пов’язане з двома головними підходами в дискурсології: етнометодологічним, який обмежує аналіз інтеракції виключно даними, доступними для спостереження, й інтерпретативістським, налаштованим на залучення до дослідження інтеракції різноманітних зовнішніх показників. Етнометодологи обстоюють невипадковість інтеракції, наявність у ній нормативного порядку, індексованого інтеракційними регулярностями. X. Гарфінкель як засновник етнометодології з ’ясовував нормативний порядок спілкування шляхом аналізу його порушення. Американський соціолог І. Гоффман також вважав, що більша частина того, що відбувається у процесі інтеракції, є соціальною конструкцією й реконструкцією форм нормативного соціального порядку. Соціальний порядок відображено у відповідній базисній моделі (underlying pattern), хоч, на думку І. Гоффмана, важливим є розміщення специфічних інтеракцій не стільки в контексті базисної моделі, скільки в живій тканині повсякденного життя, яке є частиною динамічної моделі соціально сконструйованих фреймів - основи соціальних інститутів. У цьому аспекті його концепція співзвучна інтерпретативізму. Однак відкритим залишається питання щодо джерел і природи відм інностей інтеракції, зумовлених міжкультурними, статевими й іншими чинниками та зв’язками соціальної ієрархії. Навпаки, інтерпретативістський підхід спрямовує увагу дослідників сам е на інституційні контексти інтеракції. Дослідження в цьому напрямі дискурсології з’ясовують роль ін теракц ії уф орм уванні соц іальних категорій рівності, справедливості, громадянства й ін.; визначають спектр мовних ресурсів, сформований і використовуваний в інституційних інтеракціях; поглиблюють розуміння природи соціальних категорій і форм соціальної організації в аспекті їхнього двобічного зв’язку з інтеракційними процесами; а також установлюють відбитки впливу інтеракції на конструювання соціальних структур, частиною яких вона є. Стосовно останнього, деякі дискурсологи (М. Геллер) висловлюють скептицизм відносно можливості вияву соціально- креативної сили інтеракції в конструюванні соціальної реальності. Н айбільш вагом і результати в досягнен ні ц ієї мети продемонстрували представники лінгвістичної антропології, які розглядали мовленнєву поведінку в повсякденних інтеракціях як основу культурного продукування й репродукування; а також представники критичного аналізу дискурсу, які фокусували увагу на тому, як дискурсивні структури конституюють суспільство, культуру, владу і вплив на соціум. Найбільш детально в сучасній дискурсології проаналізовано такі проблеми, пов’язані з інтеракцією, як 1) типологія й рольова диференціація суб’єктів інтеракції; 2) когнітивний план інтеракції, пов’язаний зізнанням и та процесами інференції— вивідного знання; 3) чинники та сигнали контекстуалізації інтеракції в широкому й вузькому розумінні; 4) типологія й моделювання інтеракцій; 5) методика їхнього опису тощо. Х арактеристика ком унікативної взаєм одії (інтеракції) ґрунтується на низці аксіом, поступово сформованих у теорії мовної комунікації. Першою аксіомою комунікативної взаємодії є відсутність тотож ності між зм істом , що передається, та змістом, інтерпретованим адресатом . Протягом тривалого часу у структуралістській текстології домінувала теорія дзеркального розуміння тексту як відображення в свідомості читача авторського задуму. Концепція тотожності змісту, закладеного адресантом у повідомленні й інтерпретованого адресатом, ґрунтувалася на положенні В. фон Гумбольдта про інтегративну роль мови як засобу взаєморозуміння її носіїв. Дослідник обстоював думку про те, що процеси вираження смислу та розуміння підпорядковані тій самій 195 «мовній силі». Подібні ідеї стосовно посередницької ролі мови у спілкуванні висував і М. Гайдеґґер. Український лінгвіст О. Потебня, попри те що він був послідовником концепції В. фон Гумбольдта і зауважував, що розуміння іншого здійснюється шляхом розуміння самого себе, усе ж висловлював дещо інші положення. Він наголошував, що «мова лише збуджує розумову діяльність людини, яка, розуміючи, про що їй говорять, думає своєю власною думкою, формує думку зі свого особистого матеріалу». Перш а аксіома склалася поступово: починаю чи від виокремлення у технічній моделі В. Вівера та К. Шеннона двох сигналів залежно від компонента шуму до концепції діалогічності розуміння чужого слова М. Бахтіна. Другою аксіомою комунікативної взаємодії є забезпечення процесів передачі інформації, обміну нею і комунікативного впливу спільністю коду спілкування. У сучасній теорії мовної комунікації кодами спілкування вважають не лише мовний, ай паравербальний і культурний. Складник коду в комунікації було представлено в моделі Р. Якобсона. З огляду на першу аксіому створюється парадокс мовної комунікації: з одного боку, саме мова як конвенційна система сприяє взаєморозумінню її носіїв, з іншого, саме мова віддаляє партнерів спілкування і створює викривлення й модифікацію інформації, адже семіозис в комунікації передбачає врахування інтерпретанти адресата. Виникає суперечність між конвенційністю закріплення за мовними формами відповідного змісту, відомого всім носіям мови, та індивідуальними смислами й асоціаціями у свідомості конкретної особистості. Цю суперечність спробував розв’язати Е. Гуссерль, який підкреслював, що «очевидними є можливості встановлення взаєморозуміння, а значить, це можливості того, що світи досвіду, фактично відокремлені, завдяки взаємозв’язкам актуального досвіду сф орм увалися, створивш и єдиний інтерсуб’єктивний світ». У. Матурана вважав, що взаєморозуміння за таких умов забезпечує здатність людини до пізнання. Саме пізнавальн а здатність і формує наведений Е. Гуссерлем «інтерсуб’єктивний світ» спілкування. Таке положення ґрунтується на третій і четвертій аксіомах комунікативної взаємодії. 196 Третя аксіома є положенням про забезпечення комунікативних процесів певною спільністю тезаурусів як фондів знань комунікантів, до яких належить і комунікативна компетенція. Вважається, що цей постулат вперше був окреслений Д. Берло, який не був лінгвістом. Є. Тарасов наголошує, що навіть у концепції комунікації Р. Якобсона відсутнє положення про спільність комунікативних засобів і знань комунікантів. З огляду на попередню аксіому взаєморозуміння у процесах комунікації забезпечується здатністю партнерів до поповнення й модифікації фонду знань і прагненням до спільної пізнавальної діяльності. Четверта аксіом а наголош ує на вм отивованості та цілеспрямованості спілкування з боку його учасників. На розбіжність цілей комунікантів першим указав Р. Якобсон. Однак у сучасній теорії м овної комунікації та лінгвопрагматиці наголошується напевному балансі (узгодженні) цілей учасників спілкування, який забезпечує кооперативний результат. Якщо в теорії мовленнєвих актів Дж. Остін керувався насамперед досягненням мовцем здійснення свого мовленнєвого наміру як перлокутивним ефектом, тов реальному спілкуванні, крім іллокутивно успішних ситуацій комунікативної взаємодії, наявні ситуації іллокутивного узгодження і певних поступок кожного з партнерів задля взаєморозуміння та комунікативної співпраці. П ’ята аксіома постулює важливість у комунікації регуляторної функції системи правил, конвенцій і стандартів спілкування, зумовлених культурою, субкультурою, соціумом, його інституційними системами, сферою спілкування і її зразком. Комунікативна взаємодія керована також канонами мовленнєвого жанру, типу дискурсу, формою та способом комунікації тощо. Відхилення від стандартів або спричиняє формування нових зразків дискурсу, або призводить до неуспішного, конфліктного типу спілкування. Шоста аксіома передбачає визначення природи суб’єктів комунікативної взаємодії як статусно-рольової, тобто комуніканти в різноманітних інтеракціях демонструють стабільні й варіативні ознаки свого комунікативного статусу, зумовлені метою, статусом і роллю партнера, ситуацією, зразком і сферою спілкування тощо. Ці ознаки репрезентовані мовними засобами повідомлення, його змістовим масивом. 197 Одним із регуляторних механізмів комунікативної поведінки суб’єктів спілкування є статус обличчя, що характеризується наявністю в комуніканта відповідного образу, якого він дотримується і який репрезентує в комунікативній взаємодії з партнером. Комунікативні ситуації демонструю ть різне співвідношення обличчя комунікантів. Статуси обличчя можуть бути рівними чи нерівними. До того ж у процесі комунікації партнери можуть прагнути зберегти власне обличчя, підвищити чи знизити його, а також підвищити, зрівняти чи знизити обличчя співрозмовника залежно від намірів, зразка і сфери спілкування, обставин комунікації. Цей механізм охарактеризований американськими дослідниками І. Гоффманом, Р. Лакофф, П. Браун, С. Левінсоном й ін. У різних культурах обличчя комуніканта або визначене конкретною ситуацією, контекстом і зумовлене взаємними рольовими обов’язками партнерів (колективістські культури), або не залежить від ситуації і є звичним образом внутрішнього Я людини, яке вона захищає при збереженні поваги до прав інших людей (індивідуалістські культури). Культурний тип обличчя нерідко зумовлює спосіб і результат спілкування. У критичному дискурс-аналізі асиметрію статусів обличчя застосовують для демонстрації соціальної, етнічної, тендерної нерівності й репрезентації цієї нерівності в дискурсивних практиках. Представники цієї течії намагаю ться віднайти в інтеракціях усного інституційного мовлення відношення влади й ідеології, пов’язати локальні вияви інституційної суб’єктності з більш широкими структурами політичного, економічного й соціального дискурсів, у межах яких це віднош ення позиціонується. Сьома аксіома стосується обмежень, які накладають на учасників спілкування ситуація, інституційний контекст, зразок і сфера спілкування, асиметрія прав учасників того чи того дискурсу. Обмеження торкаються поведінки комуніканта, його мовлення, паравербальних засобів тощо. Обмеження визначають тип комунікативної взаємодії та результати комунікації. Наприклад, в інституційних ситуаціях спілкування спостерігається асиметрія прав комунікантів, що визначає ступінь їхнього доступу до відповідної дискурсивної практики (наприклад, спілкування прокурора, судді, адвоката та звинувачуваного, або вчителя й учня, або лікаря й пацієнта). Доступ до дискурсивної практики завжди обмежений утих суб’єктів, які мають нижчий статус обличчя й перебувають у певній залежності від інших учасників спілкування. 2. Типи комунікативної взаємодії У науковій літературі виокремлено найчастіше два, рідше три типи комунікативної взаємодії. Перш им типом є ком унікат ивна кооперація (співробітництво), яка характеризується узгодженістю цілей і стратегічних програм комунікантів, ефективністю й оптимальністю спілкування. Деякі дослідники рисами комунікативної кооперації вважають також симетричність відносин між комунікантами та баланс їхніх комунікативних статусів, що, на наш погляд, не є обов’язковим. Головним постулатом комунікативної кооперації є положення X. Грайса: «Твій комунікативний внесок повинен бути таким, якого потребує спільно поставлена мета спілкування». Досягненню кооперативного результату у спілкуванні сприяє комунікативне пристосування, яке розглядається у теорії комунікації як зміна комунікантами моделі власної комунікативної поведінки з метою пристосування до моделі партнера спілкування - це зменшує комунікативний шум, оптимізує розуміння. Російський лінгвіст В. Дем’янков виокремлює кілька провідних параметрів комунікативної кооперації. Першим є те, що «кілька суб’єктів вирішують спільне завдання, адже ще Е. Дюркгейм писав, що кооперуватися означає залучатися до виконання певного спільного завдання. Чим більш кооперованим є спілкування людей, тим більш узгодженими є їхні дії: коли ми спостерігаємо адресність висловлень, у діях співрозмовників простежується системність, одні висловлення зумовлюють інші». Другим є «вдала послідовність дій, яка передбачає їхню координованість. Згідно з концепцією Д. Льюіса, дійові особи прагнуть досягти однорідності вчинків за кількома параметрами рівноваги з урахуванням взаєм них очікувань агентів і контрагентів». 199 Третій параметр - «прагнення до ефективності спільних дій, що визначає прагнення до взаєморозуміння, максимальну кількість спільних презумпцій у співрозмовників, щире бажання зрозуміти співрозм овника, повну зосередж еність на темі розмови, великодушність відносно погрішностей у мовленні співрозмовника тощо». Особистісними чинниками успішної комунікативної взаємодії, на думку дослідників, є такі: 1) комунікативний самоконтроль, який ґрунтується на самоспостереж енні й сам оаналізі комунікантів у ситуації спілкування зважаючи на реакції й поведінку партнера з метою досягнення відповідності соціальній нормі й формування необхідного враження; 2) комунікативна адаптивність, що зумовлює готовність комунікантів до перегляду звичних уявлень і рішень, здатність до гнучкого реагування на обставини, які змінюються у процесі спілкування, до коригування власної комунікативної поведінки, але без утрати о собистісної свободи, упевненості в собі, наполегливості; 3) комунікативна сумісність як готовність й уміння партнерів комунікації співробітничати, створювати невимушену атмосферу взаємного задоволення спілкуванням, психологічної комфортності, що виникають на підставі узгодженості спільної позиції, взаємного розуміння і т. ін. Другим, альтернативним типом комунікативної взаємодії є комунікативний конфлікт. Ознаками цього типу фахівці з комунікативної лінгвістики вважають неузгодженість цілей і стратегічних програм комунікантів, а також асим етричні відношення між ними, дисбаланс статусів облич, результатом чого зазвичай є припинення спілкування, небажання дальш ої комунікації. Комунікативний конфлікт звичайно супроводжують негативні емоції й розбалансування статусу обличчя (принижується обличчя одного або обох партнерів комунікації). Л. Фестингер вважає комунікативний конфлікт наслідком |