мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
{Якажу, але за цене відповідаю), й альтруїстичну (altruistic) — на користь адресата з метою пом’якшення ефекту висловлення. Конфліктогенні стратегії призводять до конфліктних ситуацій. Наприклад, стратегія образи, яка може призвести до припинення комунікації. М аніпулятивні стратегії спрямовані на зміну свідомості чи поведінки партнера спілкування в цілях мовця. Так, комплімент може розглядатися як форма такої маніпуляції. Комунікативні стратегії реалізують відповідні комунікативні тактики - підпорядковані комунікативній стратегії конкретні засоби здійснення інтенційно-стратегічної програми комунікації. Російський дослідник Є. Верещагін розглядав відношення між комунікативною стратегією й тактикою на підставі зв’язку роду й виду. Як здається, найкращим би було визначення їхнього співвідношення в ракурсі плану та його реалізації, когнітивного та вербального. Як і стратегія, комунікативна тактика має динамічний характер, що забезпечує оперативне реагування на ситуацію, і ґрунтується на мовленнєвих уміннях, комунікативній компетенції, мотиві й інтенції. Вона має певну знакову репрезентацію, тому спосіб її 209 встановлення, на відміну від стратегії, керований експліцитною інформацією. Іноді комунікативну стратегію ототожнюють із наміром мовленнєвого акту, що створює труднощі відмежування стратегічного шару комунікації від тактичного. Кожна тактика спрямована на певну зміну фрагмента свідомості адресата в потрібному для адресанта напрямку. Інструментом реалізації тактик в діалозі є комунікативний хід. Комунікативна тактика має певні маркери. На семантичному рівні це кліше, номінації учасників комунікації з метою певного балансу статусу обличчя, перформативи, конотативне значення слів, частки, повтори. Л ексико-граматичним и маркерами можуть бути синтаксичні конструкції відповідної модальності, фразеологізовані речення, синтаксичні синоніми, транспозиція синтаксичних структур, синтаксичні стилістичні фігури (паралелізм, градація, анафора, епіфора, антифразис тощо). Прагматичними показниками тактик є типи реакції адресата, імплікації, будова комунікативних ходів тощо. Складною й суперечливою є проблема обгрунтування тієї чи іншої тактики на відміну від іншої, близької їй. Тактики комунікації можуть бути спільними для кількох комунікативних стратегій або характеризувати лише одну. Так, стратегія, спрямована на баланс статусу обличчя партнерів, може мати такі тактичні вияви, як) комунікативна конвергенція, орієнтована на врівноваження статусу співрозм овників за рахунок їхнього взаєм ного пристосування, що передбачає уподібнення мовлення одного до мовлення другого з метою досягнення комунікативної кооперації. Наприклад, спілкування з дитиною на підставі коду дитячого мовлення, перехід на сленг чи жаргон при спілкуванні з людиною, що використовує їх. Іноді таку тактику кваліфікую ть як перемикання кодів (англ. сосіеБшксЬі^), тобто перехід адресанта нам овленнєвий регістр адресата з метою досягнення кооперативного результату) комунікативна дивергенція як підкреслення розбіжності комунікативної поведінки, що передбачає різницю коду мовлення мовця й адресата з метою підвищення статусу обличчя одного з комунікантів і зниження йогов іншого. Дивергенція може сприяти кооперації, наприклад, в авторитарних типах дискурсів, і спричиняти комунікативний конфлікт (навмисне приниження). 210 5. Комунікат ивний кодекс. Закони і правила ком унікат ивної взаєм одії С истему принц ипів і правил, яких дотримую ться співрозмовники у спілкуванні і які регулюють їхню комунікативну поведінку, називають комунікативним кодексом Ф. Бацевич описує три складники комунікативного кодексу принципи спілкування як найзагальніші вимоги до комунікантів; правила спілкування як вимоги до одного учасника комунікації та конвенції спілкування - звичаї або домовленості партнерів, зумовлені культурою, зразками інституційного спілкування. Основою кодексу дослідник вважає комунікативну мету й наміри. Як здається, у подібній диференціації складників кодексу не враховано, по- перше, правила спілкування, зумовлені загальними нормами культури, соціуму; подруге, правила, використання яких потребує та чи та конкретна комунікативна ситуація; і, по-третє, правила, визначені зразком, тобто мовленнєвим жанром і типом дискурсу, або сферою спілкування. Проблема законів і правил комунікативної взаємодії має давні корені, що сягають ще часів античності й відображені у загальних риторичних принципах ораторського мистецтва. Ще Аристотель у «Риториці» надав певні рекомендації щодо побудови образу оратора й образу предмета мовлення. У давньоримських канонах риторики існували принципи достоїнства мовлення ( уіг Ш ієб еІосіШогш): арШ т - домірність, упорядкованість, адекватність; ІагіпкаБ - чиста латина як мовна правильність; регврісикав - прозорість, очевидність як ясність чи зрозумілість для слухача отаШв - прикрашення як вираз, приємний слухачеві. У 1967 р. представник Оксфордської школи логічної семантики X. Грайс у статті «Логіка й мовне спілкування» запропонував чотири кооперативних принципи мовленнєвої поведінки адресанта, що перегукуються з наведеними вище риторичними принципами. Дослідник назвав їх максимами спілкування — найголовнішими найбільш загальними комунікативними стратегіями, які сприяють комунікативному співробітництву (кооперації). X. Грайс вважав підгрунтям успішної кооперації насамперед логіку й раціоналізм, а максими служили для пояснення, яким чином через їхнє 211 порушення, мовець здатний передати адресату більше інформації, ніж міститься в логіко-семантичному змісті вербального пові домлення. Перша максима кількості визначає дозовану інформативність висловлення: 1) Зроби своє висловлення настільки інформативним, наскільки потрібно; 2) Не роби своє висловлення більш інформативним, ніж погрібно. Дж. Грин, пояснюючи цей принцип, підкреслює, що друга максима кількості, можливо, не потрібна, тому що вона накладається на максиму релевантность Так вважав і сам X. Грайс. Однак, на наш погляд, така подвійна максима кількості необхідна й відсутність її при перекладі (пору І. Штерн: «Твоє висловлення повинне бути досить інформативним») змінює суть принципу. Кількість інформації, передана мовцем, повинна відповідати його меті, розумінню ним психологічного, емоційного, інтелектуального стану свого співрозмовника, адже надмірність або недостатність ін форм ації стає одним із чинників комунікативного шуму й може призвести спілкування до припинення. Недотримання цієї максими ілюструє Дж. Юлу книзі Прагматика на прикладі такого сценарію: жінка сидить на лаві в парку, великий собака лежить навпроти на землі, чоловік підходить і сідає на лаву. Чоловік: Ваш собака кусається? Жінка: Ні. (Чоловік намагається погладити собаку. Собака кусає його). Чоловік: Йой! Ви ж сказали, що ваш собака не кусається. Жінка: Він не кусається Але цене мій собака. У дискурсології ця максима корелює з контекстуалізацією, оскільки партнери спілкування, соціально контекстуалізовані, потребують меншої кількості інформації, ніж неконтекстуалізовані. Наприклад, недостатність інформації у спілкуванні відчувають незнайомі люди або люди різного соціального, вікового, конфесійного, професійного статусу тощо. Друга максима передбачає якість повідомлення і вимагає правдивості, щирості й обізнаності мовця, тобто висловлення має відповідати справжньому стану речей 1. Не кажи того, що ти вважаєш неправдивим; 2. Не кажи того, для чого в тебе немає достатніх підстав. Сигналами дотримання цієї максими є вставні слова (якщо я не помиляюсь, наскільки мені відомо). Порушення 212 максими відбувається у випадках евфемізації Ми вивчимо це питання або Ми Вам зателефонуємо — у випадках відмови прийняти рішення або взяти на роботу. Такі порушення, навпаки, нам агаю ться зап обігти комунікативному конфлікту і є кооперативними. Третя максима - відношення: Будь релевантним, говори по суті, відповідно до теми розмови. Якщо співрозмовник ухиляється від теми розмови, ним може керувати і прагнення до комунікативної кооперації. Мовець перериває тему через небажання висловитися правдиво. Наприклад, у діалозі: - Як тобі моя книга - Давай підемо обідати, - співрозмовник усувається від відповіді через небажання образити партнера. Четверта максима — манери (способу) мовлення: 1) Уникай неясних висловлень; 2) Уникай двозначності; 3) Уникай непотрібної надмірності; 4) Будь регламентованим. Порушення або ігнорування цих максим формує конверсаційні імплікатури. Наприклад, імплікатура виникає через порушення максим кількості і способу мовлення в діалозі: — Вчитель сказав мені віднести книгу до себе. - Навіщо тобі ця книга - Тине розумієш, я мушу віддати її вчителеві. Порушення максими релевантності створює імплікатуру в розмові: Директор школи: - Чи викликала вчителька батьків до школи? Учень: - У нас вчителька дуже строга, але справедлива. Грайс розрізнює порушення максим та їхнє ігнорування. Перше має місце, коли мовець орієнтований на партнера, який не здогадується про наміри мовця говорити нещиро, нерелевантно й неясно. Це є інтенційним генеруванням конверсаційних імплікатур. Ігнорування максим відбувається, коли адресат знає про наміри адресанта і може компенсувати імплікатуру. Розробники теорії релевантності французький антрополог Д. Шпербер та британський лінгвіст Д. Вілсон (у спільній книзі «Relevance. Communication and Cognition») вважають, що всі чотири максими можна об’єднати принципом релевантності, який застосовують незалежно від дотримання, порушення чи ігнорування наведених кооперативних постулатів. Теорія релевантності є прагматико-когнітивною концепцією, згідно з якою процес пізнання має грунтуватися на доречності нової інформації, її пов’язаності з уже відомими фактами, а комунікація - на відповідності комунікативних дій мовця умовам певної ситуації спілкування, контексту. Завдяки системі релевантності людина породжує й розуміє мовлення, спілкується з найменшими втратами інформації. У когнітивному аспекті теорії релевантності інформацію визнають релевантною, якщо вона взаємодіє з уже відомою. Чим більше вони пов’язані, тим менше зусиль потребує процес засвоєння нового змісту. П рагматичний аспект ц ієї теорії передбачає зв ’язок доречності повідомлення, що компенсує когнітивні зусилля партнера комунікації, із контекстуальним ефектом (розумінням значення). Комуніканти несвідомо прагнуть до максимального когнітивного узгодження думок за умови мінімальних зусиль, спрямованих на переробку інформації. Мовець мусить поводитися так, щоб його внесок мав релевантний вигляд для адресата й надійно гарантував би зусилля останнього щодо оброблення повідомлення. Н авіть структура висловлення підпорядкована принципу релевантності, адже зміст підмета (прагматичний пік, за Р. ван Валіном) уже передбачає можливий присудок. Нерелевантність їхнього поєднання створює підстави для стилістичного ефекту висування. Теорія релевантності розроблена в розрізі ідей X. Грайса і психологічної концепції Дж. Фодора. Зокрема, неприродне значення X. Грайса, яке не відповідає умовам істинності й відтворю є намір мовця щодо адресата, трансф орм ується в концепцію процедурного значення, протиставленого концептуальному. Витоками теорії релевантності вважають і когнітивну психологію. Спектр принципів ефективного спілкування в теорії мовної комунікації та лінгвопрагматиці, зокрема, значно ширший. Дж. Ліч, П. Браун, С. Левінсон виокремлюють принципи ввічливості, збереження статусу обличчя, Д. Гордон, Р. Лакофф - максими щирості й мотивованості, О. Йокояма - максими довіри й тактовності, І. Тарасова - максими уваги до партнерів, економії часу, авторитету, взаємності, скромності, В. Дем’янков, - максими самозахисту й самокритики, М. Берклі-Ален - максиму слухання. Дослідники обговорюють також максими схвалення, згоди, функціоналізму, раціональності, конструктивізму, доброзичливості тощо. 214 Зокрема, на особливу увагу заслуговує максима ввічливості, яка останнім часом стала ледве не головною у працях із цієї проблематики. Розрізнюють позитивну й негативну ввічливість: перший різновид орієнтовано на спільність поглядів, солідарність комунікантів, демонстрацію близькості, взаємної довіри й взаєморозуміння, оптимістичну та підбадьорливу атмосферу спілкування. Наприклад, Ти жмене знаєш, ми сто років знайомі, ми одна команда, я завжди на твоєму боці. Другий різновид, попри наміри мовця все ж досягти перлокутивного ефекту, налаштовує партнера на дистанцію між комунікантами, мінімізацію примусу, підкреслення важливості часу та завдань адресата. У мовленні така ввічливість має стандартні формули: Вибачте, чине могли б Ви..., Якщо у Вас буде час, я прошу, Чине заперечуєте Ви, якщо..., Не хочу бути нав ’язливим, але не могли б Ви... Американська лінгвістка Д. Таннен наголошує на тому, що ввічливість тримається на балансі двох соціальних цінностей: залученості до суспільних відношень (involvement) і незалежності, усвідомлення себе як особистості (independence). Деякі лінгвісти до максими ввічливості включають такі ознаки: 1) тактовність - мінімізацію примусу (негативну ввічливість, наприклад, тактовну відмову) і максимальне збільшення користі для адресата (позитивну ввічливість); 2) великодушність - мінімізацію користі для себе і збільшення до максимуму втрат для себе) схвалення іншого; 4) скромність для мовця (наприклад, Можливо, моє питання не зовсім доречне...; Швидше за всем оє питання є дилетантським...); 5) згоду й усунення розбіжності в поглядах; 6) симпатію та співчуття; 7) ненав’язливість, наявність дистанції між співрозмовниками; 8) дружелюбність; 9) запобігливість як прагнення мінімізувати дискомфорт, усунути незадоволення інших тощо. Одним із мовних засобів ввічливості є комплімент - висловлення, спрямоване на ефективність комунікації, що містить невеличке перебільшення позитивних якостей і достоїнств людини, 215 які співрозмовник бажає бачити в собі. На відміну від лестощів, комплімент має незначну міру перебільш ення й не дуже відхиляється від дійсного стану речей, має під собою певну фактичну базу. Комплімент є тонкою справою й потребує вміння. Він задовольняє найважливішу психологічну потребу людини - прагнення до позитивних емоцій. До найважливіших принципів мистецтва комплімента віднесені такі: - найкращ ий комплімент - це комплімент на тлі антикомплімента самому собі; - комплімент неповинен суперечити фактам- комплімент потребує лаконізму; - комплімент неповинен містити двозначності, неясності; - вербаліка ком плім ента мусить бути узгодженою з невербалікою (стан конгруентності); - комплімент має бути ем фатичним (лю дина повинна підкреслити ті позитивні риси співрозмовника, які йому хотілося б- ефективним у компліменті є прозоре домислювання; - компліменти корисні всім, а не лише потрібним людям. Комплімент має етнічну, тендерну, вікову, соціальну й культурну специфіку, його зразок змінюється із часом. Дотримання наведених вище конверсаційних постулатів, як зазначають дослідники в галузі прагматики, не завжди сприяє ефективності спілкування, а навпаки, саме порушення цих максим дає змогу досягти успішності комунікації. На думку американської лінгвістки Р. Лакофф, весь персуазивний (впливовий) дискурс побудовано саме на порушенні принципів кооперації (наприклад, у рекламі й політичній комунікації часто ігнорують максиму якості). Дотримання кооперативних максим може призводити й до конфліктного спілкування. Принципи ефективного спілкування мають національну специфіку, залежать від сфери та типу спілкування. В. Дем’янков зазначає, що не всі культури однаково прагнуть до лапідарності та ясності. Навпаки, ознакою кооперації в деяких народів є, скоріше, прихованість, маскування цілей. Максими спілкування не є універсальними, а лише вказують на деякі універсальні виміри. Американська дослідниця С. Ервін-Трипп запропонувала три правила мовленнєвого спілкування, що служать для регламентації мовленнєвих дій. Перше передбачає вибір мовних засобів, спільних для всіх соціальних шарів або специфічних. Друге правило слідування розглядає послідовність мовленнєвих дій у комунікації. Третє є правилом спільної зустрічальності при поєднанні водному контексті різних рівневих мовних одиниць і їхніх властивостей. Російський мовознавець Й. Стернін розглядає кілька законів спілкування. На думку Ф. Бацевича, закони, на відміну від принципів спілкування, є «найзагальніш ими нежорсткими тенденціями, наявними у всіх типах групового й масового спілкування». Такими законами Й. Стернін вважає: 1) дзеркальний розвиток спілкування як автоматичне, підсвідоме нам аганн я взаєм н ої ім іта ц ії стилю мовлення комунікантами, що виходить із положення нейролінгвістичного програмування; 2) пряму пропорційність між ефективністю спілкування й комунікативними зусиллями; 3) залежність зростання нетерпіння слухача від тривалості мовлення адресанта) пряму залежність зниження рівня інтелекту аудиторії від збільшення кількості слухачів; 5) підкорення груповій комунікативній поведінці, пристосування задля самозбереження; 6) ритм спілкування, що визначається співвідношенням говоріння й мовчання у пропорції 1 до 23, і залежить від статі, професійного статусу, віку, етнічної належності, темпераменту тощо; 7) підвищ ення впевненості в думці шляхом її мовного оформлення; 8) залежність ефективності сприйняття інформації від простоти її вираження; 9) зумовленість критики й лихо сл ів’я непересічністю особистості в оточенні; 10) породження чуток і вигадок через дефіцит інформації; 11) корекцію комунікативної поведінки при порушенні норм спілкування з боку співрозмовника; |