мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
когніт ивного дисонансу - стану дискомфорту та психологічної напруги, що виникає у прагненні однієї людини узгодити свої думки й дії з іншою людиною, зокрема, у процесі комунікації. 200 Усунення когнітивного дисонансу потребує активізації мислення та психіки людини, корекції або зміни власних переконань. З огляду на це конфлікт не завжди кваліфікують як негативний стан, як хворобу системи, а і як природний стан будь- якої системи. На думку Г. Почепцова (мол, конфліктів не має лише мертва система. Конфліктний стану синергетичній системі, з одного боку, є деструктивним чинником, з іншого, параметром самоорганізації, чинником динаміки системи і, врешті-решт, її можливого переходу в якісно новий стан. Конфліктну комунікативну поведінку вивчали в різних аспектах соціолінгвістичном у (Д. Лі, Т. Кочман та ін.), психологічному та психолінгвістичному (І. Горєлов, К. Сєдов, Н. Гришина й ін.), тендерному (А. Мартинюк), дискурсивному О. Ф адєєва, І. Ф ролова). І. Ф ролова, аналізую чи працю О. Фадєєвої, присвячену розглядові конфліктної комунікативної взаємодії, зауважує, що значною позитивною рисою роботи є привертання уваги до того, що мовленнєва взаємодія може успішно розвиватися за умов конфліктного спілкування, бо досить часто конфліктне спілкування розуміють як таке, що перешкоджає комунікації, призводить до переривання мовленнєвої взаємодії. Це зумовлю є надання дослідницею нового тлумачення комунікативного конфлікту як типу комунікативної взаємодії, спрямованої на порушення гармонії міжсуб’єктних стосунків шляхом здійснення загрозливих для адресата мовленнєвих дій. На наш погляд, суперечливі дефініції комунікативного конфлікту зумовлені недостатньою розробленістю питань відмінності комунікативного й інших типів конфліктів, розрізнення кооперативної та конфліктної комунікативної взаємодії як результату дій адресанта або партнерів спілкування в цілому. Визначення конфлікту на підставі загрозливих дій із боку адресанта є лише фрагментом розвитку конфліктної ситуації, адже адресат також є конфліктогенним суб’єктом. Отже, для констатації конфліктної комунікативної взаємодії потрібно встановити насамперед усвідомлення обома комунікантами не тільки загрозливих дій з боку партнера спілкування, скільки загрози припинення комунікації і неможливості досягти балансу спільних цілей. 201 Як здається, сам е дисбаланс спільних цілей, їхня неузгодженість є головною відмінністю двох типів комунікативної взаємодії. Асиметрія ж відносин між комунікантами, як і нерівність статусів облич не є визначальними диференційними рисами кооперативного та конфліктного спілкування, адже асиметрія керівника і підлеглих у спілкуванні аж ніяк не завадить їм комунікативно співробітничати. Така сама асиметрія наявна у спілкуванні вчителя й учнів, викладача та студентів, батьків і дітей тощо. Комунікативний конфлікту сучасній лінгвістиці вивчається на межі з конфліктологією - маргінальною галуззю науки, об’єктом якої є конфліктна ситуація в суспільстві, колективі, групі під кутом зору соціальних, етнічних, політичних, культурних чинників. Лінгвістична конфліктологія спрямована на аналіз конфліктогенних мовних засобів і способів організації мовленнєвих дій для усунення конфлікту або його запобігання. Третім типом комунікативної взаємодії деякі дослідники вважають комунікативне суперництво - неконфліктне здорове спілкування, що характеризується прагненням здобути інтелектуальну перевагу, здійснити свої наміри в диспуті, дискусії, підвищити власний статус обличчя (К. Кандоін, С. Кордер, К. Фач, Дж. Каспер й ін.). Однак виокремлення цього типу інтеракції може здійснюватися за іншим принципом класифікації, можливо, іллокугивним, адже комунікативне суперництво насамперед прагне до досягнення одним із комунікантів переваги. Якщо ця перевага відповідає узгодж енню цілей партнерів, суперництво є кооперативним; якщо ж лише один досягає власної мети, не рахуючись із намірам и інш их, то це може призвести до комунікативного конфлікту. 3. Умотивованість й інтенційність комунікативної взаємодії Комунікативна взаємодія опосередкована намірами й цілями партнерів спілкування. Як зазначено вище, розрізнення в комунікативному акті цілей мовця й одержувача інформації вперше здійснив Р. Якобсон у 50-ті р. р. XX ст, ґрунтуючись на положеннях теорії інф орм ації та принципі додатковості, 202 сформульованому Н. Бором. Він зауважив: «Дві точки зору - того, хто кодує, і того, хто декодує інформацію, або, іншими словами, роль відправника й одержувача повідомлень повинні бути доволі чітко розмежовані. Це твердження - банальність, однак саме про банальності часто забувають. А між тим обидва учасника мовної комунікації підходять до тексту зовсім по-різному». З огляду на розроблену в теорії мовленнєвої діяльності радянським психологом Л. Виготським концепції мотивованості процесів продукування мовлення розрізняю ть мотив як неусвідомлене, «неясне бажання», що є головною спонукальною ланкою психічної діяльності людини, виконуючи функцію регулятора поведінки; і мету, або інтенцію, (від лат. іггіепПо - намір, прагнення) - превербальний, осмислений намір мовця, який зумовлює комунікативні стратегії, внутрішню програму мовлення та способи її здійснення. Л. Виготський диференціював мотив й установку, якою називав «фіксоване відношення між мотивом і мовленням», що відповідало інтенції. У моделях породження мовлення представників радянської психологічної школи (О. Леонтьєв, О. Лурія, Т. Ахутіна, С. Рубінштейн, М. Жинкін, І. Зимня та ін.) мотив був першою ланкою, поштовхом до здійснення мовленнєвого акту. Він взаємодіяв з установкою, яка занурювала його до конкретної комунікативної ситуації і впливала на мотивацію мовлення як схильність, готовність до певної дії, що ґрунтується на попередньому досвіді. Явище установки відкрите німецьким психологом Л. Ланге. Теорія установки на підставі численних експериментальних досліджень була розроблена грузинським психологом Д. Узнадзе (1949 р, який вважав, що установка як цілісний безсвідомий стан суб’єкта, налаштованість його на відповідний спосіб реагування передує усвідомленим психічним процесам, впливає на їхнє протікання та залежить від потреб людини й об’єктивних рівнів задоволення цих потреб. Учні Д. Узнадзе Т.Т. Іосибадзе і Т.Ш. Іосибадзе характеризують установку як конкретний стан цілісного суб’єкта, його модус, певну психофізіологічну організацію, готовність до здійснення певної діяльності, спрямованість на задоволення актуальної потреби. На їхню думку, установка містить не лише каузальний, ай цільовий 203 аспект, що реалізується у вигляді загальної проспективної моделі майбутньої діяльності з огляду на її результат. Установку людина використовує як під час породження мовлення на етапі спрямування мотиву до певної когнітивної програми висловлення, так і під час сприйняття мовлення, тексту для забезпечення стійкості й вибірковості апперцептивного механізму на підставі віднесення сприйнятого до відповідного мовного, жанрового, ціннісного й ін. стереотипу або прототипу (в інших концепціях, еталона). Установка зумовлює інерційність сприйняття, ускладнює креативні механізми, що руйнують усталені стереотипи, хоч, з іншого боку, затримка дій, пов’язаних із відхиленням від установчої поведінки, сприяє мисленнєвій активізації, яка визначає спрямування поведінки в адекватному ситуації напрямку й переведення її в установчий план. Отже, будь-яка діяльність, зокрема й комунікативна, керована мотивом, який за умови його усвідомлення формує інтенцію, що впливає на створення думки (когнітивної структури майбутнього висловлення) і подальшої внутрішньої програми зовнішнього мовлення, тобто зважаючи на мотив і породжену ним інтенцію, думка перетворюється на внутрішнє слово й на підставі етапів вербалізації та сем антизац ії - на зовніш нє слово. Мотив зумовлений прагненням особистості до збільшення позитивних і зменшення негативних наслідків спілкування. Термін «інтенція» запозичений американським логіком Дж. Сьорлем із пізньої схоластики (арабської філософської традиції XII та XIII ст) і феноменологічної філософії Ф. Брентано, Е. Гуссерля, у яких інтенційність була критерієм розмежування психічних і ментальних станів, її розглядали як зацікавлену спрямованість психічних станів на об’єкт. У концепції англійського логіка й філософа Дж. Остіна інтенція була подібною до терміна «іллокуція». Англійський логік П. Стросон виокремив два наміри мовця: намір сприйняття інформації і намір викликати в адресата певну реакцію. Уразливим місцем теорії інтенційності Дж. Сьорля є її антисоціальність, на що вказують представники лінгвістичної антропологіїта конверсаційного аналізу. Для Дж. Сьорля інтенція — насамперед ментальний стан, біологічне явище, позбавлене 204 соціального змісту. Таке тлумачення не узгоджується зі змістом запропонованого дослідником головного складника мовленнєвого акту - іллокутивної сили. Деякі мовознавці вважають, що розуміння Дж. Сьорлем інтенційності не дає відповіді на питання, чи є іллокутивна сила складовою інтенції мовця, чи вона є лише інтерпретацією адресата. У психолінгвістиці інтенцію кваліфікують як керівну силу у сф ері свідом ості й м ислення лю дини, що впливає на пропозиційний компонент внутрішньої програми мовлення, вибір стилю, способу здійснення програми шляхом переведення її у вербальний формат. Дослідники процесів продукування мовлення підкреслюють, що кожна мовленнєва дія має власну проміжну мету, яка підпорядкована загальній меті й мотиву акту діяльності. Структура інтенції, на думку лінгвістів, містить такі складники: 1) сформоване на підставі мотиву осмислене бажання домогтися певного немовленнєвого ефекту; 2) усвідомлення необхідності здійснити відповідні мовленнєві дії для досягнення цього наміру; 3) конкретну мотивацію мовленнєвої дії як поштовх до здійснення комунікативного акту (Г. Єйгер, І. Шевченко). У л ін гвісти чн ій прагм атиці дослідники виявляю ть у міжособистісному спілкуванні два головних мотиви (прагнення зберегти обличчя, створивши позитивний імідж, і прагнення зберегти власну територію, ухилившись від вимог, які ущемляють власні інтереси) і три типи цілей (інструментальні, інтеракційні, самопрезентації). Крім цілей, які ініціюють комунікативний процес і керують мовленнєвими діями, виокремлюють також вторинні цілі, які визначаю ть вибір м овних засобів у спілкуванні, тип комунікативної поведінки, бажання виразити себе як особистість, керувати ситуацією, зберегти або примножити значущі для себе цінності, оптимізувати ситуацію спілкування тощо. Іноді цілі комуніканта можуть конкурувати, наприклад, мета щирості й мета само п резен тац ії зіш товхую ться, створивш и своєрідні комунікативні ситуації з неочікуваним результатом. Комунікативна взаємодія в усних дискурсах передбачає взаємний вплив інтенцій його учасників, що зумовлює коригування намірів, а нерідко і їхню зміну. Тому інтенція є величиною динамічною, змінною, чинниками корекції якої є комунікативна ситуація в цілому та всі її складники. У письмовій чи друкованій 205 комунікації мотиви й інтенції автора фіксовані в повідомленні. Письмовий текст здатний представляти власну систему інтенцій, яку, безперечно, коригує програма інтерпретації, вбудована до тексту автором. Інтенції читача суттєво впливають на сприйняття цієї програми, тому відносна стабільність інтенційності тексту обертається динамікою інтенційності його сприйняття. Як було зазначено у попередньому параграфі, взаємна корекція м отивів і цілей ком унікантів зумовлю є тип інтеракції: кооперативний, конфліктний та полемічний. Навіть за умови комунікативного співробітництва інтенції не є тотожними, адже кожен з учасників спілкування переслідує власні цілі, а кооперацію визначає їхнє узгодження. 4. Проблема стратегій і тактик комунікантів Від мотивів, установок та інтенцій учасників спілкування залежать їхні стратегічні програми. Комунікативна стратегія - це складник евристичної інтенційної програми планування дискурсу, його проведення й керування ним із метою досягнення кооперативного результату, ефективності інформаційного обміну та впливу. Н аявність комунікативних стратегій зумовлена загальним принципом стратегічності будь-якої діяльності. К. Келлерман вваж ає стратегічн ість головною ознакою спілкування. Дослідниця розглядає зв’язок комунікативних стратегій із відбором мовних ресурсів й адаптацією їх до умов комунікації. Комунікативна стратегія ґрунтується на глобальному намірі комунікації, конкретній інтенції комунікативної дії, інформаційному масиві й інтерактивному режимі (виборі манери, стилю, жанру, прагматичних маркерів тощо). Дефініція комунікативної стратегії не є чітко окресленою. Чимало лінгвістів пов’язують стратегічність із вирішенням проблемних питань, суперництвом тощо (К. Кандлін, С. Кордер, К. Фач, Дж. Каспер й ін.), тобто звужують обсяг стратегії. Наприклад, Ч. Фернандо визначає її як спосіб досягнення перемоги, переваги в інтелектуальному двобої, як складну когнітивну модель (гештальт) узагальнення досвіду, яка містить особистісні, локальні, діяльнісні й ін. параметри, організовані у свідомості відповідним 206 чином. Однак не всі комунікативні акти налаштовані на перевагу, наприклад, на досягнення інших цілей спрямовані ситуації навчання, інформування тощо, хоч деякі дослідники наголошують на відсутності в чистому інформуванні стратегічного характеру. О. Іссерс у своїй дефініції комунікативної стратегії особливу увагу звертає на умови недостатності інформації про дії партнера, визначивши стратегії як когнітивний план спілкування, за допомогою якого здійсню ється контроль за оптимальним вирішенням комунікативних завдань мовцем у таких умовах. Відсутність інформації про партнера зумовлює побудову переважно двох гіпотез мовця, що відображають полярні установки адресата як його налаштування на кооперацію чина конфлікт. Найбільш загальним орієнтиром комунікативної стратегії, на думку Дж. Гамперца, є успішна реалізація контакту, тобто кооперативний результат комунікації. Д искусійним також є питання щодо усвідомленості / неусвідомленості стратегій. Наприклад, К. Келерман вважає комунікативні стратегії неусвідомленими й автоматичними. Можливо, деякі стратегії саме такими і є, однак зв’язок з інтенціями як осм исленим и когнітивним и структурами визначає усвідомленість стратегічності спілкування. Стратегії в комунікації мають високу прогностичну здатність. За словами російської лінгвістки О. Іссерс, прогноз відносно майбутньої вербальної комунікації будується на підставі уявлень про мовленнєвий акт (або серію мовленнєвих актів), комунікативну взаємодію з урахуванням мотивів і цілей мовця й адресата, їхніх вербальних і невербальних дій) і всієї ситуації в цілому. Комунікативні стратегії мають ознаки гіпотетичності, евристичності, зумовленості культурою етносу та субкультурою групи, до якої належать учасники спілкування, нормами, конвенціями і правилами комунікативної поведінки соціуму, його різноманітних інститутів, а також комунікативною компетенцією мовця, його картиною світу. Типологія ком унікативних стратегій є практично не розробленою проблемою теорії мовної комунікації. Наявні в науковій літературі тип ології обмежені певною сферою спілкування (наприклад, класифікація стратегій наукових і науково- 207 популярних текстів української дослідниці Т. Радзієвської) або формою комунікації (поділ комунікативних стратегій у діалозі на інтеракціональні (зумовлені соціально-рольовим статусом комунікантів), інтерпретаційні (логічного слідування) й керівні (керівництва увагою партнера) О. Романовим) чи пристосовані до мовленнєвих актів різних типів (конкретні стратегії на відміну від загальних О. Іссерс). Найбільш поширеною є класифікація комунікативних стратегій Т. ван Д ейка, який розрізнив контекстуальні й текстові макростратегії: перші залежні від загального контексту ситуації, комунікативної взаємодії, сфери спілкування й можливості свободи референції, другі зафіксовані в тексті як сигнали певної теми, що сприяють формуванню гіпотези адресата відносно теми дискурсу чи епізоду або перевірки, згадування й корекції вже виокремлених адресатом макропропозицій. Також дослідник розмежував когнітивні. контекстуальні, мовленнєві, семантичні, синтаксичні, схематичні, текстові стратегії та стратегії розуміння. О. Іссерс диференціює комунікативні стратегії на головні (семантичні й когнітивні) і допоміжні (прагматичні, діалогові й риторичні). Головні стратегії є найбільш значущими та здебільшого пов’язані із впливом на адресата, допоміжні - зумовлені ситуацією, контролем за перебігом спілкування й привертанням уваги адресата, приміром, допоміжними можуть бути стратегія самопрезентації, статусні та рольові стратегії тощо. Прагматичні стратегії пов’язані з компонентами комунікативної ситуації: адресантом, адресатом, каналом з вязку, комунікативним контекстом. Діалогові комунікативні стратегії властиві діалогічній комунікації. Риторичні стратегії визначають тактики формування стилістичних прийомів і фігур, а також риторичних технік впливу на адресата. У науковій літературі існує також поділ стратегій на власне комунікативні, які регулюють послідовність комунікативних дій, і змістові, що відповідають за планування змісту і його маніфестацію за допомогою наявних мовних ресурсів. Залежно від типу ком унікативної взаєм одії виокремлю ю ть кооперативні, конфліктогенні й маніпулятивні стратегії. 208 Перші спрямовані на комунікативне співробітництво партнерів спілкування. Наприклад, таким є широкий спектр зумовлених метапрагматичними стимулами стратегій, які дають змогу мовцеві підвищити ефективність власних мовленнєвих дій, названих мітігацією (від англ. mitigation - пом’якшення), що передбачає пом’якшення мовленнєвої поведінки мовця відносно адресата з метою зниження ризику суперечки, згладжування відмови, втрати обличчя, запобігання або усунення конфлікту й підвищення ефективності комунікативних дій. Термін уперше використано у Rhetorica ad Herennium у 86-82 p. р. доне. Мітігація є однією з форм керування дискурсом. К. Кеффі виокремив дві функції мітігації: інструментальну й емотивну. Перша забезпечує успішність комунікативних дій, друга регулює емоційну дистанцію і створює психологічний комфорту спілкуванні. Мітігація має інтерактивний характер як пристосування комунікантів один до одного. Б. Фрейзер виділяє два її типи: егоїстичну (self-serving), спрям овану на користь мовця з метою зняття із себе відповідальності за спілкування |