мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
Поняття (десигнат) Ім’я (позначення) Референт предмет дійсності) Схема 2. Модель знака К. Бюлера Предмети та ситуації Представлення (репрезентація) символ симптом сигнал Відправник УУ//' ^ Одержувач Вираження Звернення (експресія) (апеляція) експресії й апеляції. Колов середині, за К. Бюлером, символізує конкретне мовне явище, а три змінних чинники покликані підняти його трьома різними способами до рангу знака. За його словами, три сторони накресленого трикутника символізують ці три чинники. Трикутник є дещо меншим, ніж коло (принцип абстрактивної релевантності). З іншого боку, він виходить за межі кола, що вказує на доповнення чуттєвого досвіду апперцепцією. Безліч ліній символізують семантичні функції(складного) мовного знака. Це символ з огляду на співвіднесення із предметами і станом речей це симптом (прикмета, індекс) на підставі своєї залежності від відправника, внутрішній стан якого він виражає; і сигналу силу свого звернення до слухача, чиєю зовнішньою поведінкою або внутрішнім станом він керує так само, як й інші комунікативні знаки». До К. Бюлера мову пов’язували здебільшого з репрезентацією світу дійсності та понятійної сфери, хоч значущість чинника суб’єкта практичної та комунікативної діяльності розглядав ще до К. Бюлера у своїй семіотичній концепції Ч. Пірс. Приблизно одночасно з написанням і виданням «Теорії мови» К. Бюлера у Тезах Празького лінгвістичного гуртка» було обґрунтовано такі функції мови, як соціально обумовлену, інтелектуалізовану й афективну (вираження емоцій поза зв’язком зі слухачем), поетичну, спрямовану на сам знак, яку вивчали в поєднанні з поетичним стилем літературної мови. К. Бюлер першим утілив у знакові мови функцію вираження внутрішньої сутності людини та функцію керування поведінкою іншої людини як впливу на неї. Ідею залучення до мовленнєвого 160 акту мовця й одержувача інформації, тобто інтерсуб’єктності мовлення, М. Трубецькой та автор передмови до книги К. Бюлера Е. Штрекер вважали спеціальною заслугою дослідника перед лінгвістикою. Репрезентаційну функцію мови К. Бюлер розглядав відповідно до концепції Ф. де Соссюра про довільність мовного знака. Однак, полемізуючи із Ф. де Соссюром у питанні про незалежність мови від окремого мовця, К. Бюлер вважав, що це положення діє лише в певних межах «воно не реалізується при тому ступені свободи, коли здійснюється справжнє «наділення значенням» мовного знака або коли людська спільнота приймає інновації мовців, які творчо ставляться до мови». Отже, у моделі К. Бюлера було закладено дуже важливі ідеї (деавтоматизації й інтерсуб’єктності мовлення, символічної природи мови тощо), які згодом знайшли відображення в дальших спробах моделювання комунікативної ситуації. Тринадцятьма роками раніше видання книги К. Бюлера, але приблизно одночасно з її написанням у СІЛА було видано одну з найвідоміших не лише в американській лінгвістиці, ай у світовому мовознавстві наукових праць - монографію Е. Сепіра «Мова». Е. Сепір, учений широкого профілю, розглядав мову зважаючи на теоретичний доробок інших гуманітарних наук. В. Алпатов відзначає: «Такий широкий підхід до предмета досліджень виділяв ученого не тільки серед американських лінгвістів, ай узагалі серед мовознавців його епохи. Навіть празькі лінгвісти, які систематично виходили за межі внутрішньої лінгвістики, не займалися настільки різноманітним колом проблем. Е. Сепір не розробляв комунікативної моделі, більше того, він навіть вважав, що комунікативний аспект мови перебільшено, однак важливим для проблеми моделювання комунікації є виокремлення ним функцій мови: головної- символічної, як засобу позначення будь-яких об’єктів; похідної від неї комунікативно'^ експресивної, що визначає як вираження себе мовцем, так і інтерпретацію його мовлення адресатом соціальної, яка солідаризує людину з її співтовариством і встановлює контакти в ньому (пор. фатичну функцію у Р. Якобсона), соціально- культурної, що зберігає й відтворює культуру, і функцію впливу. Такий підхід до розгляду мови був досить плідним і вагомим для дальших розробок проблем комунікації й комунікативного моделювання. 161 3. Інформаційно-технічні моделі комунікації У 1949 р. американські математики В. Вівер і К. Шеннон запропонували технічну метамодель передачі інформації, своєрідну контактно-релейну схему (у СРСР подібні дослідження здійснював академік, математик А. Колмогоров. М овну комунікацію дослідники сприймали під кутом зору технократичних постулатів, популярних на той часу розгляді процесів інформаційної передачі. У. Еко цитує слова В. Вівера: Коли яз кимсь розмовляю, мій мозок служить джерелом інформації, а мозок мого співрозмовника - адресатом, мій мовленнєвий апарат - передавачем, йогов ухо- приймачем». Контактно-релейна схема передачі інформації В. Вівера та К. Шеннона передбачала наявність: 1) двох сигналів (від передавача й отриманого адресатом, що вводило до комунікації притаманну їй інформаційну асиметрію й було позитивним з огляду на тогочасну монологічну тенденцію до ототожнення інформації, що передається і сприйнятої адресатом 2) каналу інформації як способу й середовища передачі сигналу, що надалі пов’язували із засобами й контекстуалізацією повідомлення; 3) джерела шуму в каналі, що посприяло дальш ому введенню компонента комунікативного шуму, спричиняти який можуть всі складники ситуації. Попри окреслені позитивні моменти, модель В. Вівера та К. Шеннона все ж була технічною й не враховувала чинників і параметрів живої вербальної комунікації (див. схему Схема 3. Модель В. Вівера та К. Шеннона Джерело інформації \ Передавач \ Сигнал \ Джерело ___ Кана., шуму V Отриманий Одержувач ------ сіинал \ Місце призначення 162 Як наголошує російський психолінгвіст Є. Тарасов, до моменту появи в науковій літературі цієї схеми мовознавство немало розвиненого поняттєвого апарату для аналізу мовного спілкування, тому що мовне спілкування традиційно перебувало на периферії або взагалі за межами дослідницьких інтересів лінгвістів». Технічна схема В. Вівера та К. Шеннона послужила одним зі стимулів звернення лінгвістики до проблем мовної комунікації. Водночас ця модель посприяла тому, що, як зазначає М. Макаров, розгляд мовної комунікації як (де)кодування думок у звуках глибоко вкоренився в західній культурі. Поширення цієї кодової моделі в антропології, філології, соціології й інших соціальних науках стало справді «загальним місцем» у Європі та Північній Америці. Технічна модель немала на меті адекватно описати реальні процеси ком унікації природною мовою, адже процеси продукування й інтерпретації повідомлення не обмежені простим кодуванням і декодуванням, а передбачають осмислення інформації із залученням фондів знань комунікантів. За словами Є. Сидорова, з часом «поняття кодування й декодування значно програвали поняттю діяльнісності (мовленнєвій діяльності) не стільки за обсягом змісту, скільки за пояснювальною силою, позаяк у поняттях кодування й декодування немає нічого, що вказувало б на характер спонукання суб’єкта до продукування або смислового сприйняття висловлення, на співвіднесеність цих процесів із дійсністю, на їхню доцільність тощо». Неоднозначне тлумачення в дальших розробках отримали деякі складники цієї моделі: їх почали розглядати суто з лінгвістичних позицій. Так, канал зв’язку в теорії мовної комунікації почали кваліфікувати не як фізичне середовище проходження сигналу, а як соціальне, історичне й культурне середовище передачі змісту. Зазнало змін також розуміння компонента шуму. Поняття шуму в акустиці й радіоелектроніці розглядали як явища різної природи, обумовлені факторами зовнішнього та внутрішнього порядку дробовим ефектом, безладними звуковими коливаннями, флікер- ефектом, тепловим і космічним випромінюванням тощо. Натомість комунікативний шум є явищем іншої природи, наскрізним для комунікації, тому він може виникати не лише в каналі або в коді як про це писав Р. Якобсон), ай формуватися на різних рівнях комунікативної ситуації. Технічна модель стала підґрунтям для створення інформаційних моделей комунікації. Італійський філософ і письменник У. Еко модифікував модель В. Вівера та К. Шеннона, увівши до власної моделі код як систему ймовірностей, що накладається на однакову йм овірність вихідної системи, забезпечуючи тим самим можливість комунікації (див. схему Схема 4. Модель У. Еко Джерело Відправник За його словами, код установлює: 1) репертуар протиставлених один одному символів; 2) правила їхнього сполучення; 3) оказіональну взаємну однозначну відповідність кожного символу якомусь одному означуваному. Мова й мовлення з їхньою системністю є таким кодом. Уведення й ускладнення коду використовують із метою зменшення ризику помилки через шум. Одним зі шляхів ускладнення коду, вважав У. Еко, є введення елементів надмірності, що знімає ентропію - невпорядкованість, тобто приведення невпорядкованості до сукупності ймовірностей, які організують систему таким чином, що її поведінка стає передбачуваною. Мовний код має високий ступінь надмірності. Чимало дослідників указували на той факт, що можливості вдосконалення 164 літературної форми пов’язані з наявністю в мові високої надмірності. Виходячи з формули величини інформації всякої мови А. Колмогорова Н = Ь, + Ь, де Н - величина інформації мови, Ь - семантична різноманітність мови, ц - надмірність мови, - лише баланс системи мови й надмірності може привести до обміну інформацією у процесі комунікації. Причому, на думку вчених, за умови і 0 поезія цією мовою неможлива. Г. Почепцов (мол) відмічає значну передбачуваність природної мови, наводячи слова К. Шеннона про 50% передбачуваності англійської мови. У будь-якій мові співіснують дві тенденції: 1) до надм ірності, яка підвищ ує передбачуваність і зменш ує невпорядкованість у комунікації, і 2) до економії, що також підвищує передбачуваність, оскільки вилучення неактуальних компонентів може прискорити швидкість оброблення інформації. Крім того, на думку І. Гальперіна, «чимало стислих висловлень мають здатність розгортатися у велику кількість варіантів», що певним чином сприяє обміну інформацією. У сучасній теорії інформації фундаментальною вважають більш складну модель передачі інформації (див. схему Схема 5. Інформаційна модель Сигнал Повідомлення Повідомлення Відправник повідомлення тезаурус Одержувач повідомлення тезаурус Ж і \ і ж , 1 А Перешкоди Характеризую чи цю модель, український л ін гвіст О. Мороховський відзначав значущість у ній компонента блоку пам ’яті, або тезауруса яку відправника, так і в одержувача повідомлення. Цей блок являє собою не лише запас знань, якими 165 володіє людина, ай усю сукупність його чуттєвого й естетичного досвіду. Важливим у такій моделі є можливість її транспонування на вторинні комунікативно-семіотичні системи особливого кодового характеру (поезію, живопис, музику і т. ін.). Розмежування відправника та пристрою кодування й одерж увача та декодувального пристрою підкреслює асиметрію сигналу для адресанта й адресата, позначену наявністю двох повідомлень. При цьому перешкоди постійно супроводжують інформаційну передачу, на відміну від моделі К. Ш еннона та В. Вівера, де шум є приналежністю лише каналу. Комунікативний шуму даній моделі можливий за умови розбіжності тезаурусів, недосконалості кодових пристроїв, самого коду, невідповідності середовища спілкування тощо. Наведена сучасна інформаційна модель є перспективною попри її головні недоліки - лінійність, відсутність соціального та культурного середовища, а також цільових і стратегічних аспектів спілкування. 4. Комунікативна модель Р. Якобсона Функціональний підхід домовита семіотичного процесу празьких лінгвістів, К. Бюлера й Е. Сепіра був транспонований на комунікацію Р. Якобсоном. Уже працюючи у США, дослідник запропонував модель комунікативного акту, яка містила шість функціонально забезпечених компонентів (базисних функцій комунікації). Модель описана Р. Якобсоном в одній зі статей Лингвистика и теория связи 1961 р. і пізніш е в роботі Лингвистика и поэтика 1975 р. (див. схему Схема 6. Модель Р. Якобсона Контекст Адресант Повідомлення Адресат Контакт Код Р. Якобсон охарактеризував свою модель так Ми аналізуємо повідомлення з урахуванням усіх факторів, що стосуються його, таких, як властивості повідомлення самого по собі, його адресанта й адресата — реального або передбачуваного адресантом реципієнта. Ми вивчаємо характер контакту між цими двома учасниками акту мовлення; ми прагнемо виявити код, спільний для адресанта й адресатами намагаємося знайти характерні спільні риси, а також відм інності між операціям и кодування, здійснюваними адресантом, і здатністю декодування, притаманною адресатові. Врешті-решт, ми намагаємося визначити місце, яке займає повідомлення в контексті інших повідомлень, які або належать до того самого акту комунікації, або пов’язують згадуване минуле з передбачуваним м айбутнім, і ми задаєм ося основоположним питанням про відношення даного повідомлення до універсалізму дискурсу». Ф ункціональне підґрунтя моделі Р. Якобсона полягало у виокремленні ним шести можливих функцій комунікації, сполучених в ідеальном у (абстрактному) дискурсі, але асиметричних у реальному спілкуванні. При цьому вчений пов’язував домінування тієї чи іншої функції з певним актом мовлення (за М. Бахтіним - мовленнєвим жанром. Адресант реалізував емотивну функцію як спосіб вираження власного я, конативну як апеляцію до адресата референтивну як кодування мовцем певного факту дійсності, сприйнятого у знаковій формі адресатом поетичну як створення автором певної художньої форми повідомлення, стилю м ет ам овну як використання адресантом мовного коду й доведення його до свідомості адресата фат ичну як функцію підтримки та збереження контакту зі співрозмовником. П ерспективним положенням моделі Р. Якобсона стало розрізнення коду й повідомлення. Використання коду природної мови уможливлює створення варіативних повідомлень, збагачення смислотвірних потенцій мови й самого мовного коду. Це положення знайшло продовження в концепції деавтоматизації літературної мови Ю. Лотмана, а також у розробках комплексної багаторівневої моделі «Смисл Текст І. Мельчука, О. Жолковського. У цілому, модель Р. Якобсона стала базовою для багатьох наступних комунікативних моделей попри те, що всі функції її складників виходили з особистості адресанта, адресат же залишався ідеальним статистом Модель Р. Якобсона містила три моменти, що суперечили іншим проголошеним дослідником положенням. Перший момент пов’язаний із наявністю одного повідомлення за відсутності двох смислів, породженого мовцем і сприйнятого адресатом. Р. Якобсон одним із перших відзначив обов’язковість розрізнення двох підходів до тексту з боку обох учасників комунікації, указавши два шляхи, якими йдуть мовець (від змісту, значення до мовного повідомлення) і адресат (від мовного повідомлення до значення на основі імовірнісних принципів). Однак у моделі ці два підходи не враховані, їх можна гіпотетично встановити лишена підставі складника контакту. Відсутній у моделі також компонент шуму, хочу своїх працях Р. Якобсон, посилаючись на технічну модель, відмічав наявність шуму, перешкод при сприйнятті повідомлення, чим він пояснював розбіжність механізмів кодування й декодування інформації. Шумом дослідник вважав розбіжність мовних систем комунікантів на рівні кодів (метамовної функції). Другим суперечливим моментом комунікативної моделі Р. Якобсона є відсутність у ній компонента мети. Ще будучи у складі Празького лінгвістичного гуртка як один із його засновників, Р. Якобсон висунув вимогу аналізувати всі властивості мови, пов’язані з тим, що мова є «цільовим інструментом, під кутом зору завдань, для виконання яких ці властивості призначені». Учений першим указав на розбіжність цілей мовця й адресата, розробив цільову модель мови, однак ототожнення ним мети й функції мовних одиниць, мабуть, стало причиною того, що складник мети не було перенесено на комунікативну модель. Третім суперечливим моментом моделі Р. Якобсона була невідповідність компонентного складу моделі важливому положенню про співвідношення повідомлення з універсумом дискурсу. Поняття універсума у дослідника не визначене, однак за непрямими судженнями (приміром, про те, що лінгвістика, яка досліджує обмін словесними значеннями, повинна входити в один комплекс наук із культурною антропологією, котрі досліджують інші типи обмінів у суспільстві), можна припустити, що таким універсумом Р. Якобсон вважав накопичений етносом або людством комунікативний досвід, що корелює із системою культури, науки, літератури. Цю ідею експлікували й розвинули М. Бахтін і Ю. Лотман. 168 Є. Тарасов вважає одним із головних недоліків моделі Р. Я кобсона також відсутність положення про спільність комунікативних засобів і знань комунікантів. Є. Сидоров відмічає відсутність у якобсонівській моделі «експліцитного позначення системності комунікації» й орієнтацію знов-таки на кодування й декодування. Він зауважив, що з опертям на очевидні достоїнства комунікативної моделі Р. Якобсона її недоліки можуть бути доповнені» уявленнями про комуніканта як про діяльнісного суб’єкта-людину, особистість, представлену в комунікації реалізованою нею діяльністю; і про знакову системну координацію діяльностей комунікантів. Як здається, останнє зауваження є недоцільним, оскільки воно репрезентоване в моделі Р. Якобсона в компонентах контакту й коду. Семіотична модель худож ньої комунікації Ю. Лотмана Основоположник Московсько-Тартуської семіотичної школи Ю. Лотман у своїх наукових працях представив лише фрагменти моделювання художньої комунікації. Зважаючи на деякі базові положення його теорії Г. Почепцов (мол) пропонує змоделювати її в такому вигляді (див. схему Схема 7. Модель Ю. Лотмана (за Г. Почепцовим) Мова] Мова3 Адресант Текст Адресат Мова2 Мова4 Однак, на наш погляд, ця схема є досить спрощеною й не відображає всіх положень концепції Ю. Лотмана. Тому спробуємо викласти деякі її ключові моменти, актуальні для розглядуваної проблеми. Насамперед будь-який текст, за Ю. Лотманом, занурений до семіосфери, причому «частини входять до цілого не як механічні деталі, а як органи в організм». Кожний текст сам являє собою ціле, замкнуте у своїй структурній окремішності. Відносно цілісного універсуму текст виявляє ознаку ізоморфізму. 169 За словами Ю. Лотмана, «подібно до того як обличчя, цілком відбиваючись у дзеркалі, відбивається так самой у кожному з його уламків, які, таким чином, виявляються і частиною, і подібністю цілого дзеркала, у цілісному семіотичному механізмі окремий текст певним чином є ізоморфним усьому текстовому світові, й існує виразний паралелізм між індивідуальною свідомістю, текстом і культурою в цілому». Адресант та адресат згідно з теорією дослідника не є ізоморфними, однак вони порізно ізоморфні семіосфері, що дає змогу їм обмінюватися інформацією. Останнє положення стало однією з аксіом теорії мовної комунікації: саме залученість комунікантів до єдиної семіосфери культури визначає можливість їхнього взаєморозуміння. Оцінюючи модель Р. Я кобсона як вагомий внесок до семіотичної науки, Ю. Лотман модифікує її на підставі тези про те, що в механізмі культури комунікація здійснюється мінімум за двома, облаштованими різним чином каналами. У єдиному механізмі культури обов’язково наявні зображальні та словесні зв’язки - два різних канали передачі інформації, що, як відзначає вчений, у моделі Р. Якобсона відсутнє. Виходячи з ідеї деавтоматизації літературної мови, Ю. Лотман уводить до комунікації Я - ВІН» чотири мови: дві словесних і дві зображальних - на основі переходу Я - Я до «ВІН - ВІН» на підставі тексту. Дослідник представляє відношення Я - Я у схемі в такий спосіб (див. схему 8): Текст в каналі Я - Я має тенденцію обростати індивідуальними значеннями й отримувати функцію організатора безладних асоціацій, що накопичуються у свідомості особистості. Він перебудовує ту особистість, яка залучена до процесу автокомунікації». |