мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
6. Канал комунікації К ом унікат ивний канал є способом передачі інформації, обміну нею та комунікативного впливу. Ф. Бацевич кваліфікує комунікативний канал як «місток», що поєднує адресанта й адресата засоби, за допомогою яких надсилається повідомлення. У 1949 р. американські математики В. Вівер і К. Шеннон використали поняття каналу зв’язку в запропонованій ними контактно-релейній схемі передачі інформації, відомій як інформаційно-технічна модель комунікації. Вони розглядали канал зв’язку як фізичне середовище, по якому проходить сигнал до одержувача інформації. Саме в каналі можливі викривлення й модифікації сигналу, який доходить до адресата в дещо іншому вигляді через наявність джерела шуму, тобто перешкод, зумовлених фізичними явищ ами (безладними звуковими коливаннями, тепловим і космічним випромінюванням і т. ін.). У сучасній теорії мовної комунікації комунікативний канал отримав значення способу зв’язку, за допомогою якого передається повідомлення. Такими способами є вокальний (слуховий, звуковий), візуальний (зоровий), тактильний, нюховий, смаковий канали. Найбільш поширеними є перший і другий. Вокальний канал опосередкує міжособистісне спілкування, однак його неможливо застосувати без спеціальних технічних засобів при передачі інформації на великі відстані у часі та просторі. Дослідники вважають низькими кумулятивну і трансляторну здатності цього каналу, хоч технічні засоби повною мірою забезпечують збереження інформації, фіксованої вокальним способом, і потужність її трансляції від покоління до покоління. Візуальний канал використовують у письмовій та друкованій комунікації. Вокальний і візуальний канали здебільшого доповнюють одне одного і в чистому вигляді обслуговують людей з вадами зору (перший) і слуху (другий). Тактильний канал застосовують комуніканти переважно з вадами зору (система Брайля). Його використання як паравербального засобу також відіграє значну роль у комунікації. Нюховий канал надає відповідну інформацію про оточення людини, середовище, у якому вона існує, але комунікативні можливості його доволі обмежені, як і можливості смакового каналу, що лише передає інформацію про тип і якість страви чи напою, є маркером культури народу 7. Ком ун іка т и вн и й шум iiКомунікативний шум ми розглядаємо як перешкоди різного рівня та природи, які знижують ефективність комунікації, дестабілізують процес сприйняття й розуміння інформації, що передається, і можуть призвести до припинення комунікації. Ще давні греки застосовували слово «аіороп» (позбавлений місця) на позначення перешкод у вигляді висловлень, які викликають подив і не вкладаються в моделі очікування комунікантів. Складник шуму був уведений американськими математиками В. Вівером і К. Шенноном у 1949 р. у контактно-релейній схемі передачі інформації. Дослідники пов’язували джерело шуму з фізичним середовищем каналу інформації, де сигнал від передавача проходив до одерж увача у викривленому, модифікованому вигляді через фізичні перешкоди (дробовий ефект, флікер-ефект, безладні звукові коливання, теплове й космічне випромінювання і т. ін.). Вивчення шуму було зумовлене технічними завданнями ефективного використання каналів передачі, посилення їхньої потужності, розроблення автоматичних методів зберігання інформації, її переробки й пошуку. У дальших спробах моделювання процесів передачі інформації шум корелював безпосередньо із сигналом (У. Еко), кодом Р. Якобсон) або з усіма складниками й операціями інформаційного обміну в сучасних інформаційних моделях. А. Греймас також включав до складу дискурсу ті субстанції, що сприяють або заважають процесу спілкування. Комунікативний шуму лінгвістиці почали вивчати у зв’язку із проблемами ефективності комунікації. Психолінгвістичний аспект комунікативного шуму розглядали в межах проблеми сприйняття мовлення під кутом зору стратегії реципієнта враховувати співвідношення сигналу й шуму у виборі оптимального способу сприйняття. За умови найбільш високого рівня шуму у процесі сприйняття мовлення чинниками, що його мінімізують, за показниками експериментів І. Голдаймонда, В. Гоккінса, Р. Фрумкіної, є частотність уживання слів, підвищення для одержувача суб’єктивної ваги інформації, що передається О. Ухтомський, О. Леонтьєв, Б. Бгажноков). Чинниками, що знижують імовірність перешкод у вербальній комунікації, на думку дослідників, є як надмірність, так і редукованість (економія) інформації. Як зазначає У. Еко, з одного боку, якщо ми хочемо зменшити ризик помилки через шум, нам потрібно ускладнити код, тобто ввести елемент надмірності, з іншого, надмірність є причиною інформаційної напруженості, тобто легше зрозуміти редуковану, особливим чином організовану інформацію. Головними ознаками комунікативного шуму є неясність і неоднозначність повідомлення: перша характеризується більшою мірою шуму, хоч обидві ознаки можуть зумовлювати стагнацію або припинення інтеракції. Н еясніст ь, на думку Дж. Ліча, потребує введення додаткової інформації, яка має безпосереднє віднош ення до неясного стану справа не одно знач н іст ь biguity) відображ ає двозначність інтерпретації, може бути запрограмованою автором повідомлення й усувається шляхом дальшого розвитку подій без додаткового введення інформації. Як наголошує У. Еко, неоднозначне повідомлення є гранично інформативним, але межує із шумом. К омунікативний шум може виникати на формально зм іст овом у, ін теракт и вн ому, он то ло гіч ному iй соціокультурному р івнях комунікативної ситуації. На першому рівні він виникає через відповідну фонетичну організацію м овлення (дефекти, тихий голос, хези тації), підвищ ену метафоричність й асоціативність як уведення додаткових лексикодів на тлі встановлених кодових систем (Й. Трир, Ж. Маторе, X. Шпербер, У. Еко), незнання значень слів і стійких сполук, економію мовних засобів, підвищений ступінь глибини зв’язності, порушення граматичноїзв’язності, наявність алогізмів, незрозумілих натяків, парадоксальність мовлення тощо. На другому рівні шум може бути спричинений відсутністю відповідних спільних для адресанта й адресата фрагментів тезаурусів, фонових й енциклопедичних знань, відсутністю зацікавленості у спілкуванні, небаж анням спілкуватися, розбіжністю комунікативних намірів і стратегій, прагненням відійти від небажаної теми, недотриманням правил і конвенцій комунікації у відповідних ситуаціях і сферах спілкування тощо. На третьому рівні комунікативний шум виникає через утручання сторонніх осіб або інших, невідповідних ситуації занять учасників спілкування, що перешкоджає порозумінню; а також нерелевантності обставин для спілкування тощо. На четвертому рівні шум виникає через незнання соціальних стандартів, нерозуміння розбіж н ості інституційного й неінституційного, офіційного й неофіційного спілкування, ігнорування культурних стереотипів, норм культури або субкультури, культурно-зумовленої паравербаліки й невербаліки тощо. У міжкультурній ком унікації чинники виникнення комунікативного шуму мають свою специфіку й зумовлені лакунізованим характером співвідношення однієї лінгвокультурної групи з іншою. 8. П аравербальні засоби ком ун іка ц ії Складником комунікативної ситуації є паравербальні засоби - супровідні для вербального мовлення невербальні знаки інших семіотичних систем, що відіграють значну роль у процесі спілкування, зокрема, реалізую ть протишумову програму мовлення, доповнюють й уточнюють його, надаю ть йому емотивності й експресивності і т. ін. Дослідники вважають ці засоби рудиментарними елементами мовлення. Паравербальні засоби зазвичай кваліфікують як допоміжні у спілкуванні, хоч, за підрахунками лінгвістів, вони передають значно більшу кількість інформації (від 93% до 60%), ніж вербальні. А. Мейєрабіан зауважує, що на долю просодики припадає 38% інформації, кінесики — 55%, і лише 7% інформації позначено вербально. За даними О. Петрової, під час знайомства в перші 12 секунд спілкування 92% отриманої співрозмовниками інформації має паравербальну форму. Вважається, що у виразі обличчя беруть участь 55 складників, сполучення яких спроможне передати 20 тисяч смислів. Паравербальні засоби комунікації застосовують свідомо чи підсвідомо, вони можуть бути конгруентними або інконгруентними вербальному повідомленню, що здебільшого залежить від щирості мовця. Паравербаліку вивчає окрема галузь мовознавства - паралінгвістика, становлення якої відбулося у 50-60-ті р. р. XX ст. у межах американської антропологічної лінгвістики (Е. Холл, Р. Бердвістел, В. Кіс, Ю. Руш, Дж. Трейджер, А. Маслоу, Н. Мінц 128 та ін.), хоч окремі дослідження паралінгвістинної проблематики розпочалися ще у 30-ті р. р. у СРСР (Є. Поливанов, М. Юшманов, Л. Щербата ін.), у Празькому лінгвістичному гуртку та Женевській школі. Приміром, III. Баллі залучав до складу актуалізаторів - засобів перетворення мови в мовлення - неартикульовані знаки, жести, міміку. Ще у І ст. у праці Квінтіліана «Іпвгіиціо ОгаТОгіа» було розглянуто природу жесту. Деякі аспекти сучасної паралінгвістики було розроблено в працях французького філософа Е. Кондильяка, який висунув ідею первинності мови жестів й аналогію з ними звуків природної мови. Уст. функції жестів і міміки були предметом вивчення Ч. Дарвіна, Ф. Дельсарта, В. Вундта. У Росії у 1886 р. опубліковано книгу П. Мантегацци Физиономия и выявление чувству якій описано абетку міміки, її залежність від етнічної належності та професійного статусу людини. Загальними напрямами досліджень сучасної паралінгвістики є диференціація паравербальних засобів за різними параметрами, установлення їхнього зв’язку з вербальними, опис паравербальних універсалій, етноунікалій та індивідуальних засобів, вивчення їхнього онтогенезу й філогенезу, особливостей текстової вербалізації, функцій у комунікативних актах залежно від мовленнєвого жанру, стилю, сфери спілкування тощо. З огляду на дихотомію ем ічного й етичного рівнів паравербальні засоби отримали термінологічний відповідник- к ін ем и , або к ін ем о р фи, кіне. Термін «кінема» уведений американцем Р. Бердвістелом у значенні інваріанта, системної одиниці паравербаліки, хоч не всі лінгвісти визнавали системність цієї сфери. Т. Ніколаєва і Б. Успенський стверджували, що паравербальні засоби ніколи не утворювали системи в тому розумінні, в якому її утворює природна мова. Г. Колшанський, навпаки, проголошував можливість їхньої системності, щоправда, лише у співвідношенні з мовою. Дослідник вважав, що об’єднати ці засоби можна лише за функцією в мовленні, а не за матеріальним статусом. Дискусійним питанням сучасної паралінгвістики є типологія кінем. їхню диференціацію здійснюють на різних підставах. Прагнення систематизувати паравербальні засоби пов’язане з аналогією системності в парам о в ах або мовах жестів, які є самостійними знаковими системами. Мінімальною знаковою одиницею парамов є херема (від гр. Ьсігов - рука, тобто жест. Число херем близьке до кількості фонем (приміром, в амслені 5 5 херем, у шведських жестових парамовах глухих - 64, у південно- ф ранцузьких ж естових парам о в ах. Парам ови характеризуються власною граматичною категорійною системою, не відповідною системі національної мови (у мові глухих США прикметник - підклас предикатів, а не імен, у дієслові виражено число об’єкта, у тому числі двоїна). Допоміжним для парамови жестів є мімічний компонент (рідше - погляд, рух тіла), функції якого є ширшими, ніж функції паравербальних засобів звукової мови. У 70-ті р. р. XX ст. найбільш поширеним був поділ кінем на фонаційні, кінетичні та графічні. Згодом класифікацію уточнювали й доповнювали. Деякі дослідники до складу паравербаліки залучали лиш е голосові (просодичні) відтінки (ш видкість мовлення, гучність, артикуляцію, висоту голосу, режим мовлення), а також екстралінгвістичні засоби (паузи, кашель, подих, сміх, плач, тобто ті звуки, які ми породжуємо за допомогою голосу. Вони вважали, що паравербальна комунікація ґрунтується на тональних і тембрових особливостях мови, а кінетичні, проксемічні й інші засоби, що супроводжують спілкування, називали невербальними. З огляду на це в лінгвістичній літературі інколи паравербальні засоби названі невербальними. Безперечно, всі паравербальні засоби є невербальними, однак, на відміну від невербального масиву знань комунікантів, що не має знакової природи, паравербальні знаки репрезентують відповідну форму та зміст. За ступенем інформативності наявний поділ таких засобів на неусвідомлені, експресивні, імітувальні, символічні, професійні, рудиментарні, вказівні й етикетні (Ч. Моррис). Й. Стернін виокремлює невербальні симптом и - несвідомі явища, що відображають психічний чи фізичний стан людини; невербальні символи, що приписують значення певним предметам, діям і не беруть безпосередньої участі в комунікації; а також невербальні знаки - знаки рухів тіла (погляд, міміка, постава, хода, фізичний контакт, маніпуляції із предметами знаки організації простору спілкування (проксем ічні) і знаки відсутності говоріння 130 г (мовчання)). Білоруська дослідниця Н. Мечковська розмежовує у складі невербальних засобів залежно від особливостей їхніх виявів у вер-бальній комунікації психологічно нерелевант ні (прокинувся й розплющив очі); психологічно релевант ні, симптоматичні (посміхнувся, почервонів); явищ а кінезики як комунікативно релевантні рухи тіла, жести і т. ін. На підставі ознак навмисності й ненавмисності невербальні засоби диференціюють на 1) поведінкові, зумовлені фізіологічним и реакціям и) неумисні, пов’язані зі звичками людини (інколи їх називають адапторами), і 3) власне комунікативні знаки. За формою представлення паравербальні засоби поділяють на безпосередні (супровідники усного мовлення) й опосередковані (супровідники пи сьм ової та друкованої комунікації). Оп о серед ко вани ми iкінем ам и є шрифт, курсив, фарба, підкреслення, малюнки, діаграми, таблиці, формули, фотографії тощо, представлені в письмових і друкованих текстах. Тексти з ілю страціями та фото називаю ть крео лізо ван ими . Деякі дослідники до складу кінем письмової та друкованої комунікації залучають пунктуаційні засоби, які вивчає синграфеміка, а також співвідношення частин тексту, яке досліджує топографеміка. Наприклад, засобами експресивної пунктуації О. Дзякович вважає парцеляцію, антипарцеляцію, членування речень за допомогою знаків питання й оклику. На нашу думку, пунктуаційні знаки, знаки абзаців є графічною підсистемою вербальної фіксації і не можуть бути віднесені до паравербальних. Безпосередні кінеми, що супроводжують усну комунікацію, диференціюють по-різному. К. Геворкян поділяє їх натри типи: норми (жести, міміку (мікрожести), рухи тіла (макрожести). Ми пропонуємо поділ паравербальних засобів на- фонаційні (тембр, темп, мелодика, тон, гучність, дефекти, індивідуальні особливості мовлення, паузи, хезитації тощо), - мануальні (жести- мімічні (рух м’язів обличчя), - пантомімічні (рух тіла, голови, ніг, хода, постава- ситуаційно-конфігураційні (колір шкіри, характер дихання, погляд (окулістика), відстань комунікантів (проксеміка), час спілкування (хронеміка), торкання (гаптика), одяг, загальна манера поведінки мовця). 131 І* У деяких класифікаціях виокремлюють сфери: кінесики. куди залучають жести, поставу, рухи тіла, міміку, окулістику, ходу, манеру одягатися; такесики (торкання комунікантів); сенсорики (чуттєвого сприйняття комунікантів за допомогою нюхового, смакового, слухового, зорового й тактильного каналів); проксеміки та хронеміки. На нашу думку, деякі з наведених сфер повторюють інші сфери, приміром, такесика й кінесика можуть мати однакову природу репрезентації, сенсорика може залучати такесику та проксеміку. І. Аватар усю галузь невербального спілкування називає кінесикою, до якої включає міміку, пантоміміку, вокальну міміку (фонацію), просторовий малюнок (зону, територію, власність і переміщення), експресію (виразність, силу почуттів, переживань). Проксеміка (від лат. ргохітив - найближчий) позначає просторові параметри, які використовують у комунікації як супровідні, зокрема, це територія, де відбувається спілкування, дистанція між співрозмовниками; спосіб їхнього розташування, локалізація сторонніх осіб, предметів, явищ природи тощо. Термін уведений американським лінгвістом Е. Холлом із метою аналізу впливу проксеміки на характер міжособистісного спілкування в різних культурах і субкультурах. Дослідник виділив чотири зони комунікації (дистанції між співрозмовниками): інтимну (до 45 чи 60 см) для друзів, близьких людей особистісну (від 45 до 120 см) - відстань, яку тримає індивід при спілкуванні з іншими людьми соціальну (від 120 до 360 см) — дистанцію між співрозмовниками у формальному та світському спілкуванні; публічну (від 3,5 м) - дистанцію комунікації на публічних масових заходах. Під час вторгнення неблизького співрозмовника до інтимної зони свого партнера у спілкуванні, останній відчуває тривогу, дискомфорт, формує негативне ставлення до партнера при віддаленні від нього може виникати думка про байдужість, холодність, небажання спілкуватися. Американські дослідники Дж. Бургун і Дж. Хейл розробили теорію очікування небезпеки, яка регулює відстань між партнерами комунікації. Локалізація співрозмовників відносно один одного зумовлена національними традиціями, структурою комунікативного акту, статтю, станом здоров’я, соціальним статусом, характером, ставленням тощо. 132 Хронеміка охоплює часові параметри, які використовують у комунікації як супровідні, зокрема, тривалість спілкування, часові показники реплік діалогу, регламентованість часу спілкування, сприйняття часу партнерами комунікації (спізнення, точність, обов’язковість, дотримання регламенту) тощо. Такесика має термінологічний еквівалент «гаптика», уведений російським дослідником Г. Крейдліним, який зауважував, що торкання є однією з основних перцептивних здатностей людини. Функціями торкання він вважав вираження дружби, інтимного ставлення до адресата, встановлення контакіу з ним, указівку на статусну роль у комунікації. Значущими під час спілкування є показники місця, способу, тривалості, міцності торкання, наявності сторонніх осіб при тактильній взаємодії тощо. Українська дослідниця Т. Ковалевська розмежовує невербаліку як загальносем іотичну комунікативну сферу, що властива індивідуально-колективним репрезентаціям, а також паравербаліку (міміку, жест, позу) і парафонічні показники (тембр, тон, інтонацію і т. ін.), які характеризують субстратне оформлення мовлення. Залеж но від пош иреності й культурної м аркованості виокремлюють міжнародні (неумовні), національні (умовні), групові й індивідуальні кінеми (К. Ла Барр, К. Геворкян, Т. Ніколаєва). У науковій літературі детально розроблено класифікації окремих паравербальних засобів комунікації. Наприклад, жести диф еренцію ю ть на ілю стратори - описово-зображ альні супровідники мовлення; конвенційні жести (емблеми), які можуть бути прямо переведені у слова (наприклад, вітання, прощання, запрошення, образа модальні жести як жести незадоволення, схвалення, недовіри, невпевненості, страждання, зосередженості тощо; ритуальні жести, які застосовують у ритуалах. Торкання людини поділяють на професійні (огляд лікаря), ритуальні (дипломатичні поцілунки, рукостискання), дружні й любовні. И. Стернін подає більш детальну класифікацію жестів на номінативні, емоційно-оцінні, вказівні, риторичні, ігрові, допоміжні, магічні. Комбінаторика паравербальних засобів із вербальними в мовленні має такі вияви: повторення як дублювання вербальних засобів паравербальними; контрдикцію як їхнє семантичне протиставлення; субституцію як заміну вербальних засобів паравербальними; доповнення як модифікацію паравербальними засобами вербальних; акцентування як підвищення уваги адресата за рахунок паравербаліки ; регулю вання як сприяння інтерактивності мовця й адресата. У художніх текстах паравербальні засоби вербалізовані в авторських кваліфікаторах мовлення персонажів, які можна назвати текстовими кінемами. Вони мають особливий статус як знаки паравербальних супровідників мовлення персонажів художніх творів, змодельовані автором із метою смислового доповнення й увиразнення текстів. Класифікації текстових кінем ураховують їхній зміст і функцію відносно представленого в тексті мовлення персонажів. Російський лінгвіст Є. Верещагін називає текстові кінеми російським застарілим словом - «речення». Природу формування паравербальних засобів пояснюють із різних позицій. Перша представлена натуралістською концепцією, підґрунтям якої є дослідження Ч. Дарвіна, що встановив біологічну зумовленість невербальних виявів, зокрем а, тих, котрі ідентифікують емоційні стани людини. Її підтвердженням є те, що мімічні рухи спричинені афекгивністю через накопичення нервової енергії (у сліпоглухонімих дітей посмішка з ’являється без копіювання й навчання (І. Айбл-Айбесфельд)). Друга позиція є конвенціоналістською, вона виводить природу паравербального знака з культурних традицій. Консенсусом є поєднання цих підходів, згідно з яким певна частина кінем сягає філогенетичних глибин історії людства, решту ж семантизовано у процесі соціалізації. |