мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
континуальність, передбачена динамікою комунікативного акту в певних умовах його здійснення. Континуальність межує з параметром контекст уальност і К онтекстуальність ком унікативної ситуації наскрізн ай визначена умовами комунікації, соціальним и, етнічним и, психологічним и, культурними й іншими чинниками, що впливають на перебіг акту комунікації. Контекстуальність вважають ознакою дискурсу і розглядають як «сукупність викладених подій, їхніх учасників, перформативної інформації й не-подій, тобто обставин, що супроводжують події; загального тла, що пояснює їх; оцінки учасників подій, інформації, що співвідносить дискурс із подіями» В. Дем’янков). Американський дослідник Г. Кук виокремлює три контексти дискурсу текстуальний, соціальний і психологічний. Важливим виявом контекстуальності в комунікативній ситуації є інституційні норми спілкування, жанрові канони формування комунікативного акту, культурні норми, традиції спілкування, зафіксовані в колективній пам’яті певного етносу, культурно- семіотичні зв’язки з універсумом культури в аспекті інтертексту. 98 Не випадково, в сучасній дискурсології одним із найбільш значущих дискурсивних явищ вважають інтертекст. Загалом проблема категорій дискурсу є практично не розробленою в дискурсології. Наведемо деякі їх класифікації. В. Карасик виокремлює чотири групи категорій дискурсу) конститутивні (відносну оформленість, тематичну, стилістичну та структурну єдність, відносну смислову заверш еність); 2) жанрово-стилістичні (стильову належність, жанровий канон, клішованість, міру ампліфікації/компресії); 3) змістові (адресність, образ автора, інформативність, модальність, інтерпретованість, інтертекстуальну ор ієн тац ію ); 4) форм ально-структурні (композицію, членування, когезію). М. Макаров розрізнює категорії зміни комунікативних ролей, комунікативної стратегії розгортання дискурсу, когезії й когерентності, метакомунікації та дейксиса. Дискусійною проблемою є стратифікація комунікативної ситуації, що пояснюється насамперед різноманітністю ситуацій інформаційного обміну та впливу. Комунікативна ситуація може мати елементну й рівневу стратифікацію . У дискурсології розглядають різні елементи дискурсу як комунікативної ситуації: учасників комунікації, контекст нелінгвістичний як знання світу поза мовою, який ми використовуємо з метою інтерпретації; паралінгвістичні чинники, інтертекст (Г. Кук); жанр дискурсу, тематику і цілі ком унікації (ДН унан) тощо. С творення різноманітних моделей дискурсу або ситуації спілкування розширюють спектр елементів за рахунок каналу комунікації, комунікативного шуму, його джерела, пристроїв кодування й декодування (інформаційно-технічні моделі), контакту й коду Р. Якобсон), інтенції, інтерпретанти (І. Сусов) і т. ін. Згідно з концепцією І. Сусова рівнева стратифікація передбачає виокремлення в межах комунікативної ситуації трьох рівнів: формально-семіотичного, когнітивно-інтерпретаційного та соціально-інтерактивного. Перший співвіднесений із вербально- знаковою формою повідомлення, тексту, другий - зі змістом, закладеним у повідомленні, та змістом, інтерпретованим адресатом, третій пов’язаний з інтеракцією в певному соціальному та культурному середовищі. Ці рівні взаємодіють один з одним, оскільки кожний складник комунікативної ситуації відповідним чином інтегровано до наведених рівнів. 99 2. Камуніканти, їхня типологія Найважливішим складником комунікативної ситуації є ком унікант - особистість, суб’єкт комунікативного акту, що здійснює передачу інформації або комунікативний вплив чи сприймає та інтерпретує її. Комуніканти формують окремі функціональні системи комунікативної ситуації, інші складники пропущені через свідомість учасників спілкування або опосередковані ними. У комунікативній ситуації залежно від типу лінгвопсихоментальної діяльності комунікант виконує функцію адресанта - того, хто породжує мовлення, текст і передає повідомлення, й адресата - реципієнта, одержувача інформації, читача. Взаємодія комунікантів у ситуації спілкування можлива завдяки спільному коду однієї мови, певній спільності тезаурусів, комунікативних навичок, установок, знань соціальної системи, культури тощо. У комунікативній взаємодії (інтеракції) відправник повідомлення не відтворює діяльність одержувача повідомлення наслідувально, як не відтворює й одержувач повідомлення комунікативної діяльності відправника. За словами X. Ортега-і- Гассета, ми постійно наштовхуємося на складну дійсність інших, а не на просте їх розуміння; наша одвічна розгубленість перед самодостатньою таємницею іншого й завзяте бажання ближнього відповідати нашим уявленням про нього і складають його повну незалежність, змушуючи відчувати як дещо реальне, дійсне, непідвладне будь-яким зусиллям нашої уяви». Комунікант має комунікативний статус - комунікативні норми, права й обов’язки учасника комунікації, визначені сукупністю ролей- статусної як відносно постійної ознаки комуніканта, яку він отримує від народження і яка визначає його комунікативну поведінку (наприклад, належність до певних статі, віросповідання, етносу); - позиційної, що відповідає місцю людини в суспільстві (професії, соціальному статусу) і детермінує його комунікативну поведінку; - ситуаційної, яка є варіативною й залежить від конкретної ситуації (покупець, пасажир, керівник, підлеглий, пацієнт, друг, жертва, кривдник і т. ін.). 100 Комунікативний статус впливає на перебіг комунікації, на тип комунікативної взаємодії (кооперативний та конфліктний), на вибір мовних засобів і взаємопов’язаний зі зразками й типами дискурсу, намірами, стратегіям и й обставинам и спілкування тощо. Дослідники вважають, що комунікативний статус може бути жорстким (фіксованим) і варіативним (мобільним залежно від ролей комунікантів і їхнього прагнення до співробітництва), однак, на нашу думку, фіксованим и й м обільним и є лиш е ролі комунікантів. Деякі вчені розмежовують соціальну функцію комуніканта, яка характеризує його постійний статус, і соціальну роль - спосіб поведінки людини, яка репрезентує певну соціальну функцію з урахуванням очікувань суспільства. И. Стернін розрізнює соціальні й комунікативні ролі : перші зумовлені соціальним статусом людини й формуються заправилами, прийнятими в суспільстві (соціальні ролі можуть бути короткотривалими й довготривалим и другі визначені поведінкою людини у спілкуванні і є образом, який людина створює для досягнення відповідної мети (приміром, упевнений, простак, скромний, невдаха, маленька людина тощо). Комунікативні ролі поділяють на стандартні (нормативні для відповідної комунікативної си туації й ненорм ативні, що призводять до конфлікту й конфронтації") й ініціативні (ігрові ролі, образи, які людина свідомо створює для досягнення певної мети, наприклад, прохач, жебрак, «крутий» і т. ін.). Ін іц іати вн а роль може бути короткотривалою й довготривалою. Ініціативну довготривалу роль називають іміджем , що використовується для досягнення мети, самопрезентації, підтримки інтересу, уваги до себе тощо. Дослідники в галузі лінгвістики тексту констатують факт розщеплення адресанта й адресата в комунікативній ситуації. Особистість комуніканта в комунікативному акті представлена, по- перше, реальним комунікантом, автором, мовцем чи адресатом як людиною; подруге, комунікантом-функцією — відображенням позиції, світогляду, мети, стратегій реального мовця або гіпотетичного адресата у знаковій формі тексту по-третє, фігурою комуніканта як інтерпретованою іншим комунікантом особистістю, рефлексією у свідомості уявлення про партнера спілкування та його 101 функцію в повідомленні, тексті. За умови перемикання кодів і пристосування комуніканта до певної ролі, не властивої йому як людині, варіантність розщеплення збільшується. Можливо, додатково можна ввести альтернативного адресанта як маску автора й наративного ад ресанта як програм у оповідача в повідомленні, що певним чином утілює задум і мету реального комуніканта в поєднанні з його функцією в тексті. Наративного комуніканта, як і образи автора та читача в художніх текстах здебільшого кваліфікують як антропоцентри персонажів. Концепція розщ еплення комунікантів ґрунтується на розроблених у лінгвістиці тексту положеннях щодо розмежування автора й адресанта як текстового аналога відсутнього автора І. Колегаєва), щодо наявності в художній комунікації двох стадій об’єктивації автора-людини: вираження самого себе для інших і вираження свого відношення до себе як об’єкта (М. Бахтін), - а також концепціях автора-функціїМ. Бахтіна і фігури адресата, яка є результатом взаємодії гіпотетичної моделі адресата зі свідомістю конкретного реципієнта І. Колегаєвої. На її думку, від міри відповідності гіпотетичного адресата його фігурі залежить ефективність комунікації, міра гармонізації свідомості реципієнта та змісту тексту. Дослідниця встановлює, що фігура адресата може значно відхилятися від гіпотетичної моделі, прикладом чого є зміна вікового статусу читацької аудиторії романів Ф. Купера, В. Скотта, Д. Дефо. Залежно від типу комунікації характеристики адресантів різняться. Наприклад, у письмовій та друкованій комунікації адресант може бути колективним (два автори тексту або колектив авторів); невідомим, що зумовлено значною часовою віддаленість режимів продукування тексту та його інтерпретації; неактуальним, коли дискурсивна локація обмежується автором- функцією й не потребує авторської актуалізації (рекламний, юридичний, релігійний та ін. типи дискурсу узагальненим (адресанти усної народної творчості, автор-функція якої співвідносний із колективним носієм етнічної свідомості). Автор- функція може бути рефлексом свідомого відчуження реального автора й умисного перемикання кодів мовлення (у творах із містифікованим адресантом). 102 У теорії мовної комунікації й суміжних галузях різноаспектним є розгляд проблеми типології комунікантів. У науковій літературі виокремлюють кілька підходів до їхньої диференціації. Згідно із соціально-рольовим підходом комунікантів поділяють за соціальною функцією, статусними, позиційними й ситуаційними ролями (типовий українець, католик, жінка, лікар, керівник, друг, покупець, пасажир, пацієнт тощо). Тип ролей комунікантів зумовлює репертуар мовленнєвих засобів, що використовуються в ситуації спілкування, типи мовленнєвих актів і жанрів, специфіку інтенційно-стратегічних програм, контексту комунікативної ситуації в цілому. Лінгвоментальний підхід до диференціації комунікантів пов’язаний із виокремленням російським фізіологом І. Павловим двох типів вищ ої нервової діяльності й передбачає поділ комунікантів на понятійно-логічний та асоціативно-художній різновиди залежно від логічності / образності їхнього мислення та системи мовних засобів, які вони застосовують. Перший тип характеризується логічною, структурною організацією мовлення, використанням слів у буквальному розумінні, аргументованістю змісту, наявністю узагальнювальних і вставних слів та речень. Другий тип має асоціативно-метафоричний спосіб побудови висловлень, репрезентує образне бачення ситуації або предмета, фігуральний спосіб побудови повідомлення. Його мовлення містить чимало метафор, порівнянь, символів, синонімів, повторів, сти лісти чн их прийом ів тощо. П онятійно-логічний тип представлений раціонально-послідовним, фазово-перифрастичним і парадоксальним різновидами, асоціативно-художній - словесно- асоціативним, образним, егоцентричним, альтер-егоцентричним різновидами. Ці різновиди практично не існують у чистому вигляді, а є деякою абстракцією найбільш істотних рис певних типів комунікантів. Психологічний підхід зумовлює диференціацію комунікантів на інтровертів й екстравертів (почуттєвих, мисленнєвих, відчуттєвих та інтуїтивних) згідно з розробленим К. Юнгом складом психічних функцій свідомості. Почуттєвий (емоційний) тип орієнтований на минуле, такі особистості практично не змінюють думок про людей, вони оцінюють події насамперед за результатом, здатні переоцінювати те, що залишає яскравий відбиток у пам’яті. Мисленнєвий тип цікавиться подіями як логічним процесом, планує наступну діяльність, дотримується плану, часто є бездіяльним у кризових станах, самовпевненим, педантом, інколи догматиком. Відчуттєвий тип характеризується звичкою діяти, рисами лідера, ці комуніканти добре справляються із кризовим и станами, сприйм аю ть все, що їх оточує, багатопланово, конкретно. Інтуїтивний тип може справити враження непрактичної, легковажної людини. У таких комунікантів постійно виникають різні ідеї, які вони прагнуть реалізувати. Вони неорганізовані, але гарні агітатори, здатні передбачати майбутні події, свої переконання вперто відстоюють і т. ін. Н аведена класиф ікація тран сп оно ван а в соціоніці й етнолінгвістиці на інтегральні типи етносів і викликані цим відношення в етнічних угрупованнях. У соціоніці до класифікації К. Юнга А. Аугустинавічуте додає поділ особистостей на логіків та етиків, інтуїтів і сенсориків. Дослідниця виділяє 16 соціотипів шляхом сполучення чотирьох юнгівських типів і чотирьох власних (наприклад, Дон Кіхот - шукач, інтуїтивно-логічний екстраверт; Гамлет - наставник, етико-інтуїтивний інтроверт тощо). За особливостями каналу комунікації в науковій літературі наявний поділ комунікантів на візуалів, аудіалів, кінестиків і «комп’ютерів», визначений тим, який із каналів комунікації або пізнавальних функцій у людини більш розвинений, адже людина несвідомо прагне використати ту систему, котра в неї розвинена якнайкраще. Візуали в розмові вживають висловлення: Бачите, Подивіться, Зверніть увагу, Це виглядає так Вони використовують візуальний контакт очима, жестикуляцією намагаються показати те, про що говорять. Аудіали вживають вирази: Послухайте, Чуєте, Це звучить так їхнє мовлення наповнене дієсловами й іменами звучання, звуконаслідуванням. У розмові вони повертаються до співрозмовника вухом, практично не дивляться в очі. Кінестики часто використовують слова зі змістом соматичних відчуттів (важкістю й легкістю, холодом і теплом. Згадуючи щось, вони дивляться прямо перед собою або вниз. «Комп’ютери» застосовують слова, пов’язані з інформацією, мисленнєвою діяльністю, абстрактними поняттями: (приміром, 104 частотними в них є лексеми: цікаво, розумію, знаю, отже, по-перше, по-друге). Прагматичний підхід визначає диференціацію комунікантів залежно від іллокутивних і перлокутивних ознак: перші виражають намір мовленнєвого акту, другі передбачають певний вплив на адресата (наприклад, диференціація комунікантів на інформаторів, виконавців, жертв, контрагентів, конфідентів тощо). Американська дослідниця, соціолог Дж. Ягер запропонувала класифікацію типів співрозмовників на тих, кого треба вмовляти; тих, хто вирішує з ходу розвідників, наставників, хвальків, маніпуляторів, оповідачів, ударників, психологів, щасливчиків, потайливих, скигліїв тощо. У міжособистісному спілкуванні американський психоаналітик Е. Берн виокремив три ролі, які комуніканти підсвідомо виконують у будь-яких комунікативних ситуаціях: ролі Батька, Дорослого й Дитини. Батько-кощтклт характеризується впевненістю в собі, відчуттям власної переваги над іншими, нав’язуванням свого заступництва, безапеляційністю у вчинках. Вербальним знаками цієї комунікативної поведінки є висловлення: Це треба робити так Що скажуть люди, сусіди, друзі?! Це відомо кожному Цього не можна робити! Не смій! Я б на твоєму місці зробив так Чим я мож у допомогти? Роби так Роль Батька передбачає використання відповідних паравербальних засобів спілкування: схрещення рук на грудях, підняття брів догори, погрожування піднятим угору пальцем тощо. Роль Дорослого як посередника між Батьком і Дитиною визначає орієнтацію на здоровий глузд, реалістичність поведінки, прагнення до рівності, виражені висловленнями: Що це таке? Як це функціонує? Котра година Результати свідчать. Паравербальними засобами Дорослого є жести й міміка роздумів, указівні жести, демонстрація готовності слухати тощо. Роль Дитини характеризується емоційністю, вередуванням, вразливістю, грайливістю, бажанням опіки над собою тощо. Вербально це може бути втілено у висловленнях: Я хочу це! Це мені (не) подобається. Купи мені це! Дай мені це! Тепер я зовсім не розмовлятиму з тобою Я цього не вмію! тощо. Паравербальними засобами Дитини є надування губ, тупання ногою, хитра посмішка, вигляд ображеного і т. ін. 105 Прагматичний підхід уможливив проектування типів мовних особистостей на комунікативну взаємодію. Російський дослідник С. Сухих виокремив три таких різновиди: гармонійний, що має пластично-динамічну установку, передбачає домінування маркерів упевненості, дотримання соціальних схем і норм, підтримання принципів кооперації; конфліктний, налаштований на лідерство у спілкуванні, на егоцентричність мовлення, прагнення до усунення або зміни теми розмови, конфліктне зіткнення інтенцій; й імпульсивний, що характеризується швидкою зміною позиції й тем спілкування, схильністю до негативної оцінки, прагненням лідерства тощо. Кожний із цих різновидів має певні особливості мовлення. Подібна типологія дає змогу встановити ст илі спілкування залежно від орієнтації на співрозмовника. Р. Нортон пропонує оригінальний поділ таких стилів на домінантний (переваги над співрозмовником); драматичний (використання драматичних ефектів); агресивний, заспокійливий, вражаючий, точний, надихаючий, уважний, дружній, відкритий. |